7. Суспільний лад Київської Русі у другій половині 9 - першій третині 12ст.

У КР відбув.поляризац.майн.і соц.становища сусп.(поділ.на 2 амоністичних класи). Феодал.верхи пов”язані між собою системою васальних відносин.

У 9ст. Сформувався панівний клас феодалів: князь — найвеличніший феодал, місцеві князі, бояри. Князь розпор.держ.землями. Найв.місце в сусп.ієрархії посідали численні члени династії Рюриковичів. Феод.власність на землю охоронялась законами КР. Міська знать і люди серед.класу (місцеві купці, які займались зовн.і внутр.торгівлею) Челядь — наймались на чорну роботу.

Велику соц.групу становили служителі церкви. Церква стала великим феодалом-власником після прийняття християнства.

В.: розвиток феодалізму привів до того, що лише феод.царі, бояри, предст.церкви володіли правом приват.власності, не платили данини, мали ін.привілеї.

Численну групу КР становили селяни-смерди (80% - залежні люди)

з розвитком феодалізму відбул.еволюція. Селяни були вільнимиЄ, сплачували данину. Не було соц.рівності між чол.і жін. Якщо у селянина не було сина, і він помирав, то все його майно переходило до феодала (навіть якшо була дочка) штраф за вбивство смерда — 5 грн., за вбивство купця, віл.людини — 40 грн., старшого слуги чи дружинника — 80грн.

Купа — позичка грошима чи хутром і одержував землю. Закуп — людина, яка потрапляла в борг.кабалу і була змушена повернути своєю працею купу. Ізют — люди, які розорялись, ті, які не мали засобів виробництва і були змушені продавати свою працю.

В.: притаманні риси Середньовічного Заходу. Але сусп.лад мав і відмінності з країнами Зах. Європи: - ввідсутність рабства, яке сходило з істор.арени -наявність переважно вільного населення -влада князів над боярами була незначна. КР була в деякій мірі унікальною і самобутньою держ.

Все населення Київської Русі ділиться на три категорії; вільні, невільні та напіввільні люди.

Верхівку вільних людей становили князь та його дружина (княжі мужі). З-поміж них князь вибирав воєвод та інших урядовців. Спочатку правовий статус "княжих мужів" відрізнявся від земської верхівки — родовитої, знатної, місцевого походження.

Але в XI ст. ці дві групи злилися в одну — боярство. Бояри брали участь у боярських радах князя, у вічі, в адмініст­рації, де посідали виші посади.

Боярство ділилося на різні групи. Всі вони були привілейованою час­тиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися більш суворо. Так, за Руською правдою, життя бояр охоронялось подвійною вірою (віра — кримінальний штраф за вбивство вільної людини). За церковним уставом Ярослава, честь дружин і дочок бояр захищалась штрафом у 5 гри­вен золота, а простих людей — в 1 гривну срібла. Бояри за відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей спадкувати не могли. Бояри також були звільнені від сплати податків.Боярство не було замкненою кастою. За певні заслуги в боярство міг попасти смерд і навіть чужинець — варяг, половець та ін.У Київській землі боярство не відокремлювалось від купців, від міської еліти, 3 часом в містах утворюється патриціат, який був більш зв'язаний з містом, ніж з особою князя. Цікаво, що переважна частина міських пат­риціїв була з євреїв.

Українські міста, особливо Київ, переживали гострий процес боротьби як з князівською владою, так і міським патриціатом. Так, лихварство Святополка та лихоїмcтва міського патриціату приело в 1113 році до повстан­ня в Києві. Після смерті Святополка кияни пограбували двір тисяцького Путяти та двори євреїв-патриціїв.

До вільних людей належало також духовенство, яке становило окрему групу населення і ділилося на чорне і біле. На цей час значну роль в дер­жаві відігравало чорне духовенство— ченці. В монастирях жили і працювали кращі вчені (Нестор, Іларіон, Никон), лікарі (Агапіт), художники (Алімпій), які вели літописи, переписували книги, організовували різні школи. Перше місце серед монастирів України належало Києво-Печер­ському. Він став зразком для інших монастирів і мав великий моральний вплив на князів і все суспільство.

До білого духовенства належали церковники: священики, диякони, дяки, паламарі, причетники. Кількість білого духовенства була дуже вели­кою- В Києві на початку XI ст. було 400 церков.

Християнство в Україні-Русі мало великі успіхи, і це ще раз дає підста­ву вважати, що його коріння тут сягали значно глибше доби Володимира. Про інтерес до духовних питань в Київській Русі свідчить "Поученіе дітям" Володимира Мономаха. Він повчає регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.

Середню групу вільних людей давали міста. Жителі міст юридично були вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично вони залежали від фео­дальної верхівки.

Нижчу групу вільного населення становили селяни—смерди. Вони во­лоділи землею і худобою. Смерди складали більшу частину населення Київ­ської Русі, платили певні податки та відбували військову повинність із влас­ною зброєю та кіньми. Смерд міг передавати по спадщині своє майно си­нам. Руська правда охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смерда була меншою, ніж за злочин проти боярина. В XIІ—XIII ст. по всій Україні-Русі поширюється боярське земле­володіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів. Зрос­тає група смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись при цьому вільними.

Напіввільні люди. В Київській Русі існувала досить численна група на-піввільних людей—закупів. Так називали смердів, які з різних причин тим­часово втрачали свою волю, але могли її знову здобути. Смерд брав у борг "купу", до якої могли належати гроші, зерно, скотина, і до того часу, поки він не поверне цю "купу", був закупом. Закуп міг мати власне господар­ство, двір, майно, а міг жити на землі того, хто давав йому "купу", і працю­вати на цій землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав, як за злочин проти вільного. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитись в суд, і тоді пан ніс відповідальність. Спроба продажу закупа в холопи звільняла Його від боргу, а пан платив за це великий штраф. У випадку крадіжки, здійсненої закупом, або його втечі, він перетворювався на холопа.

Невільні люди називались спочатку челяддю, а потім холопами. Спочат­ку цим терміном називали осіб чоловічої статі (хлопець — холопець — хо­лоп), а потім невільних людей взагалі. Основними джерелами холопства були:

• полон на війні;

• шлюб з невільним;

• народження від холопів;

— продаж при свідках;

— продаж збанкрутілого купця;

— втеча або крадіжка, здійснена закупом.

Закон передбачав умови, за яких холоп міг стати вільним: якщо він ви­купився на волю, якщо хазяїн звільнив його. Жінка-холопка, якщо хазяїн її зґвалтує, після його смерті діставала волю з її дітьми. Холоп фактично не мав ніяких прав. За злочин, заподіяний холопові, відшкодування отримував хазяїн. За злочин, здійсненний холопом, ніс відповідальність хазяїн. Холоп не міг мати своєї власності, він сам був власністю. З поширенням християн­ства становите холопів покращало. Церква закликала до пом'якшення в ставленні до холопів, радила відпускати їх на волю на "спомин душі". Такі холопи переходили в категорію ізгоїв.

До ізгоїв відносили людей, які з різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В церковному уставі Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків що не навчилися грамоти. Усі ці люди переходили під захист Церкви. Голов-на маса ізгоїв у Київській Русі походила з холопів, які дістали волю від хазяїв.

8. Державний лад Київської Русі у другій половині 9 - першій третині 12ст. Київська Русь склалася в формі ранньофеодальної монархії. На вершині державної влади стояв Великий князь. До органів влади належали також боярська рада (рада при князі), віче.

Великий князь. Ним міг бути тільки член родини Володимира Великого. За весь час існування Київської Русі був лише один випадок, коли в Галичі на княжий стіл сів не член цього роду, а боярин Владислав Кормильчич. У розумінні населення того часу Україною правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав прав на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності, соборності Руської землі. Київська Русь не мала чітко визначено­го спадкового права. Спочатку Великий князь правив з допомогою синів, які повністю підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть йшла боротьба двох принципів спадкування: по черзі всіх братів (від старшого до молодшого), а потім по черзі синів старшого брата або тільки по лінії старших синів.

Компетенція та влада князя були необмежені і залежали від його авто­ритету та реальної сили, на яку він спирався. Перш за все князь був воєна­чальником, йому належала ініціатива походів і їхня організація. Князь очо­лював адміністрацію і суд. Він повинен був "володеть и судить". Він мав право приймати нові закони, змінювати старі.

Так, Ярославичі вирішили відмінити кровну помсту, замінивши її штра­фом. Князь збирав податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, шо Ярослав та Ізяслав II наказували скликати собор єпископів і обирати мит­рополита.

Боярська рада, а спочатку рада дружини князя, була невід'ємною части­ною княжої управи. Радитися з дружиною, а пізніше — з боярами, було мо­ральним обов'язком князя. У своєму "Поученії..." Мономах вказує на наради з боярами як на постійні, щоденні. Незважаючи на це боярські ради не стали державним органом, з чітко окресленим складом, компетенцією, функціями.

Віче являло собою орган влади, який зберігся з часів родоплемінного ладу. З посиленням влади князя віча завмирають і лише тоді, коли влада київських князів занепадає, знову прокидаються. У Києві першу звістку про віче подає літопис 1024 року: переможець Ярослава, Мстислав, не сів на київський стіл, бо кияни в особі віча його не побажали.

Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або відмови. Обраний населенням князь мусив укласти з вічем "ряд". Зміст таких "рядів" до нас не дійшов. Треба гадати, що то був договір князя з вічем, де вказувалися обов'язки князя перед населенням.

Віче в Київській Русі не набуло таких форм, як у Новгороді чи Пскові. Воно не мало визначеної компетенції, порядку скликання. Іноді віче скли­кав князь, частіше воно збиралося без його волі. Неясно, як проходили вічові збори, хто на них головував. На вічах голосів не підраховували, пере­магала та ідея, яку підтримувала явна більшість. Участь в вічах брали голо­ви родин. Отже, можна зробити висновок, що ні боярська рада, ні віче в Україні не набули парламентських форм, не перетворилися в постійні дер­жавні органи.

Органи управління. Чітко визначених органів управління в Київській Русі не було. Довгий час існувала десятинна система (тисяцькі, соцькі, десят­ники), яка збереглася від військової демократії і виконувала адміністра­тивні, фінансові і інші функції. З часом її витісняє двірцево-вотчинна сис­тема управління.

Поділ князівств на адміністративні одиниці не був чітким. Літописи згадують про волості, погости. Місцеве управління в містах князі здійсню­вали через посадників, які були представниками князя. Адміністративніта судові функції в містах виконували також княжі тіуни, вірники, мечники і отроки.

Органом самоуправління була верв — сільська територіальна община. Місцева адміністрація "кормилася" за рахунок підлеглого населення.

Влада князя і його адміністрації поширювалася на міста та населення земель, які не були зайняті боярами. Боярські вотчини поступово набува­ють імунітету і звільняються від князівської юрисдикції. Населення цих вотчин стає повністю підвладним боярам-власникам.

Церква. Ми не випадково включаємо матеріал про Церкву в розділ про державний лад. Перш за все, розглянемо питання про відносини між Церквою та державою«Відповідь на нього дав Христос, коли сказав; "Царство моє не від світа цього". Або коли на запитання фарисеї», чи платити /ший­ну кесареві, відповів: "Віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові". Цим Христос поклав межу між Церквою і державою. Ці дві інституції мають різні завдання. Церква мас, в першу чергу, піклуватись про душі віруючих, про виховання їх в дусі вчення Христового, про наближення їх до Христа, про єднання їх з Христом. Держава повинна дбати про лад та мир в суспільстві, захищати права та свободи кожного з його членів, дбати про матеріальний добробут громадян.

Різняться Церква і держава і обсягом своєї діяльності. Держава обме­жується територією, а Церква є вселенською. Нарешті, є різниця і в спо­собі впливу на своїх членів. Держава часто вживає примусових методів, тоді як Церква має діяти тільки шляхом переконання і власного прикладу.

Але це не значить, що між Церквою і державою немає ніякого зв'язку. Христос не заборонив платити данину кесареві, а апостол Павло писав: "Володар — Божий слуга тобі на добро. А чиниш ти зло, то бійся, бо недар­ма він носить меча, він бо — Божий слуга, месник у гніві злочинцеві. Тому треба коритись не тільки через гнів, а й через сумління. Через це ви й по­датки даєте, бо вони слуги Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне всім, кому податок — податок, кому мито —- мито, кому страх — страх, кому честь — честь" (посл. до Римлян, ХНІ, 4—7).

А коли державна влада, як сказано в Святому Письмі» є від Бога, то між Церквою і державою мусить бути співробітництво.

Відомості про організацію першої Церкви в Україні дуже скупі. Патріарх Фотій писав, що в 864 році на прохання князя було вислано до Русі єписко­па. Тепер ми з впевненістю можемо стверджувати, що Володимир 14 серпня 988 року не хрестив Русь, а тільки проголосив християнство єдиною держав­ною релігією. Християнство поширювалось в Україні з часів Андрія Перво-званого. Інша справа, що протягом майже ста років українська митрополія очолювалась греками, яких посилав Константинопольський патріарх, без узгодження з київськими князями.

Згідно з практикою Візантії, митрополії не тіл ьки перебували в духовній залежності від патріарха, а й вся їхня територія підпорядковувалась візантій­ському цареві. Але так було тільки теоретично, бо на практиці такої залеж­ності бути не могло: Візантії бракувало реальної сили, щоб привести це в життя.

Єпископів, як правило, призначав князь. При Ізяславі II собор єпис­копів вдруге самостійно в 1147 р. обрав митрополитом КлимаСмолятича. Отже, ми бачимо прагнення Київської Русі до автономної Церкви.

Православ'я XI—XIІ ст. у своїй масі не було вороже настроєне проти інших релігій. Постійні торгові стосунки з іноземцями — варягами, німцями, угра­ми , поляками, арабами, іудеями — сприяли толерантності у релігійних пи­таннях. Так, у XII ст, ірландські купці заснували в Києві костьол св. Діви.