-1-
Міністерство культури і мистецтв України
Мелітопольське училище культури
Культура давнього населення України
Лекція з предмету „Культурологія”, тема 3.1
Автор – Білоконь В. І., культуролог,
викладач-методист
Мелітополь – 2004
Передмова
Розділ „Історія української культури” має на меті дати цілісну картину розвитку різних сфер культури українського народу в їх комплексі і взаємо-зв`язку. В ньому розкрито характер і структуру української культури, її жит-тєздатність та місце у світі, її роль в утвердженні національного буття та дер-жавності українського народу.
Національна культура є спільним творінням і набутком незлічених поко-лінь, перебуває у постійному русі, несе в собі відгомін давно минулих епох і готує грунт для існування власного носія в майбутньому. Будучи зосереджен-ням історичного досвіду, культура дає лад суспільству, упорядковує стосунки між людьми, визначає особливості їх менталітету.
Культура людства твориться у взаємодії національних культур і реально існує як їх органічна складова. Однією із складових світової культури є націо- нальна українська культура. Вона проявляється у світогляді українців, їхній національній самосвідомості, релігійних вірувуннях, правових нормах, смаках і уподобаннях, наукових і художніх звершеннях, міфологічних і художніх образах, логічних поняттях, закріпленних у національній мові та інших знакових системах.
Узагальнюючих, синтетичних праць про історію української культури ще не створено. Були капітальні розробки з історії української літератури, з фоль-клористики, з історії окремих галузей мистецтва. Короткі оглядові розділи присвятив культурі Д.Дорошенко у „Нарисі історії України” (Варшава, 1932-1933 рр.). Першу спробу виділити національну культуру в окремий предмет розгляду здійснив 1918 р. І. Огієнко, видавши працю „Українська культура. Ко- ротка історія культурного життя українського народу” (К., 1918). Пізніше, 1937 р., у Галичині у видавництві Івана Тиктора вийшла „Історія української культури. У повному обсязі збірних лекцій (власне, колективу монографію) „Українська культура” а видано у Подебрадах, перевидано 1947 і 1988 рр. (теж за кордоном) і нарешті 1933 р. – в Україні.
1939-1944 рр. у Німеччині друкувалися німецькою мовою огляди україн-ської культури М. Антоновича та І. Мірчука. Останній у 1949 р. видав англій-ською мовою збірник наукових статей про Україну та її культуру. Значним здобутком української культури стало видання науковцями еміграції загальної частини „Енциклопедії українознавства” з оглядом, зокрема, галузей українсь-кої культури і мистецтва. Значну увагу народній культурі приділив Є. Онаць-кий в „Українській малій енциклопедії” (Буенос-Айрес, 1957-1964 рр.).
Натомість у двох виданнях „Української радянської енциклопедії”, в „Українському радянському енциклопедичному словнику” та у „Радянській енциклопедії історії України”, попри наявність великого фактичного й іншого матеріалів, не було істотних культурологічних узагальнень, якщо не рахувати повторення певних штампів вульгаризованої версії історичного матеріалізму.
Є. Маланюк видав у 1954 р. у Нью-Йорку „Нариси історії нашої культури”. В Едмонті у 1984 р. видано „Нариси з історії української культури” у трьох книжках (тексти давалися паралельно українською та англійською
-2-
мовами). У 1985 р. Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка видало об`ємну працю Мирослава Семчишина „Тисяча років української культури (історичний огляд куль-турного процесу)”.
Загальної систематизованої історії української культури за 70 років радян-ської влади так і не було створено. Хоча у 1931 р. вийшов нарис А. Козаченка „Українська культура, її минувшина і сучасність”. У 1961 р. опубліковано „Іс-торію української культури (З найдавніших часів до середини ХУІІ ст.)” М. Марченка.
У 1996 р. В Києві опубліковано комплексну фундаментальну працю „Фе-номен української культури: методологічні засади осмислення”, в якій узагаль-нено основні риси української культури в контексті світової культури. На но-вих концептуальних засадах побудований „Нарис історії культури України” М. Поповича (1998 р.). Культура розглядається як комплекс характерних матері-альних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства.
Актуальні проблеми історії української культури з нових позицій розгля-даються в таких фундаментальних дослідженнях, як 15-томна серія „Україна крізь віки”, тритомна „Стародавня історія України”, опублікованих томах де-сятитомника „Історія релігії в Україні”, серійних випусках наукових праць Ін-ституту українознавства ім. І. Крип`якевича НАН України „Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність”.
Вагомим підсумком творчих пошуків українських культурологів у 90-ті роки стало опублікування новаторських колективних праць: „Історія українсь- кої літератури ХІХ століття” (у 3 книгах), „Нарис історії української літерату- ри ХХ ст.”, „Українська література в системі літератур Європи і Америки (ХІХ-ХХ ст.), „Український театр: історія і сучасність”, „Українське кіномистецтво в контексті світової культури” та інші. У них розглядаються ключові проблеми теорії та історії національної духовної культури.
Періодизація української культури.
Усвідомлюючи відносну самостійність історії культури, враховуючи регі-ональні й світові обрії національної духовності, автори п`ятитомної „Історії української культури” виділяють в історії української культури п`ять великих періодів:
Історія культури давнього населення України.
Українська культура ХІІІ – середини ХУІІ століть.
Українська культура другої половини ХУІІ – ХУІІІ століть.
Українська культура кінця ХУІІІ – ХІХ століть.
Українська культура ХХ століття.
Визначеній періодизації автори дають таке обгрунтування.
Розвиваючись на величезних просторах Центральної і Східної Європи, про- тоукраїнський етнос мав постійні контакти із Заходом і Сходом, залишаючи сліди цього спілкування з іншими народами у мові, звичаях, по-буті, громад- ському житті тощо. Язичницька культура наших пращурів стояла досить ви- соко (ужиткове мистецтво, прикраси, фольклор, а надто календарно-господар –
-3-
ський цикл). Прийняття християнства, вхождення культури наших предків у сферу дії писемної візантійсько-європейської культури, було своєрідним її при-
стосуванням до завдань нового суспільного і культурного життя.
Найвищі здобутки культури Київської Русі: літописи, література релігій-ного то світського змісту, шкільництво, музика, архітектура, ансамблевість у містобудуванні, монументальний живопис у вигляді мозаїк та фресок, іконопи-сання.
Із занепадом Киівської Русі розпочинається так званий бездержавний пе-ріод нашої історії і культури (другий період). Однак духовні традиції Києва зберігаються в культурі Галицько-Волинського князівства, пізніше – живлять патріотичну діяльність русько-української еліти в Литовській державі, київських учених і письменників ХУІ - ХУІІ ст. У боротьбі проти національно-релігійної нерівноправності. Орди Батия не могли повністю паралізувати життя на великих русько-українських просторах. Культура великих міст з їхніми храмами, фресками і мозаїками соборів, бібліотеками, літературою, літописанням, школами, пишнотою княжого двору, легендарними вояками не могла зникнути безслідно.
Після Київської Русі можна назвати три періоди піднесення українського творчого генія: І.) за часів „Козацької республіки” і Гетьманщини (ХУІ – перша половина ХУІІІ ст.); 2.) у період слов`янського Відродження (кінець ХУІІІ – пер-ша половина ХІХ ст); 3.) період активізації національної свідомості (остання чверть ХІХ – перша третина ХХ ст.). Кожне з цих піднесень є певним підсумком духовних звершень нації, і тому в них найоб`ємніше виступають особливості входження культури у регіональний (слов`янський) та світовий контекст із своїми культуротворчими можливостями і здобутками.
Під впливом західноєвропейського Відродження в ХУ – початку ХУІІ ст. спостерігається піднесення етнічного самоусвідомлення українців, що виявля-лося як у народній, так і в професійній творчості. Під дією „Козацької респубі-ки” – Запорізької Січі – формуються ті риси української культури, які визнача-тимуть її обличчя у наступних століттях.
Приблизно з кінця ХУ ст., коли козацтво заявляє про себе війнами з турка-ми й татарами, і до останньої ліквідації царизмом Гетьманщини (остання чве-рть ХУІІІ ст.) козацтво було тією суспільною, політичною і військовою силою, під захистом якої відбувався розвиток національної культури. Його присутніс-тю позначені всі сфери українського інтелектуального життя і, насамперед, фо- льклор, з його культом козацької доблесті й патриотизму, професійне і народне мистецтво, наука, писемність – багатобарвна національна культура. Особливо велике значення не лише для України, а й всього слов`янського світу мали такі явища, як початок друкарства (1574), діяльність братств, початок книговидання при Києво-Печерській лаврі (1616), відкриття Києво-Могилянського колегіуму (1632). Розвиток української культури ХУІІІ ст., яка входила в загальноєвро-пейський культурний простір, був перерваний падінням Гетьманщини.
Відродження пройшло два етапи у своєму розвитку – просвітницький (кі-нець ХУІІІ – початок ХІХ ст.) і романтичний (20-40-ві роки ХІХ ст.).
-4-
Національна ідея і шевченківська модель культури впродовж другої половини ХІХ ст. виявили свою живучість і нездоланність.
Українська культура ХХ ст. продовжує розвиватися, як і раніше, нерівно-мірно, з піднесеннями і спадами. В її розвитку чітко простежуються три періо-ди: 1)від 90-х років ХІХ ст. до кінця 20-х років ХХ ст. ( з „розстріляним Відрод-женням” включно); 2)від початку 30-х до середини 50-х років ХХ ст. (до так званої хрущовської відлиги); 3) від другої половини 50-х років до кінця 80-х ро-ків ХХ ст. (розпад СРСР та країн Варшавської співдружності). Далі настає нова епоха – епоха Незалежності.
Найнебезпечніша тенденція сьогодні – це ігнорування створеного україн-ським народом і його інтелектуальнимим силами за роки радянської влади, ме-ханічне перенесення на український грунт явищ масової культури, створеної під чужим небом і за незвичних для нас обставин. Певним регулятором збли-ження свого й чужого виступає творчий доробок української діаспори усіх по-колінь, а надто старшого, яке не поривало зв`язків з українськими традиціями і яке, власне, активно підтримало національно-визвольний рух в Україні.
Якщо теза американського антрополога А. Кребера (1876-1960) – „Велич національної культури визначається кількістю її геніальних та великих синів” – вірна, то український народ, який дав світові Нестора-літописця і безіменного автора „Слова о полку Ігоревім”, Б. Хмельницького й І. Мазепу, Т. Шевченка й І. Франка, Лесю Українку і М. Грушевського, В. Винниченка і Леся Курбаса, М. Лисенка і Б. Лятошинського, О. Довженка і О. Архипенка, П. Тичину і А. Буч-му, В. Вернадського і С. Корольова, має право на своє належне місце в пантеоні світової культури.
Нова історична епоха української духовності розпочинається 1991 роком – роком проголошення незалежності суверенної України. Вона характеризується ліквідацією основних перепон на шляху розвитку національної культури, зок-рема цензурних заборон, звільненням від ідеологічних догм і міфів, вільним доступом до здобутків сучасного світового культурного процесу, до всієї культурної скарбниці людства.
Культурний процес, як і все життя суспільства у перехідну епоху, розвива-ється суперечливо і неоднозначно. Відживають одні явища й цінності і народ-жуються інші. Освіта, наука, літературно-художня творчість незалежної Украї-ни поступово пристосовуються до нових умов існування, набуваючи нового змісту і нових форм.
-5-