Питання до іспиту з дицпліни Історія України 1 курс

1. Історія походить  від грецького слова  historia , що означає розповідь про минуле, дослідження минулого. Отже історія, як одна  з суспільних наук (наука про суспільство) вивчає минуле людства в усій його конкретності і різноманітності з метою розуміння сучасного і перспектив розвитку.    У найбільш стислому вигляді предмет історії України – це вивчення виникнення й розвитку людського суспільства на всіх  українських  землях з найдавніших часів до сьогодення.    Це – аналіз  розвитку суспільно-економічних формацій на українській території,  продуктивних сил, способів виробництва і виробничих відносин між людьми  в кожний конкретний період.    Це й висвітлення героїчної боротьби українського народу за утвердження  і розбудову на своїй землі незалежної держави.    Предмет історії України включає: політичні інститути, культуру, мораль, право, звичаї, побут народу, визначення ролі та місця його історичних діячів.    Отже предмет історії України – це не лише перелік основних подій і явищ, але й розуміння історії як безперервного процесу її пізнання, в якому сплелися закономірності і суперечності, геополітичне положення і ментальність народу, геніальні прозріння й помилки  його вождів, впливи близьких і далеких сусідів – усе те, що вважають історичною долею народу.    Історія України – це не  лише наука і навчальна дисципліна. Це – частина національного світогляду, складова загальної культури кожної людини.    У вивченні і викладанні історії України застосовують ті самі методи, що й у вивченні інших дисциплін гуманітарного циклу: історико-хронологічний, порівняльний та синхронний аналізи подій і явищ. Названі методи вивчення історії України застосовуються у взаємозв’язку з принципами  об’єктивності  та історизму.    Ці принципи вимагають у вивченні  історії України  опиратися на конкретні факти, документи, історичні джерела, причому брати їх у сукупності і взаємозв’язку – як позитивні, так і негативні (не „висмикувати” лише окремих фактів, не „підтасовувати” їх залежно від політичної кон’юктури, як це часто траплялося в нашій історії).

2.Територію України впродовж кількох тисячоліть заселяли послідовно одні за одними різні племена. Витіснені з обжитих місць під дією різних обставин (для пошуку нових багатих на поживу місць, у результаті збройного нападу тощо), племена залишали після себе деякі наслідки своєї діяльності, здебільшого побуту, господарських занять: знаряддя праці, житло, вироби з кераміки тощо. За пізнаними пам'ятками матеріальної культури, їх сукупністю і характерними рисами визначають археологічну культуру. Племена давніх археологічних культур опосередковано причетні до генезису українського народу — як такі, що постійно підтримували життєдіяльність на наших теренах, і від яких успадковувались наступними племенами господарські та культурні досягнення. У таких випадках, коли у спадок наступним племенам-поселенцям залишаються культурні набутки господарської діяльності, побуту тощо, маємо підставу говорити про культурогенез. Культурогенез доповнює етногенез, коли йдеться про походження окремих явищ народної культури, властивих певному етносу.

Найвідомішою і добре вивченою культурою IV—III тис. до н. є. була трипільська культура. Її створили, на думку вчених, місцеві племена неолітичної доби та прийшлі з Балканського півострова. Трипільці, розселившись на більшій частині Правобережжя України, були першими і найдавнішими хліборобами на наших землях. Вони вирощували практично всі зернові й садово-городні культури, які й сьогодні культивуються в Україні. Було також повністю сформовано стадо свійських тварин.

Найяскравішими культурами ранньозалізного часу були скіфська та сарматська,а їх носії визначали характер етнокультурної історії великих територій. На теренах між Дністром, Західним Бугом та Дніпром виникають найдавніші племінні союзи та ранні держави. Наймогутніші з них — Скіфія, Кіммерія, античні держави Північного Причорномор'я. Населення України цієї доби чітко поділяється на дві групи: напівкочове, що заселяло степ, та скотарсько-хліборобське — у лісостеповій та лісовій зонах. Тісні взаємозв'язки між скотарсько-хліборобськими осілими та кочовими племенами, між різними культурними групами Лісостепу спричинилися до взаємовпливів процесів злиття. Однак етнічна приналежність носіїв культур ранньозалізного часу поки що однозначно не вирішена.

Великий вплив на культурний розвиток племен України, починаючи з VII ст. до н. є., мали античні міста Північного Причорномор'я, зокрема Tip — у гирлі Дністра (сучасний Білгород-Дністровський), Ольвія — у гирлі Дніпра (тепер с. Покутіно), Пантікапей (сучасне м. Керч) та ін. Антична колонізація принесла на територію України основні досягнення грецької цивілізації у всіх сферах людської діяльності: економічній, соціальній, культурній. Завдяки стародавнім грекам до нас дійшли описи тогочасного природного середовища, звичаїв, побуту місцевих племен, з'явилися грошова та вагова системи. Письмо греків Північного Причорномор'я стало зразком для створення сучасних писемних систем світу.

Найбільший інтерес для нас становить І ст. н. є. — період, безпосередньо пов'язаний з історією східного слов'янства, багатовіковий розвиток якого спричинився до формування українського народу. На рубежі ери, як вважають дослідники, завершився період формування праслов'янських племен. VI ст. н. є. римські історики Пліній Старший, Таціт, Птоломей згадують слов'ян під іменем «венедів». З цього часу і починається відлік власне слов'янської історії, хоча її витоки губляться, як зазначалося вище, в культурах доби бронзи та ранньозалізного часу. Згідно з сучасною концепцією, запропонованою українськими вченими-славістами, процес формування слов'янського етносу до III—II ст. до н. є. відбувався, головним чином, у Повісленні, охоплюючи також територію Волині. З виникненням зарубинецької культури, засновниками якої були прийшлі праслов'янські, а можливо, праслов'янсько-балтські племена та місцеві жителі, центр слов'янського етногенезу перемістився у межиріччя Вісли і Дніпра.

3.Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим.  Існує декілька версій відносно територій,  де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось.  Найбільш поширеною є та,  згідно якої перший етап складання слов'янства,  так званий передслов'янський,  сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур,  які пізніше стали характерними для слов'ян.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське,  ювелірне, каменярське.  Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами -  державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами.  Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини,  але всі важливі питання вирішувались на народних зборах -  віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю.  А в середині V ст.  підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV -  початок VII ст. )  і у 602 році загинула під натиском аварів.  Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються.  Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра.  Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян,  які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі.  Перелік цих об'єднань міститься у "Повісті временних літ":  поляни,  древляни,  дреговичі,  дуліби,  волиняни,  бужани,  уличі,  тиверці,  білі хорвати,  сіверяни,  в'ятичі,  кривичі,  радимичі,  ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти.  Існують згадки про три центри -  Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених -  Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися  здебільшого по берегах річок і  озер.  Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід  виділити - Корчувате, Лютіж,  Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу.  Майном,  передусім землею,  володіли великі роди -  патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю.  Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження,  а місце проживання.

Суспільний лад  ранніх  слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування,  за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів).  Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче,  а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх  слов'ян,  коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун -  бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними,  астрономічними знаннями.

Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників,  лісовиків,  мавок,  русалок тощо.

Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар,  який складається з 12 місяців і чотирьох пір року.  Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі "звіриним" і "геометричним" жанровими стилями.  Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку  майбутньої України.