7. Форми фінансування підприємств: порівняльна характеристика.

Фінансування підприємства - заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини, контроль та забезпечення).

Основні форми фінансування здебільшого класифікують за такими кри­теріями:

а) залежно від цілей фінансування;

б) за джерелами надходження капіталу;

в) за правовим статусом капіталодавців щодо підприємства.

Залежно від цілей фінансування виокремлюють такі його форми:

-фінансування при заснуванні підприємства;

-на розширення діяльності;

-рефінансування;

-санаційне фінансування

За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів — власний капітал і позичковий капітал. Власний капітал може бути сформований за рахунок внесків власників підприємства або шляхом реінвестування прибутку. В іноземних літературних джерелах фінансування за рахунок нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань досить часто позначають та­кож як Cash-flow-фінансування.

Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізований із зовнішніх та внутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталу належать:

-кредити банків (довго- і короткострокові);

-кредиторська заборгованість за матеріальні цінності, виконані роботи, послуги;

-заборгованість за розрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо).

До внутрішніх джерел формування позичкового капіталу можна віднести:

-нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі (у т. ч. так звані стійкі пасиви);

-доходи майбутніх періодів.

Як джерела фінансування можна розглядати фінансові ресурси підприємств, що формуються в результаті реструктуризації активів, під чим розуміють заходи, пов’язані зі зміною складу та структури окремих позицій активів. У рамках реструктуризації активів розглядають також амортизаційні відрахування і кошти, які одержує підприємство в результаті дезінвестицій.

8. Теорія інформаційної асиметрії та конфлікти інтересів у процесі прийняття фінансових рішень.

Неоінституціональна теорія фінансування досліджує діяльність окремих інституцій та фінансові відносини, які виникають між ними у комплексі та взаємозв’язку. Значною мірою неоінституціональна теорія пояснює наслідки нерівномірного доступу до інформації учасників фінансових відносин та використання у власних інтересах переваг у інформаційному забезпеченні сторін, що мають доступ до інформації.

Серед численних концепцій неоінституціональної теорії виділимо надзвичайно поширену сьогодні концепцію принципал-агент відносин. Предметом дослідження теорії є форми коопераційних зв’язків між окремими економічними суб’єктами, які прагнуть якомога краще реалізувати свої (власні) інтереси. Проблема полягає в тому, що, досягаючи своїх цілей, одні групи інтересів вступають у суперечність з іншими. Діючі економічні суб’єкти вважаються агентами, а суб’єкти, досягнення цілей яких безпосередньо залежить від діяльності агентів, — принципалами.

Типовими принципал-агент відносинами є зв’язки між капіталодавцем та господарськими суб’єктами, які отримали капітал в оперативне розпорядження. Капіталодавця можна розглядати як принципала, який доручає агенту (менеджеру) управляти своїм капіталом. Отже, він стає залежним від дій останнього, оскільки той може своєю діяльністю привести або до максимізації вартості, або, навпаки, — до її знецінення чи втрати. Досягнення економічних цілей принципала (інвестора, кредитора) безпосередньо залежить від ефективності діяльності агентів (менеджер, боржник тощо). Головна мета теорії — узгодити фінансові відносини та умови відповідних договорів у такий спосіб, аби забезпечити баланс інтересів принципала та агента. Іншими словами, концепція покликана оптимізувати розподіл результатів діяльності, яка випливає із кооперації між принципалом та агентом¹.

Теорія агентських відносин досліджує принципал-агент-конфлікт між капіталодавцем (інвестором, кредитором) та капіталоодержувачем (об’єктом інвестицій, боржником, менеджерами), який може виникнути в результаті асиметрії в інформаційному забезпеченні. Наслідком інформаційної асиметрії та зумовленою нею проблемою відносин принципала й агента є виникнення так званих агентських витрат, до яких відносять: витрати на контроль з боку капіталодавця за діяльністю агента, так звані витрати на моніторинг і контролінг; гарантійні витрати агента, які виникають у процесі переконання принципала в доцільності вкладання коштів у підприємство та доведення принципалу, що агент свою діяльність підпорядковуватиме інтересам принципала; часткові збитки принципала, які зумовлені відхиленням результатів діяльності агента від парето-оптимальних.

Висновки теорії агентських відносин щодо мінімізації вказаних витрат пов’язані із заходами, спрямованими на підвищення рівня кооперації агента та принципала з метою досягнення ефекту зменшення дефіцитів в інформаційному забезпеченні. При цьому розрізняють три типи інформаційної асиметрії: невизначеність в якісних характеристиках агента; моральний ризик; можливі зловживання агента.

Типовим прикладом збитків для принципала, які настають у результаті інформаційної асиметрії, є неповернення кредитів банківським установам. Один із чинників виникнення проблемних кредитів — складність прогнозування банкрутства, що зумовлює обмежені можливості кредитних інституцій своєчасно виявляти загрозу фінансової неспроможності боржників і припинення фінансових відносин з ними. Ця обставина дає змогу боржнику використати переваги в інформаційному забезпеченні та час для забезпечення власних економічних інтересів на шкоду кредиторам.

З метою зменшення ризиків, зумовлених принципал-агент-конфліктом під час кредитування підприємств, неоінституціональний підхід передбачає використання таких інструментів: оцінювання кредитоспроможності та санаційний аудит; призначення представників кредиторів у виконавчі органи підприємства; постійний моніторинг діяльності об’єкта інвестування; надійне кредитне забезпечення; спеціальні фінансові застереження у кредитних договорах.

Фінансові застереження спрямовані здебільшого на те, щоб принципал одержав оперативну ін­формацію про зміну окремих індикаторів, на основі яких визначається загроза неплатоспроможності та банкрутства. Додаткова оцінка та прогнозування фінансового стану можуть здійснюватися в рамках заходів щодо супроводження кредитів. Недоліки фінансових застережень зумовлені тим, що вони значною мірою побудовані на одержанні оперативного доступу до інформації, яка відображається в обліку та звітності. Однак, як свідчить практика, чим більша загроза фінансової неспроможності в підприємства, тим більш викривленими можуть бути показники звітності.

Якщо мова йде про пом’якшення принципал-агент-конфлікту між власниками підприємства та його менеджерами, то в цьому разі доцільно розробляти механізми стимулювання діяльності менеджерів в інтересах принципалів, з одного боку, та посилення контролю за діяльністю агентів, з іншого. Доцільно більш чітко розмежувати повноваження і відповідальність між учасниками (засновниками) та керівником підприємства. Для цього рекомендується уточнити умови контракту, а в разі потреби — переглянути статут підприємства. При цьому в контрактах слід чітко визначити відповідальність керівника підприємства за реалізацію стратегії та планів діяльності підприємства; збереженість і цільове використання майна підприємства; фінансово-господарські результати діяльності підприємства; результати укладених угод з асимільованими або зацікавленими особами і структурами; розголошення комерційної таємниці; порушення умов контракту тощо.

Теорією пропонується також включати в контракти положення, що передбачають залежність винагороди керівника від прибутків підприємства, від операційної діяльності, а також установити для керівників підприємств дозвільний порядок сумісництва.