Хеттська цивілізація

Хеттське царство сформувалося у XVIII—XVII ст. до н. е. в Малій Азії в зручному для транзитної торгівлі місці між Європою та Азією і проіснувало до XII ст. Це було дуже нестале державне утворення. Вивчення хеттської історії розпочалося відносно пізно — з другої половини XIX ст. Важко дати систематичний нарис хеттської культури, оскільки залишилось мало джерел. До того ж вони ще недостатньо досліджені. За допомогою наявного археологічного матеріалу можна в загальних рисах простежити розвиток матеріальної культури та мистецтва від стародавнього протохеттського періоду до розквіту хеттської цивілізації і занепаду хеттського впливу в епоху ассирійського панування у VIII ст. до н. е. На ранньому етапі ще збереглися залишки родового ладу, які накладали відбиток на міфологію та літературу. У мистецтві та релігійних легендах значне місце відводилось культу богині-матері. В історико-політичній літературі (літописи, царські маніфести та інші акти державного значення) знайшов відображення процес утворення Хеттської держави. До речі, хетти використовували клинопис, який вони запозичили в Месопотамії, пристосувавши до своєрідних форм хеттської мови. Від вавилонян вони запозичили також грошову, вагову (шекель, міна) системи. Взагалі хеттська література перебувала під значним впливом вавилонської. Хеттські писці переробляли та переписували вавилонські поеми (наприклад, епос Гільгамеша). Вавилонський вплив відчутний на релігійно-магічній літературі, медичній. Можливо, під єгипетським впливом виникла ідеологія обожнення царя та царської влади.

Хетти створили яскраві зразки образотворчого мистецтва. Особливо вражають рельєфи сцен боїв, царів, священних тварин. Своєрідністю відзначалася архітектура. Циклопічне мурування, система оборонних споруд, планування палаців, застосування колон із своєрідними декоративними скульптурами споріднюють хеттську архітектуру з будівельною творчістю народів егейського та мікенського світу. Проблема взаємовідносин між хеттськими племенами Малої Азії, хуритами Північної Месопотамії та Сирії і, нарешті, найдавнішими племенами Егейського моря та материкової Греції є дуже цікавою. Хетти були посередниками між країнами Передньої Азії та Східної Європи.

Культурний розвиток первісного населення Палестини — ханаанеї — був значно нижчий, ніж у єгиптян. Аж до II тис. до н. е. вони перебували на стадії первісного ладу, їхня культура в цей період зазнала вирішального впливу Єгипту. У другій половині II тис. до н. е. тут з'являється писемність — аккадськии клинопис, єгипетська ієрогліфіка, а також так зване синайське письмо, яке можливо, було прототипом фінікійського алфавіту.

Кожна община, місто і плем'я Палестини мали свого власного бога-покровителя. Влаштовувались людські жертвоприношення.

Приблизно в першій половині XIII ст. до н. е. в Палестині з'явилося об'єднання споріднених племен — Ізраїль. Завоювання Палестини ізраїльськими племенами відбувалося досить легко і швидко. Перші спроби створення тут держави починаються у XI ст. до н. е. і завершуються наприкінці цього ж століття.

Культура Ізраїля була подібна до культури ханаанейської. Відчувався сильний вплив Єгипту, Вавилону та Фінікії. Про літературу знаємо у тому переробленому вигляді, в якому деякі її твори увійшли до складу Біблії.

Наприкінці V — початку IV ст. до н. е. було завершено відбудову Єрусалиму та організацію єрусалимської общини. В цей час було встановлено текст закону (тори), що приписувався Мойсею. До тори увійшли міфи та легенди, які були визнані жречеством Яхве правовірними, а також правові та обрядові приписання, проголошені обов'язковими для общини.

Поступово склалася Біблія, до якої увійшли п'ять книг (Буття, Ісход, Левіт, Числ, Второзаконіє), написаних Мойсеем; історичні книги, в яких викладалась переважно історія благочестя (книги Ісуса Навіна, Судей, Руфь, Царств, Паралі-поменон, Єздри, Неємії та Єсфірь); повчальні, в яких містилось вчення про благочестя (книга Іова, Псалтир та книги Соломонові); пророчеські (Ісайі, Ієрємії, Ієзєкііля, Даніїла та ін.) тощо.