39) Головним двигуном підприємницької діяльності за умов ринкової економіки

є прибуток.

Прибуток – це створена додаткова вартість, яка виражена в реальній

ринковій формі, тобто в грошовій. Прибуток прийнято позначати латинською

літерою “Р”. Тому, вартість товару можна ще записати через формулу

W =К+Р.

Оскільки прибуток отримується підприємцями після реалізації товарів,

виникає враження, що він утворюється в сфері обігу, створюється на ринку

в актах купівлі-продажу. Але це зовсім не так, тому, що джерелом

прибутку являється додаткова вартість, створена в процесі виробництва.

Проте це не означає, що прибуток і додаткова вартість у реальному

економічному житті збігаються .

Фактично величина прибутку дорівнює різниці між реалізованою ціною

товарів і витратами на їх виробництво. Тому, якщо ціна дорівнює

вартості, прибуток і додаткова вартість збігаються, але це в реальному

економічному житті не можливо.

Додаткова вартість, представлена не як приріст змінного капіталу, а як

породження всього авансованого капіталу набуває форми прибутку.

Таким чином, прибуток - це та ж сама додаткова вартість, але виражена в

реальній ринковій формі. Оскільки прибуток отримується підприємцями

після реалізації товарів, виникає видимість, що він утворюється в сфері

обігу, народжується на ринку в актах купівлі-продажу. Але це не так.

Джерелом прибутку, як це було з'ясовано вище, є лише додаткова вартість,

яка створюється в процесі виробництва. Проте це не означає, що прибуток

і додаткова вартість у реальному житті постійно збігаються. Буде

величина прибутку дорівнювати величині додаткової вартості чи ні -

залежить від того, продаються товари за вартістю вище або нижче

вартості.

Прибуток - це реалізована частина додаткової вартості.

Прибутковість підприємства вимірюється двома показниками – прибутком і рентабельністю.

Рентабельність – це відносний показник ефективності роботи підприємства, який у загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Рентабельність має кілька модифікованих форм залежно від того, які саме прибуток і ресурси (витрати) використовують у розрахунках.

Передусім розрізняють рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції. Рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) обчислюється в кількох модифікаціях: рентабельність активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність акціонерного капіталу.

Рентабельність продукції характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут.

Зміна рівня того чи іншого показника рентабельності залежить від зміни економічних та організаційно-технічних факторів виробництва та реалізації продукції (робіт та послуг). Тому у процесі аналізу стану рентабельності підприємства необхідно визначити, які фактори більше впливали на підвищення чи зниження рівня рентабельності та розробити відповідні заходи підвищення ефективності діяльності підприємства.

При зниженні прибутковості підприємства зменшується ціна акцій, співвідношення прибутку на акцію та її ціни. Для інвесторів, акціонерів показники прибутковості (рентабельності) підприємства є дуже важливими.

40)

Система національних рахунків у відповідності з міжнародним стандартом включає ряд взаємопов'язаних між собою макроекономічних показників. На макрорівні об'єднує найважливіші економічні показники, визначає найбільш суттєві зв'язки між ними, і на цій основі здійснюються аналітичні розрахунки, які забезпечують зміни макроекономічних пропорцій, враховують вплив різних факторів на соціально-економічні процеси та визначають можливості управління ними.

До макроекономічних показників відносяться: валовий сукупний продукт, національний доход, валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт, чистий національний продукт, національний доход, особистий доход, використаний доход. До їх складових структуроутворюючих елементів (мал ) входять:

Матеріальні затрати (проміжне споживання); Амортизація; Непрямі податки (ПДВ, акцизний збір і т.д. ); Нарахування на зарплату (соц. страх, Фонд Чорнобиля і т.д.); Прямі податки (податок на прибуток); Особисті податки громадян ; Оплата праці; Рентні платежі; Прибуток; Трансфертні платежі і виплати населенню.

Макроекономічні показники не враховують позаринкову діяльність — працю домогосподарок та інші роботи в домашньому господарстві, які задовольняють власні потреби; товари та послуги тіньової економіки, яка в сучасних умовах виробляє до 65% обсягу ВНП.

Сукупність методів (способів), за допомогою яких розраховується система взаємопов’язаних макроекономічних показників, називається системою національних рахунків (СНР). Дана система дає змогу побачити і простежити рух суспільного продукту в усіх фазах його відтворення: виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, вона дозволяє визначити загальну економічну рівновагу на рівні балансу «наявні ресурси — використані ресурси».

41) Центральне місце серед макроекономічних показників займає валовий внутрішній продукт (ВВП). Валовий внутрішній продукт — це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резиден¬тами країни за рік. Кінцева продукція — це та частка валового випуску, яка виходить із сфери виробництва і спрямовується на невиробниче споживання, інвестування (нагромадження) та експорт. Це означає, що при обчис¬ленні ВВП не враховується проміжна продукція, тобто продукти та послуги, використані в процесі виробництва. Включення до складу ВВП проміжної продукції означало б повторний рахунок, тому що вартість проміжної про¬дукції вже входить до складу кінцевої продукції та послуг [12, С. 54].

Проміжне споживання включає:

1) витрати сировини, матеріалів, палива, енергії, насін¬ня, кормів, продуктів харчування, медикаментів, спецодя¬гу та ін.;

2) оплату робіт і послуг, що надаються іншими одини¬цями окремим одиницям або особам (ремонт, послуги транспорту, зв'язку, обчислювальних центрів, комунальні послуги, послуги реклами, юристів, страхування тощо);

3) витрати на відрядження у частині оплати проїзду і готелів та ін.

Отже, якщо можна було б отримати дані про споживання основного капіталу у відповідності до вимог СНР, то можна було б розрахувати більш об'єктивний показник результату економічної діяльності — чистий внутрішній продукт. Через викладені вище обставини в економічній практиці найбільш широкого застосування набув показник ВВП.

Показник ВВП можна розрахувати трьома методами:

1) за виробленою продукцією (виробничий метод);

2) за витратами (метод кінцевого використання);

3) за доходами (розподільчий метод).

При розрахунку ВВП виробничим методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки: валовий випуск – проміжне споживання = додана вартість

При розрахунку ВВП методом кінцевого використання підсумовуються витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП: домогосподарств, фірм, держави та іноземців, які експортують товари з даної країни. У підсумку отримуємо сукупну вартість всіх товарів і послуг, спожитих суспільством:

ВВП=Y=С+І+G+NХ,

де С – кінцеві споживчі витрати домогосподарств на товари і послуги (за винятком витрат на придбання житла);.

І – валові приватні внутрішні інвестиції, які містять витрати фірм

У більшості країн світу найпоширенішими з наведених методів розрахунок ВВП є метод кінцевого використання та виробничий метод. Власне кажучи, вибір того чи іншого методу розрахунку визначається наявністю надійної, вірогідної інформаційної бази.

42) Національний дохід – це сума усіх доходів, зроблених упродовж року резидентами країни на фактори виробництва, незалежно від того, де ці ресурси використовують. Для виробництва національного доходу використовують чотири групи ресурсів – працю, капітал, землю та підприємницький хист. Виробництво – це не просто механічне поєднання його факторів, а складна взаємодія цих факторів через технологію та організацію виробництва.

Твердження, що джерелом національного доходу є праця людини загалом правильне, але вимагає певних уточнень, оскільки, наприклад, в такому разі виникає питання, що створюють поліцейський, чиновник, служитель культу, які теж займаються певним видом праці. Тому впродовж кількох століть ведеться дискусія щодо джерел національного доходу.

Важливими показниками, що відображають ефективність використання

основних факторів виробництва є, по – перше, продуктивність праці, яка характеризує ефективність фактора ,,праця”. Цей показник для національної економіки обчислюють як відношення валового внутрішнього продукту до чисельності зайнятих. Нерідко його називають виробітком на одного зайнятого. Продуктивність праці у національній економіці визначають і як відношення національного доходу до чисельності зайнятих.

Перерозподіл національного доходу здійснюється через механізм ціноутворення, державний бюджет, податкову систему, внески до різноманітних фондів та ін. На підставі перерозподілу НД формуються вторинні доходи.

Питання про джерело національного доходу не є суто теоретичним. Від його правильного розв'язання залежить, зокрема, обґрунтована методика обчислення статистичною службою держави величини національного доходу, який виробляється в країні. Так, в СРСР при обчисленні цього показника не враховувався внесок у його створення працівників сфери нематеріального виробництва. Це зменшувало показники економічної могутності країни порівняно з економічним потенціалом інших держав. Керуючись поглядами марксистської політекономії на проблему продуктивності праці та джерел національного доходу, Міністерство статистики СРСР, порівнюючи економічний потенціал СРСР і США, зменшувало величину цього показника у США на 25%.

Загальноприйнято, що національний доход створюється у промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у торгівлі та громадському харчуванні (частково), у сфері зв'язку (частково).

Національний доход образно ще називають «національним пирогом», який треба розподілити між окремими верствами, соціальними групами та індивідами. Розподіл національного доходу в широкому розумінні охоплює всі сфери суспільного виробництва: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін та споживання. У процесі безпосереднього виробництва результатом розподілу національного доходу є поділ його на необхідний (v) і додатковий продукт (m).

43) Результатом національного виробництва, як було з'ясовано раніше, виступає суспіль-ний продукт. Вартість його складається з двох частин: 1)старої перенесеної вартості (С) й 2)нової вартості, створеної в процесі виробництва даного продукту (V+m).

Стара перенесена вартість повертається знову до виробництва у вигляді фонду заміщення (на відновлення спожитих засобів виробництва), що забезпечує просте відтворення, а новоутворена вартість, яка отримала назву національного доходу, використовується суспільст¬вом на особисте споживання й розвиток виробництва. Отже, націо¬нальний доход по суті - це нова, створена суспільством за певний період часу (рік) вартість. Кількісно національний доход - це різниця між сукупним суспільним продуктом і фондом заміщення.

Національний доход має як вартісну, так і натурально-речову форми. За вартістю він становить сукупність чистого продукту всіх галузей виробництва. За натурально-речовою формою національний доход складається насамперед з усіх вироблених у суспільстві за рік предметів особистого споживання, а також тієї частини виготовлених за цей час засобів виробництва, яка викори¬стовується для розширеного відтворення.

Величина національного доходу - це один з найважливіших макроекономічних показників. Він найбільш повно дає уявлення про рівень економічного розвитку країни, а також про її потенцій¬ні можливості забезпечувати добробут населення й вирішувати соціальні проблеми. А точніше - це той економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом на тому чи іншому етапі його розвитку.

Західна економічна наука (і це знайшло відображення в систе¬мі національних рахунків (СНР)) розглядає національний доход як суму доходів, отриманих учасниками суспільного виробництва. Мова про це йшла в попередній темі. В нашій економічній теорії і практиці національний доход поки що розуміється (до повного введення в практику СНР) як заново утворена вартість у галузях матеріального виробництва. Саме в такому плані ми розглядає¬мо його в даній темі.

Не слід змішувати національний доход з національним багатст¬вом. Національний доход, як -було визначено, - це сума новоство-реної вартості за рік. Національне багатство - це сукупність матеріальних благ, створених працею людей за весь період існу¬вання країни, розвіданих природних ресурсів і нагромаджених культурних та духовних цінностей.

44) Національне багатство безпосередньо пов’язане з виробництвом національного продукту і його відтворенням. Воно зростає і збільшується насамперед за рахунок національного продукту, який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство — це все те, чим володіє країна сьогодні — все матеріальне багатство суспільства. Таке тлумачення національного багатства дається в сучасній економічній літературі та статистиці. Але дискусії щодо визначення національного багатства і його структури тривають.

Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Це пов’язане з тим, що в наш час у розвинутих країнах відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і практиці господарювання. Розвиток суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей.

Якщо раніше розвиток країни визначався ступенем нарощування матеріально-речових обсягів виробництва, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в економіці. Можливість цих зрушень визначається в значно більшій мірі, ніж раніше, станом нематеріальних форм багатства і сфер, які забезпечують розвиток людини. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження, формування і розвиток нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною.

Головним компонентом багатства країни традиційно вважався фізичний капітал (нагромаджені матеріально-речові фонди). Однак згідно з оцінкою, здійсненою Всесвітнім банком, у 1995 року в 192 краї¬нах частка фізичного капіталу дорівнювала в середньому лише 16 відсотків від загального обсягу багатства. Більш вагоме значення має людський капітал, що становить 64 відсотки.

Економіка незалежної України потребує істотних структурних змін у національному багатстві.

По-перше, слід добиватися, щоб темпи зростання фондів виробничого і невиробничого призначення відповідали докорінному поліпшенню добробуту населення. Особливо це стосується таких невиробничих галузей, як освіта, охорона здоров'я.

По-друге, потрібні істотні зміни у складі виробничих фондів. Особлива увага звертається на розвиток високотехнічних, наукоємних галузей машинобудування, порошкової металургії, виробництво надтвердих матеріалів, електрозварювальну технологію.

По-третє, для збільшення валютних надходжень слід розвивати туристичну інфраструктуру, яка охоплює: готелі, кемпінги, транспортні засоби і підприємства, що їх обслуговують, засоби комунікації, підприємства харчування і підприємства, що виробляють туристичні товари.

По-четверте, актуальною с проблема збільшення обсягів виробництва продукції, яка становить фонд споживання. Йдеться про створення потужностей для виробництва не тільки продуктів харчування, взуття, одягу, а й предметів тривалого користування — автомобілів, пральних машин, телевізорів тощо.

По-п'яте, прискорений розвиток ВВП, докорінне поліпшення його структури перебувають у прямій залежності від інформаційної індустрії, що потребує інтелектуальних інвестицій, створення повноцінного ринку інформаційних товарів. Так, світовий ринок комп'ютерів щороку збільшується на 17,5 %.

Знання, зокрема економічні, стають найважливішим мірилом неекономічної моделі. На професії, в яких переважає інтелектуальна складова, припадає основний приріст зайнятості.

45) Суспільне виробництво як виробництво на макрорівні (країна, міждержавні економічні об'єднання тощо) є виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг. Усі ці чотири стадії суспільного виробництва, по-перше, взаємопов'язані в єдиному процесі і взаємодіють між собою; по-друге, перебувають у постійному економічному кругообігу. Для існування людського суспільства виробництво має постійно відновлюватись через свої чотири стадії, адже без особистого споживання неможливе існування людей. Процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням.

Для цього процесу необхідне постійне відновлення всіх факторів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування. При цьому відновлення останнього - нагальна потреба суспільного відтворення в сучасних умовах інтенсифікації виробництва. Всі зазначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення.

Відомо два види відтворення: просте і розширене. Просте відтворення - це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фактори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додатковий продукт повністю використовується на особисте споживання. Таке відтворення характерне для традиційних суспільств з неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси - уповільненість економічного та соціального прогресу.

Сьогодні просте відтворення розповсюджене в багатьох країнах, що розвиваються, в традиційних укладах їх економіки.

Розширене відтворення- це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кількість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягається також поліпшення якості його складових. Для розширеного відтворення в кожному наступному циклі потрібні додаткові чи якісніші ресурси, фактори виробництва. При такому відтворенні фактори виробництва не залишаються незмінними: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на особисте споживання. Кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, розвитку науково-технічного прогресу. Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності кількісного чи якісного зростання виробництва, безперервності розширеного відтворення при існуючих ринкових економічних системах неможливо.

Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об'єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та періодичних криз в економіці.

46) Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічне зростання змінюється спадом виробництва, розквіт - кризою і депресією. Багаторічні спостереження засвідчують, що циклічні коливання мають синхронний характер. Вони відбуваються зі сталою послідовністю і, як правило, у чітко визначених часових межах. Це дає підстави розглядати циклічність як загальну закономірність економічного розвитку.

Неприпустимим є спрощений підхід до розвитку аналізу економічного циклу. Циклічність - це специфічна форма ринкової економіки. У зв'язку з цим економічна криза несе на собі як руйнівну, так і конструктивну функцію.

Щоб зрозуміти на чому ґрунтується циклічність розвитку економіки, які чинники породжують цей процес, слід розібратися у найзагальніших рисах класифікації економічних циклів.

Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвитку є багатоструктурною за своїм змістом. З урахуванням тривалості розрізняють короткочасні, або короткі (3-4 роки), середні (7-11 років) і великі економічні цикли (40-60 років). Типи циклів розрізняють також, виходячи з неоднозначності матеріальної основи їхнього розвитку і характеру впливу на економічні процеси. Крім того, специфічність різних типів економічних циклів не є абсолютною. Причинно-наслідкові зв'язки, що зумовлюють їхню дію, так само, як і їхні функції, багато в чому переплітаються. При цьому слід ураховувати і те, що в своєму розвитку різнорідні цикли накладаються один на одного, що також ускладнює їхню диференціацію.

Коли почалося масове виробництво товарів тривалого споживання (автомобілів, холодильників, телевізорів), які через певний проміжок часу населення старалось замінити на кращі моделі і таке інше.

Так виникає нова матеріальна основа економічного циклу - масове оновлення товарів широкого вжитку. Поряд з цим державою активно ведеться амортизаційна політика, спрямована на прискорення процесу оновлення основного капіталу

47) У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Особливо рельєфно в структурі функціонування і розвитку економіки проявляються середні цикли, які ще називають промисловими. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклів можна побачити за рядом ознак показників економічної активності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін; зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції та контракти на нове будівництво тощо.

Для коротких циклів на відміну від циклів середньої тривалості (які відбивають спосіб функціонування основного капіталу) матеріальною основою є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою і можуть або накладатись на промислові (середні) кризи, або відбуватись за їх відсутності.

Довгі цикли (хвилі). Довгострокові циклічні коливання в економіці вчені-економісти виявили ще в другій половині XIX ст. Одним з перших їх дослідників був англійський економіст У. С. Джевонс. Окремі аспекти довгих циклів, або довгих хвиль, досліджуються вже понад століття багатьма вченими.

За цією теорією, по-перше, НТП розвивається хвилеподібно з циклами в 50—60 років. По-друге, матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне техніко-технологічне оновлення капітальних благ і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працюючих. По-третє, у структурі довгострокових циклів М. Кондратьєв відокремив два етапи, або дві фази розвитку — висхідну і низхідну.

Висхідна фаза довгого циклу — це період довгочасного піднесення науково-технічного та економічного розвитку суспільства, який триває від 20 до 30 років. У даний період не виключені й циклічні економічні кризи, які розвиваються зазвичай на рівні тривалого загального піднесення ринкової кон’юнктури.

Низхідна (спадна) фаза довгого циклу — це період зміни базисних техніко-технологічних засад виробничої системи, який триває 20—25 років. Для нього характерні перебудовчі процеси економічної структури, що адекватні технологічному оновленню. Таким чином, теорія довгих циклів робить акцент на поясненні того, чому в економіці бувають тривалі періоди високої економічної активності. Загальна тенденція економічного зростання може збігатися з контртенденцією у вигляді спадів у межах середніх циклів, у тому числі й на висхідному відрізку довгих хвиль. Відповідно, і тенденція до зниження на низхідному етапі довгих циклів не виключає піднесення в період середніх циклів.

Досвід розвитку світової економіки показав, що теорія довгих хвиль достовірно прогнозує розвиток суспільного відтворення. За сучасних умов довгі хвилі не можуть не здійснювати істотного впливу на традиційні промислові цикли. Якщо криза вибухає в період низхідної хвилі великого циклу, то це зумовлює її більш глибокий і затяжний характер, так само як і висхідна хвиля великого циклу може позитивно вплинути на більш динамічний вихід із кризового стану.

Економічна наука посилено і не без успіху шукає шляхи і методи нейтралізації негативних наслідків впливу циклічності на соціально-економічний розвиток суспільства.