1. Відповідь: б

У Третьому Універсалі зазначалося: «До території Народної Української Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму)».

(Дод. див.: Кульчицький С. В., Шаповал Ю. І. Новітня історія України. Карта с 73).

2. Відповідь: а

У грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б) радянське керівництво офіційно проголосило курс на індустріалізацію. Першим гучним політичним процесом була «Шахтинська справа», яка відбулася у травні - липні 1928 р. Підсудними стали інженерно-технічні працівники вугільної промисловості, яких звинуватили у належності до «контрреволюційної організації», що начебто мала на меті зруйнувати вугільну промисловість Донбасу. У березні — квітні 1930 р. у Харкові було інспіровано масштабний процес над діячами української науки та культури, духовенством, керівниками промисловості. Українську еліту звинуватили у належності до контрреволюційної організації — Спілки визволення України (СВУ).

(Дод. див.: Кульчицький С. В., Шаповал Ю. І. Новітня історія України. С 209, 214; Турченко Ф. Г. Новітня історія України. С 255, 257, 294).

3. Відповідь: в

Важливою складовою частиною культурних процесів в Україні у 20- 30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об’єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури й мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділялися два аспекти: українізація і створення необхідних умов для розвитку національних меншин.

(Дод. див.: Кульчицький С. В.. Шаповал Ю. І. Новітня історія України. С 196; "Гурченко Ф. Г. Новітня історія України. С. 239—241).

4. Відповідь: в

Аналізуючи фото як джерело інформації, треба наголосити, що варіант В ілюструє реакцію суспільства на спроби радянського керівництва приховати наслідки аварії на Чорнобильській АЕС.

(Дод. див.: Кульчицький С. В., Шаповал Ю. І. Новітня історія України. С 234; Турченко Ф. Г., Панченко П. П., Тимченко С. М. Новітня історія України. С 222—223).

5. Відповідь: Г

У липні 1956 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закон про пенсії та допомогу членам колгоспів. Пенсійний вік знижувався у сфері державного господарства до 60 років для чоловіків та до 55 років для жінок.

(Дод. див.: Кульчицький С. В., Шаповал Ю. І. Новітня історія України. С 136; Турченко Ф. Г., Панченко П. П., Тимченко С. М. Новітня історія України. С 142).

Відповіді на завдання 6—7

6. Відповідь: А, В

Становище карпатоукраїнців було кращим, ніж становище українців у СРСР, Польщі та Румунії.

(Дод. див.: Кульчицький С. В., Шаповал Ю. І. Новітня історія України. § 23; Турченко Ф. Г. Новітня історія України. § 66).

7. Відповідь: Б

Ключовою фразою в документі є така: «Верховна Рада Української РСР проголошує державний суверенітет».

(Дод. див.: Кульчицький С. В., Шаповал Ю. І. Новітня історія України. С. 244—245; Турченко Ф. Е, Панченко П. П., Тимченко С. М. Новітня історія України. С 255—258).

Відповідь на завдання 8

8. Відповідь: В, Г, Ж

Євген Омелянович Петрушевич (1863—1940) — український громадсько-політичний діяч, президент Західноукраїнської Народної Республіки. Після злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР, але мав серйозні розходження з С Петлюрою у поглядах на взаємовідносини УНР з Польщею. 9 червня 1919 р. призначений диктатором Західної області УНР.

(Дод. див.: Кульчицький С. В., Шаповал Ю І. Новітня історія України. С 111; Турченко Ф. Г. Новітня історія України. С 137—139).

Відповідь на завдання 9

Це була мета Української Гельсінської Групи.

Відповідь на завдання 10

Автор документа — учасник битви за Дніпро, якого мобілізували у 18,5 років і майже без військової підготовки відправили боронити Лютізький плацдарм. Його розповідь розкриває об’єктивну картину битви, описаної в наших підручниках. Наприкінці вересня 1943 р. радянські війська вийшли фронтом 700 км на лінію Дніпра. Гітлерівці сподівалися, що Дніпро з його високим правим берегом стане нездоланним рубежем нової лінії оборони; яку вони назвали «східним валом». Наприкінці вересня 1943 р. війська Центрального і Воронізького фронтів форсували Дніпро і захопили плацдарми на правому березі на північ та південь від Києва. Війська Степового і Південно-Західного фронтів переправилися через Дніпро на ділянці Кременчук — Дніпропетровськ.

Спочатку радянське керівництво вирішило розвивати наступ на Київ з плацдарму в районі с Великий Букрин (11 км по фронту і 6 км в глибину) на південь від Києва. Але німці створили тут міцну оборону, до того ж ця місцевість була пересічена ярами та балками, що сковувало маневр радянських військ і особливо танків, переправлених на правий берег з величезними труднощами. Радянське командування двічі намагалося розгорнути наступ на Київ з Букринського плац дарму, але, втративши 40 тис. бійців, війська так і не змогли прорвати німецьку оборону.

Після цих невдач радянське командування вирішило перенести основний удар у район плацдарму на північ від Києва поблизу с Лютіж. Це означало, що понад 200 тис. бійців разом з технікою треба було переправити з Букринського плацдарму назад через Дніпро, таємно передислокувати лівим берегом на північ за Київ, щоб там знову перекинути їх на правий берег у район Лютежу. Усе це робилося під покровом ночі за умов осінньої непогоди. Намагаючись підкреслити значущість битви за Дніпро та піднести бойовий дух військ, які здебільшого поповнювалися мобілізованим українським населенням, Ставка Верховного головнокомандування перейменувала Воронізький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти на 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські фронти. З листопада після безпрецедентної артилерійської підготовки (на кожен кілометр фронту припадало понад 300 артилерійських одиниць) радянські війська перейшли у наступ з Лютізького плацдарму. 4 листопада під вечір частини 3-ї танкової армії (командувач ГІ. Рибалко) з увімкненими фарами під завивання сирен, приголомшуючи ворога, почали нову атаку. Німці не змогли утримати своїх позицій і відійшли до західного передмістя Києва. 5 листопада радянські танки увірвалися у Святошин і відрізали гітлерівцям відхід на Житомир. Бої точилися цілу добу. Вранці 6 листопада війська 1-го Українського фронту визволили Київ. Ціною перемоги стало життя 260 тисяч радянських воїнів. Бої за Київ були настільки кривавими, що за свідченнями учасників, після здобуття міста в навколишніх селах терміново формувалися похоронні команди на допомогу штатним армійським, які не справлялися з роботою — земля була буквально всіяна трупами загиблих солдатів — і радянських і німецьких. За подвиги, здійснені під час форсування Дніпра, звання Героя Радянського Союзу було удостоєно 2438 бійців і командирів (понад 20 % всіх нагороджених цим званням за всю війну).

ВАРІАНТ № 4

Відповіді на завдання 1 —5