2.2 Поняття та структура закону про кримінальну відповідальність

Закон про кримінальну відповідальність - це нор­мативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України, який містить взаємопов'язані юридичні нор­ми, одні з яких, грунтуючись на Конституції України та загально визнаних принципах і нормах міжнародного права, закріплюють підстави та принципи кримінальної відповідальності, містять загальні положення криміна­льного законодавства, інші - визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і встановлюють, які по­карання можуть бути застосовані до осіб, що вчинили їх, або ж називають підстави та умови звільнення їх від кримінальної відповідальності.

Характерні риси кримінального закону полягають утому, що він:

а) базується на Конституції України та загальнови­знаних нормах міжнародного права;

б) приймається Верховною Радою України (парламе­нтом) - єдиним органом законодавчої влади в Україні;

в) регламентує підставу й принципи кримінальної відповідальності та звільнення від кримінальної відпо­відальності;

г) містить юридичні норми, які визначають прин­ципи та загальні положення кримінального права;

д) визначає, які суспільно небезпечні діяння є зло­чинними та яке покарання чи інші заходи криміналь­но-правового характеру призначаються за вчинення цих злочинів;

е) є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення злочину, а та­кож на інших громадян.

Закон про кримінальну відповідальність (далі Кри­мінальний кодекс - КК) складається із Загальної та Особливої частин, кожна з яких, у свою чергу, склада­ється із розділів, а розділи - із статей.

Статті Загальної частини КК містять норми, що встановлюють принципи і загальні положення криміна­льного права, чинність кримінального закону в просто­рі і часі, визначають поняття злочину, стадії вчинення умисного злочину, ознаки суб'єкта злочину, зміст вини, поняття співучасті, види множини злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, підстави звільнен­ня від кримінальної відповідальності та від покарання і його відбування, загальні засади призначення покаран­ня тощо. Загальна частина складається із 15 розділів, кожен з яких має відповідну назву:

· Загальні положення;

· Закон про кримінальну відповідальність;

· Злочин, його види та стадії;

· Особа, яка підлягає кримінальній відпо­відальності (суб'єкт злочину);

· Вина та її форми;

· Спів­участь у злочині;

· Повторність, сукупність та рецидив злочинів;

· Обставини, що виключають злочинність ді­яння;

· Звільнення від кримінальної відповідальності;

· Покарання та його види;

· Призначення покарання;

· Зві­льнення від покарання та його відбування;

· Судимість;

· Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування;

· Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.⁴⁴

Більшість статей Особливої частини КК складаєть­ся з одної або декількох частин, кожна з яких є окре­мою кримінально-правовою нормою, що містить са­мостійний склад злочину. Норми Особливої частини КК визначають, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання передбачені за їх скоєння. Одна стаття Особливої частини КК (401) визначає по­няття військового злочину, родовий об'єкт військових злочинів, осіб, які можуть нести відповідальність за їх вчинення, називає умови звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовця, який вчинив військовий злочин, тощо. Понад ЗО статей Особливої частини мають примітки, в яких роз'яснюються окремі терміни, що вживаються у диспозиції конкретної(их) статті(ей), та розкривається зміст таких оціночних по­нять як значна шкода, істотна шкода, великий, особ­ливо великий розмір шкоди, тяжкі наслідки тощо. Більш ніж у 10 статтях Особливої частини КК визна­чаються підстави звільнення від кримінальної відпові­дальності осіб, які вчинили передбачені в них злочини (ч.2 ст. 111, ч.2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст.212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289 та інші). У трьох статтях (ч. 4 ст. 331, ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396) сформульовано виключення із правила, зазна­ченого у попередніх частинах названих статей, згідно з яким виключається кримінальна відповідальність осіб, що вчинили передбачене в них діяння.

Особлива частина складається із 20 розділів, назва кожного з яких відображає певну групу розташованих у ньому злочинів, схожих між собою за об'єктом посягання. Наприклад, Розділ II. Злочини проти життя та здоров'я особи; Розділ VI. Злочини проти власності; Розділ VI. Злочини у сфері господарської діяльності; Розділ VIII. Злочини проти довкілля; Розділ XVIII. Злочини проти правосуддя.

Загальна та Особлива частини КК органічно взає­мозв'язані та взаємообумовлені і складають собою єдину систему кримінально-правових норм. Найбільш помітно це проявляється при застосуванні закону про кримінальну відповідальність. Наприклад, для визна­чення вини особи, яка вчинила діяння, передбачене статтею Особливої частини КК, необхідно звернутися до статей розділу V Загальної частини, які розкрива­ють зміст умислу та необережності; для кваліфікації дій осіб, які вчинили злочин у співучасті - до статей розділу VI Загальної частини, в якому регламентована відповідальність співучасників; для визначення при постановленні обвинувального вироку нижньої межі покарання за злочин, санкція за який вказує лише вер­хню межу покарання, - до статті Загальної частини КК, яка розкриває зміст відповідного виду покарання та його межі; для застосування ст. 396 Особливої час­тини - до ст. 12 Загальної частини, в якій дається ви­значення тяжкого і особливо тяжкого злочинів.

Спостерігається єдність норм і всередині кожної з частин КК. Наприклад, застосування положень розділу IX (Звільнення від кримінальної відповіда­льності) Загальної частини неможливе без викорис­тання положень ст. 12 (класифікація злочинів) із розділу III (Злочин, його види та стадії) тієї ж частини КК. Для визначення повторності вимагання (ст. 189), шахрайства (ст. 190), привласнення, роз­трати майна або заволодіння ним шляхом зловжи­вання службовим становищем (ст. 191) треба використати п. 1 примітки до ст. 185 Особливої частини КК. Найчастіше спостерігається єдність норм, роз­ташованих в одній статті Особливої частини. Вона проявляється у використанні словосполучень "та са­ма дія", "дії, передбачені .", "ті самі дії" тощо, яки­ми здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж статті Особливої частини КК.

Норми Особливої частини закону про кримінальну відповідальність діляться на :

· диспозицію та

· санкцію.

Диспозиція - це та частина норми (статті) Особли­вої частини КК, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Наприклад, у ст. 119 КК диспозицією будуть слова "вбивство, вчи­нене через необережність"; у ст. 304 - "втягнення не­повнолітніх у злочинну діяльність, у пияцтво, у занят­тя жебрацтвом, азартними іграми".

За технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину у чинному кримінальному законодавстві розрізняють чотири види диспозицій:

1) просту,

2) описову,

3) бланкетну і

4) відсилочну.

Простою вважається диспозиція, яка тільки називає злочинне діяння, не розкриваючи його змісту. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція ч. 1 ст. 369 КК - давання хабара. Проста диспозиція вико­ристовується у тих випадках, коли зміст суспільно небез­печного діяння в загальних рисах достатньо зрозумілий і без описування його ознак у законі.

Простими, зокрема, є диспозиції ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 146, статей 178, 302, 335, 336 КК.

Описовою визнається диспозиція, в якій описують­ся найбільш суттєві ознаки злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 127 розкривається зміст катування - умисне запо­діяння сильного фізичного болю або фізичного чи мо­рального страждання шляхом нанесення побоїв, му­чення або інших насильницьких дій з метою спонука­ти потерпілого або іншу особу вчинити дії, що супере­чать їх волі; у ч. 1 ст. 185 дається визначення крадіж­ки, у ч. 1 ст. 186 - грабежу, у ч. 1 ст. 187 - розбою, у ч. 1 ст. 189 - вимагання. Більшість статей Особливої частини КК мають саме такі диспозиції.

Бланкетною є диспозиція, яка, не називаючи конк­ретних ознак злочину або називаючи тільки частину з них, відсилає для встановлення їх змісту до інших нор­мативних актів, що не є кримінальними законами (ін­ших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетною є дис­позиція ст. 251 (порушення ветеринарних правил), ст. 421 (порушення статутних правил внутрішньої слу­жби) тощо. Суспільно небезпечні діяння, передбачені такими диспозиціями, називають злочинами зі зміша­ною протиправністю.

Відсилочною є диспозиція, яка відсилає до іншої статті або іншої частини статті кримінального закону, де називається злочин, або описуються його ознаки, або ознаки, що виключають відповідальність за зло­чин, описаний у цій диспозиції. Наприклад, відповіда­льність за невиконання наказу (ст. 403) можлива за відсутністю ознак, зазначених у ст. 402; диспозиція ст. 445 передбачає кримінальну відповідальність за незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Не називаючи конкретну статтю, вона вимагає найти у КК норму, яка виключає відповідаль­ність за описані в ній дії. Нею є незаконне викорис­тання названих видів символіки та зловживання ними (ст. 435). Найчастіше відсилочні диспозиції вживають­ся для того, щоб уникнути повторень. Для цього зако­нодавець використовує словосполучення "та сама дія", "дії, передбачені .", "ті самі дії", "ті самі діяння", "те саме діяння", "діяння, передбачені .", "вчинене осо­бами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті", "один із злочинів, передбачених статтями .", тощо, якими здійснюється відсилання до норми, роз­ташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж статті, або діянь, опис яких розташований в інших статтях Особливої частини КК. Іноді замість цих слів називається злочин, суть якого розкрита у іншій статті або першій частині відповідної статті. Наприклад, ч. 1 ст. 115 розкриває поняття вбивства, а в ч. 2 та статтях 116, 117, 118 і 119 воно тільки називається; в частинах перших статей 185, 186 та 187 розкривається зміст крадіжки, грабежу та розбою, наступні ж частини на­званих статей починаються відповідно словами "кра­діжка", "грабіж", "розбій", а далі йде перелік кваліфі­куючих ознак.

Санкція - це частина статті Особливої частини КК, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вка­заний у диспозиції.

Теорія кримінального права знає, а законодавча практика різних років розрізняла п'ять видів санкцій:

· неконкретизовані,

· абсолютно визначені,

· відсильні,

· відносно-визначені та

· альтернативні санкції.

Так, піс­ля Жовтневої революції 1917 р. і до прийняття у 1922р. першого КК нашої держави, кримінальному законодавству була відома така неконкретизована санкція як "покарати по всій строгості законів", яка, виходячи із її змісту, не називала ні вид покарання, ні його розмір.

Абсолютно визначені санкції зустріча­лись у кримінальних кодексах 1922, 1927 та 1960 ро­ків. Вони були двох видів. Санкції першого виду вста­новлювали один певний вид покарання та (при необ­хідності) його точний розмір. Наприклад, за самовіль­не залишення поля бою під час бою або відмову під час бою діяти зброєю була передбачена вища міра по­карання - розстріл (ст. 20622 КК 1927 р.); за самовільне повернення висланих у місцевість, де їм проживати заборонено, передбачалась заміна висилки засланням на невідбутий строк (ст. 185 КК 1960 р.). Санкції дру­гого виду передбачали два альтернативних абсолютно визначених покарання. Наприклад, санкція ст. 258 КК 1960 р. за добровільну здачу в полон передбачала сме­ртну кару або позбавлення волі строком на 15 років. Неконкретизовані (невизначені) санкції допускали свавілля у їх застосуванні, а абсолютно визначені зву­жували можливості щодо індивідуалізації покарання,

Відсильна санкція - відсилала до санкції іншої статті КК, де визначався вид і розмір покарання за певні ви­ди злочинів. Наприклад, санкції статей 92 (злочини проти державної або громадської власності інших со­ціалістичних країн) та 146 (злочини проти власності об'єднань, що не є соціалістичними організаціями) КК 1960р. відсилали до санкцій відповідних статей глави II та глави IV названого кодексу.

Чинне кримінальне законодавство використовує два види санкцій:

1) відносно визначену та

2) альтернативну.

Відносно визначена санкція передбачає покаран­ня певного (лише одного) виду у певних межах, вка­зуючи або не вказуючи текстуально його нижчу ме­жу, але обов'язково вказуючи його вищу межу. На­приклад, незаконне введення будь-яким способом наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів в організм іншої особи проти її волі (ч. 1ст. 314 КК) карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Якщо текстуально ни­жча межа покарання певного виду не вказана, вона встановлюється на підставі відповідної статті Зага­льної частини КК. Наприклад, за ухилення від при­зову на строкову військову службу (ст. 335) перед­бачено покарання у виді обмеження волі на строк до трьох років. Це означає, що для визначення нижчої межі названого виду покарання треба звернутися до ч. 2 ст. 61 КК (обмеження волі), в якій встановлено мінімальний розмір цього покарання - один рік.

Альтернативна санкція передбачає не один, а два і більше видів основних покарань, із яких суд може при­значити тільки одне. Розпізнати таку санкцію можна за сполучником "або", який стоїть між назвами основних видів покарання, перерахованих у санкції статті.

Альтернативні санкції, залежно від визначення ви­дів та міри покарання, мають різновиди:

а) санкція, в якій по кожному виду покарання вка­зані його верхня і нижня межі (остання може припус­катися), тобто два або більше відносно визначені види покарання. Наприклад, санкція ч. 1 ст. 120 (доведення до самогубства) передбачає покарання у виді обмеження волі строком до трьох років або позбавлення волі на той самий строк.

б) санкція, в якій вказано відносно визначений і аб­солютно визначений види покарання. Наприклад, сан­кція ст. 112 (посягання на життя державного чи гро­мадського діяча) передбачає покарання у виді позбав­лення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі.

в) санкція, в якій вказано два абсолютно визначених види покарання. Такі санкції були відомі криміналь­ному законодавству до прийняття нині діючого КК. Наприклад, санкція ст. 258 КК 1960р., про яку вже йшла мова вище, та аналогічна їй санкція ст. 257 (самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю) того ж кодексу.

У відносно визначених та альтернативних санкціях може міститися вказівка на одне або кілька додаткових покарань, котрі можуть бути застосовані як додаток до основного (одного із основних) видів покарання. Додаткове покарання може бути обов'язковим або факультативним. Санкції з додатковими видами пока­рання в юридичній літературі називають кумулятив­ними або такими, що підсумовують.⁴⁵