Лекція 7 державна підтримка інноваційної діяльності

План лекції:

1. Поняття та види державної інноваційної політики

2. Напрямки державної інноваційної політики

3. Методи державного стимулювання інноваційної діяльності

Інноваційна держава – це держава, у якій створені

умови для кожного громадянина, щоб він міг реалізувати

свої ідеї, які несуть у собі новітні технології

1. Державна інноваційна політика — сукупність форм і методів ді­яльності держави, спрямованих на створення взаємопов’язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Головна мета державної інноваційної політики полягає у створенні соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й вико­ристання науково-технічного потенціалу країни, забезпе­чення впровадження сучасних екологічно чистих, безпеч­них, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

Залежно від стратегічних завдань країни у сфері еконо­міки виокремлюють чотири типи державної інноваційної політики: технологічного поштовху, ринкової орієнтації, соціальної орієнтації, зміни економічної структури госпо­дарського механізму.

Політика «технологічного поштовху». Сутність цьо­го типу політики полягає в тому, що пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку визна­чає держава. Вона передбачає розроблення різних держав­них програм, спрямування капіталовкладень у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі в регулюванні інноваційних процесів.

Здійснюючи таку політику, держава підтримує лише довгострокові інноваційні проекти, які з огляду на великі фінансові вкладення можуть реалізовуватися лише потуж­ними підприємствами. Однак часто виникає необхідність у швидкому розробленні та впровадженні нової техніки і технологій через зміни у ринковій кон’юнктурі, на що дер­жава не в змозі вчасно й адекватно реагувати, а дрібні і се­редні фірми не здатні це зробити через відсутність коштів і низький науково-технічний потенціал. Більшість із них впроваджує, як правило, поліпшувальні інновації, іннова­ції «навздогін», що не забезпечує достатніх темпів еконо­мічного розвитку. Тому така інноваційна політика дає по­зитивні результати за умов, коли малий бізнес включається у інноваційні процеси через входження у «технологічні ланцюжки» великих фірм (Японія, Південна Корея).

Політика «ринкової орієнтації». Така політика пе­редбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фунда­ментальних досліджень. Вона зорієнтована на формування сприятливого економічного клімату і розвиток інформа­ційного середовища для здійснення нововведень у фірмах, скорочення прямої участі держави в НДДКР та досліджен­нях ринків і прямих форм регулювання, які перешкоджа­ють стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній пе­ребудові ринку. Ця політика була пріоритетною в 70-ті роки XX ст. у США, Німеччині, Японії; на початку 80-х років — у більшості розвинутих країн, а в середині 90-х ро­ків, з початком ринкових перетворень, — і в Україні.

Спрямована політика «ринкової орієнтації» на корот­кострокові й недорогі інноваційні проекти, що реалізують­ся окремими фірмами. Дослідженням, від яких залежить місце держави у світовому співтоваристві та її національна безпека, приділяється недостатня увага. Відсутність у ба­гатьох вітчизняних фірм можливості фінансувати наукові дослідження у перспективних напрямах спричиняє відста­вання навіть у тих сферах, де сформований достатній нау­ковий потенціал для створення найсучасніших новацій, де отримано зразки інноваційного продукту і проблема лише в його комерціалізації.

Прикладом цього є ситуація із створенням вітчизняного антиретровірусного препарату, який блокує розвиток вірусу СНІДу. Вчені Інституту моле­кулярної біології та генетики НАН України першими за­пропонували принцип його створення і синтезували оригі­нальний препарат. На розроблення було отримано патент України, але виготовляти його нікому. І сьогодні Україна змушена закуповувати аналогічний препарат в одного із світових фармацевтичних концернів.

Політика «соціальної орієнтації». Вона передбачає соціальне регулювання наслідків НТП: процеси прийнят­тя рішень відбуваються із залученням широких кіл гро­мадськості; рішення приймають за досягнення соціаль­но-політичного консенсусу. Так, у 60—70-ті роки XX ст. соціально-економічним наслідкам впровадження нових технологій приділяли значну увагу в США, Франції, Швеції; надмірна соціальна зорієнтованість економічної та інноваційної політики у Швеції зумовила певне відста­вання її від провідних країн світу. Тому цей тип інновацій­ної політики слід поєднувати з іншими її типами у такий спосіб, щоб це сприяло економічному розвитку держави.

Політика, націлена на зміни економічної структу­ри господарського механізму. Зорієнтована вона на розв’язання соціально-економічних проблем за допомогою передових технологій, зміни галузевої структури убік роз­витку наукомістких технологій і сфери їх обслуговування. Це заохочує розвиток інтелекту і потребує нових форм ор­ганізації й механізмів управління розвитком науки і техні­ки, а також їх взаємодії. Нині лише Японія послідовно до­тримується такої політики, здійснюючи її паралельно з ринковою.

Вибір типу державної інноваційної політики та форму­вання механізму, що сприяє її реалізації, залежить від стратегічних цілей держави і має здійснюватися з ураху­ванням загальних закономірностей інноваційних процесів.

Щодо України, то, на думку вітчизняного економіста Юрія Бажала, необхідно створити умови для здійснення «стрибкоподібного переходу від старого до нового техніч­ного базису виробництва». Саме в кризовій фазі циклу (а Україна перебуває у стані затяжної кризи) виникають ба­зисні інновації, які певний час співіснують зі старою тех­нічною. Тому інноваційна політика має бути диференці­йована. Для розвитку нових виробництв, які визначають майбутнє обличчя промисловості, потрібна суттєва під­тримка держави (зокрема, через систему податкових пільг), оскільки впровадження принципово нового є надто ризикованим і мусить супроводжуватися значними інвес­тиціями.

Показовим є приклад Японії. Після Другої світової війни вона перебувала у глибокій кризі. Наймасовіша промислова продукція була неконкурентоспроможною (годинники продавали «на вагу», а велосипеди здебільшо­го розвалювалися при легкому зіткненні). Технологічний стрибок було здійснено за всебічної підтримки держави методом «лазерного променя». Це означає, що початкові технологічні прориви відбувалися в небагатьох галузях, які довели свою потенційну конкурентоспроможність, з наступною дифузією інновацій. У 1951 р. уряд Японії увів систему субсидування імпорту найновішого верстатного устаткування (оплата 50 % вартості). Крім того, він узяв на себе оплату 50% витрат вітчизняних виробників тако­го устаткування. Однак не всі галузі змогли одразу роз­горнути свою діяльність. Повоєнна ситуація була сприят­ливою для виробників швейних машин, фотоапаратів, а відтак годинників, де зростання виробництва та експорту було багатократним. Відпрацьовані управлінські прийо­ми дали аналогічний ефект в усіх базових галузях промис­ловості.

Отже, найважливіші завдання державної інноваційної політики полягають у розвитку інфраструктури підтрим­ки інноваційної діяльності, розширенні доступу потенцій­них користувачів до банку знань, створенні сприятливих інституційних умов для активної інноваційної діяльності суб’єктів господарювання, що формуватиме відповідні преференції у бізнес-середовищі, сприятиме зростанню ін­вестицій у розвиток науки, підвищуватиме віддачу від них і, в кінцевому підсумку, забезпечуватиме динамічне еко­номічне зростання.

Як правило, нова продукція на початку свого життєвого циклу не може займати 70% від загального випуску, а в міру роз­гортання її виробництва у наступні роки вона перестає бути новою. Отже, під дію вказаних пільг не підпадає багато ас­пектів інноваційної діяльності суб’єктів господарювання, що свідчить про недостатню збалансованість методів дер­жавної підтримки інноваційної діяльності в Україні.

2. Відповідно до ЗУ „Про інноваційну дільність” державне регулювання iнновацiйної дiяльностi в Україні здiйснюється шляхом:

1) визначення i пiдтримки прiоритетних напрямiв iнновацiйної дiяльностi державного, галузевого, регiонального i мiсцевого рiвнiв;

Серед пріоритетів були визначені такі напрями: наноматеріали і нанотехнології, інформаційні технології і ресурси, паливно-енергетичний комплекс та енергозбереження, ядерна енергетика, нові матеріали і нові методи їх з’єднання та обробки, раціональне використання природно-ресурсного потенціалу, новітні біотехнології для охорони здоров’я, фармакології та АПК, високопродуктивне сільське господарство, політико-правові, економічні та управлінські механізми зміцнення конкурентоспроможності України, соціальні та гуманітарні основи формування в Україні суспільства економіки знань.

2) формування i реалiзацiї державних, галузевих, регiональних i мiсцевих iнновацiйних програм;

3) створення нормативно-правової бази та економiчних механiзмiв для пiдтримки i стимулювання iнновацiйної дiяльностi;

4) захисту прав та iнтересiв суб’єктiв iнновацiйної дiяльностi;

5) фiнансової пiдтримки виконання iнновацiйних проектiв;

6) стимулювання комерцiйних банкiв та iнших фiнансово-кредитних установ, що кредитують виконання iнновацiйних проектiв;

7) встановлення пiльгового оподаткування суб’єктiв iнновацiйної дiяльностi;

8) пiдтримки функцiонування i розвитку сучасної iнновацiйної iнфраструктури.

3. Кожна держава вдається до різноманітних форм акти­візації розвитку інноваційної сфери — від програм спри­яння поширенню знань до стимулювання трансферу новіт­ніх технологій. У країнах із розвинутою ринковою еконо­мікою непрямі методи управління стосуються переважно сфери оподаткування, де діють:

— пільгове оподаткування прибутку шляхом зменшен­ня оподатковуваної бази і ставок оподаткування, вираху­вання з податкових платежів;

— пільгове оподаткування операцій, пов’язаних з оборо­том науково-технічної продукції (наприклад, оподатку­вання за нульовою ставкою з податку на додану вартість);

— надання дослідного та інвестиційного податкового кредиту, тобто відстрочення податкових платежів у части­ні витрат з прибутку на інноваційні цілі;

— зменшення податку на приріст інноваційних витрат;

— «податкові канікули» протягом кількох років на при­буток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;

— пільгове оподаткування дивідендів юридичних і фі­зичних осіб, отриманих за акціями інноваційних підпри­ємств;

— пільгове оподаткування прибутку, отриманого вна­слідок використання платежів, ліцензій, ноу-хау та інших нематеріальних активів інтелектуальної власності;

— зниження ставок податку на прибуток на замовлені та спільні НДДКР;

— зменшення оподаткованого прибутку на суму вар­тості приладів та устаткування, що передаються вищим навчальним закладам;

— вирахування з оподаткованого прибутку внесків до благодійних фондів, діяльність яких пов’язана з фінансу­ванням інновацій;

— зарахування частки прибутку інноваційних підпри­ємств на спеціальні рахунки з подальшим пільговим оподат­куванням у разі використання коштів на інноваційні цілі.

Встановлення податкових пільг залежить від того, яка модель науково-інноваційного розвитку реалізується у країні. Нині використовують три моделі: модель науково-технічного лідерства; модель швидкого поширення пер­спективних нововведень; модель всебічного інноваційного розвитку.

1. Модель науково-технічного лідерства. Вона реалізу­ється в країнах із високим інноваційним коефіцієнтом, які орієнтуються на масштабні цільові інноваційні проекти, що охоплюють усі стадії інноваційного процесу (США, Ве­лика Британія, Франція). У цих країнах підтримують низький рівень оподаткування корпорацій, вважаючи са­ме їх структурами, що здатні здійснювати масштабні нау­ково-технічні дослідження. Низький рівень оподаткуван­ня дає змогу накопичувати ресурси для значних і ризикових технологічних змін.

2. Модель швидкого поширення перспективних ново­введень. Країни, що її використовують, орієнтовані на по­ширення і кластеризацію (групування у класи) базисних нововведень через створення сприятливого науково-тех­нічного середовища і заохочення через фінансово-кредитні важелі ризикових проектів (Німеччина, Швеція, Швейцарія). У цих країнах діє загальний високий рівень оподат­кування суб’єктів господарювання і пільговий режим що­до оподаткування інноваційних проектів.

3. Модель всебічного інноваційного розвитку. Власти­ва вона країнам, де держава координує дії різних секторів у сфері науки та технологій і стимулює розвиток іннова­ційної інфраструктури (технополіси, технопарки), яка за­безпечує реалізацію сучасних досягнень світового науко­во-технічного процесу (Японія та Південна Корея). Під­тримка інноваційної діяльності тут полягає не в наданні податкових пільг, а у створенні умов для активної творчої діяльності жителів країни, передусім у науково-технічній сфері. Для цього розробляють і реалізують різноманітні державні освітні програми, в т. ч. ініційовані місцевими органами управління.