2. Українська музична культура другої половини 19 – початку 20 ст.

XIX століття в історії музики визначається виходом на світову арену багатьох національних шкіл, що пов'язано із зростанням національної свідомості європейських народів, що перебували під владою імперій. Слідом за українськими письменниками та поетами, професійні музиканти XIX ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів - кобзи, бандури, цимбали, скрипки, ліри та ін.

У 1862 р. С.Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Українських композиторів надихали твори знаних українських письменників і поетів, зокрема Т.Шевченка. Шевченкова п’єса «Назар Стодоля» спонукала П.Ніщинського написати до неї музичну вставку – «Вечорниці», з якої народилася популярна пісня «Закувала та сива зозуля».

Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. в українській музиці стали часом уведення народної пісні в професійну музичну культуру.. Всесвітню славу здобула плеяда українських виконавців. Це - співачка Соломія Крушельницька, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, співаки М.Є. Менцинський, О.П. Мишуга, І. Паторжинський, Б. Гмиря піаніст Володимир Горовиць, хоровий диригент А.А. Кошиць, за межами України стали відомі хорові обробки М.Д. Леонтовича. Значний вплив на українську класичну музику мало хорове мистецтво,виникають хорові товариства «Торбан» (1870) і «Боян» (1891). Відкриваються вищі оперні театри в Києві (1867) та Львові (1900), Вищий музичний інститут у Львові, музичні школи при Російському музичному товаристві в Києві (1868), Харкові (1883), Одесі (1897) та інших містах. 

Основоположником української класичної музики був М.В.Лисенко, який написав чудові опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», оперету «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза». Також він поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т.Шевченка. Створений Лисенком варіант «Заповіту» Шевченка ми співаємо й досі. А «Молитва за Україну» стала духовним гімном.

У Західній Україні слід відзначити творчість М.М.Вербицького, І.Лавровського, І.Воробкевича, А.Вахнянина та ін. Велике значення для становлення національної самосвідомості на західноукраїнських землях мала творчістьМихайла Вербицького (1815–1870). Покладений ним на музику Шевченків «Заповіт» став дуже популярним у Галичині. А музика до вірша П.Чубинського «Ще не вмерла Україна» стала українським національним, а з 1992 р.– державним гімном України.

Отже, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвиткові української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

Інтерес до української тематики і фольклору виявили ті композитори, які працювали за межами України. Особливо слід відзначити творчість Петра Чайковського. Українські мелодії використані композитором у ряді творів, зокрема у «Другій симфонії» і «Концерті для фортепіано з оркестром № 1», ряді творів написаних на українські сюжети, зокрема опери «Мазепа» і «Черевички». Українська тематика присутня також у творчості Ференца Ліста, що здійснює подорож по Україні в кінці 1840-х - це п'єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», а також симфонічна поема «Мазепа». 

БІЛЕТ 17 1. Освітні процеси в Україні в польсько-литовську добу. Початок книгодрукування

У другій половині XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави — Речі Посполитої. Виникла реальна загроза полонізації і окатоличення українського народу. Одним із засобів у цій справі стали католицькі освітні школи. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями — нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п´ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки — богослов´я. Освітні заклади організовувались на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський призначив Петра Скаргу — активного діяча єзуїтів. Скарга був безпосереднім учасником прийняття Берестейської унії 1596 р. В Україні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославлі (1574 p.), Львові (1608 p.), Луцьку (1614 p.), Києві (1647 p.), Кам´янці-Подільському, Вінниці, Перемишлі. Викладання велось латинською мовою.

У найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич, після його закінчення він викладав астрономію в Болонському університеті протягом 1478/79 навчального року, а також у 1480—1482 роках написав першу наукову працю — "Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня-грудня 1478 року". Юрій Дрогобич — перший вітчизняний автор друкованої книги. Інший славетний український поет-гуманіст, педагог — Павло Процелер (Русин). Він вчився і викладав у Краківському університеті. Займався він також і видавничою справою; здійснив видання творів хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія, брав участь у роботі типографії Швайпольта Фіоля з видавництва кириличним шрифтом перших книг слов´янською мовою. В 1509 році були видані "Пісні Павла Русина з Кросно". Було створено нові навчальні заклади, які грунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія. Князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577—1582 pp. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький. Навчання здійснювалося за системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчали грецьку, латинську і церковнослов’янську мови, сім «вільних наук» (тривіум – граматику, риторику, діалектику – і квадривіум – арифметику, геометрію, музику, асторонмію). Книгодрукування Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам´яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 pp. Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з´явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". Українським першодруком вважається "Апостол", надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. "Апостол" історично започаткував розвиток друкарства в Україні. Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. "Буквар" складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна пам´ятка шкільної освіти.В 1581 р. Біблія була видана І. Федоровим в острозькій друкарні. Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: "Читанка", "Буквар", "Новий Заповіт з Псалтирем", "Хронологія" Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов´янських народів. У їх оздобленні переважають декоративно-орнаментальні прикраси. Львівська друкарня спробувала реформувати церковнослов´янський кириличний шрифт. Перші видання Львівського братства були оздоблені досить скромно ("Граматика", 1591 p.). Але вже в наступних виданнях ("Часослов", 1609, "Бесіди Іоанна Золотоустого о воспитании чад", 1609 р.) з´являється новий елемент оздоблення — сюжетно-фігурна гравюра. На відміну від європейських та південнослов´янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привозним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). 2. Українська реалістична література другої половини 19 ст. як історико-культурне явище

З розвитком у літературі особистісного начала всередині напрямів і течій складаються індивідуальні стилі, що є характерним для літератури XIX—XX ст.Формується реалістичний напрям у літературі, започаткований у творчості

Марка Вовчка. З-під її пера вийшла перша українська соціальна повість

"Інститутка" з реалістичним зображенням кріпаків. Її повісті й оповідання були надзвичайно популярні не тільки в Україні, а й за її межами, перекладалися багатьма європейськими мовами.

В другій половині XIX ст. розгорнулась активна літературна діяльність

засновника української реалістичної байки Леоніда Глібова. Він розвінчував гноблення людини людиною, висміював здирництво й кріпацтво. Гуманістичними мотивами була пройнята творчість засновника громадянської і пісенно-романсової лірики Степана Руданського. Поет склав чимало пісень і серед них "Повій, вітре, на Вкраїну", "Мене забудь", які стали взірцем пісенно-романсової лірики.

У 70-90-х роках українська література більше звертається до художнього

відображення соціальних і психологічних проблем суспільства. Іван Нечуй-Левицький написав понад 50 романів, повістей, оповідань і казок. Його соціально-побутові твори "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я" та інші зображували життя та побут знедолених людей, їхнє нестримне прагнення до кращої долі.

Соціально-психологічними мотивами позначена й творчість Панаса Мирного. У романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" він викривав соціальну несправедливість. Багатостраждальна доля жінки-селянки постає перед читачем у повісті "Повія". Значних висот досягла поезія Якова Щоголева, Михайла Гтарицького, Дніпрової-Чайки, Олени Пчілки, Павла Грабовського, Івана Манжури, Лесі Українки та ін.

Квінтесенцією літературного життя всієї України стала діяльність Івана Франка. Його літературна й наукова спадщина становить близько 5 тис.різноманітних праць. Важливе місце в них посідає робітнича тематика,

насамперед показ тяжкого матеріального становища нафтовиків, їхньої готовності до боротьби проти соціальної несправедливості ("Вічний революціонер" і "Каменярі", "Наймичка", "Марійка", "Смерть убивці").

(другий варіант – більш теоретичний:

Наприкінці XIX ст., з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого — з'являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше — у XX ст. Таким чином, доба XIX ст. являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об'єднаний єдністю ідейно-естетичних закономірностей.  В літературах нового часу в параметрах художніх напрямів і течій функціонують різні стилі, що виступають як явище історичне. Для ранніх етапів розвитку літератури, що виключали індивідуальне начало, характерними були «стилі епохи». У нових літературах, позначених розпадом канонічних стилів, виникають напрями й течії, що об'єднують митців із спільними стильовими орієнтирами. З розвитком у літературі особистісного начала всередині напрямів і течій складаються індивідуальні стилі, що є характерним для літератури XIX—XX ст. Письменники не тільки відбивають у формі індивідуального стилю провідні риси свого часу, суспільно-історичний досвід особистості, а й духовний досвід, багатство індивідуальних людських характерів, загальнолюдські ідеали й прагнення.

Своєрідність національної літератури, специфіка її історичного розвитку, з'ясування суті тих явищ, які стали фактором внутрішнього зростання даної літератури, ідейного і художнього збагачення, визначення її внеску в світову літературу — не можуть бути сповна розкриті без зіставлення її з іншими літературами. Це дає можливість з'ясування ширших закономірностей літературного процесу, які в кінцевому підсумку ведуть до розуміння логіки розвитку світової літератури та своєрідності місця в ній літератури національної. Тому автори поряд із виявленням творчих контактів окремих українських письменників з письменниками інших літератур намагалися робити історико-типологічні зіставлення в плані головних закономірностей розвитку цих літератур. Зародження і розвиток, починаючи з кінця XVI ст., нових ідейно-естетичних явищ в українській літературі зумовлюють появу на рубежі XV11I—XIX ст. перших творів уже власне нової літератури. Основними ознаками періоду становлення нової літератури є висунення її серед інших видів мистецтва на роль універсального засобу художнього дослідження дійсності в її історичному рухові. Нова література є явищем свідомо національним, яке в усьому комплексі тематики, проблематики, ідейного змісту, морально-етичних поглядів, естетичного відношення до дійсності, в народній мові та засобах її відображення виражає самобутні риси української ментальності. В до-шевченківський період української літератури складаються просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями й стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з'являються яскраві творчі індивідуальності — І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та ін. Літературний процес у перші десятиріччя XIX ст. в цілому розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва й романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури. Другий період охоплює 40-ві—60-ті роки XIX ст., центральним фактором розвитку української літератури яких стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім'ям та творчістю його сучасників і послідовників зв'язане розширення національної тематики й проблематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Література 70—90-х років звертається до важливих суспільно-історичних проблем, у розв'язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Для літератури 90-х років притаманні дві основні тенденції: прагнення до збереження національно-культурної ідентичності (літературне «народництво») й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процессу. Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, який виступає центральною фігурою літературного процесу 70—90-х років, сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого — подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності. Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні романи й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40—60-ми роками досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. В літературі з'являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. В українській літературі з кінця XIX ст. відбувається «інтернаціоналізація літературних уподобань і інтересів» (1. Франко), активне освоєння художнього досвіду західноєвропейських літератур, прагнення до розширення «розумового виднокругу» (Леся Українка). Поряд з оновленням традиційної реалістичної об'єктивованої оповіді, активізацією психологічного аналізу, посиленням суб'єктивно-ліричних форм художнього вираження, що характеризують творчість насамперед письменників старшого покоління (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, І. Карпенко-Карий, М. Старицький, П. Грабовський та ін.), в літературі спостерігається виразне послаблення епічного начала, відхід від детального змалювання побуту, поетики життєподібності, прагнення до концентрованості змісту, створення узагальнюючих моделей людських відносин, де важлива роль належить художній умовності, фольклорно-міфологічній фантастиці. Зростає увага до філософсько-етичної проблематики, психологізму як у творенні індивідуальних характерів, так і дослідженні масової психології).

Стан і тенденції розвитку сучасної української літератури

БІЛЕТ 18