1.2.Посвідчувальна діяльність

Слідча (судова) діяльність вимагає свого закріплення, посвідчення. У перебігу пізнання істини необхідно відобразити у процесуальних документах весь процес діяльності та її результати (наприклад, у про¬токолах слідчих дій). Посвідчувальна діяльність не обмежується письмовою фіксацією (протоколюванням), а передбачає використання й інших, додаткових способів фіксації (застосування відеозйомки, фотозйомки, звукозапи¬су тощо). Порушення в здійсненні посвідчувальної діяльності можуть призвести до втрати доказу. Сама посвідчувальна діяльність здійсню¬ється в межах процедури, передбаченої кримінально-процесуальним законодавством. Посвідчувальна діяльність пов'язана з іншими видами слідчої (судової) діяльності: пізнавальною, конструктивною, комунікативною. Причому її роль дуже велика, оскільки виконання тих чи інших видів поза посвідченням втрачає своє доказове значення. і вини (виникає як відчуття недоречності того, що відбувається, через ніяковість за себе або інших); бар'єр поганого настрою (не може бути виділений в окрему групу причин, що впливають на успіх встановлення контактів у спілкуванні, оскільки він включає в себе більшість перелічених негативних емоцій. Тим не менш його слід враховувати, оскільки поганий настрій у будь-якому разі індукується на партнері.Посвідчувальний процес доказування передбачає, що його резуль¬тати мають бути задокументовані та відображати об'єктивність одер¬жаних даних і правильність прийнятих рішень. Результати доказуван¬ня, що містяться в процесуальних документах, адресуються широкому колу учасників, використовуються на різних стадіях кримінального процесу, оцінюються і перевіряються. Посвідчені факти можуть бути використані й у тактичних цілях, з ме¬тою переконання тих чи інших осіб у їхньому існуванні. У процесі про¬ведення слідчих дій посвідчені факти можуть використовуватися як пси¬хологічний вплив на учасників слідчої дії з метою одержання необхідної інформації (наприклад, оголошення показань свідків чи потерпілих, пред'явлення доказів та ін.). Треба зазначити, що діяльність у криміналь¬ному судочинстві має відповідати принципу верифікування (можливості перевірити), що виникає лише при посвідчувальній діяльності.

лідчий (суддя) здійснює насамперед пізнавальну діяльність. У процесі такої діяльності вирішуються розумові завдання, що сприяють одержанню інформації про злочин. Пізнавальна діяльність слідчого має такі особливості: 1) ретроспективний характер діяльності (здійснюється після вчинення злочинної події); 2) пізнання провадиться у формі доказування (за допомогою кримінально-процесуальних засобів); 3) така діяльність здійснюється спеціальними суб’єктами (дізнавач, слідчий, прокурор, суддя); 4) пізнання має на меті одержання інформації, що має значення для встановлення істини у справі; 5) засоби здійснення діяльності визначені у кримінально-процесуальному законі. Об’єктом пізнання є злочин, передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. У ході пізнавальної діяльності встановлюється факт наявності або відсутності злочину (правопорушення), винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Пізнання спрямоване на встановлення об’єктивної істини, у процесі якого здійснюється збирання, дослідження, оцінка і використання доказів.

Пізнавальна діяльність відбувається в процесі взаємодії між такими особами й об’єктами: 1) слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочинне діяння (чи іншою особою); 2) слідчим (суддею) і речами (носіями матеріальних відображень про злочин і його учасників). Отже, може бути виділено два види взаємодії: 1) безпосередня взаємодія, у результаті якої здійснюється вплив на особу, яка вчинила злочин, або інших осіб (свідків, потерпілих та ін.) (рис. 8); 2) опосередкована взаємодія, при якій слідчий (суддя) через матеріальні об’єкти одержує інформацію про дії, вчинені злочинцем (рис. 9).

Злочин для слідчого, прокурора, судді є завжди подією минулого (пізнання звернене до минулого). Ці особи не можуть безпосередньо сприймати процес вчинення конкретного злочину, який необхідно досліджувати, встановити його ознаки. Тут знаряддям пізнання є мислення. У психології мислення визначається як процес пізнавальної діяльності людини, що характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності. Таке мислення здійснюється за загальними закономірностями незалежно від предметної сфери і виду діяльності.Предмет пізнання впливає на особливості виконання діяльності слідчим (суддею). У процесі пізнання використовуються такі види розумових операцій: аналіз і синтез, порівняння, абстрагування і конкретизація. Важливе значення в розумовій діяльності слідчого (судді) мають умовиводи: дедуктивні й індуктивні, умовиводи за аналогією.

Є різні розумові завдання, що вирішує слідчий. Вони можуть бути згруповані у такий спосіб:

1) найбільш прості завдання, що вирішуються шляхом одержання додаткової інформації (дефіцит інформації усувається за допомогою її добирання; засоби, способи і джерела одержання інформації відомі);

2) завдання, що вирішуються за допомогою відновлення ходу події (використовується метод ретросказання, створення моделей);

3) завдання, що вирішуються за допомогою рефлексії (імітації мислення учасника взаємодії, контрагента, супротивника);

4) завдання, що вирішуються за допомогою подолання психологічних «бар’єрів» (усунення перешкод смислових, інтелектуальних, емоційних);

5) завдання, що вирішуються шляхом вичленовування підзавдань (завдання з планування й організації розслідування).

1.3.У ході підготовки до допиту свідків, слідчий може доручити оперативному підрозділу зібрати характерні відомості на групу осіб, що підлягають допиту, а також про їхні взаємовідносини з обвинуваченим, про передбачувану поведінку на допиті тощо. Виходячи з отриманих даних, слідчий визначає черговість допиту свідків, тактику їхнього допиту, можливість використання оперативної інформації. Крім того, взаємодія слідчого з оперативним працівником виникає у разі необхідності перевірки через інші джерела правдивості отриманих свідчень свідка, а також коли доцільно через ті самі джерела спонукати свідка до давання правдивих свідчень.

Під час допиту обвинуваченого або підозрюваного слідчий з'ясовує питання, що стосуються не тільки довершеного злочину, а й питання розвідувального і контррозвідувального характеру. З'ясування таких питань може проводитись у присутності оперативного працівника або на прохання зацікавленого оперативного підрозділу самим слідчим. Це прохання може бути оформлене у вигляді переліку питань. Отримані дані можна використати при проведенні таких заходів, як оперативна гра зі злочинною групою, впровадження своїх осіб у банду, розкладання даної організації та ін.

У взаємодію після закінчення попереднього слідства входить: організація і здійснення профілактичних заходів, що завершуються, допомога суду в підготовці й проведенні судового процесу. Якщо карна справа була припинена через недоцільність віддання обвинуваченого до суду (малої суспільної небезпеки, віку, стану здоров'я і т. д.), то взаємодія тут зводиться до проведення профілактичних заходів, застосування інших заходів впливу. Коли карна справа направляється в суд, своє зусилля слідчі й оперативні працівники зосереджують на наданні допомоги суду в організації і проведенні судового процесу, в контролі за поведінкою обвинуваченого, в отриманні даних про його позиції на суді, припинення можливих злочинних виявів з боку спільників, родичів або друзів у ході проведення судового процесу.

Діяльність слідчого пов'язана з його безпосередньою взаємодією з учасниками кримінального процесу. Можливе протидію зацікавлених осіб вимагає від слідчого реалізації певних поведінкових стратегій, рефлективно управління поведінкою протидіючих осіб, використання психологізований тактичних прийомів.

Базою дій і тут є інформаційні процеси. Однак, якщо на етапі пошуку злочинця інформація майнові витягується з обставин скоєння злочину, то при взаємодії з проходять у справі особами інформаційні процеси обумовлені психічними станами цих осіб, їх позицією щодо правосуддя та ставленням до цього слідчого.

Слідчому доведеться адекватно відобразити позиції і реальну поінформованість осіб і створити психологічні передумови для інформаційного спілкування.

При цьому можуть виникнути такі ситуації:

1) допитувана особа володіє шуканої інформацією, але приховує її;

2) допитувана особа має в своєму розпорядженні необхідною інформацією, але навмисне її спотворює;

3) допитувана особа сумлінно передає певні відомості, але інформація не адекватна дійсності (чинності спотворень сприйняття та особистісної реконструкції матеріалу в пам'яті суб'єкта);

4) допитувана особа не має в своєму розпорядженні шуканої інформацією.

З метою об'єктивного, повного і всебічного розслідування, отримання адекватної інформації про розслідуваному подію слідчий повинен здійснювати ефективну комунікативну діяльність.

Починаючи розслідування, слідчий в ряді випадків зустрічається з комунікативної невизначеністю.

Тут слідчий висуває припущення про ймовірнісних діях протидіє сторони. Оптимальність слідчих рішень залежить від рівня рефлективності слідчого.

Імітуючи позиції протидіє боку, можливі міркування обвинуваченого, підозрюваного або несумлінного свідка, які намагаються ввести слідство в оману, слідчий "рефлексивно управляє їх діями.

Психічний стан проходять у справі осіб визначається їх позицією в »щодо слідства, правовим становищем особи (чи є воно обвинуваченим, підозрюваним, потерпілим чи свідком), їх індивідуально-психологічними особливостями.

Підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності є наявність достатніх доказів для звинувачення. Для пред'явлення обвинувачення слідчий повинен зібрати докази, що свідчать про те, що діяння мало місце, що утворюють його фактичні ознаки відповідають складу злочину, що злочин скоєно тією особою, якому пред'явлено звинувачення, і відсутні обставини, що виключають кримінальну відповідальність або звільняють від неї.

Акт пред'явлення звинувачення складається з оголошення звинувачення та роз'яснення обвинуваченому його прав.

У психологічному плані важливо, щоб роз'яснення сутності обвинувачення і процесуальних прав обвинуваченого було зроблено простою, доступною мовою. Необхідно отримати відповіді на всі задані обвинуваченому запитання і отримати його підтвердження про те, що він розуміє пред'явлене йому обвинувачення.

Після винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого у слідчого і обвинуваченого виникає ряд процесуальних прав. Слідчий вправі припинити спроби обвинуваченого ухилитися від кримінальної відповідальності, перешкодити встановленню істини у справі, оголосити запобіжний захід (арешт, підписка про невиїзд), відсторонити обвинувачуваного від посади, провести обшук, накласти арешт на майно. Враховуючи поведінку обвинуваченого під час слідства та інші обставини, слідчий може прийняти рішення про зміну або скасування запобіжного заходу.

Для успішного здійснення попереднього слідства необхідно орієнтуватися в особистісних особливостях проходять у справі осіб і особливо обвинуваченого і підозрюваного. Слідчому необхідно мати відомості про спосіб життя обвинуваченого, його соціальних зв'язках, колі знайомств, побутових умовах. Особливо важливо знати етапні чинники формування особистості обвинуваченого, істотні біографічні дані. Необхідно звернути увагу на поведінкові установки та стереотипи обвинувачуваної особи, його адаптаційні та комунікативні можливості, способи поведінки в конфліктних ситуаціях.

Особливості психічного стану обвинуваченого (підозрюваного) значною мірою визначаються його ставленням до події злочину і правосуддю. Істотне значення мають соціально-ціннісні особистісні позиції, а також рефлексія обвинуваченим (підозрюваним) ступеня доведеності злочину, стану її розслідування.

Залежно від цих обставин можуть виникнути дві різні стратегії поведінки, пов'язані або з прагненням уникнути суду і справедливого покарання, або з усвідомленням неминучості суду (і навіть його потреби у разі глибокого каяття).

Перша із зазначених стратегій поведінки веде до вироблення відповідної захисної тактики, формування у свідомості обвинувачуваного (підозрюваного) так званої "захисної домінанти". Ця захисна тактика може бути активною - дача неправдивих показань, знищення речових доказів, створення помилкових доказів, вплив на свідків і пасивної - відмова від співпраці зі слідчим без використання активних засобів протидії.

"Захисна домінанта" протидіючих розслідування осіб (крім обвинуваченого, підозрюваного, ними можуть бути і свідки, і навіть потерпілі), - основний психічний феномен, орієнтація в якому особливо істотна для тактики розслідування.

Захисні механізми можливого протидії слідчому починають формуватися вже при виникненні злочинного умислу, а потім під час вчинення злочину і при приховуванні його слідів. Досвідчений злочинець робить все, на його думку, можливе, щоб приховати сліди злочину, вкрай утруднити розслідування, ввести слідчого в оману, планує лінію поведінки і у випадку розкриття злочину.

Захисна домінанта обвинуваченого визначає спрямованість його психічної діяльності, підвищену чутливість до всього того, що охороняється склалися захисними позиціями. Але в цьому і основна слабкість домінанти. Кожне слово слідчого, його дії мимоволі співвідносяться обвинуваченим на все те, що охороняється захисної домінантою. При цьому виникає тенденція до перебільшення інформаційної озброєності слідчого, переоцінка загрозливих впливів.

Психологія взаємодії слідчого з обвинуваченим (підозрюваним) визначається і тими загальними характеріологіческімі особливостями, які притаманні особам, які здійснюють певні види злочинів. Слідчий повинен враховувати, що, наприклад, гвалтівники, як правило, відрізняються крайнім егоїзмом, примітивно-анархічними устремліннями, жорсткістю і агресивністю. У взаєминах з цією категорією підслідних осіб слід передбачати можливі афективні спалахи, ситуативні конфлікти. Поряд з цим знижена критичність їх поведінки унеможливлює тривале, тактично продумане протидія слідчому.

Жорстка позиція необхідна у відношенні осіб, обвинувачених у злісному вбивстві.

Взаємодіючи з так званими "випадковими" вбивцями, слідчий повинен всебічно враховувати несприятливі побутові обставини в їхньому житті. Взаємодіючи з особами, залученими до кримінальної відповідальності за звинуваченням у згвалтуванні, слідчий повинен мати на увазі такі їх психічні особливості, як безсоромність, крайня вульгарність, розгнуздана чуттєвість, аморальність.

Певні загальні психологічні особливості властиві й особам, обвинуваченим у корисливо-насильницьких злочинах. Так, грабежі і розбої здійснюють, як правило, особи з крайньою антисоціальною та антиправовій орієнтацією. Для них характерні глибока аморальність, пияцтво. Поряд з цим вони в багатьох випадках відрізняються підвищеним самоконтролем, здатністю до сталого тактичного протидії.

Особистість обвинувачених, як правило, суперечлива - одні їх оцінки, виправдувальні, спрямовані на себе, інші, обвинувальні - на оточуючих осіб.

Злочинці йдуть від визнання своєї вини. Вбивці, розбійники, грабіжники, гвалтівники, злодії, розкрадачі у своїй масі внутрішньо не засуджують себе. Їх самооцінки відрізняються низькою самокритичністю, неадекватністю. Більшість злочинців не відносить себе до типового образу злочинців, вони виводять себе за рамки соціальної відповідальності, формуючи механізм психологічного захисту. У зв'язку з цим вони стають малочутливі до інформації, що суперечить їх особистісним установкам (механізм психологічного витіснення), вишукують аргументи для виправдання своєї поведінки (механізм самооправдательного раціоналізації), вишукують всілякі особистісно стверджують компенсації, гіпертрофують особистісно-позитивні самооцінки.

Людина засуджує себе лише в тих випадках, коли переходить межі власних поведінкових принципів.

Соціальні норми, порушувані злочинцем, особистісно знецінені, тому у нього і не виникає, як правило, почуття провини. Але злочинець, зберігаючи цінність свого Я - образу, залишається в силу цього чутливим щодо власної системи цінностей; тих своїх якостей, які він цінує. Викриття в ганебності його може не хвилювати, а викриття в боягузтві, малодушності, зраді - глибоко образити. Всі ці психологічні особливості обвинувачених потрібно враховувати у тактичній взаємодії з ними.

Виклад обвинуваченим фактичних обставин справи має піддаватися психологічному аналізу - воно свідчить про те, чому сам обвинувачений надає більше значення, чого уникає, що домінує або гальмується в його свідомості.

Насильницькі типи злочинців, як правило, схильні до обвинувальної трактуванні дій інших осіб. Більшість злочинців перебільшують провокуючий характер предпреступного ситуації, суб'єктивно "підсилюють" сприяють злочину обставини. Необхідно також враховувати тенденцію обвинувачених до зміни своїх позицій, адаптацію їх виправдувальною позиції по мірі пред'явлення доказів. Психологічно важливо всіляко послабляти і знаходити слабкі місця в їхніх оборонної позиції. Але в ряді випадків слід йти "на поводу" легенди обвинуваченого, з тим щоб пред'явити вирішальні докази на тлі психічного контрасту, найбільш ефективно демаскувати обвинуваченого.

Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесена постанова про притягнення її як обвинуваченого. Обвинувачений є особою, якій ставиться у вину вчинення злочину. Таке процесуальне положення визначає деякі психологічні особливості обвинуваченого.

Існують такі типові форми поведінки (позиції) обвинуваченого: 1) каяття у вчиненні злочину (явка з повинною, дії щодо відшкодування збитків та ін.); 2) протидія розслідуванню (приховування слідів злочину, схиляння тих чи інших осіб до давання неправдивих показань, одержання інформації про хід розслідування, повідомлення неправдивої інформації тощо); 3) продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів.

У ході вчинення злочину потреби людини задовольняються протиправним шляхом, тому особі, яка вчинила злочин, відомо, що її дії порушують соціальні норми. У цьому разі виникає конфлікт між нею і суспільством. Така особа фактично перебуває в ролі переслідуваного, якого супроводжують певні емоційні стани (страх і боязнь викриття й застосування заходів кримінального покарання, фрустрації, безвихідності та ін.).

Психологія обвинуваченого (особи, яка вчинила злочин) характеризується пануванням захисної (оборонної) домінанти. Домінанта (від лат. dominans — панівний) у психології визначена як тимчасово панівна рефлекторна система, що зумовлює роботу нервових центрів у даний момент і надає поведінці певної спрямованості.

Розробка вчення про домінанту належить О. О. Ухтомському. Як панівний центр збудження домінанта підсумовує і накопичує імпульси, що надходять до центральної нервової системи, одночасно стримуючи активність інших центрів.

Оборонна (захисна) домінанта, характерна для осіб, які вчинили злочин, викликає неупорядковану активність, «штовхає» винного на вчинення дій, що за розрахунками злочинця мають захистити його від викриття. З цією метою злочинець створює інсценування, фабрикує докази своєї невинуватості, робить неправдиві заяви, поширює чутки.

У поведінці особи, яка вчинила злочин, виявляються певні закономірності. Зокрема, злочинець прагне потрапити на місце вчинення злочину (цим пояснюються випадки, коли злочинці ставали понятими, а потім їхнє процесуальне становище «трансформувалося» на обвинувачених). Злочинець будь-якими засобами намагається одержати інформацію про хід розслідування, інколи пропонує слідчому свою допомогу.

Особа, яка вчинила злочин, відчуває потребу в спілкуванні, їй важко приховувати обставини злочину, є потреба повідомити кому-небудь приховувані обставини, поділитися своїми переживаннями. У злочинця виникає бажання розповісти кому-небудь правду. Цю закономірність необхідно враховувати в оперативно-розшуковій і слідчій діяльності.

В обвинуваченого можуть виявлятися так звані докази поведінки — дані про факти, що негативно характеризують поведінку обвинуваченого у зв’язку із вчиненим злочином.

Докази поведінки свідчать про усвідомлення вини і можуть виявитися у поінформованості щодо таких обставин, які могли бути відомі лише особі, яка вчинила злочин: обмовці, винній поінформованості, підвищеному інтересі до розслідування конкретного злочину, мимовільній реакції на подразник тощо. Докази поведінки мають орієнтовне значення і використовуються в тактичних цілях.

Вивчення психологічних особливостей обвинуваченого слідчим (судом) дає змогу вирішувати такі завдання: 1) обрати необхідні засоби психологічного впливу і визначити оптимальну тактику проведення слідчих (судових) дій; 2) справити виховний вплив на особу обвинуваченого з урахуванням його індивідуально-психологічних особливостей; 3) визначити обставини, що пом’якшують й обтяжують вчинення злочину (перебування особи в стані фізіологічного афекту тощо), роль у злочинному угрупованні, мотив вчинення злочинного діяння; 4) встановити причини злочину (профілактична діяльність слідчого).

1.4. Потерпілий — особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Тому його психологічні стани можуть визначатися «обвинувальним» ухилом, перебільшенням збитку і вини обвинуваче¬ного. Почуття потерпілого можуть бути пов'язані з депресією, соромом, образою тощо. У переважній більшості випадків потерпілі відчувають тривогу, страх перед можливою помстою злочинця. 84 У механізмі злочину існують взаємозв'язок злочинця і жертви (по¬терпілого), певна вибірковість з боку винного. Психологія конфлікту «злочинець — жертва» може набувати різних форм. Причому жертва злочину до злочинної події відрізняється тією чи іншою поведінкою. Залежно від ролі потерпілого (жертви) у ході реалізації злочинного наміру розрізняють декілька видів типової поведінки з боку жертви злочину: позитивну, нейтральну, провокуючу. Позитивна поведінка — це поведінка, спрямована на запобігання конфліктній ситуації, припинення злочину і затримання злочинця (соці¬ально позитивна поведінка). Нейтральною називається поведінка, що не сприяє вчиненню злочину, але і не перешкоджає цьому (байдужа поведін¬ка). Провокуюча поведінка — це така поведінка з боку жертви злочину, що створює реальну можливість, сприяє реалізації злочинного наміру (характером, тривалістю та інтенсивністю). Така поведінка стає причиною вчинення злочинного акту або сприятливо впливає на формування зло¬чинного наміру. Провокуючу поведінку іноді називають негативною. Провокуюча поведінка жертви сприяє виникненню у злочинця не¬гативних емоційних станів (агресивність, гнів, озлоблення та ін.), що зумовлюють вчинення вбивств, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо. Так, систематичні приниження та образи можуть викликати гнів, унаслідок чого кривднику можуть бути заподіяні тілесні ушкодження. Провокуючою поведінкою є легковажні або аморальні дії потерпілої (розпусність стосунків, демонстрація сексуальної приступності та ін.) при зґвалтуваннях. Вчення про жертву злочину називається віктимологією (від лат. victima — жива істота, принесена в жертву богу, жертва; і грец. láyoc, — слово, вчення). У віктимології виділяють індивідуальну, видову та групову віктимність. Віктимність визначається як підвищена здатність людини через низку духовних і фізичних властивостей, а також соціальну роль чи статус ставати за певних обставин жертвою злочину. Важливе значення має вирізнення видів віктимності: 1) віктимо-генна деформація — сукупність соціально-психологічних особливостей особи, пов'язаних із особливостями її соціалізації; 2) професійна ві¬ктимність (обумовлена виконанням деяких соціальних функцій, напри¬клад, інкасатор, таксист, міліціонер та ін.); 3) вікова віктимність (як біологічна властивість); 4) віктимність «патологія» (як наслідок пато-логічного стану особи — тяжкий соматичний розлад, фізична недуга чи психічне захворювання). Свідком є особа, котрій можуть бути відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню у даній справі. Свідок як процесуальна фі¬гура «породжений» самим фактом злочину і тому є незамінним. Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов'язана з'явитися в зазначені місце і час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі (ст. 70 КПК України). Сакраментальна фраза літературного героя Остапа Бендера: «Ба¬жаючі бути свідками — записуйтеся» відображає деякі негативні соціально-психологічні стосунки, що виникають між слідчим і свідком. Насамперед йдеться про кількаразові допити свідка спочатку на до-судовому слідстві, а потім і в суді. Далі — це проблема впливу на свідка заінтересованих осіб (погрози, шантаж, фізичне насильство, підкуп тощо). Особа свідка має бути надійно захищена. У розвинутих країнах існують певні програми, спрямовані на захист свідків. Психологічна характеристика свідка як особистості охоплює інте¬лектуальні, вольові, моральні та інші якості. Свідки відрізняються за обсягом сприйнятої ними інформації і можуть характеризуватися по¬відомленням неправдивих відомостей із різних мотивів.

Психологія допиту свідків

Показання свідків відіграють велику роль у діяльності слідчих і суддів, захисників і адвокатів, прокурорів та інспекторів. Вони сприяють установленню обставин підготовки і скоєння злочину, виявленню осіб, які скоїли злочин, мотивів їхніх злочинних дій, визначенню соціально-психологічних даних, які характеризують особистість обвинуваченого (потерпілого), інших очевидців події.

У психологічному плані показання свідків -- це відтворення раніше сформованих вражень, актуалізовані образи подій, що сталися. При цьому дуже суттєво, наскільки правильним, адекватним є процес сприйняття в цього свідка, які особливості збереження і реконструкції сформованих образів в його пам'яті.

У зв'язку з цим юридичному працівникові слід орієнтуватися на закономірності функціонування пам'яті:

* найміцніше в пам'яті утримується те, що викликає підвищену реакцію людини (крики, спалах світла, постріли і т. п.);

* найсильніше зберігається початок або кінець якогось процесу чи дії (“закон краю”);

* найкраще запам'ятовується незакінчена, перервана дія (“ефект Зейчарнік”);

* процес забування найбільш інтенсивний протягом перших трьох - п'яти діб після сприйняття події.

Показання свідків поділяються на:

*   прямі, основані на безпосередньому сприйнятті суттєвих для справи обставин (таких свідків називають очевидцями);

*   непрямі, що ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

При цьому змістом показань свідків можуть бути як відомості про фактичні дані (вони мають доказову силу), так і оціночні судження.

Досвід показує, що в усіх випадках допиту повинна передувати бесіда слідчого зі свідком. Її основна мета -- зняти у свідка психічне напруження, усунути можливу недовіру, викликати в нього готовність дати правдиві свідчення.

Після невимушеної короткої бесіди і пояснення свідку, у зв'язку з чим він викликаний на допит, слідчий вислуховує його вільну розповідь. Отримуючи опис будь-яких деталей, він може поцікавитися, чим викликана така підвищена увага до цих обставин. Вислуховуючи свідка, юрист може зробити деякі висновки про розвиненість чи нерозвиненість у людини окремих видів пам'яті, про схильність до навіювання, про вибірковість його уваги тощо. Окрім повідомленого свідком, у нього в пам'яті може бути і багато іншого, нерідко дуже суттєвого для слідчого. Це пояснюється тим, що свідок не дає точне відображення побаченого, а розповідає про свої враження, про те, що, на його думку, важливо і потрібно розповісти юристові. Він може ненавмисно не розповісти слідчому про ключові деталі, вважаючи їх неважливими, дещо забути з того, що хотів розповісти (особливо якщо його перебивають). Є й інформація, що не дуже запам'яталася, яка може бути “витягнута з глибин” пам'яті лише за допомогою певних механізмів упізнання. Оживити пам'ять і виявити все, що збереглося в ній, можливо постановкою певних запитань, виїздом на місце злочину, опитуванням на місці злочину, відтворенням обстановки свідком і порівнянням з тим, що залишилося.

Тому після закінчення вільної розповіді, слідчий формує додаткові, уточнювальні, контрольні запитання. Те, що згадує свідок, значною мірою залежить від формулювання запитань слідчим. Вони повинні стосуватися суті справи, бути вибудувані в логічний ланцюжок, співвіднесений із загальною логікою розслідування. За формою запитання мають бути образно нейтральними, тобто в них не повинно бути образів, які можуть включатися у відповідь. Якщо запитання пов'язане з відповіддю, несприятливою для свідка, його доцільно ставити на завершальній стадії допиту. Формулюючи запитання і вислуховуючи відповіді, слідчому необхідно уважно стежити за своєю інтонацією, контролювати міміку і жести, адже все це може справляти навіювальний вплив на свідка.

Іноді свідку може бути надана психологічна допомога у пред'явленні схем, зображень, макетів, пропозиції графічно показати об'єкт, карту огляду та ін. Активізації репродуктивної і розповідної діяльності свідка допомагають такі прийоми, як пропозиція описати подію у хронологічному порядку, нагадувальні запитання.

У ході допиту слідчий повинен відокремлювати факти, які описані впевнено, від тих, що повідомляються з певним сумнівом. Важливо з'ясувати, чим зумовлені впевненість чи сумнів свідка, а також умови сприйняття ним цього факту. Будь-яке повідомлення свідка вимагає ретельного аналізу тих факторів, які могли вплинути на його зміст. Насамперед те, що вказано в повідомленнях свідка, багато в чому залежить від об'єкта і предмета сприйняття (наприклад, матеріального об'єкта і людини чи групи людей), фону спостереження, погодних умов, освітленості тощо. Наприклад, більшість насильницьких злочинів (вбивства, зґвалтування, розбійні напади) скоюється в темну частину доби, при поганій видимості. У цих умовах, безсумнівно, відбиваються індивідуальні особливості свідка -- ступінь його адаптації до темряви, зміни у сприйнятті кольору, форми, розмірів предметів, відстаней. Слідчий повинен враховувати й ту позицію, яку займав свідок під час події: місце, відстань до об'єкта сприйняття, об'єкти між ними, кут зору. Існує закономірна залежність сприйняття від життєвого досвіду, статі, віку, рівня інтелекту, особливості професії та ін. Так, чоловіки в середньому краще запам'ятовують місцевість, дорогу, події, а жінки -- обстановку, людей, їхній одяг, психічний стан. Для слідчого сказане означає: характер сприйняття події, виражений у показаннях свідка з певною своєрідністю.

Похибки та помилки в показаннях свідків (неповнота і зайве, неточності та ін.) -- звичайне, а не виняткове явище. Помилковість у повідомленні стосується найчастіше не свідчень у цілому, а певних їх фрагментів. Це можуть бути помилки в мовній комунікації (неправильне розуміння смислу слів, термінів, помилкова їхня інтерпретація), викривлення форми, розміру і структури описаного об'єкта, часу проходження подій та ін. Зокрема, при розслідуванні злочинів часто виникає необхідність, допитуючи свідка, встановити точний час сприйнятої ним події. Швидкоплинні події (автотранспортні пригоди, нещасні випадки в результаті порушення техніки безпеки, імпульсивні насильницькі дії) вимагають допиту по можливості більшої кількості свідків, ретельного зіставлення їх свідчень. Для активізації спогадів про час події доцільно як точку відліку вибрати якусь пам'ятну для свідка подію, час якої відомий, а потім попросити свідка відтворити послідовність його дій, їхню тривалість до чергового моменту, який цікавить слідчого.

У ході з'ясування зовнішнього образу розшукуваної особи як психологічна допомога свідку можуть бути використані фотографії різних осіб, малюнки, графічні зображення обличчя. Слід враховувати, що краще запам'ятовуються такі ознаки людського обличчя, як вираз очей, їхній колір, зачіска, а найбільш стійкими пізнавальними ознаками є риси обличчя, силует тіла, характерний вираз обличчя (похмурий, веселий, нахабний, сором'язливий, злий, добрий і т. д.), а також хода, жести, елементи одягу.

Найскладнішим психологічним завданням допиту свідка є встановлення достовірності його свідчень. Які психологічні прийоми може використати юрист для перевірки достовірності показань свідка?

Одним із таких прийомів є детальний допит щодо обставин, значення яких слідчому відоме. При цьому непрямі свідчення можуть мати таку ж суттєву вагу, як і прямі докази.

Ефективним прийомом є виявлення суперечностей у словах, виразах і невербальних зовнішніх проявах. Коли свідок каже неправду, то зазвичай він втрачає холоднокровність, очі починають бігати, змінюється міміка, поза. Помітивши ці деталі, слідчий може сказати про це свідку, показавши, що наявна достовірна ознака фальші.

Практика показує, що мотивами обманних показань свідка можуть бути:

а) родинні обов'язки, неправильно зрозуміле почуття дружби;

б) особиста зацікавленість свідка (заздрість, ненависть, мстивість, користь та ін.);

в) почуття співчуття до обвинуваченого чи потерпілого;

г) погрози з боку зацікавлених осіб та ін.

У трактуванні О. Ратінова психологія обману характеризується роздвоєністю і великими внутрішніми труднощами. У свідомості людини, що говорить неправду, співіснують два паралельних варіанти події: один -- те, що дійсно сталося, і це вона хоче приховати, а другим -- видуманий, про який має намір розповісти. Перед її уявним поглядом весь час постають істинні події, свідком яких вона була, і їх уявлення досить яскраві і стійкі. Обманщик змушений їх весь час приглушувати і заміняти вигаданими образами, незрівнянно більш блідими і слабкими. Йому доводиться весь час лавірувати між правдою і неправдою, яка повинна заміщати приховувану, але таку, що постійно “лізе в голову”, правду. Обманщик завжди ризикує проговоритися, йому потрібно постійно напружуватися, щоб не забути того, що він казав раніше, повторювати точно, в усіх подробицях свої вигадки. Звідси завченість, непластичність обманних показань. Якщо в правдивих показаннях трапляються неточності, певні незрозумілості, то в ретельно продуманих обманних показаннях зазвичай все добре підтасовано в міру інтелектуального розвитку свідка. Однак досвідчений слідчий може виявити, що гладкі, завчені, інформативно обмежені показання “шиті білими нитками”.

Із слідчої практики відомо, що здебільшого неправдиві показання дають свідки, пов'язані з обвинуваченими і потерпілими. Часто це родичі або знайомі обвинуваченого. При цьому неправдиві показання можуть мати або обвинувальну, або виправдувальну спрямованість залежно від описаних вище мотивів давання явно неправдивих свідчень.

В юридичній практиці доводиться мати справу зі свідками, які перебувають у момент скоєння злочину у стані алкогольного сп'яніння, через що вони погано орієнтуються в події, що сталася. Тому такі свідки можуть відстоювати те, чого в дійсності не бачили, допускати довільні, зовсім не обґрунтовані твердження.

У розповіді вони змішують ознаки об'єктів, демонструють явні провали в пам'яті, виникає ймовірність обмови. Ці та інші особливості свідчень в стані алкогольного сп'яніння необхідно враховувати слідчому.

1.6. Контакт психологічний – найсприятливіша психологічна атмосфера, певний настрій при спілкуванні під час допиту чи інших вербальних слідчих дій. К. п. під час допиту передбачає можливість виникнення двох його рівнів: 1) коли допитуваний бажає давати показання; 2) коли допитуваного змушують до цього. У змісті контакту можна виділити два елементи: 1) готовність допитуваного до спілкування; 2) результат правильного психологічного підходу слідчого до допитуваного. Ознаки К. п.: 1) завжди має двосторонній характер, його встановлення і підтримка залежать як від слідчого, так і від допитуваного, хоч ініціатива і керуючий вплив належать слідчому; 2) являє собою динамічний процес, що перебуває в розвитку, учасники якого постійно коригують свою поведінку; 3) є ситуативним і може виникнути на різних стадіях допиту.

 Встановлення психологічного контакту

Успіх допиту передбачає встановлення психологічного контакту з допитуємим. Під психологічним контактом розуміється встановлення такої атмосфери спілкування слідчого і допитуємого, яка забезпечить готовність і бажання обмінюватись інформацією, сприймати її, прислуховуватись до доказів співрозмовника [5, С.41-43; 6, С.228].

Наявність контакту не завжди означає єдність поглядів і позицій, вона відображає здатність взаємодіяти на шляху досягнення своїх цілей, які нерідко не співпадають у слідчого та допитуємого. Іншими словами, психологічний контакт — це обстановка нормального спілкування під час проведення допиту.

Створення такої обстановки потребує від слідчого визначеної лінії поведінки і дій, які включають знання, розуміння і використання наступних чинників:

а) особливості характера і поведінки допитуємого;

б) коло його життєвих інтересів І проблем, які обумовлені його участю в кримінальному судочинстві;

в) характера взаємовідносин з рідними, близькими та особами, які беруть участь у розслідуємій справі;

г) рівня правової обізнаності допитуємого;

д) наявності факторів, які заважають дачі свідчень (особиста зацікавленість, страх помсти тощо).

Врахування вказаних обставин дозволяє слідчому досягнути психологічного контакту і, навпаки, їх ігнорування вед® до загострення обстановки допиту і навіть до відмови від спілкування.

Основою для встановлення психологічного контакту є виявлення і навіть у певній мірі демонстрація ставлення до допитуємого як до людини зі своїми перевагами та недоліками, зі своїми поглядами і інтересами, тобто до особи, яка заслуговує уваги та розуміння.

Співрозмовник може бути жорстоким убивцею і в цьому він не може розраховувати на взаєморозуміння слідчого, але все, що пов'язано з розслідуванням злочину і обумовлює його стан, плани і сподівання, повинно бути предметом істинної уваги та розуміння слідчого, свідченням дійсного бажання надати допомогу у вирішені хвилюючих його проблем у суворій відповідності із законом. Допитуємий повинен завжди і <І>у, всьому почувати, що до нього відносяться як до людини, а всі обмеження, пов'язані з станом підозрюваного чи обвинуваченого, не розповсюджуються на його людську гідність.

Формування психологічного контакту починається з виклику на допит. Звичайно основний спосіб — виклик повісткою, і тут що-небудь порадити важко (хіба що крім удосконалення форми повістки у відповідності із категоріями осіб, які запрошуються на допит, повторному запрошенню у випадку неявки тощо). Але в тих випадках, коли викликають з нарочним або приймають рішення допитати за місцем мешкання чи роботи, необхідно (крім тактичних і організаційних міркувань) оцінити і врахувати, які наслідки це може мати для допитуємого і його близьких.

В кімнату бухгалтерії, де знаходилось вісімнадцять співробітниць, зайшов працівник міліції у формі і запитав: "Хто тут М.?" Після того як відгукнулася особа, яка його цікавить, він додав: "Я повинен негайно доставити Вас до слідчого". Слідчий без пояснень причин такого виклику відразу ж запитав, що їй відомо про розкрадання в установі, в якій вона працює. Ображена усім цим М. не дала цьому слідчому ніяких свідчень. І тільки після того, як цю справу прийняв до провадження інший слідчий, який знайшов правильний підхід до свідка, вона погодилась дати свідчення і викрити групу злочинців.

Що можна і потрібно було зробити в подібній ситуації? Шляхів багато, зазначимо тільки два. Перше. Зателефонувати до М. на роботу і запросити її прийти до слідчого. Друге. Послати співробітника (без форми), попросити її вийти із загального приміщення і передати запрошення слідчого. У такому разі подібних ускладнень не було б.

Ще одним "засобом формування" антиконтакту нерідко буває "маринування запрошених на допит". До яких наслідків це призводить, видно з наступного прикладу. У якості можливого свідка на допит був запрошений 70-річний чоловік. Через чотири години чекання у коридорі з'явився молодий слідчий, який не вибачившись за довгу відсутність, запитав: "Ну що, можеш, мужик сказати про убивство?" У відповідь він почув: "Нічого". Через вісім років прийшла його жінка і розповіла про ті обставини, які їй розповів чоловік перед смертю, що привело до швидкого розкриття злочину.

Для формування психологічного контакту потрібно застосовувати обов'язкові елементи допиту (наприклад, заповнення анкетно-біографічної частини протоколу) та спеціальні прийоми (наприклад, бесіда на відволікаючу тему). Засвідчення особи та опит про анкетні дані слідчі часто називають формальністю, саме в такій формі сповіщаючи допитуємого про її необхідність і нерідко також формально будуючи цю частину допиту: запитання-відповідь-записування, запитання-відповідь-записування. А робити це на першому допиті слід, використовуючи формальні запитання для виявлення інтересу і уваги до співрозмовника та його проблем. Можна просто запитати про місце народження і записати відповідь, а можна його прокоментувати: "Знаю ваші краї. Мені там дуже сподобалось. А Ви давно там були? Закінчилось будівництво мосту?" тощо. Якщо слідчий не був там і не знає цього місця можливий варіант: "Чув багато хорошого про Ваше місто, але побувати там не довелось". Запитання про освіту і професію можуть доповнюватись з'ясуванням мотивів вибору спеціальності, чим вона подобається, чи відповідає теперішній характер роботи набутій освіті тощо. Але поставлення подібних, не передбачених формою протоколу запитань, повинно бути природнім та продуманим, бо якщо допитуємий відчує в них фальш і відсутність природної зацікавленості, то встановлення контакту буде ускладено.

Бесіда на абстраговану тему може мати різну мету:

а) скласти уявлення про допитуємого (риси характеру, рівень розвитку, можливі реакції на різні тактичні прийоми);

б) надати можливість допитуємому заспокоїтись, коли обставини справи і прибуття на допит вивели його з рівноваги і заважають нормальній розмові (це може мати місце, якщо слідчий не має наміру скористатися фактором раптовості, наприклад, при затриманні на місці злочину);

в) відволікти його увагу від теми, на яку допитуємий не бажає вести розмову (щоб надалі в іншій формі чи при інших обставинах повернутися до неї).

Виявлення інтересу до справи і проблем допитуємого буде основою для досягнення психологічного контакту. Саме на цій основі виникає розуміння та прихильність до людини, яка продемонструвала своє добре ставлення і зацікавленість. Елементами цього є:

1. Поінформованість про справи допитуємого і розуміння хвилюючих його проблем. При неофіційній подорожі в інше місто К. став свідком злочину. Через те, що дружині він пояснив від'їзд службовим відрядженням, йому хотілося б "не попасти у свідки". Слідчий був обізнаний про це і до запрошення К. на допит, провів велику роботу по збиранню даних про особу і обставини життя свідка. Допит він розпочав із з'ясування того, як себе почуває його знайома, яку він провідував, далі запитав, чи сподобався його сину магнітофон, який він привіз із закордонного відрядження, потім поцікавився, чим закінчився конфлікт двох його співробітників та поставив низку інших запитань, показавши всебічне знання слідчим обставин його життя. Після цього свідок детально повідомив про обставини відомого йому злочину, оскільки зрозумів, що "приховувати що-небудь марно" [7, С.95].Особливо наочно неупереджене ставлення слідчого до допитуємого демонструється тим, що слідчому відомо про нього не тільки негативне, але і все, що характеризує його з позитивного боку, говорить про світлі сторони його життя.З'явившись на допит, підозрюваний недбало "розвалився на стільці" і, не спитавши дозволу у слідчого, запалив. Назрівала явно конфліктна ситуація. Саме в цей момент, замість того, щоб "закликати підозрюваного до порядку", слідчий (який знав про його любов до своєї родички) запитав: "Петро, а коли ти останній раз був у бабусі?" Все демонстративне відразу зникло і відбулася предметна розмова про обставини справи.2. Неупереджене ставлення і довіра допитуємого. Підозрюваний спочатку відмовлявся від своєї причетності до зникнення дружини. Потім, коли у нього із слідчим почав налаштовуватись контакт, він заявив про намір дати правдиві показання, але при цьому запитав: "Чи знайшли труп дружини?" Труп не було знайдено. Якщо повідомити про це підозрюваного, то він може вирішити що проти нього немає доказів і відмовиться від дачі показань. Сказати, що труп знайдено — піти на відвертий обман. Уникнути відповіді, означає підірвати до себе довіру. Слідчий вирішив сказати правду. Це стало переломним моментом допиту: впевнившись у відвертості слідчого, підозрюваний дав правдиві свідчення і вказав місце знаходження трупа [8, С.38-39].

3. Вміння вислухати допитуємого, особливо у тих випадках, коли йому необхідно "виговоритися" і за зовнішньо непричетними до справи обставинами виступає те, що хвилює допитуємого, і що може пояснити мотиви та переконання його дій та поведінки.

4. Звернення до логіки мислення і оцінки свідчень допитуємого. Це ситуації, коли слідчий замість заяви типу "Це не відповідає дійсності", "Ви говорите неправду" тощо, пропонує разом проаналізувати якісь обставини, дані: можливість виконання визначених дій за певний проміжок часу, здатність однієї особи зламати певну перешкоду тощо.

Підозрюваний, який зізнався в скоєнні крадіжки, відмовлявся від того, що з ним були спільники. Але обставини свідчили, що в крадіжці приймали участь не менше двох чоловік. Крадіжка була вчинена через пролом у стелі. Підозрюваний пояснив, що спустився по мотузці в магазин, склав у мішок крадене, повернувся тим самим шляхом на горище, витяг туди мотузкою мішок, спустився з ним по прибудові до магазину і відніс викрадене до себе додому. Слідчий взявши перелік краденого, попросив підозрюваємого прикинути вагу та об'єм всього викраденого та порівняти з вмістимістю мішка і "вантажопідіймальністю підозрюваного". Впевнившись у нереальності описаного ним (в подальшому це було підтверджено проведенням слідчого експерименту) підозрюваний назвав своїх співучасників.

5. Використання особистих якостей допигуєшого (гордості. честолюбства, хвалькуватості тощо). Під чаї. вчинення крадіжки радіоапаратури із кабінету директора консервного комбінату злочинці відкрили і випили декілька банок консервів. Виходячи із виявлених слідів на металевих кришках, їх відкривали зубами. Ще до закінчення огляду місця події, дільничний інспектор затримав одного із підозрюваних (підлітка віком 15 років). У його присутності слідчий та інспектор почали "змальовувати", які досвідчені та сильні злочинці тут діяли, як вміло вони розправились з консервними банками. "Гра на уяву" дала свої результати і підліток сказав, що також може так зробити. Слідчий відмахнувся від нього і сказав: "Тобі це не під силу". Тоді підліток попросив банку консервів і моментально відкрив кришку, залишивши на ній сліди своїх зубів. На "цій ноті" склався і був продовжений психологічний контакт з підозрюваним.

6. Опис (роз'яснення) ситуації, в якій знаходиться допитуємии, та шляхи виходу із неї. Цей засіб необхідний тоді, коли допитуємий:

а) не орієнтується в ситуації, яка склалася, і не бачить виходу, який його задовольнить;

б) неправильно оцінює ситуацію, яка склалася, і відповідно не бачить можливості виходу з неї;

в) правильно оцінює ситуацію, але не бажає що-небудь вживати для її розв'язання, в тому числі, у найбільш сприятливій для нього формі.

В перших двох випадках цей прийом, як правило, буває результативнішим, оскільки слідчий розкриває допитуємому те, що він зовсім не бачить або неправильно оцінює. Метою вказаного прийому є не просто "розкрити очі" допитуємому, а допомогти йому зрозуміти що для нього найбільш прийнятне. Наприклад, впевнення у недоцільності відмови від показань і дачі неправдивих показань повинне будуватися не на простому поясненні "поганої поведінки", а на реальному відображені негативних сторін такого розвитку ситуації, зокрема, для цього допитуємого:

а) фіксація у протоколі допиту факту відмови чи дачі неправдивих показань буде свідоцтвом відсутності розкаювання і, виходячи з цього, відсутності пом'якшуючих обставин;

б) бажання вигородити своїх співучасників може призвести до того, що вони випередять його з правдивими свідченнями і їх позиція буде краще оцінена у порівнянні з допитуємим;

в) його відношення до співучасників не відповідає характеру їх відношення до нього як у період злочинної діяльності, так і в процесі розслідування злочину, тощо.

Дієвість даного засобу визначається і досягається тоді, коли роз'яснення не носить загального характеру ("Так буває"), а є конкретно Індивідуальним стосовно стану даної особи.

Виключно важливе значення для встановлення психологічного контакту має те, як сприймається особистість слідчого допитуємим. І не тільки з позиції оцінки його професіональних якостей (знань, умінь, майстерності, але і сугубо людяних — доброта, увага, відвертість тощо. Під час опиту відбуваючих покарання у виправно-трудових установах про їх взаємовідносини із слідчим було з'ясовано наступне. Із числа тих, хто дав на слідстві правдиві показання 92% опитаних заявили, що слідчий зумів встановити з ними взаєморозуміння і, в першу чергу, завдяки справедливому ставленню до них.Із числа тих, хто не визнав себе винним, 54% опитаних дали слідчим негативні характеристики. Своє небажання давати правдиві показання вони мотивували відсутністю взаєморозуміння із слідчим, що пояснювалось його невмінням будувати стосунки з допитуємим, непрофесіоналізмом, грубістю і навіть "неохайним зовнішнім виглядом"

3. Судова експертиза, або експертиза у кримінальному та цивільному процесі, -це науково-практичне дослідження, процес пізнання, що його проводить судовий експерт, обґрунтовуючи висновок відповідно до встановленого законом порядку. У спеціальній літературі експертом називають особу, яка має спеціальні знання і залучається до експертної діяльності для пізнання І дослідження об'єкта, яким цікавиться суд або слідчі органи; для вирішення 1 висвітлення поставлених перед ним запитань; для обґрунтування стосовно цих запитань висновку, котрий має значення доказу у справі. Загальні положення цих норм стосуються і судово-психологічної експертизи.

1. Загальна характеристика судово-психологічної експертизи

Об'єктом дослідження судово-психологічної експертизи є психологічні виявлення особи, що не виходять за межі норми, не викликають сумніву у її психічній повноцінності (осудності). Судово-психологічна експертиза спрямована на вивчення змісту і структури індивідуальної свідомості та поведінки людей у процесі вчинення ними тих чи інших діянь або відображення явищ навколишнього середовища. За допомогою судово-психологічної експертизи можна отримати дані, що дозволяють зрозуміти і правильно оцінити особливості психічних проявів людини та її поведінки, які мають значення для висновків правового характеру. Зокрема, висновки експертів-психологів сприяють правильному оцінюванню показань підозрюваних (звинувачуваних), свідків, потерпілих у випадках, коли вони викликають сумнів у своїй достовірності; неповнолітніх - коли ймовірно, що їх показання мають фантастичні нашарування; звинувачуваних -коли дії неадекватні їхньому стану і властивостям тощо.

Підставами для призначення судово-психологічної експертизи є:

1) відмінність поведінки підекспертних осіб від традиційної, характерної для відповідної статево-вікової групи людей; незвичайність поведінки суб'єкта у момент вчинення злочину (химерність зовнішності, міміки, жестикуляції, пантоміміки, рухів тіла тощо); неадекватна або неналежна оцінка ним соціальної, моральної сутності і значимості своїх дій;

2) різко виражені індивідуально-психологічні особливості суб'єкта (надмірна активність, ейфорія, неврівноваженість, емоційність, агресивність, збудливість та ін.) чи, навпаки, душевна "глухота", замкнутість, сором'язливість;

3) ймовірність відставання рівня психічного розвитку особи від вікової норми;

4) наявність особливостей, що свідчать про розлади у психічних пізнавальних процесах (сприймання, уваги, пам'яті, мислення);

5) невідповідність поведінки меті і мотивам вчиненого; незвичайність, невірогідність мотивації поведінки;

6) явно несприятливі умови найближчого соціального оточення, середовища, у якому тривалий час перебував правопорушник (особливо неповнолітній);

7) наявність у поведінці підозрюваного ознак, що свідчать про можливість вчинення ним злочину у стані фізіологічного афекту, акумуляції емоційного збудження, сильних переживань;

8) перенесення підекспертним у минулому психічних або тяжких соматичних захворювань, психопатологічних станів;

9) сумніви у вірогідності показань свідка, потерпілого, що явно суперечать характеру ситуації, іншим даним;

10) сумніви в авторстві письмового тексту;

11) сумніви у мотивах самогубства.

Визначено наступний перелік запитань, на які не може дати відповідь судово-психологічна експертиза, оскільки вони виходять за межі її компетенції:

- правова оцінка поведінки (дії чи бездіяльності)-винність або невинність звинувачуваного, форма та вид умислу, достовірність свідчень);

- моральна оцінка особи та її поведінки:

- запитання, що виходять за межі предмету та об'єкту сучасної психологічної науки (ясновидіння, параді агностика тощо).

Межі компетенції судово-психологічної експертизи у кримінальному процесі окреслюються нижченаведеним переліком запитань:

1) діагностика індивідуально-психологічних особливостей (наприклад, підвищеної навіюваності, імпульсивності, ригідності тощо), здатних суттєво впливати на поведінку суб'єкта;

2) встановлення основних, закріплених мотивів (у психологічному розумінні цього поняття) поведінки людини і мотивації конкретних вчинків як важливих психологічних обставин, що характеризують особистість;

3) діагностика наявності або відсутності у суб'єкта у момент вчинення злочину фізіологічного афекту та інших непатологічних емоційних станів, здатних суттєво впливати на свідомість і поведінку людини;

4) встановлення можливості виникнення у людини в конкретних умовах психічних станів (розгубленості, втрати орієнтування тощо) і експертна оцінка їх впливу на поведінку чи якість виконання професійних функцій в авіації, на залізниці і в автомобільному транспорті, у роботі операторів автоматизованих систем на виробництві тощо;

5) встановлення здатності неповнолітніх обвинувачених, які мають ознаки не пов'язаного із психічним захворюванням відставання у психічному розвитку, цілковито усвідомлювати значення своїх діянь, і визначення того, якою мірою вони здатні керувати своєю поведінкою;

6) встановлення здатності підозрюваних, звинувачуваних, свідків, потерпілих, враховуючи їхні індивідуально-психологічні та вікові особливості, рівень розумового розвитку, правильно оцінювати обставини, що мають значення у справі, і давати правдиві свідчення;

7) установлення здатності психічно здорових потерпілих у справі про зґвалтування (у першу чергу - малолітніх) усвідомлювати характер і значення вчинюваних із ними дій і чинити опір.

На сьогодні традиційними є наступні види судово-психологічної експертизи:

1) експертиза неповнолітніх:,

2) експертиза особистих властивостей, основних мотивів поведінки, закріплених у життєдіяльності суб'єкта, та рівня його Інтелектуального розвитку;

3) експертиза особливих емоційних станів, у тому числі фізіологічного афекту.

Інші види експертиз хоча й мають місце, але проводяться набагато рідше, що не дозволяє на сьогодні проводити узагальнення наявних результатів.

Розглянемо характерні особливості кожного виду експертизи.

1. Експертиза неповнолітніх

Судово-психологічна експертиза призначається в даному випадку стосовно психічно здорових неповнолітніх підозрюваних, звинувачуваних, свідків, потерпілих. Виокремлення цього виду судово-психологічної експертизи зумовлене, насамперед, своєрідністю підліткового віку.Підлітковий вік оцінюється не просто як перехідний, а як складний і критичний. Це зумовлене численними кількісними та якісними змінами, яких зазнає у цей час організм та особистість, що іноді мають характер докорінної зміни попередніх особливостей, інтересів і стосунків. Такі зміни часто супроводжуються появою у підлітка ускладнень у стосунках Із оточуючими; він не піддається впливу дорослих, виявляє різні форми неслухняності, опору (впертість, грубість, негативізм тощо).

Часто протиправні дії підлітка здаються незрозумілими, маломотивованими, навіть протиприродними. І лише після ретельного вивчення його внутрішнього світу стає зрозумілим, що вони зумовлені не тільки глибокими, прихованими суто особистісними причинами, але й чинниками соціально-психологічного характеру. Наприклад психічно здоровий підліток, вихований у несприятливих умовах, може мати недостатній ступінь соціальної зрілості особистості. Ознаки її виявляються, насамперед, у примітивній мотивації мети своїх дій. у наївно-дитячих спробах її досягнення, у недостатньо адекватній оцінці вчиненого злочину тощо.

При проведенні судово-психологічної експертизи неповнолітніх визначається відповідь на такі запитання:

1) які індивідуально-психологічні, зокрема, емоційно-вольові особливості характерні для підекспертної особи;

2) які мотиви діяльності та поведінки підекспертного є типовими для його повсякденного життя; якими мотивами він керувався при вчиненні злочину;

3) чи відповідає рівень розумового розвитку підлітка його біологічному (паспортному) віку:

4) яким чином сприйнята конфліктна ситуація та її суб'єктивна оцінка підлітком змогла вплинути на його дії;

5) чи не властива підекспертному підвищена навіюваність? Якщо так, то яким чином це може вплинути на його дії у конкретній кримінальній ситуації чи свідчення стосовно вчиненого злочину;

2. Експертиза особистих властивостей, основних мотивів поведінки, закріплених у життєдіяльності суб'єкта, та рівня його інтелектуального розвитку

Вивчення злочину в кримінальному процесі передбачає аналіз як об'єктивної, так і суб'єктивної сторони злочинної поведінки. При цьому під суб'єктивною стороною мається на увазі визначення особою характеру ситуації і сутності своїх діянь. Часто у свідомості суб'єкта злочинної діяльності суб'єктивне значення ситуації злочину не збігається з ЇЇ змістом або ж значно різниться від нього, відіграючи при цьому роль вирішального чинника у виборі альтернатив поведінки.

У психології терміни "суб'єктивна оцінка", "суб'єктивне значення ситуації" та інші подібні об'єднуються узагальненим, досить широким поняттям "суб'єктивний світ особистості", що загалом характеризує особливості перебігу пізнавальних (відчуття, сприймання, пам'яті, мислення, уяви, уваги) та емоційно-вольових процесів (емоцій, почуттів, переживань, вольової регуляції поведінки), темпераментні та характерологічні властивості та якості, а також ставлення особи до себе, до інших людей, до суспільства загалом, її спрямованість (мотиви, цілі і цінності, установки та ін.). Юридичні поняття "суб'єкт" і "суб'єктивна сторона злочину" у психологічній інтерпретації і означають експертизу особливостей суб'єктивного світу особистості.

Особливості проведення комплексних судово-психологічних експертиз

Викладені вище завдання судово-психологічної експертизи вирішуються завдяки зусиллям експертів-психологів. Однак на практиці часто виникає потреба у вирішенні експертним шляхом завдань, що знаходяться на перетині психологічних знань та знань іншої науки чи практичної сфери людської діяльності. У таких випадках повинна призначатися комплексна судово-психологічна експертиза. Теоретичними засадами комплексних психологічних експертиз є об'єктивний процес взаємодії наук, предмета і методів дослідження. Залежно від того, яка сфера наукового чи практичного знання постала на межі з психологією, можуть призначатися такі комплексні судово-психологічні експертизи: психолого-психіатрична, психолого-медична, психолого-технічна; психолінгвістична; психолого-педагогічна та інші.

За нашими даними, на стадії досудового провадження кримінальних справ "прості" експертизи у середньому становлять близько 60%, а комплексні - 40%, із яких більшість - психолого-психіатричні.

Дамо коротку характеристику кожній із названих комплексних експертиз.

Психолого-психіатрична експертиза об'єктом пізнання має психіку осіб, які перенесли/мають психічне захворювання чи тимчасовий розлад психічної діяльності, або для яких характерна межова нервово-психічна патологія (олігофренія, психопатія, інфантилізм, схильність до суїциду та ін.).

При цьому слід враховувати, що до компетенції судово-психологічної експертизи належить вивчення психічної діяльності здорової людини; судово-психіатрична експертиза досліджує порушення у нервово-психічній сфері, виникнення І розвиток яких пов'язані з уродженими чи набутими відхиленнями психіки. Отже, експерт-психіатр не може вирішувати завдання психології, а психолог - психіатрії. Тому при підозрі щодо наявності суміжних станів призначається комплексна психолого-психіатрична експертиза.

Комплексна психолого-психіатрична експертиза відповідає на такі запитання:

1) кваліфікація психічного стану підозрюваного, звинувачуваного, потерпілого, свідка; природи, виду І типу психічної патології, її тяжкості, глибини прояву у конкретної особи; співвідношення патологічного і нормального у психіці, взаємодія явищ "поломки" психіки з проявами компенсації у процесі нормальної або патологічної адаптації до умов ситуації;

2) визначення деяких стійких психологічних властивостей, рис особистості і динамічних станів психіки особи із "межовою" патологією; виду 1 глибини емоційних реакцій у період, що має значення у справі, індивідуально-психологічних особливостей аномальних або акцентуйованих осіб, природи і ступеню розумової відсталості;

3) визначення впливу виявлених особливостей і характеристик підекспертної особи з "суміжними" проявами норми і патології, на її здатність адекватно сприймати оточення, регулювати свою поведінку у конкретній криміногенній або віктимній ситуації;

4) здатність зазначених осіб усвідомлювати значення своїх дій, передбачати їх наслідки і керувати ними (осудність, обмежена осудність).

Психолого-медична експертиза об'єктом пізнання має психіку особи, яка хворіла чи хворіє на тяжку хронічну або невиліковну хворобу. Ці захворювання можуть викликати постійні чи тимчасові зміни в психіці: трансформацію сприймання, пам'яті, відтворенні сприйнятого, неадекватність реагування тощо.

Для осіб, які хворіють на хронічні соматичні хвороби, характерні специфічні ознаки перебігу психічних процесів. Наприклад, хворі на туберкульоз відрізняються нестійкістю, лабільністю настрою, легкою навіюваністю, різкими переходами від песимізму до невиправданого оптимізму. При онкологічних захворюваннях характерними е гіперестезія (підвищена чутливість) усіх органів чуття, прояви психогенних реакцій (істероїдна сентиментальність, озлобленість, наростаюча афективність). Особи з уродженими або набутими дефектами кістково-м'язового апарату (каліки) відзначаються підозрілістю, схильністю до маніакальних ідей; одні з них наполегливо, активно діють із метою компенсації свого дефекту, інші -уникають оточення, замикаються в собі.

Наведені і багато інших особливостей соматично хворих людей можуть мати надзвичайно важливе значення для суду і слідства, коли вони стають процесуальними особами, оскільки оцінка ними ситуації може значно відрізнятися від об'єктивних даних. Більше того, під дією соматичного захворювання, особливо хронічного чи невиліковного, можуть настати незворотні зміни в мотивації хворого, його ціннісних орієнтаціях. У такої людини може різко знизитися суб'єктивна межа дозволеного і недозволеного, навіть протиправна і злочинна поведінка-стати нормою.

До комісії з проведення психолого-медичної експертизи, окрім психолога, необхідно залучати лікаря-фахівця в галузі відповідної хвороби. При ЇЇ проведенні ставляться такі запитання:

1) яке соматичне захворювання наявне, його форма та як воно може впливати на психіку підекспертної особи;

2) чи перенесла особа, яка піддягає експертизі, у минулому соматичні захворювання, що могли б вплинути на психіку (у тому числі пологові та післяпологові черепно-мозкові травми, захворювання головного і спинного мозку та ін.), та їх можливі наслідки психологічного характеру;

3) чи є у підекспертної особи дефекти сенсорної сфери (зору, слуху, нюху, дотику, смаку), їх вплив на здатність адекватно сприймати, розуміти і відтворювати інформацію, що цікавить слідство (суд);

4) чи наявна розумова відсталість або інші психічні особливості, викликані перенесеним соматичним захворюванням.

Психолого-технічна експертиза об'єктом вивчення має психологію особи в системах "людина - машина", тобто при виконанні професійних обов'язків, пов'язаних із використанням складних машин і механізмів. Така експертиза може проводитися у справах щодо дорожньо-транспортних пригод, аварій на залізничному, авіаційному, водному транспорті, у зв'язку з техногенними катастрофами.

Теоретичною базою для такої експертизи є інженерна психологія і психологія праці-з одного боку, і конкретна сфера технічної науки і практики - з іншого. Тому до складу експертної комісії, окрім фахівців у галузі психології, мають входити відповідно інженери, автомобілісти, залізничники, авіатори, оператори, диспетчери, Інші інженерно-технічні працівники.

При проведенні психолого-технічної експертизи з'ясовуються такі питання:

1) наявність чи відсутність психологічних властивостей, що свідчили б про професійну придатність особи до виконання конкретних професійних обов'язків; її здатність діяти у стресовій, аварійній ситуації;

2) психологічні аспекти дорожньо-транспортної пригоди, аварії, катастрофи, а саме: своєчасність реакції звинувачуваних на небезпеку чи сигнал тривоги, час і особливості прийняття рішення в екстремальній ситуації;

3) мобілізуюча чи пригнічуюча дія на психіку підекспертного об'єктивної ситуації при виконанні звичних або неординарних трудових функцій; специфічність реагування на подразники у різні періоди робочого дня; вплив на виконання професійних обов'язків перенесених хвороб, перевтоми, зловживання спиртними напоями, вживання наркотиків.

Психолого-лінгвістична експертиза об'єктом вивчення має мову як прояв психічної активності особи. Для встановлення авторства письмових документів слідчий і суд можуть звернутися за допомогою до психологів і лінгвістів (філологів). Якщо криміналістична (почеркознавча) експертиза встановлює виконавця письмового тексту, то психолого-лінгвістична - його справжнього автора. Для цього встановлюються, групуються та піддаються порівнянню ознаки мови: семантико-граматичні (характер побудови фраз, вибір слів і конструкцій, ступінь організованості тексту) та категоріальні (вікові, соціальні, професійні, територіальні, етнічні, національні) особливості.

. Організаційно-правові засади проведення судово-психологічної експертизи

У судовій експертології, криміналістиці переважає думка про те, що судові експертизи, у тому числі й психологічні, мають проводитися лише у спеціальних судово-експертних організаціях. Закон України "Про міліцію" не закріпив цього положення, а навпаки, передбачив можливість сторін (у цивільному процесі), підсудного і потерпілого (у кримінальному процесі) активно діяти на стадії призначення експертизи, ініціювати її, вимагати запрошення до суду як експертів конкретних фахівців тощо. Тому судово-психологічна експертиза призначається відповідними органами за участю психологів, які працюють у навчальних, науково-дослідних, медичних закладах, психологічних службах чи мають приватну практику.

Упевнившись у необхідності призначення судово-психологічної експертизи, слідчий чи суддя ухвалюють Із цього приводу постанову (ст. 196 КПК України). У ній зазначаються підстави для призначення експертизи, визначаються питання, за якими експертна комісія повинна сформулювати висновки, об'єкти, що підлягають дослідженню, матеріали, що передаються їй для ознайомлення.

Вказана постанова складається з трьох частин: вступної, мотивувальної та результативної.

У вступній частині вказується місце, час, посада особи, що призначила судово-психологічну експертизу, на підставі яких матеріалів і в якій справі її призначено, вид експертизи.

У мотивувальній (описовій) частині коротко перераховуються обставини справи та підстави для призначення експертизи. Однак слідчий, суддя не зобов'язані вказувати, якими міркуваннями вони керуються, призначаючи експертизу і обираючи конкретного експерта, а також розшифровувати, роз'яснювати свою позицію. Достатньо вказати, які обставини повинні бути з'ясовані. У цій же частині постанови мають бути вказані статті КПК України, якими керувався орган, що призначив експертизу:

- при призначенні простої психологічної експертизи-ст.ст. 75-77 КПК:

- при призначенні експертизи стосовно неповнолітнього підозрюваного, звинувачуваного-ст.ст. 75,196,433 КПК;

- при призначенні комплексної психолого-психіатричної експертизи - ст.ст. 75, 76, 196, 204 КПК (стосовно неповнолітнього ще й ст. 433 КПК);

- при призначенні комплексних психолого-медичних. психолого-технічних та інших експертиз-ст.ст. 75.196 КПК.

У результативній частині постанови про призначення судово-психологічної експертизи має бути вказано: яка експертиза призначена, кому доручається, перелік питань, що їх ставлять перед експертами, які матеріали кримінальної справи передаються для вивчення і дослідження.

Важливе значення мають правильність і чіткість формулювання перед експертами запитань. їх перелік питань має бути досить повним із таким розрахунком, щоб відповіді давали вичерпну картину психологічного аспекту (суб'єкта та суб'єктивної сторони) вчиненого злочину, особливостей сприйняття ситуації свідком, потерпілим. Тому серед завдань, що їх ставлять на вирішення судово-психологічної експертизи, спочатку мають бути питання загального характеру, наприклад, про психологічні особливості суб'єкта та їх виявлення у криміногенній ситуації, а потім - окремі, деталізуючі запитання.

Після ухвалення постанови про призначення судово-психологічної експертизи орган, котрий її призначив, має впевнитися в особі експертів та вручити їм копію постанови. Цей же орган повинен роз'яснити (згідно зі ст. 196 КПК) експертам їх права і обов'язки, попередити про кримінальну відповідальність за відмову від надання висновку у справі або за надання свідомо неправдивого висновку, а також про відповідальність за розголошення даних досудового слідства розслідування. Тільки після цього розпочинається проведення експертизи.

У постанові не вказується термін, протягом якого має бути проведена експертиза, оскільки існує загальне правило - вона повинна здійснюватися оперативно і без зволікання. У тих випадках, коли призначається комплексна психолого-психіатрична експертиза, її тривалість відповідно до інструктивних вказівок Міністерства охорони здоров'я України не може бути більшою за ЗО днів.

На практиці слідчі іноді вимагають провести експертизу за 1-2 дні, що практично нереально: тільки на експериментальне психологічне обстеження особи необхідно декілька днів (його проводять не менше, ніж двічі, з застосуванням аналогічних методів). Отож, навіть за дуже інтенсивної роботи висновки не можуть бути підготовлені раніше, ніж за тиждень.

Згідно з КПК України експерти, які проводять судово-психологічну еспертизу, мають право:

1) вимагати надання для ознайомлення всіх необхідних матеріалів досудового слідства:

2) просити орган, що призначив експертизу, надати матеріали, яких у справі нема (за умови, що вони стосуються предмета дослідження);

3) за дозволом органу, що призначив експертизу, брати участь у проведенні окремих слідчих дій;

4) робити висновки рідною мовою, мовою судочинства або формулювати висновки за допомогою перекладача.

Важливим є також забезпечення гарантій прав і свобод інших учасників кримінального процесу при проведенні судово-психологічної експертизи на стадії досудового слідства. Права потерпілого відрізняються від прав підозрюваного, обвинувачуваного не лише тому, що йому завдано матеріальної, моральної та фізичної шкоди. Він може піддягати судово-психологічній експертизі і при цьому згідно зі ст. 49 КПК України має право:1) заявляти прохання про призначення і проведення експертизи, називати конкретних експертів;

2) формулювати запитання або вносити доповнення до поставлених експертам запитань;

3) надавати докази, що стосуються предмету експертизи. Це можуть бути листи, щоденники, письмові висновки фахівців (у тому числі й психологів);

4) заявляти відвід експерта. Орган, який веде розслідування, повинен цей відвід проаналізувати і прийняти щодо цього питання процесуальне рішення;

5) знайомитися наприкінці розслідування з усіма матеріалами справи, у тому числі й з висновками судово-психологічної експертизи, заявляти прохання про призначення додаткової або повторної експертизи.

Законом не передбачено як обов'язок слідчого або іншого органу, що веде розслідування, повідомляти потерпілого про призначення експертизи, крім випадків, коли експертизу призначають стосовно його самого. Не передбачена можливість потерпілого бути присутнім при проведенні експертизи, що стосується підозрюваного, звинувачуваного.

Специфічні права й обов'язки має потерпілий, коли він сам підлягає експертизі. Потерпілий має право знати, для чого проводять експертизу, суть здійснюваного пізнання, знайомитися з результатами, заявляти прохання про предмет і особливості експертизи. Водночас потерпілий повинен з'являтися для експертного обстеження і може бути примусово йому підданий, коли виникає сумнів у його здатності правильно сприймати обставини, що є у справі, давати правильні показання. У КПК України такого прямого положення немає, однак, виходячи з п. 4 ст. 433 КПК, судово-психологічна експертиза для встановлення загального рівня розвитку, ступеню розумової відсталості тощо може проводитися не тільки стосовно неповнолітнього підозрюваного, звинувачуваного, але й стосовно потерпілого. Причому при призначенні комплексної психолого-психіатричної або психолого-медичної експертизи таку особу направляють на експертне обстеження у відповідний медичний заклад.

Деякі автори висловлюються проти примусового проведення експертиз, направлення у медичні або психіатричні заклади для експертного обслідування осіб, котрі не є підозрюваними або звинувачуваними. З такою позицією ми погоджуємося лише частково. На нашу думку, слідчий або інший орган не повинен залежати від відмови, в тому числі й потерпілого, у проведенні експертизи. Інша річ, що в такому випадку психолог може використати лише обмежений перелік методів (спостереження, аналіз продуктів діяльності) і така експертиза буде неповною, менш інформативною, хоча й достатньо об'єктивною і достовірною.

Судово-психологічну експертизу на стадії досудового слідства проводять і стосовно свідка (ст. 68,69- 1,71 КПК України). Свідок, стосовно якого призначено експертизу, має право знати, у якій справі і для чого призначається експертиза. Інших прав у свідка нема. У випадку злісного його неприбуття (нез'явлення) для проходження експертизи він може бути примусово залучений до участівцій процесуальній дії (ст. 70,135,136 КПК). Якщо свідок відмовляється від проходження екпертного обстеження, він може бути притягнений до кримінальної відповідальності згідно ст. 179 КК України.За нашими даними, найчастіше для експертного дослідження залучають малолітніх і неповнолітніх свідків. Виходячи зі змісту ст.ст. 166, 168 КПК України, судово-психологічна експертиза стосовно осіб, які не досягли 16 років, проводиться за згодою батьків або осіб, котрі їх заміняють. Законні представники малолітнього свідка можуть бути присутні при проведенні такої експертизи, а батьки неповнолітнього свідка чи особи, які їх заміняють, можуть бути присутні лише з дозволу слідчого або Іншого органу, який веде розслідування. Свідки, старші 16 років, піддягають експертному обстеженню за тими ж правилами, що й повнолітні.

Психологи викладають результати експертизи в підсумковому документі - висновку. Згідно зі ст 200 КПК, він складається з трьох частин: вступної, описової та заключної (підсумкової). У першій частині вказується вид експертизи, час і місце її проведення, хто призначив експертизу, у чиїй присутності вона проводиться, сформульовані запитання, які матеріали були надані в розпорядження експертів, де знаходиться особа, яка підлягає експертизі.

В описовій частині коротко вказуються обставини справи в інтерпретації експертів (однак у межах, встановлених постановою про призначення експертизи), анамнестичні дані на підекспертну особу, результати бесіди і спостереження, використані експериментально-психологічні методики, одержані за їх допомогою результати та їх інтерпретація. На цій основі здійснюється психологічний аналіз ситуації вчиненого злочину, психологічна характеристика особи, яка підлягає експертизі, і її поведінки у криміногенній ситуації.

У заключній частині даються відповіді на поставлені запитання, які воднораз є висновками щодо проведеного аналізу, вказується дата складення документа; кожен експерт учиняє особистий підпис.

Згідно зі ст. 67 КПК слідчий та суд оцінюють докази, у тому числі й висновок судово-психологічної експертизи, на основі внутрішнього переконання І неупередженого, повного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю. При оцінці встановлюється:

1) чи було у розпорядженні експертів достатньо матеріалів для обґрунтування висновку;

2) науковість висновку, для чого з'ясовують, чи ґрунтувався він на спеціальних знаннях і даних науки, чи пов'язаний він Із конкретними результатами дослідження, чи були застосовані експериментальні методи і якою мірою вони стосуються досліджуваного предмета, чи відповідає дослідження положенням психологічної науки;

3) чи справді у криміногенній ситуації у особи, яка піддягала експертизі, є особливості та ознаки, встановлені судово-психологічною експертизою. Ознайомившись із висновком судово-психологічної експертизи, слідчий чи суд має право допитати експертів для одержання роз'яснень та доповнень. Допит можливий також у зв'язку з неповнотою викладення суті проведеного дослідження, нечіткістю, нелогічністю окремих положень, висновків, наявністю спеціальних, нероз'яснених висловів, визначень, розходженнями між описовою і результативною частинами, суперечностями між членами експертної комісії, тобто він компенсує окремі незначні недоліки експертного висновку як підсумкового документа. Щодо проведення допиту складається протокол згідно ст. 201 КПК України .

У тому випадку, коли навіть після допиту експертів неясність, неточність, неповнота дослідження не була усунута, може призначитися додаткова судово-психологічна експертиза. Коли ж висновок експертизи визнано необгрунтованим, таким, що суперечить іншим матеріалам справи, викликає сумнів щодо науковості та достовірності, коли додаткова експертиза суперечить первісній, призначається повторна судово-психологічна експертиза з новим складом експертів.

У чинному кримінально-процесуальному законодавстві не передбачено можливості проведення так званої контрольної експертизи в тому випадку, коли у справі вже проведено дві та більше експертиз із одного й того ж предмета дослідження. На практиці випадки призначення "контрольних" судово-психологічних екпертиз непоодинокі. Після додаткової і повторної експертиз, замість ретельної оцінки їх результатів, слідчий або суд, щоб перестрахуватися, призначають ще одну, виносячи на розгляд ті ж запитання, що й раніше.

Учасники процесу, ознайомившись із дозволу слідчого з висновком судово-психологічної експертизи після її проведення чи після завершення досудового слідства, можуть заявити прохання, зауваження, в тому числі щодо призначення повторної або додаткової експертизи. Слідчий вирішує, задовольнити прохання чи відмовити в ньому. Своє рішення він викладає в постанові, з якою ознайомлює тих, хто заявив прохання, та інших зацікавлених учасників процесу.Завершуючи досудове слідство, орган дізнання І слідчий складають обвинувальний висновок як підсумковий процесуальний документ. У ньому проводиться аналіз зібраних у справі доказів винуватості або невинуватості особи та їх оцінка. Такій же оцінці підлягає і висновок судово-психологічної експертизи. У практиці бувають випадки, коли він або ігнорується, або оцінюється неповно, однобічно. Це неприпустимо, оскільки є свідченням неповноти досудового слідства І підставою для повернення справи на додаткове розслідування.

2.1. Огляд місця події — це процес збирання інформації про злочинну дію на місці вчинення за допомогою активного сприйняття, аналізу та синтезу наявних предметів, об'єктів і явищ. Метою огляду місця події є виявлення і безпосереднє використання матеріальних об'єктів, їхніх ознак і взаємозв'язків, які мають суттєве значення для розслідування події.

Особливість огляду місця події як однієї із слідчих дій полягає в тому, що інформацію, яка отримана в ході огляду, неможливо отримати шляхом проведення інших слідчих дій (наприклад, сліди злому квартири, сліди рук і ніг, розміщення предметів, зникнення окремих речей, наявність чи відсутність деяких документів і т. п.).

Саме сприйняття обставин місця події дає можливість слідчому уявити картину події, на основі отриманої емпіричної бази висунути версії та організувати проведення інших слідчих дій.

З психологічної точки зору огляд місця події включає в себе емпіричне спостереження, активну розумову діяльність (провідними розумовими операціями є порівняння, аналіз і синтез, конкретизація й абстрагування).

Огляду місця події притаманні:

• невизначеність слідчої інформації (на початку розслідування в юриста багато запитань, на які він не в змозі поки що відповісти: що сталося, хто винен у злочині чи нещасному випадку, чому це сталося і т. ін.);

• публічність слідчих дій (огляд місця події повинен проводитися в присутності експертів, працівників органів дізнання, понятих та інших осіб);

• невідкладний характер (огляд місця події проводиться негайно, оскільки будь-яка відстрочка може призвести до зміни обстановки, втрати слідів і доказів, утрату важливої інформації від очевидців і свідків);

• узгодженість дій оперативної групи (чітке розмежування функцій між учасниками оперативної групи, керівником якої найчастіше є слідчий);

• розподілення і переключення уваги слідчого (необхідність сприйняти обстановку місця події в цілому і водночас, виділити найбільш значущі групи об'єктів);

• перевантаження оперативної пам'яті слідчого і висока психологічна напруженість;

• поєднання в діяльності слідчого пізнавального елементу (сприйняття обстановки, фактів, явищ; виявлення між ними причинного зв'язку; висунення версій), пошукового елементу (виявлення змін в обстановці, викликаних діями злочинця, вилучення слідів та інших речових доказів), організаційних елементів (дії з приводу керування оперативною групою) і посвід-чувальних елементів (закріплення, посвідчення і фіксація виявлених під час огляду слідів, встановлених фактів, речових доказів шляхом складання протоколу, схем, креслень, проведення фото- і кінознімання та аудіо- і відеозапису).

Названі характерні риси огляду місця події свідчать про те, що дана слідча дія є активним пізнавально-інтелектуальним процесом, у ході якого виявляються і вилучаються окремі стани, властивості й ознаки матеріальних об'єктів та їхні взаємозв'язки для того, щоб установити механізм минулої події, отримати інформацію про особистість злочинця, про мотиви і мету вчиненого діяння.

Слідчий повинен прагнути того, щоб огляд місця події був точним, повним, об'єктивним і цілеспрямованим. Подія злочину складає певну систему слідів, які існують у просторі та часі. Успіх огляду місця події багато в чому залежить від професійного і життєвого досвіду слідчого, його знань у галузі криміналістики і такої важливої риси, як криміналістична спостережливість. Криміналістична спостережливість юриста проявляється в умінні помічати характерні, але малопомітні і, на перший погляд, незначні особливості обстановки, людей, предметів і змін, що з ними відбулися, які мають або можуть мати значення для вирішення завдань слідства. Структуру спостережливості складають:

а) почуттєві основи — робота органів відчуття людини (зору, слу-

ху, дотику, нюху та ін.);

б) особисті основи — мислення і знання про об'єкт спостереження

(є таке прислів'я: "Людина дивиться очима, а бачить розу-

мом"); мотивація. Бажання і потяг пильно спостерігати і вияв-

ляти все те, що має значення; вольові якості, пам'ять, психічна

врівноваженість тощо.

Для досвідченого слідчого з розвинутою криміналістичною спостережливістю всі деталі про щось "говорять": пилинка на підвіконні, недопалки, сліди губної помади, відломлені кусочки предметів, залишки їжі тощо. Доречно згадати такі слова: "Спостережливість... — риса, без якої криміналіста взагалі немає. Якщо криміналіст дивиться, але не бачить, бачить, але не спостерігає, спостерігає, але не аналізує, доки за його милістю хоч трохи досвідченіший злочинець буде веселитися на волі, а ні в чому не винні люди опиняться за гратами або під підозрою, йому краще якомога скоріше міняти професію"1.

У ході огляду місця події слідчий критично розглядає різноманітні предмети й об'єкти, а також їхні властивості та ознаки з різного погляду, постійно запитуючи самого себе: "Що це означає? Чому це сталося? Чим це могло бути викликано?" і т. д.

У квартирі Б., який разом із сім'єю поїхав відпочивати до Криму, було здійснено крадіжку. При огляді місця події слідчий звернув увагу на шпінгалети вікон і помітив на одному вікні сліди спеціального пристрою, за допомогою якого шпінгалети були відкриті. Потім слідчий оглянув шафи, ящики, трюмо і всюди виявив характерні сліди від ножа. Не пройшла повз його увагу і така деталь, як запах одеколону на підлозі (слідчий відразу припустив, що злочинець це зробив для того, щоб пошукова собака не могла взяти слід). Слідчий вилучив два флакони, на яких пізніше були виявлені відбитки пальців рук злочинця. Зібрані матеріали були в подальшому використані для розкриття злочину.

Об'єкти і предмети, які спостерігає в процесі огляду місця події слідчий, як правило, численні, складні і багатозначні. Здійснюючи огляд місця події, юридичний працівник одночасно вирішує ряд питань:

1) виявити, зафіксувати, вилучити і дати оцінку слідам злочину та іншим речовим доказам;

2) вивчити обстановку події в цілому для з'ясування характеру й обставин події, що розслідується;

3) отримати початкову інформацію для висунення версій про механізм події, його можливих учасників і особи злочинця;

4) спостерігати за поведінкою потерпілого і свідків;

5) слідкувати за діями інших учасників оперативної групи;

6) контролювати свої дії, висловлювання;

7) виявляти емоційну стійкість тощо.

Тобто під час огляду місця події потрібно нічого не випустити з поля зору, слуху, нюху, дотику, постійно розподіляти і переключати увагу та робити все це безпомилково. Окремі правила спостереження, які забезпечують його інтенсивність, осмисленість і врівноваженість, наведені в додатку 2.

При огляді місця події слідчий не повинен обмежувати себе пошуком слідів, які відповідають його версії, необхідно шукати і вивчати кожен факт, піддаючи сумніву ознаки спостереження.

Огляд місця події дає можливість отримати певні відомості, в тому числі і про особливості злочинця. Наприклад, про статеву належність злочинця свідчить характер злочину (грабежі, зґвалтування, розбої, терористичні акти частіше вчиняються особами чоловічої статі, а шахрайство, вбивство новонародженої дитини — жінками); залишені на місці події речі (запальнички, портсигар, люлька швидше за все належать чоловікам, шпильки, приколки, посуд, одяг, губна помада — жінкам); викрадені речі та інша, отримана в процесі огляду місця події інформація дасть змогу зробити, нехай припущений, висновок про вік злочинця (дорослі при крадіжках найчастіше крадуть дорогі речі, а підлітки — спортивні товари, годинники, солодощі і т. п.); про його професію (у способах скоєння злочину часто реалізуються професійні навики і вміння); про мотиви злочину (так, зникнення грошей говорить про корисливий мотив, наявність трупа без виявлення ознак пограбування дає змогу зробити припущення про вбивство з хуліганських мотивів або в бійці); особливості його характеру (жорстокість, злість, мстивість обережність, боягузливість і т. п.) та емоційного стану, в якому він перебував у момент скоєння злочину (наприклад, якщо злочинець потурбувався про знищення слідів, не порушив порядку в кімнаті, загасив світло, зачинив за собою двері і т. п., то можна припустити, що він людина обачна, холоднокровна).

Незважаючи на те, що чуттєва сторона вивчення місця події є домінуючою, головну роль в огляді відіграють раціональні, логічні механізми пізнавальної діяльності слідчого. Це вимагає від нього як абстрактного, так і конкретного мислення, відтворюваного уявлення, сильних інтелектуальних навиків, відтворення картини події, яка вже відбулася.

Досить часто слідчий стикається на місці пригоди з маскуванням злочину, що скоюється злочинцем, а в окремих випадках і потерпілим. Психологічною основою дій з приводу маскування злочину є вчинення їх в умовах дефіциту часу, тому самі дії відрізняються неповнотою, недбалістю і т. д.

Існують різноманітні способи маскування злочину:

• маскування. У цьому випадку злочинець прагне змінити свою зовнішність (використання масок, елементів гриму, штучне створення особливих прикмет у зовнішньому вигляді) і приховати сліди злочину (наприклад, знарядь злочину, зміни положення тіла жертви та ін.);

• фальсифікація передбачає створення удаваних слідів для того, щоб спрямувати слідство на хибний шлях. З цією метою злочинці навмисно залишають "сліди" рук і ніг, предмети, які належать іншим людям, сліди крові, елементи одягу тощо, намагаючись надати "слідам" помітність і чітку виразність (саме останні і сприяють викриттю фальсифікації);

• інсценування. За своєю суттю інсценування являє собою комбінацію маскування і фальсифікації для штучного створення певної ситуації, з метою маскування істинної події. Так, вбивству може бути надано вигляд самогубства, підпалу — випадкове самозапалення, грабежу — крадіжка із зломом і т. п. При інсценуванні думки злочинця і його дії спрямовані на те, щоб посилити відмінності між тим, що сталося насправді, і тим, що він намагався залишити після себе. Звичайно, інсценування — це своєрідний психологічний вплив злочинця на діяльність слідчого, намагання спрямувати його на хибний шлях;

• утаювання і знищення доказової інформації. Маскування, фальсифікація та інсценування здебільшого можуть

бути розпізнані. Яким чином?

Перш за все слідчому необхідно постійно ставити перед собою запитання "чому?" і "що це означає?", обмірковуючи, припускаючи, піддаючи критиці та перевірці всі свої думки і висновки1.

Версія про інсценування може бути висунута слідчим на підставі характерних особливостей психології поведінки злочинця при маскуванні злочину, одна з яких полягає в тому, що він проявляє надзвичайну мобілізацію сил для створення хибних слідів (старанно розкидані речі, багато поламаних і розбитих без всякої потреби предметів та ін.). Досвідчений слідчий відразу помітить відсутність тих слідів, які обов'язково випливають із логіки імітованої події. Справедливо звучать слова Шерлока Холмса про те, що "нічого так не оманливе, як надто очевидні факти". Саме подібні, надто очевидні факти і стараються підкинути слідчому деякі злочинці, щоб спрямувати його на хибний шлях. Приклад, наведений з праці І. Вансберга, заслуговує на увагу.

Одному рецидивісту, який уявив себе великим спритником, прийшла в голову ідея перехитрити "наївного " юриста, який розглядатиме скоєне ним злочинне діяння. Щоб відвести сліди від себе, він ініціював мальовничу картину пиятики, яка нібито передувала злочину. Тоді слідчий повірить, що його скоїв хтось із горілчаних братів... Інсценування виглядало так: у кімнаті, де було скоєно злочин, "спритник" поставив на стіл недопиті півлітровку та чвертку, два великих стакани, дюжину слив, розрізані навпіл помідори, шматки хліба і рибу, столовий ніж.

Усе це виглядало цілком правдоподібно і простака повинно було б збити з пантелику.

Але — простака! Слідчий Ковтун П. І., що оглядав кімнату, до їхнього числа не належав. Йому було властиве гостре критичне відчуття, вміння зіставляти й аналізувати. В обох пляшках, розмірковував слідчий, залишилось зовсім мало горілки — десь не більше ста грамів. Важко повірити, щоб люди стільки пили і не закушували, якщо закуска була під рукою. А те, що ніхто й ложки не умочив, було очевидним. У кімнаті немає жодної сливової кісточки, жодного кусочку недоїденої риби, жодної хлібної крихточки. Можна було б подумати, що їх встигли прибрати, але порох і загальна засміченість заперечували це. Тут уже давно ніхто не прибирав.

Так, ще нікого не підозрюючи, ще не маючи ніякої версії злочину, слідчий вже зрозумів, що його хотіли збити з пантелику надто очевидними фактами. Не збили! Навпаки, це інсценування навіть допомогло — тільки не злочинцю, а його викривачеві: плануючи хід слідства, слідчий у своїх роздумах врахував і цю спробу обману1.

Слідчий, у ході огляду місця злочину, відтворюючи події, повинен допускати найрізноманітніші варіанти поведінки злочинця, здійснювати ретельну їхню перевірку, не обмежувати пошук судженнями типу : "цього не могло бути тому, що це дуже нерозумно" або "цього не могло бути тому, що для злочинця це дуже розумно". Кожна подія індивідуальна, а в поведінці злочинця можуть бути такі дії, які вступають у суперечність з логікою "нормальної, звичайної, позитивної" поведінки.

Як правило, огляд місця події є слідчою дією з цілком конкретного виду злочину. Аналітична діяльність слідчого залежатиме від виду злочину. Вона повинна бути спрямована на виявлення тих слідів злочину, які властиві грабежу, розбою, крадіжці, зґвалтуванню, вбивству. У додатку розкриваються особливості огляду місця події залежно від виду злочину.

Для вдалого огляду місця злочину В. Васильєв рекомендує вирішувати такі три завдання:

1) зібрати всю інформацію, яка може мати відношення до події, що розглядається (не обмежуючись збором відомостей для однієї версії);

2) проаналізувати зібрану інформацію і на її основі спробувати створити версію, яка б пояснила попередню подію;

3) зіставити кожну висунуту версію із загальною обстановкою місця події і об'єктивно відзначити всі суперечності. Якщо при перевірці кожної версії виявлені суперечності, необхідно знову повернутися до розв'язання першого, а потім другого завдання1.

Таким чином, психологія місця пригоди — це, по-перше, професійне спостереження як навмисне, вибіркове і цілеспрямоване виявлення і збирання інформації за допомогою органів відчуття; по-друге, розумова діяльність слідчого, яка полягає в аналізі емпіричних даних як юридично значущих фактів в їх синтезі; по-третє, реконструкція досліджуваної події за її окремими проявами.

Основний зміст пізнавальної діяльності слідчого при огляді місця події пов'язаний з розкриттям причинно-наслідкової обумовленості фактів. Успіх огляду місця події значною мірою залежить від таких психологічних якостей слідчого, як його спостережливість, знання індивідуально-психологічних особливостей осіб, які належать до кримінального світу, професійний та життєвий досвід, рівень розвитку мислення й уяви, а також інтуїції. Про роль інтуїції в слідчій практиці спеціалісти говорять так: "Слідча практика — це заснована на досвіді і знаннях інтелектуальна здатність швидко, безпомилково знаходити вирішення творчого завдання при обмеженому вихідному матеріалі. Вона відіграє позитивну роль щодо істини, збору доказів, найбільш ефективних прийомів слідства"

 Особливості огляду трупа, місця події, в залежності від різновиду вбивств. Характер типових слідів і їх локалізація  На території Російської Федерації щорічно виявляються трупи невідомих громадян, загиблих в результаті дорожньо-транспортних пригод, нещасних випадків і раптової смерті, а також стали жертвами умисних вбивств та інших тяжких злочинів проти особи, нерідко замаскованих під безвісна зникнення громадян.  Вбивство - це протиправне позбавлення життя людини, що відноситься до числа особливо тяжких злочинів. За способом скоєння вбивства бувають відкриті і таємні. Найбільш складними для розкриття є вбивства, вчинені в умовах неочевидності, або коли вони заздалегідь готуються злочинцем. При скоєнні вбивства злочинець використовує сукупність ефективних методів і прийомів, знарядь і засобів, що дозволяють приховати сліди злочину. Такі ситуації вимагають мобілізації всіх знань і сил, що знаходяться у розпорядженні правоохоронних органів.  Місце виявлення трупа і його огляд дозволяють отримати більш повну інформацію про спосіб і механізм вчинення злочину, про особу злочинця і потерпілого. На практиці ми стикаємося з тим, що місце скоєння злочину і місце виявлення трупа часто не збігаються. Труп, як правило, з місця злочину переміщують в інше місце. У будь-якій ситуації зовнішній огляд трупа виступає вихідної і відправною точкою у розкритті вбивств.  Так як огляд трупа на місці події (виявлення) є складовою частиною огляду місця події і, отже, обов'язковим слідчою дією, то такий огляд зобов'язаний проводити слідчий. Відповідно до ст. 178 КПК РФ при підозрі на насильницьку смерть - з обов'язковою участю лікаря - фахівця в галузі судової медицини, хоча існуюча слідча практика показує, що найчастіше огляд трупа виробляє лікар - фахівець у галузі судової медицини, а слідчий, під його диктовку, записує результати цього обстеження . Слідчий повинен перш за все сам активно брати участь в даному слідчій дії. Саме слідчий повинен вивчати і описувати всі наявні на трупі пошкодження і зміни.  Послідовність огляду трупа:  У огляді трупа на місці події, як і самого місця події, виділяють дві стадії:  - Статичну:  - Динамічну.  Статична стадія огляду повинна полягати в дослідженні трупа без зміни його положення. Вона має на меті точно зафіксувати місце і позу трупа, стан одягу на трупі і взаємне його розташування з навколишніми об'єктами, предметами.  Динамічна стадія огляду допускає можливість зміни початкового місця і пози трупа (наприклад, при наявності ознак життя, при знаходженні трупа на залізничному полотні й інших неординарних ситуаціях).  У протоколі огляду місця події за результатами огляду трупа повинні бути відображені такі відомості:  - Положення трупа по відношенню до оточуючих нерухомим об'єктам;  - Поза трупа: положення голови та кінцівок;  - Сліди і предмети на трупі, поруч і під ним;  - Положення одягу, наявність і характер пошкоджень і забруднень на ній: стан і цілість застібок, петель і гудзиків, наявність слідів, схожих на кров і виділення, характер і стан взуття;  - Підлога, приблизний вік, ріст (довжина тіла), статура, колір шкірних покривів, індивідуальні ознаки: наявність татуювань, родимих ​​плям, рубців, фізичних недоліків і т. д.;  - Стан зіниць, рогівок, слизової оболонки очей, наявність стороннього вмісту і виділень в природних отворах;  - Дані, що стосуються давності настання смерті - ознаки переживання тканин (з обов'язковим зазначенням на час дослідження);  - Наявність і характер пошкоджень на трупі, локалізація, стан шкіри навколо ушкоджень, інші особливості;  - Наявність на трупі, біля нього і під ним слідів, у тому числі схожих на кров виділень та інших слідів; характер і топографія слідів навколо (біля) трупа.  Огляд трупа на місці його виявлення (події) завершується складанням малюнка чи схеми, на яких повинні бути відображені місце, становище і поза трупа. Як правило, використовується фотозйомка, що здійснюється за правилами судової фотографії, а також відеозйомка. Зазвичай використовуються всі можливі види фотозйомки: орієнтує, оглядова, вузлова, іноді детальна (в залежності від кожного конкретного випадку). Незалежно від того, чи була змінена обстановка місця події і положення трупа, опис та фотографування трупа повинні проводитися в тому положенні, яке виявлено на момент огляду.  Місце, положення і поза трупа.  Місця можливого виявлення трупа, як показує практика, можуть бути дуже різними. Труп може бути виявлений у лісі (лісопосадки), у житловій кімнаті, в сараї, підвалі, в полі, на березі озера, річки і т.д. Положення виявленого трупа визначають таким чином, щоб він був «прив'язаний до нерухомих, не змінюють свій стан предметів (дерево, стовп, будинок і т.п.). При цьому обов'язково проводиться вимірювання відстаней від обраних орієнтирів до частин тіла трупа. У разі знаходження трупа на відкритій місцевості, де відсутні такі орієнтири. рекомендується фіксувати напрямок поздовжньої осі тіла по частинам світу (з півдня на північ і т. п.).  При визначенні пози вказується, перш за все, положення голови по відношенню до грудей, спині і бічних поверхнях, тобто нахил чи поворот голови в трьох площинах. При визначенні положення і пози трупа використовується той же принцип, що і при дослідженні трупа в морзі, тобто зверху вниз, зовні всередину. Аналогічно проводиться опис положення верхніх і нижніх кінцівок у цілому або окремих частин (плече, передпліччя, кисть, стегно, гомілка, стопа) по відношенню до площин (сагітальній та фронтальній), положення в суглобах (випрямлені або зігнути, відзначається приблизний кут), а також відведення кінцівки в цілому від поздовжньої осі тіла.  При цьому відзначаються і описуються всі предмети, розташовані в кімнаті і навколо трупа, із зазначенням їх просторового відносини до трупа. Огляд проводять ретельно, не поспішаючи.  Предмети на трупі і в безпосередній близькості від нього.  При огляді трупа рідко вдається виявити будь-які предмети на тілі жертви. Однак в окремих випадках, з огляду на низку обставин скоєння злочину, при огляді трупа виявляються предмети (знаряддя), якими користувався злочинець (петля на шиї, ніж і т. п.). Не виключена можливість виявлення знарядь злочину в самому трупі - пошкодженнях, в природних отворах (ніж, сокира, і т. п.). Предмети або знаряддя злочину фіксуються (описуються і фотографуються) в такому положенні, в якому вони виявлені. Не слід їх витягувати з ушкоджень. При виявленні петлі на шиї не рекомендується її знімати, однак практика показує зворотне. У подібних випадках петля не розв'язується, а розрізається з протилежного боку від вузла, а потім назад зшивається нитками і прямує з трупом до моргу. При виявленні зафіксованих предметів (знарядь, зброї) в кисті трупа варто пам'ятати, що такі можуть бути вкладені злочинцем в руку жертви після скоєння злочину.  При виявленні та подальшому дослідженні предметів вказується їх найменування, стан (по відношенню до трупа або його частин), наявність на них будь-яких слідів, забруднень і т. п. Рекомендується дотримуватися запобіжних заходів, по-перше, щоб не порушити їх цілісність, а по-друге, щоб не залишити додаткових накладень або слідів пальців своїх рук.  Виключне значення мають різноманітні предмети або сліди навколо трупа і місця його виявлення. Розрізняють сліди людини та інші (сліди птахів, тварин, нерідкі поза населеним пунктом) або сліди коліс автомобіля та інші при транспортуванні трупа, що іноді допомагає в подальшому ході розслідування при відпрацюванні різних версій вийти на злочинця. Сліди від дії людини виявляються майже завжди. Вони, по-перше, можуть визначити правовий характер події, по-друге, нерідко встановлюють причетних до нього осіб.  Одяг та взуття трупа.  Значні труднощі викликають огляд, а головне, опис верхнього одягу, взуття та головних уборів у зв'язку з тим, що лише в поодиноких джерелах криміналістичної та судово-медичної літератури є опис нових зразків, форм, найменувань виробів, їх деталей і т.п.  При огляді трупа в протоколі спочатку слід описати одяг, а вже потім саме тіло, однак спочатку рекомендується досліджувати відкриті частини тіла. Завжди обмацують голову, груди, хребет, таз і кінцівки для виявлення пошкоджень кісток. При цьому необхідно вносити якомога менше змін у положення трупа. Останній ніколи не роздягають. При необхідності оглянути частину тіла, покриту одягом (наприклад, для встановлення наявності та стадії трупних плям), розстібають піджак і піднімають сорочку. Якщо потрібно оглянути ушкодження в області таза, розстібають і припускають штани й труси. Пошкодження тільки оглядаються, описується їх загальна характеристика. Рани не зондують, не витирають і не пальпують. Труп з ушкодженнями повинен вчинити з їх початковим виглядом.  З дослідження одягу нерідко починається впізнання особистості. На ній найчастіше залишаються сліди, безпосередньо пов'язані зі смертю: сліди боротьби, при механічних пошкодженнях - порушення. При огляді трупа на місці події одяг докладно не описують, це завдання судово-медичний експерт виконує в морзі при дослідженні трупа.  Фіксують, в якому становищі знаходиться одяг на трупі. Перераховують приналежності одягу з характеристикою матеріалу та його особливостей, завжди вказують вміст кишень. Дещо детальніше зупиняються на зустрічаються сліди боротьби та пошкодження одягу, відповідно пошкоджень тіла, а також на слідах крові та інших накладеннях і забрудненнях. При дослідженні одягу на невпізнаних трупах відомості повинні приводитися більш докладно. Виявляють і описують індивідуальні ознаки предметів одягу. Ці дані можуть також мати велику практичну значимість при дослідженні гнильної змінених, скелетовані й розчленовані трупів. Описують окремі індивідуальні ознаки одягу, різні забруднення, потертості, розриви і дефектитканини, латки, штопання, сторонні речовини, прикріпилися до одягу. Важливе значення мають фірмові ярлики, штампи, номери розміру і росту, бирки, мітки пралень та інші особливості на предметах одягу.  При описі взуття слід вказати колір, фасон, тип, сліди ремонту. Необхідно звертати увагу на речовини, які прилипли до підошви, каблука і що містяться в області рантів. Також описуються пошкодження (наприклад, смуги ковзання на підошвах при дорожньо-транспортних пригодах). Що стосується головних уборів, то при їх огляді необхідно відігнути внутрішню клейончасту або шкіряну смужку в області околиша, де можуть бути виявлені не тільки ініціали, але іноді і прізвище власника даного головного убору.  Загальні відомості про труп.  Опис починають з анатомо-біологічної характеристики. Вказують стать, вік, якщо вони не були відзначені раніше, зростання (довжину тіла), статура (міцне, середнє, слабке), вгодованість, колір шкірних покривів. Після цього описуються посмертні зміни (коротко), а потім короткий опис окремих частин тіла.  При первинному огляді завжди потрібно вказати число і локалізацію ушкоджень, їх точні розміри і дати судово-медичну характеристику (тобто пошкодження колото-різане, вогнепальну і т. п.). Детальний опис проводиться судово-медичним експертом у дослідженні трупа в морзі. Про те, що труп направлено в морг, робиться відповідний запис у протоколі.  Негативні обставини.  Огляд трупа (як і місця події) не повинен обмежуватися тільки фіксацією слідів. Огляд повинен носити характер дослідження, в ході якого висуваються, підтверджуються або спростовуються різні версії. Певне значення мають факти, що суперечать звичайному ходу уважності, спостережливості і постійної оцінки кожного виявленого і зафіксованого факту. Такі факти можуть бути досить різноманітні: рубані рани на голові у поєднанні з небезпечною бритвою або ножем, що лежать поряд з трупом; відсутність слідів кулі на предметах навколишнього обстановки при виявленні в приміщенні трупа з наскрізним вогнепальним пошкодженням; відсутність калюжі крові при наявності великих різаних або рубаних ушкоджень на трупі і т. п.  Особливості огляду місця події та трупа в залежності від обставин події.  1) Вбивства з використанням вогнепальної зброї.  Огляд місця події, на якому робилися постріли, відрізняється від звичайного рядом особливостей, що мають особливе значення для подальшого розслідування справи. Як правило, в таких випадках на місці події виявляються стріляні кулі, гільзи, дробини, пижі і інші деталі боєприпасів, а також сліди пострілу на різних предметах (сліди рикошету на твердих поверхнях і т. д.). Іноді на місці події може бути виявлено і саме вогнепальну зброю (як правило, при самогубствах).  Точно повинні бути зафіксовані місце і розташування зброї по відношенню до трупа і іншим нерухомим орієнтирам (стінам, предметів меблів, дерев і т. д.), стан спускового механізму, кулі, гільзи і т. п. Все це повинно бути чітко відображено в протоколі , також доцільно скласти схему до протоколу і сфотографувати місце події. Тільки після того як все буде зафіксовано в протоколі шляхом опису, можна брати зброю в руки і переміщати інші предмети.  Зі зброєю, виявленим на місці події, слід звертатися особливо обережно, тому що в сучасній зброї патрон у патронник досилається автоматично, а курок стає на бойовий взвод, тим більше, якщо зброя є саморобним і захисні пристрої від самовільного пострілу відсутні. При необережному поводженні зі зброєю можливо поранення будь-кого з учасників огляду. Зброя слід тримати стволом вниз, не направляючи його на себе і оточуючих. Крім того, слід дотримуватися обережності, так як на зброї можуть бути сліди рук стрільця.  У каналі ствола можуть залишатися частинки незгорілого пороху та інші сліди пострілу, його необхідно заткнути ватним тампоном. У разі пострілу в упор на дуловому кінці зброї (як зовні, так і всередині) можуть бути виявлені сліди крові, частки кісток, речовини мозку, волосся. У таких випадках на дуловий зріз зброї слід надіти ковпачок з чистого паперу і обв'язати його ниткою.  Після зовнішнього огляду і фіксації місцеположення куль, гільз, дробин їх вилучають. За ними можна визначити модель зброї, а по слідах на них конкретний екземпляр зброї, з якої робився постріл. Тому, витягуючи з якої-небудь перешкоди кулю або гільзу, треба намагатися не залишити на них подряпин, брати пальцями або пінцетом, на кінці якого надіти гумові наконечники.  При огляді слід враховувати точне взаємне розташування трупа і вогнепальної зброї (селі воно виявлено на місці події). Іноді при самогубствах з довгоствольної зброї при натисканні на спусковий гачок застосовують різні пристосування, нерідко досить складно влаштовані (мотузка з системою блоків та ін.) Ці пристосування мають бути докладно описані в протоколі огляду і сфотографовані. В інших випадках для здійснення пострілу натискають на спусковий гачок пальцем стопи, попередньо знявши з однієї ноги взуття, що також має бути зазначено у протоколі.  Якщо постріл був зроблений в закриту частину тіла, то на одязі виявляють вогнепальні ушкодження. При описі таких пошкоджень вказують їх точну локалізацію, форму, наявність дефекту, розміри (всього ушкодження, променів розриву, дефекту), характер країв (разволокнение тканин, відхилення зовні або всередині), наявність по краях паска обтирання.  Якщо постріл проводився з близької відстані, в області вхідного ушкодження на одязі можуть бути виявлені:  - Сліди від механічної дії порохових газів (розриви по ходу ниток основи і качка, круглі отвори значних розмірів, радіальне пригладжування ворсу одягу);  - Сліди від дії не повністю згорілих порохових зерен, дрібні пробоїни та впровадження їх у тканину одягу (вказуються загальна площа їх дії, кількість і густота, ставлення до вхідного пошкодження);  - Відкладення кіптяви (форма відкладення, інтенсивність вираженості, колір, розміри);  - Сліди від дії полум'я пострілу, особливо при використанні димного пороху (обпалення ворсу одягу).  У випадках пострілу в упор на одязі може бути виявлений відбиток дульного зрізу ствола зброї у вигляді вдавлення і згладжування ворсу в поєднанні з закопченими.  Слід звернути особливу увагу при огляді товстої, багатошаровою одягу. Так, між її шарами або в складках, а також між тілом і одягом можуть бути виявлені дріб, куля, пижі, які можуть випасти і загубитися.  Якщо постріл робиться з неблизького відстані через одяг, на шкірі в області вхідний кульової рани або на другому шарі одягу утворюється відкладення сірого кольору, схоже на кіптява близького пострілу. Це відкладення утворюється в результаті того, що кіптява, що летить слідом за кулею, розсіюється при проходженні кулею першого шару одягу «(мішені») і відкладається на другому шарі.  Після вивчення та опису трупних змін і суправітальних реакцій переходять до детального огляду частин трупа і ушкоджень на них. При виявленні вогнепальних ран користуються такою схемою опису:  - Точна локалізація рани з зазначенням її висоти від рівня підошов;  - Загальна форма рани, наявність і форма дефекту;  - Розміри дефекту, загальні розміри рани;  - Характер країв (рівні, нерівні, відхилені всередину або назовні);  - Наявність, форма, розміри і колір пасків осаднения і забруднення;  - Чим рана виконана, наявність в ній сторонніх часток;  - Наявність і особливості відбитків дульного кінця;  - Відкладення кіптяви (форма, розміри, колір, ставлення до центру рани);  - Пошкодження від порошинок і їх відкладення (площа, форма, кількість і густота, ставлення до центру рани, глибина впровадження);  - Наявність пергаментаціі шкіри синців, сторонніх часток навколо рани;  - Стан волосся (пошкодження, обпалення);  - Сліди крові (напрямок патьоків).  При огляді кистей рук трупа слід шукати кіптява, упровадилися порошинки і поверхневі ушкодження (особливо в області першого межпальцевого проміжку лівої кисті), це буває при виробництві пострілу самим покійним, коли дуловий кінець зброї дотримується у тіла лівою рукою. На кистях у самогубця можуть бути також сліди від бризок крові.  У кінці опису результатів огляду трупа відзначають, відповідають або не відповідають один одному локалізації ушкоджень, виявлених на одязі і тілі. Це важливо для вирішення питання про кількість пострілів, зроблених у загиблого. Слід пам'ятати, що численні ушкодження одягу і тіла від одного пострілу виникають при послідовному проходженні кулі через кілька частин тіла, наприклад, через плече і груди (так звані поєднані кульові поранення) або при розриві кулі до попадання її в тіло (наприклад, в результаті пробивання міцної перешкоди або рикошету).  2) Вбивства на сексуальному грунті.  На сексуальні мотиви скоєння вбивства, як правило, вказує ряд особливостей, які можна виявити на місці події. Найчастіше вибирається безлюдне місце, щоб виключити надання допомоги жертві. Іноді злочинець буває знайомий з жертвою і для того, щоб утруднити ідентифікацію особистості, спотворює обличчя жертви, вживає заходів до приховування трупа, його розчленування. Тому, оглядаючи місце події, слід перевірити шляхи підходу і відходу злочинця, місце, де він міг підстерігати жертву. Там можна виявити сліди біологічного походження і інші сліди, залишені злочинцем при переслідуванні жертви, подолання її опору, а також речі, що належать їй.  Особлива увага приділяється опису місця розташування і пози трупа. Як правило, жертва знаходиться горілиць, ноги широко розведені, статеві органиоголені, нижню білизну і верхній одяг в безладді, розірвані, розрізані, можуть перебувати в безпосередній близькості від трупа. Взуття знята частіше з однієї ноги. При знятті одягу відриваються гудзики, пошкоджуються їх петлі, замки «блискавка», якщо такі є. На трупі і одязі зазвичай добре видно пошкодження, що виникли при наданні опору гвалтівнику.  Описуючи пошкодження на верхньому одязі, слід їх зіставити з ушкодженнями на нижній білизні і тілі трупа, так як вони можуть вказати на положення жертви в момент заподіяння ушкоджень. Необхідно звернути увагу на наявність слідів на одязі біологічного походження, частинок грунту, рослин, мікроволокон, не властивих даній одязі і т.д.  Виявлені сліди, щоб уникнути їх втрати, доцільно відразу після опису вилучити, краще з їх носієм, тобто одягом, і направити для дослідження.  Слід врахувати, що в результаті контакту жертви і злочинця на злочинці і його одязі утворюються найрізноманітніші сліди (біологічного походження, губної помади, волокон тканини, механічних пошкоджень і т.д.), тому слід заздалегідь отримувати зразки для можливого дослідження.  Опис трупних змін, окремих частин тіла, ложа трупа проводиться за звичайними правилами, при цьому його рекомендується робити зверху вниз.  При описі голови і шиї зазначається стан зачіски, наявність тілесних ушкоджень, тому що злочинець, долаючи опір жертви, завдає удари по обличчю, здавлює шию. При описі рота вказують, відкритий він чи закритий. Чи є пошкодження губ, слизової оболонки рота, стан і цілісність зубів, чужорідні тіла і речовини в порожнині рота. Часто на обличчі трупа можна виявити сліди сперми, крові, частки епідермісу, волосся злочинця. Як правило, злочинці, які вчиняють серійні вбивства на сексуальному грунті, спотворюють обличчя жертви, ушкоджують молочні залози і статеві органи, аж до їх ампутації. Тому необхідно ретельно описати виявлені тілесні ушкодження, вказати ознаки, що характеризують знаряддя вчинення злочину.  Іноді на тілі жертви можна виявити сліди від зубів злочинця. У практиці мали місце випадки ампутації у жертви зубами м'яких тканин носа і губ. Якщоособистість жертви не встановлена ​​або є підстави припускати, що на тілі злочинця можна виявити сліди укусів, то необхідно виготовити зліпки зубів вбитої.  При натисканні на грудну клітку фіксується вихідний з рота запах, тому що могло мати місце вживання спиртних напоїв потерпілої.  Огляд живота включає оцінку його конфігурації, розмірів, консистенції.  Особливо наголошується стан статевих органів жінки: правильність їх розвитку, характер і ступінь оволосіння, колір слизової оболонки входу в піхву, цілість дівочої пліви, наявність виділень з піхви і сечівника, пошкодження зовнішніх статевих органів, наявність яких-небудь сторонніх предметів в цій галузі. Описується стан анального отвору (зяяння, зімкнутість) та навколишніх шкірних покривів, а також наявність пошкоджень та сторонніх тіл в цій галузі.  Долаючи опір потерпілої, злочинець завдає їй тілесні ушкодження, які можна виявити на внутрішній поверхні стегон. Пошкодження можуть бути відсутні, якщо жінка була позбавлена ​​можливості чинити опір: придушення опору співучасниками згвалтування, алкоголем або медикаментозними засобами, слабкість у зв'язку з різким фізичною перевтомою або важким захворюванням, дитячий або старечий вік, стресова реакція на ситуацію, що склалася і т. д. Тому слід зазначити як наявність ушкоджень, так і їх відсутність.  При огляді знарядь вчинення злочинів звертають увагу на сліди крові, пальців рук, які прилипли волосся та інші сліди нашарування, які можуть належати злочинцю і потерпілої.  3) Вбивства з використанням гострих предметів.  Пошкодження, заподіяні дією гострих предметів (колючими, колючо-ріжучими, ріжучими, стинають, пилять), в юридичній і судово-медичній практиці зустрічаються досить часто.  При огляді місця події можуть бути виявлені різні гострі предмети, які підлягають детальному і детального опису за загальноприйнятою методикою. Вкрай рідко пошкоджують гострі предмети виявляються в самому трупі. У таких випадках слід описувати їх в тому положенні, в якому вони виявлені, не витягуючи їх з ушкодження (рани) з попередньою фотозйомкою або відеозйомкою.  Залежно від ряду умов на трупі, під ним або в окружності трупи (у тому числі і на навколишніх предметах) можливе виявлення великої кількості різних слідів крові. Велика кількість крові, як правило, виявляється при рубаних пошкодженнях голови або різаних, колото-різаних ушкодженнях шиї.  Огляд трупа починають з вивчення та опису пошкоджень на одязі, а потім вже на які підлягають м'яких тканинах. Схема опису загальноприйнята: локалізація, форма пошкодження, напрямок длинника (по цифрах умовного циферблата годин), розміри, особливості країв і кінців. Аналогічно описується рана на шкірі. Відзначається її відповідність пошкодження одягу, виділення з рани, сліди крові і т. д.  Опис слідів крові на місці події, на одязі і шкірних покривах трупа здійснюється перш за все для того, щоб спробувати відновити обставини події: положення тіла або його окремих частин у момент отримання травми; взаєморозташування потерпілого і нападника, а також можливість (або неможливість) заподіяння ушкоджень власною рукою і т. п.  Слід зазначити, що одяг може значною мірою впливати на механізм і характер освіти ран на шкірі. Властивості матеріалу одягу можуть послаблювати вплив гострих предметів, а іноді навіть не допускати пошкодження шкіри (вироби з щільного брезенту, вати та ін.) У таких випадках пошкодження на одязі можуть бути не тільки в більшій кількості, ніж на шкірі, але і відрізнятися за морфологічної характеристиці.  Численні ушкодження на одязі і рани на шкірі можуть бути в тих випадках, коли в момент ушкодження гострими предметами тканини були зібрані в складки, на що суттєво впливають вищевказані обставини події.