Особливості експертизи книги

Для вивчення, експертної оцінки книг треба звернути увагу на такі важливі моменти: визначення назви (особливо коли втрачено аркуші з вихідними даними), дати і місця друку, особливості матеріалу, техніки виготовлення, оформлення, наявність ілюстрацій, маргіналій, оправи; провести аналіз відповідності бібліографічних даних, вказаних на довідковому апараті, особливостям матеріалу і техніки виконання.

При визначенні назви і дати виготовлення книги треба мати на увазі, що стародруки, рукописні книги – це в основному книги релігійного призначення, богослужбові. На титульних аркушах та в післямові є розгорнуті назви, дата і місце друку, прізвище друкаря, умови виготовлення книги (чиє замовлення, кому присвячується, які політичні події, соціальні умови, тощо). При наявності в книзі всіх повних відомостей необхідно проаналізувати відповідність цих даних матеріалу, палеографічним ознакам, техніці виготовлення, формату. Рукописи, книги датуються не по одній прикметі, а на підставі комплексного вивчення всіх ознак, їх сукупності.

Одною з важливих ознак для визначення дати видання книги є матеріал, який використовували для видання книг, для рукописів: папірус, пергамент, папір. Відомо, що папірусні книги-свитки, документи на папірусі використовувалися у Європі до XI ст. Відомі папірусні свитки грецького, римського, персидського, єврейського, арабського, грузинського походження.

Для Київської Русі основним матеріалом для письма до другої половини XIV століття був пергамент, потім його починає заміщувати папір. Після XV століття пергамент використовують виключно для особових випадків, наприклад, збереглися жалувані грамоти на пергаменті.

Папір, винахідником якого був Китай, вже з XII – XIII ст. починає виробляться країнами Західної Європи.

В Давньоруській державі папір, як основний матеріал, та й сама назва затверджуються з XV ст. Ввозився він з Західної Європи, починаючи з XIV ст. Це був італійський (XIV – XV ст.), французький (XV – середина XVI ст.), з середини XVI ст. – німецький, польський, з XVІI ст. – голландський папір.

Першій досвід створення власного паперового виробництва в Росії відносяться до XVI ст. В Україні папір власного виробництва був виготовлений на поч. XVII ст. На паперовому млині Києво-Печерської лаври.

Папір, якій вироблявся у майстернях, на фабриках мав свої особливі прикмети: товщину масу, формат, міцність, гладкість поверхні, білизна, колір, світлопроникність, світлоопорність тощо. До кінця XVIII ст. европейський папір, вироблялся ручним способом з ганчіркової маси. Деревина як сировина для виготовлення паперу почала використовуватися з 1800 р. З середини ХІХ ст. розповсюджюється машинний спосіб виробництва паперу.

На просвіт аркушу паперу ручного виготовлення можна побачити горизонтальні і вертикальні прозорі лінії – які відповідають тій дротяній сітці, на котру виливали ганчіркову масу.

Крім горизонтальних і вертикальних ліній на паперу видно на просвіт водяні знаки – філіграні – малюнки із дроту на дротяній сітці. Назва філіграні пов’язана з легкістю, прозорістю їх виконання, яка нагадувала ажурні узори.

Філіграні стали рано використовуватися для визначення фабрики, сорту паперу, його вартості. Сюжети для водяних знаків вибиралися різноманітні: зображення птахів, тварин, речей, різні герби, імена та прізвища фабрикантів. Більшість знаків зберігалися недовгий час. Через 1-2 роки малюнок втрачав свої первісні обриси, бо черпальна сітка зношувалася, її замінювали. Новий знак, якщо і повторював старий малюнок, все ж мав свої особливості. Вивчення цих особливостей дає можливість точно датувати рукопис.

Серед великої кількості водяних знаків можна виділити найпоширені. Для італійського паперу характерні: два кола, пересічені лінією з хрестом на кінці, глечик зі складним малюнком, кораблик, сокира на довгій рукоятці; олень, що біжить; ножиці; гуска (XIV – XVI ст.). Французький папір – два ключа (XIV – XV ст.), півень, собака, дельфіни (XV – XVI ст.); німецький папір: вепр, голова бика (XIV – XVI ст.); польський – в основному зображення гербів шляхетських родин, фабрикантів паперу. В XVII ст. в Росії увійшло широке використання голландського паперу: знаки у вигляді орла, ріжка, царського вінця, знаку “Pro patria”, голови шута в зубчастій пелерині.

Папір російських фабрик не мав спочатку власних філіграней. Найчастіше копіювались голландські філіграні. Пізніше з’явилися російські філіграні: герб Російської імперії - двоголовий орел, московський герб з зображенням Георгія Переможця, ведмідь з сокирою (ярославський герб), ростовський герб з зображенням оленю, знаки “РФ” (руська фабрика), різні гербові знаки і монограми власників паперових фабрик. З 1760 по 1840 рр. часто ставили дату випуску паперу у поєднанні з іншими буквеними і фігурними знаками.

З другої половини XVIІІ ст. з’являється кольоровий (синявий) папір, він використовувався до початку ХІХ ст. Слід відрізняти щільний синявий папір від щільного густо синього паперу, який датується другою чвертю ХІХ ст.

Папір другої половини ХІХ – ХХ ст. легко визначається за своїм складом – він виготовлявся з деревної маси, гладкий, без прозорих ліній на просвіт.

Визначальною ознакою стародруків є формат книги, кількість строк на сторінці, кількість аркушів в зошиті, сигнатури.

Останні є суттєвою ознакою. Їхня відсутність у виданнях формату ½ долі, у своїй більшості визначає московське походження видання у от 1564 до 1630-х років. Це ж характерно для заблудівських, львівських, острозьких видань І.Федорова, і для віленських видань.

Тільки після 1630-х рр. на московських виданнях проставляються цифрові сигнатури на 1-му аркуші зошита.

Книжки українських, білоруських видань мають літерні сигнатури кирилівського шрифту.

Набір у два стовпця свідчить про український та зарубіжний друк. В Москві такий набір у XVII ст. зустрічається у декількох виданнях не раніше 1663 р., коли була надрукована Біблія. У Львові, Києві набір у два стовпця використовувався постійно у виданнях 1630 – 1640 рр.

Обрамляти сторінки книг почали на Московському Друкарському дворі тільки з другої половини XVII ст. В 1659 р. вийшли Святці чи Місяцеслов, перше московське видання з рамками із набірних прикрас навколо сторінки. Лінійні рамки з’явилися вперше в Букварі Сімеона Потоцького, виданого у Москві. Тільки у XVIIІ ст. в московських видання почали використовувати лінійні рамки з набірних прикрас. В українських видання XVII ст. лінійні обрамлення зустрічаються постійно, починаючи з 1609 р.

Для визначення книги важливе значення мають дослідження чорнил та фарби.

Чорнила були залізисті з використанням дубильних речовин, так званих чорнильних горіхів. Чорнила багатьох старовинних книг і рукописів виглядають бурими, золотавими і блідо-жовтими, іноді зовсім вицвілими. Поряд з тим, в рукописах XVII ст. зустрічаються тексти, які написані чорнилами густого чорного кольору.

Окрім чорнил для письма використовувалася червона фарба (кіновар) для заголовків і ініціалів. Кіноварні літери як правило свідчать про початок нової статті.

З другої половини XVII ст. заголовки в рукописних книгах почали писати не кіновар’ю, а суриком жовто-бурого відтінку: ця ознака свідчить, що такий рукопис не міг бути створений раніше XVI ст., сурик, який використовували у XVI ст. був вогняного кольору.

Датуванню рукопису допоможе його зміст, згадка про відоме історичне явище, особу, особливості письма, тощо.

В історичній науці відповідно до еволюції графіки слов’янського письма визначено три основних етапи його розвитку – устав, півустав і скоропис.

Устав, що вживався до кінця XIV ст., являв собою повільне, урочисте письмо. Літери писалися окремо і здебільшого на однаковій відстані одна від одної (без розподілу тексту на слова) перпендикулярно до рядка, правильними лініями та закругленнями і рівним натиском. Для визначення особливості графіки уставного письма вживаються терміни: ранній (XI – XII ст.) та пізній (XIII – XIV ст.) устав. Ранньому уставу притаманні форми літер, що наближаються до квадрата, висота і середня ширина яких близькі за розміром.

У зв’язку з розвитком писемності з середини XIV ст. на зміну уставу приходить півустав, що протримався до кінця XV ст. Це більш швидке й досить чітке письмо. Геометричний принцип у півуставі порушується: прямі лінії припускаютьпускають кривизну і загостреність, відстань між літерами не витримується. Слова часто пишуться скорочено з виносами літер над рядок здебільшого під титлом. В окремих випадках текст ділиться на слова та фрази. В цей період на єдиній основі починають складатися особливості російського, українського та білоруського письма.

Подальший розвиток книжкової та ділової писемності вимагав прискорення процесу письма, що зумовило виникненню у XV ст. скоропису. Скоропис – особливий тип ділового письма, бігле письмо, почерк, розрахований на суттєве прискорення процесу письма. Від уставу і півуставу скоропис відрізняється як загальним характером, так і накресленням окремих літер. Літери витягнуті, тобто висота літери більша ніж ширина. Якщо в уставі та півуставі є невелика кількість варіантів зображення літер, то в скоропису таких варіантів досить багато. Вже з XVI ст. спостерігається зв’язане написання літер, збільшується кількість виносних, які часто пишуться без титла й скорочень.

Найбільшого розвитку скоропис набуває в XVII – XVIII ст., коли значне розширення господарського, адміністративно-урядового, судового листування, збільшення документації дипломатичного характеру тощо ускладнюють функції та завдання письма. Важливим чинником широкого розповсюдження скоропису в цей час є прагнення забезпечити швидкі темпи письма й максимальну економію часу.

На початку XVIII ст. (1708, 1710 рр.) російським імператором Петром І введено новий громадянський друкарський шрифт для книг громадянського друку та арабські цифри замість літерного позначення цифр. Практично з другої половини XVIII ст., таким чином, скоропис значно наблизився до сучасного письма.