1.3. Вдосконалення процесу приватизації та врахування досвіду зарубіжних країн.

У різних країнах роздержавлення породжує різні проблеми. Там, де існує ефективна ринкова економіка, роздержавлення багато в чому зводиться до звуження сфери державного підприємництва. В Україні доведеться провести не лише широкомасштабне роздержавлення виробництва, зберігши зону державної природної монополії але й здійснити глибинні зміни у відносинах обміну та розподілу. Державна торгівля несумісна з ринком, і можна очікувати, що саме тут роздержавлення піде швидше за все. Роздержавлення сфери розподілу, ліквідуючи сферу натурального розподілу ресурсів, призведе до зростання ролі держави в перерозподілі доходів через механізми центрального і місцевих бюджетів. Упродовж часу бюджетна процедура, що пов'язує оподаткування с державними витратами, стане основним способом перерозподілу доходів, оскільки буде неможливе адміністративне маніпулювання цінами і податками.

Досвід, нагромаджений в останні роки розвиненими країнами, засвідчує, що роздержавлення не тотожне відходу держави від економіки. Так, звуження сфери державного підприємництва супроводжується розвитком податкових, кредитно-грошових та інших методів державного регулювання. Сучасне ринкове господарство залишається регульованим: держава змінює лише форми своєї діяльності, намагаючись ліпше пристосуватись до вимог ринку .

У цілому світовий досвід приватизації стратегічно важливих об'єктів виробив три основних етапи підготовки:

— комерціалізація діяльності суб'єктів природних монополій і суміжних ринків;

— корпоратизація підприємств через акціонування;

— приватизація суб'єктів природних монополій і суміжних ринків стратегічними інвесторами.

Процес передприватизаційної підготовки вітчизняних підприємств привів до масової корпоратизації та акціонування державних підприємств. Однак досвід управління такими підприємствами довів недостатність нормативної бази у цій сфері, а також відсутність чіткого й стабільного адміністративного підходу. Базовим законом, який регулює діяльність акціонерних товариств в Україні, є Закон "Про господарські товариства", в якому 26 статей регулюють діяльність акціонерних товариств і тільки 1 стаття — наглядової ради товариства. Це надзвичайно мало для таких складних корпоративних взаємовідносин між державою та іншими приватними власниками об'єктів. Неефективність державного корпоративного управління пов'язана з тим, що протягом останніх двох років неодноразово змінювалися органи управління, насамперед у наглядових радах. Дуже часто рівень кваліфікації цих наглядових рад недостатній для управління справами підприємства та прийняття виважених господарських рішень. Негативний вплив цього явища посилюється ще й тим, що члени наглядових рад не відповідають за рішення, які вони ухвалюють. По суті, залишається незмінним принцип колишньої адміністративної системи управління: рішення приймає апаратний працівник, який ні за що не відповідає і перебуває практично поза контролем.[4, c. 61-65].

Досі так і не вироблено спільної думки щодо доцільності приватизації природних монополій. Однак світовий досвід приватизації таких природних монополій переконує, що найефективнішою є приватизація підприємств саме у галузях електроенергетики і телекомунікацій.

Доволі виразно виявляється тенденція до ідеологізації роздержавлення, стає неістотним, які політичні сили його проводять: соціал-демократи, котрі обстоюють розширення державного сектору, або праві партії, що турбуються про свободу приватного підприємництва. Так, денаціоналізацію однієї з найбільших у Великій Британії нафтової компанії «Брітіш петролеум» здійснили не консерватори, а лейбористи, які знаходились при владі в середині 70-х pp. XX століття. В Швеції після відходу соціал-демократів консерватори провадили політику розширення державного сектору, а в 1982 р. соціал-демократи, котрі перемогли на виборах, розпочали реалізацію програми поміркованої приватизації. У 90-ті pp. XX ст. денаціоналізація економіки Франції здійснювалась президентом-соціалістом, в Австрії - коаліційним урядом, котрий очолювали соціал-демократи. Як видно, в питаннях приватизації державної власності переважають не стільки ідеологічні, скільки прагматичні міркування, оцінки її економічної доцільності.

Що корисне може взяти з досвіду інших країн Україна? Наприклад, американська економіка за співвідношенням приватного і державного підприємництва є досить далекою від української економіки, посідаючи унікальне положення навіть у західному світі. В американській економіці, де, здавалося б, нічого приватизувати, знаходять острівки державної власності (в'язниці, послуги «швидкої медичної допомоги»), що підлягають передачі приватному бізнесу, але для української економіки це віддалена перспектива.

Значно ближче до вітчизняної дійсності те, що здійснюється в економіці Франції, Італії та інших західноєвропейських країн, досвід роздержавлення яких слід вивчати. В Іспанії, наприклад, держава володіла 100,0% акцій Національної телефонної компанії, здійснюючи повний контроль над номенклатурою наданих послуг, інвестиційними програмами, заробітною платою, цінами, тарифами, при цьому на частку компанії припадало 60,0% національного виробництва і продажу телекомунікаційного обладнання. Досвід приватизації Національної телефонної компанії був би корисним при приватизації аналогічних вітчизняних структур, таких, наприклад, як «Укртелеком».

Як випливає зі світового досвіду, добре себе зарекомендували щонайменш чотири способи роздержавлення:

1) приватизація власності, коли співвласниками колишньої державної власності можуть стати колективи підприємств, фізичні особі, банки, акціонерні товариства, кооперативи, закордонні фірми тощо. При цьому слід зазначити, що приватизація не обов'язково повинна бути стовідсотковою, не рідко економічно доцільно зберегти за державою частину акціонерного капіталу підприємств, які раніше належали йому;

2) лібералізація ринків, коли держава взяла курс на зниження або відміну бар'єрів, котрі перешкоджають доступу нових конкурентів, стимулює диверсифікацію виробництва і продажу, заохочує малий бізнес, що заповнює ринкові ніші, послаблює митні обмеження, які полегшують надходження імпортних товарів, - все це робить ринки більш вільними;

3) оздоровлення приватного сектору - мається на увазі поступова ліквідація неринкового середовища, в якому перебувають його підприємства: зменшення бюджетних надходжень, відмова від списання кредитної заборгованості, відміна податкових пільг, розповсюдження принципів управління і оцінок ефективності капіталовкладень, що існують у приватному бізнесі, і т. ін. Такі дії підвищують конкурентоспроможність державних підприємств, готуючи їх до роздержавлення. Якщо підприємство при формуванні своєї інвестиційної програми все менше покладається на бюджет і все більше звертається до ринку приватних капіталів, то воно, залишаючись державним у виробництві, поступово перестає бути таким у обігу;

4) створення змішаних підприємств, коли для стимулювання їхнього виникнення і розширення сфери діяльності використовують пільгове оподаткування, особливий режим кредитування, наприклад, кошти з програми приватизації спрямовують на підприємства, де частка держави в акціонерному капіталі нижча 100%.

На практиці спостерігаються комбінації різних способів роздержавлення, проте головними вважаються приватизація і лібералізація ринків. Розглянемо їх детальніше.

При лібералізації ринків державне підприємство втрачає владу над ринком, який перетворюється з монопольного на конкурентний. Лібералізація ринків означає роздержавлення без приватизації. Припустимо, що якась державна монополія виробляє і продає 1000 одиниць певного продукту. Повністю контролюючи ринок, вона збирається збільшити виробництво і збут ще на 500 одиниць, що дозволяє збільшити ємність ринку. Якщо держава має твердий намір лібералізувати ринок, вона зобов'язана зробити так, щоб додаткові 500 одиниць були доставлені на ринок іншими виробниками. Частка державного підприємства становитиме 67% (1000:1500) нового обсягу продажу.

Інакше кажучи, лібералізація цін викликає два ефекти - демонополізацію і відносне зменшення сфери державного підприємництва. З цієї точки зору лібералізація є ефективнішою за приватизацію, яка нічого не змінює в структурі ринків. Очевидно, що споживачам байдуже, який саме монополіст — державний чи приватний — знижуватиме його добробут, пропонуючи товари низької якості за монопольно високою ціною.[3, c. 10-13]

Для того, щоб приватизація пройшла успішно, необхідне виконання низки умов.

Перша умова — існування суб'єктів державної власності, тобто закладів, які за законом мають право продавати або купувати акції державних підприємств. У країнах з економіками ринкового типу такими закладами є холдингові (власницькі) корпорації, що знаходяться під контролем законодавчої влади. Принципово важливо, що їхні права не можуть бути делеговані нікому. В усіх розвинених країнах відхилено право виконавчих органів, у першу чергу міністерств, розпоряджатись майном підконтрольних їм підприємств. В Україні мережа холдингових корпорацій лише формується.

Друга умова — існування розвиненої ринкової інфраструктури. Так, без фондової біржі канали оперативного міжгалузевого і міжрегіонального переміщення капіталів і ресурсів залишаться закритими, а приватизація не зможе реалізувати ринковий потенціал економіки. При цьому слід зазначити, якщо в ході приватизації людина отримала цінний папір, яким не може вільно розпорядитись, наприклад, продати на фондовій біржі, то фактично їй вручили свідоцтво на участь у розподілі прибутку, але він не став власником.

Третя умова — достатня ємність фінансових ринків, які повинні зуміти «переробити» масу акцій підприємств, що приватизуються. Звідси виходить, що потік акцій необхідно організувати так, щоб їхня пропозиція не вийшла за межі вірогідного обсягу попиту на акції колишніх державних підприємств. Інакше відбудеться падіння курсу акцій і підприємства продаватимуться за безцінь. Крім того, без фінансового ринку неможливо буде визначити реальні ринкові ціни майна, що приватизується.

Четверта умова - розподіл майна, яке приватизується. Було б помилкою вважати, що в розвинених країнах світу державні підприємства, які розпродаються, може купити будь-який бажаючий. У Франції, наприклад, діє доволі жорсткий регламент розподілу: 10% акцій таких підприємств призначаються в першу чергу і за зниженим курсом його працівникам; 50% - будь-яким французьким громадянам, підприємствам, банкам, фондам тощо; 25% — найкрупнішим фінансовим інститутам країни; 15% — іноземцям. У Німеччині держава залишає за собою 51% акцій фірм, що приватизуються, або 25,1%. За будь-яких обставин така доля акціонерного капіталу поставила державний орган, що ним володіє у становище кваліфікованої меншості, здатної впливати на прийняття рішень.

Досвід закордонних країн свідчить, що перетворення підприємств на об'єкти колективної власності, збільшення їхньої частки в акціонерному капіталі приховує чималі економічні проблеми. Так, співвласники власності будуть будь-якою ціною утримувати свої робочі місця, а отже, гальмувати технологічні нововведення, будуть схильні спрямовувати кошти на збільшення заробітної плати, а не на оновлення виробничих фондів.

П'ята умова — оптимальний розподіл повноважень між центральними і місцевими органами державної влади, який виключав би блокування останніми національних програм приватизації. Показовим тут є приклад Німеччини, де державний сектор, відрізняючись регіональним різноманіттям, включає в себе федеральні, земельні, місцеві й інші типи державних підприємств, а також їхні комбінації. У цій країні програма приватизації гальмується через те, що наштовхується на протидію урядів земель, котрі не збираються розлучатись зі своєю власністю, не дивлячись на тиск федеральної влади. Досвід розв'язання таких конфліктних ситуацій становить інтерес для України. Це і буде відповіддю відомому вченому П. X

Шоста умова — створення правової основи приватизації. Зазначимо, що найбільші труднощі з роздержавленням виникали там, де в законах зафіксована обов'язкова належність тих або інших галузей державному сектору. Навпаки, англійське законодавство, яке не містить таких юридичних перешкод приватизації, допомагає уряду змінювати межу між державним і приватним.[9, c. 10-11].

Розділ 2. ДЕРЖАВНА ПРОГРАМА ПРИВАТИЗАЦІЇ НА 2010-2014 РОКИ