Тема 2. Міжнародний ринок праці

План

1. Тенденції розвитку міжнародного ринку праці.

2. Міжнародна трудова міграція.

3. всесвітня програма зайнятості.

4. Основні конвенції МОП з питань регулювання ринку праці.

Література

Основна: 3, 4, 5, 11.

Додаткова: 15, 17, 21, 23.

Основні терміни: міжнародний ринок праці; міжнародна трудова міграція; глобалізація ринку праці.

Міжнародний, або світовий, ринок праці-це система відносин, що виникають з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту, які склалися через нерівномірність кількісного та якісного розміщення робочої сили по країнах світу та розбіжності в національних підходах до її відтворення.

Основними тенденціями розвитку міжнародного ринку праці є його глобалізація, посилення міграційних процесів, розширення використання міжнародних трудових норм тощо.

Глобалізація ринку праці, яка являє собою формування єдиного механізму узгодження попиту та пропозиції робочої сили незалежно від країни проживання тієї чи іншої людини, розвивається на фоні глобалізації економіки. Причини пожвавлення цього процесу такі: формування системи міжнародного поділу праці, розвиток світової інфраструктури та світової валютної системи; міжнародна міграція населення; стрімке зростання світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій; швидкі технологічні зміни.

Головною проблемою, яка виникає внаслідок глобалізації економіки, є обмеження можливостей формування макроекономічної політики, в тому числі в галузі праці та соціально-трудових відносин. Річ у тім, що глобалізація економіки сприяє поглибленню вже існуючої нерівної в сферах продуктивності праці, доходів. Матеріального благополуччя та заважає досягненню рівності можливостей в соціально-трудових відносинах.

Глобалізація економіки, яка супроводжується створенням транснаціональних компаній (ТНК), сприяє тому, що робочі місця експортуються з промислово розвинених країнах, унаслідок чого в цих країнах виникає проблема безробіття. Змінюється також структура робочої сили в бік збільшення частки службовців щодо частки робітників. Річ у тім, що ТНК нерідко прагнуть створювати виробництва в країнах з дешевою робочою силою і високим рівнем безробіття, водночас концентруючи в промислово розвинених країнах такі функції, як маркетинг, планування, бухгалтерський облік, наукові та дослідно-конструкторські розробки тощо.

В умовах функціонування ТНК послаблюється вплив профспілок, колективно-договірного регулювання трудових відносин, невеликий ефект може мати страйковий рух, тому що ТНК не зазнають великого тиску клієнтів щодо виконання умов поставок через незначні обсяги загальних світових продаж, прибутку і руху готівки, яка припадає на конкретну країну.

Керівництво ТНК може не зважати на вимоги працівників конкретної країни щодо поліпшення умов праці, оскільки має змогу переміщувати виробництва в іншу країну.

Виникають також певні труднощі в укладанні колективних угод, особливо тоді, коли ті, хто їх укладає, перебувають далеко від тих, хто приймає рішення.

Залежно від мети, переміщення людей у міжнаціональному територіальному просторі можна назвати міжнародною міграцією населення, трудовою міграцією, навчальною міграцією, оздоровчою міграцією, міжнародним туризмом, а також транзитними, службовими та приватними переміщеннями.

Явище міжнародної міграції населення досить давнє і залишило помітний слід у розвитку людства. Більша частина населення деяких країн (США., Канада, Австралія) складається з нащадків колишніх емігрантів. Поняття „міжнародна міграція населення” відрізняється від інших понять тим, що його вживають у разі зміни постійного місця проживання за такими первісними мотивами: соціальними, політичними, національними, сімейними, релігійними, особистими.

Основні причини виникнення та існування міжнародної трудової міграції:

а) з боку країн-донорів:

велика густота населення, що може пояснюватись, зокрема, демографічним бумом в деяких країнах (наприклад, в Індії, Китаї, Нігерії);

масове безробіття, зумовлене науково-технічним прогресом (є фактором створення техніки, що потребує менше обслуговуючого персоналу), закриттям добувних галузей внаслідок вичерпності природних ресурсів, недостатньо виваженою соціальною політикою деяких держав, змінами в потребах тієї чи іншої продукції, на якій спеціалізується країна;

низький життєвий рівень і порівняно низька заробітна плата. Водночас у розвинених країнах залишається все менше бажаючих виконувати важку малокваліфіковану „чорну роботу”, а тому з’являються вільні місця для її виконання;

виробнича необхідність (для спеціалістів, які працюють у країнах, що розвиваються);

б) з боку країн-реципієнтів:

потреба в додатковій висококваліфікованій робочій силі. У деяких розвинених країнах збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках, які можуть працювати, наприклад, із складною електронною технікою. При цьому відповідно збільшується кількість людей, потреба в професії яких спадає;

потреба в додатковій дешевій (для малокваліфікованої роботи) і мобільній робочій силі, зокрема, завдяки розвитку сфери послуг, що сприяє створенню додаткових робочих місць;

порівняно висока заробітна плата.

За рівнем кваліфікації міжнародну трудову міграцію ділять на міграцію кваліфікованих працівників, серед яких виокремлюється процес „відпливу умів”, і міграцію некваліфікованої робочої сили.

Залежно від мотивів чи бажання міграцію населення поділяють на добровільну і примусову (наприклад, міграцію біженців у зв’язку з техногенними катастрофами).

За ступенем легальності виокремлюють легальну та нелегальну трудову міграцію.

Міжнародна трудова міграція має як позитивні, та і негативні соціально-економічні наслідки. Насамперед, виграють здебільшого самі мігранти, оскільки вони, як правило, направляються в інші країни з метою поліпшення свого становища. Виграють від міграції підприємців, що наймають мігрантів на роботу, оскільки їхні вимоги щодо заробітної плати нижчі, крім того, відсутній профспілковий захист іммігрантів тощо.

Міжнародна трудова міграція дає змогу країні-імпортеру трудових ресурсів економити кошти на підготовці спеціалістів, знижувати витрати на виробництво за рахунок використання дешевої робочої сили, як правило молодої.

Країна – експортер трудових ресурсів виграє від трудової міграції, оскільки:

- експорт трудових ресурсів, як і будь-який інший експорт, приносить країні певний зиск (у цьому разі це валютні перекази мігрантів своїм сім’ям).

- ослаблюється проблема безробіття;

- ротація, тобто повернення на батьківщину одних і еміграція інших громадян, сприяє (з часом) зростанню кваліфікації й досвіду місцевих спеціалістів.

Виграє від міжнародної трудової міграції все світове господарство, оскільки переливання трудових ресурсів поліпшує їхнє використання, що, в свою чергу, сприяє зростанню світового сукупного продукту

До негативних наслідків міжнародної трудової міграції для країн – імпортерів трудових ресурсів відносять:

виникнення додаткових проблем, пов’язаних із соціальним захистом іммігрантів;

поглиблення проблеми пошуку місця роботи для місцевого населення країни – імпортера трудових ресурсів;

відплив національної валюти за кордон у вигляді переказів;

втрата висококваліфікованих спеціалістів чи репатріації мігрантів, тобто після повернення мігрантів на батьківщину.

Негативні наслідки міжнародної трудової міграції для країн – експортерів трудових ресурсів:

втрата класних спеціалістів (проблема „відпливу умів”);

додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів;

необхідність пошуку шляхів захисту своїх громадян-мігрантів від дискримінації, особливо щодо нелегальних емігрантів, а також від фізичної та іншої небезпеки, що загрожує їм;

певний програш підприємців країни-експортера, які втрачають до певної міри можливість мати широкий вибір робочої сили, особливо спеціалістів.

В Україні державна міграційна політика тільки формується. Вона базується на основоположних державних нормативно-правових документах і міжнародних правових актах. Таких як Закони України „Про громадянство України”, „Про правовий статус іноземців”, „Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”, „Про біженців”, „Про зайнятість населення”, „Про підприємництво”, „Про адміністративні правопорушення”; „Про фіксацію Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів”; Постанова Кабінету Міністрів України „Про правила в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію”; Угода між урядом Росії і України про співробітництво прикордонних областей, двосторонні угоди про трудову діяльність і соціальний захист громадян, які працюють за межами своєї країни; Міжнародна Конвенція ООН про захист прав трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей.

Авторитетною міжнародною організацією, яка займається проблемами міграції населення, є Міжнародна організація з питань міграції. МОМ було створено в 1951 р. як Міжурядовий комітет з питань європейської міграції, а потім перейменовано в 1980 р. у Міжурядовий комітет з питань міграції, а в 1987 р. – на Міжнародну організацію з питань міграції.

Метою МОМ є забезпечення в усьому світі впорядкованої міграції осіб, які потребують міжнародних міграційних послуг. Для досягнення зазначеної мети перед МОМ поставлено такі завдання:

управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням специфічних потреб країн еміграції та імміграції;

переміщення кваліфікованих людських ресурсів, спрямоване на економічний, соціальний і культурний розвиток країн-реципієнтів;

організація міграції біженців, переміщених осіб та інших осіб, змушених залишити свою батьківщину;

здійснення ролі міжнародного форуму, на якому держави-учасниці та інші партнери обговорюють нагромаджений досвід, обмінюються поглядами, розроблюють заходи і сприяють співробітництву і координації зусиль у галузі міграції. Визнаючи фундаментальний принцип свободи переміщення осіб і необхідності тісного співробітництва держав з метою забезпечення впорядкованості світових міграційних потоків, МОМ надає послуги в галузі міграції за запитами зацікавлених держав.

У рамках багатостороннього регулювання ринку праці провідну роль відіграє Міжнародна організація праці.

Базуючись на тому, що міцний мир може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості, МОП виголосила що:

а) усі люди незалежно від раси, віросповідання або статі мають право на досягнення свого матеріального благополуччя і духовного розвитку в умовах свободи і достоїнства, економічної усталеності та рівних можливостей;

б) досягнення умов, за яких це буде можливо, має стати головною метою національної та міжнародної політики.

Основними завданнями МОП виходячи з цієї мети є:

• розробка міжнародної політики і програм, спрямованих на розв’язання соціально-трудових проблем;

• створення і прийняття міжнародних трудових норм у вигляді конвенцій і рекомендацій з метою здійснення такої політики;

• допомога країнам-учасницям в розв’язанні соціально-трудових проблем (технічне співробітництво);

• захист прав людини ( права на працю, на об’єднання, захист від примусової праці, від дискримінації тощо);

• боротьба з бідністю за покращення життєвого рівня трудящих, розвиток соціального забезпечення;

• розробка програм поліпшення умов праці та виробничого середовища, техніки безпеки і гігієни праці, охорона і відновлення навколишнього середовища;

• сприяння організаціям трудящих і підприємців у їхній роботі спільно з урядами щодо врегулювання соціально-трудових відносин;

• розробка заходів щодо захисту найбільш вразливих верств населення: жінок, молоді, інвалідів, людей похилого віку, трудящих мігрантів.

Всесвітня програма зайнятості.

Важливим етапом в діяльності МОП за питаннями зайнятості і безробіття були розробка і проголошення на ювілейній сесії МОП у 1969 році. Всесвітньої програми зайнятості.

Програма передбачала, що за сприяння більш високому рівню продуктивної зайнятості у кожній країні відповідає не тільки уряд цієї країни, але й усі члени МОП.

Всесвітня програма зайнятості охоплювала як промислово розвинені країни, так і країни, які розвиваються. З Всесвітньої програмою зайнятості тісно пов’язані Конвенції і Рекомендація про політику у сфері зайнятості (1964 р.).

Головна мета програми – надання державам - членам допомоги у виробітку особливих національних програм, які дадуть можливість скоротити безробіття та неповну зайнятість шляхом розширення можливостей для отримання заходу.

Значні зусилля МОП спрямовуються на виконання програм громадських робіт (будування сільських доріг, дешевого житла, зберігання лісопосадки тощо).

У межах Всесвітньої програми зайнятості вивчаються такі питання, як засоби впровадження більш трудомістких методів виробництва, перешкоди розвитку міського неформального сектору, вплив на зайнятість лібералізації міжнародної торгівлі, наслідки збільшуваної міграції.

З розвитком світової економіки, економічної інтеграції та співробітництва різних країн постало завдання узгодити і узагальнити трудові відносини, які склались на національних ринках праці. Виконання цього завдання взяла на себе Міжнародна організація праці, яка у своїх конвенціях і рекомендаціях юридично закріпила норми трудових відносин як частину міжнародного права. Конвенції та рекомендації МОП після ратифікації їх парламентами багатьох країн стали складовою національного трудового права, яке регулює певні аспекти національного ринку праці.

Розглянемо зміст деяких основних конвенцій МОП з питань регулювання ринку праці.

У 1919 р. на першій сесії Міжнародної організації праці було прийнято Конвенцію про обмеження з 1921 р. робочого часу на промислових підприємствах 8 годинами на день або 48 годинами на тиждень, але вона в той час не була ратифікована всіма державами. Зараз у більшості розвинених країн ринкової економіки законодавчо встановлено 8-годинний робочий день, а в деяких країнах – 36 – 40-годинний робочий тиждень (наприклад, у Франції, а також у США для підприємств державного значення).

Конвенція № 2 (від 29 жовтня 1919 р.) „Про безробіття”. У статті 2 зазначається, що держава встановлює систему безплатних державних бюро зайнятості під контролем державних органів.

Конвенція № 29 (від 28 червня 1930 р.) “Про примусову або обов’язкову працю”.

У статті 1 зазначається, що держава зобов’язується ліквідувати застосування примусової або обов’язкової праці в усіх формах у найкоротший термін.

Конвенція № 44 (від 23 червня 1934 р.) „Про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин”.

У Конвенції дається визначення поняття „відповідна (підходяща) зайнятість” і вказується на ряд критеріїв: професія, місце проживання, винагорода та інші умови праці, непричетність до трудових спорів, особисті обставини претендентів. Зокрема, в деяких статтях Конвенції зазначається:

Конвенція поширюється на всіх осіб, які працюють за наймом (стаття 2);

право на отримання допомоги обумовлюється дотриманням особою таких умов: здатна до праці і може розпочати її, зареєстрована в бюро по працевлаштуванню і регулярно з’являється в це бюро;

у статті 6 зазначається, що право на допомогу залежить від стажу або сплати відповідної кількості страхових внесків або від зайнятості на роботі до настання безробіття;

право на отримання допомоги може обумовлюватися відвідуванням курсів професійного навчання (стаття 8);

у статті 9 зазначається, що право на отримання допомоги може обумовлюватися прийняттям у порядку, встановленому законодавством країни, громадської роботи, організованої державними органами влади;

допомога подається на обмежений термін, тривалість якого, як правило, не може бути меншою ніж 156 робочих днів за рік (26 календарних тижнів; стаття 11);

у статі 14 зазначається, що законодавством країни створюються судові або інші відповідні установи, уповноважені вирішувати питання, які виникають у зв’язку із заявами на допомогу.

Конвенція № 87 (від 9 липня 1948 р.) „Про свободу асоціації і захисту прав на організацію”.

У статті 2 зазначається, що трудящі та підприємці мають право створювати за своїм вибором організації без попереднього на те дозволу.

Державна влада утримується від будь-якого втручання в діяльність асоціації (стаття 3).

Конвенція № 88 (від 9 липня 1948 р.) „Про організацію служби зайнятості”.

У статті 1 зазначається, що держава утримує або забезпечує утримання безплатної державної служби зайнятості.

Основний обов’язок служби - забезпечення можливої організації ринку зайнятості як невід’ємної частини національної програми досягнення і підтримання повної зайнятості, розвитку й використання продуктивних сил.

Служба зайнятості складається з національної системи бюро по найму та працює під керівництвом державної влади (стаття 2).

У статті 3 зазначається, що ця система має мережу місцевих і регіональних бюро.

Представники підприємців залучаються через консультативні комітети до співробітництва в справі організації і діяльності служби зайнятості, а також до розробки ї політики.

У статті 9 зазначається, що персонал служби зайнятості складається з державних службовців.

Конвенція № 96 (від 1 липня 1949 р.) „Про платні бюро по найму”.

У статті 2 зазначається, що держава передбачає поступову ліквідацію платних бюро по найму, які мають комерційні цілі.

Період ліквідації таких бюро може тривати доти, доки не буде створена система державної служби зайнятості (стаття 3).

Конвенція № 102 (від 28 червня 1952 р.) „Про мінімальні норми соціального забезпечення”.

У статті 19 зазнається, що держава забезпечує особам допомогу на випадок безробіття.

Захисту підлягають особи, здатні й готові працювати, які тимчасово втратили заробіток через неможливість одержати відповідне заняття (стаття 20).

У статті 24 зазначається, що допомога може не надаватися під час періоду очікування, тривалість якого становить перші 7 днів кожного випадку тимчасової втрати заробітку.

Конвенція № 111 (від 25 червня 1958 р.) „Про дискримінації в галузі праці та зайнятості”.

У стаття 1 зазначається, що будь-яка різниця, недопущення або перевага щодо визначеної роботи, заснованої на специфічних вимогах, не вважається дискримінацією.

Терміни „праця” і „заняття” включають доступ до професійного навчання, доступ до праці та будь-яких занять, а також оплату і умови праці.

Конвенція № 122 (від 9 липня 1964 р.) „Про політику в галузі зайнятості”.

У статті 1 зазначається, що держава здійснює активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості з метою стимулювання економічного зростання й розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі та ліквідації безробіття. Ця політика враховує взаємозв’язок між цілями в галузі зайнятості, іншими економічними та соціальними цілями.

Представники підприємців і працівників залучаються до консультацій відносно політики у сфері зайнятості (стаття 3).

У 1970 р. МОП прийняла Конвенцію 131 про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються.

Стаття 2 цієї Конвенції проголошує, що встановлена мінімальна заробітна плата має силу закону і не підлягає зниженню; невиконання цього положення тягне за собою відповідні карні та інші санкції.

У 1967 р. прийнято рекомендацію про розгляд скарг на підприємствах з метою їх вирішення.

Конвенція № 142 (від 23 червня 1975 р.) „Про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів”.

У статті 5 зазначається, що політика і програми професійної орієнтації та професійної підготовки здійснюються у співробітництві з організаціями підприємців і працівників.

Конвенція № 150, прийнятта в 1978 р., містить основні положення про регулювання питань праці, про роль, функції та організацію цього регулювання.

Конвенція № 159 (від 20 червня 1983 р.) „Про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів”.

У статті зазначається, що політика держави має бути спрямована на те, щоб заходи щодо професійної реабілітації поширювались на всі категорії інвалідів, а також на сприяння можливостям зайнятості інвалідів на вільному ринку праці.

Ця політика заснована на принципі рівності можливостей інвалідів і працівників загалом (стаття 4).

У статті 6 зазначається, що компетентні органи вживають заходи щодо розвитку служб професійної орієнтації та зайнятості інвалідів.

Конвенція № 160 (від 20 червня 1985 р.) „Про статистику праці”.

У статті 1 зазначається, що держава зобов’язується регулярно збирати, обробляти та публікувати статистичні дані про економічно активне населення, зайнятість, безробіття, структуру і розподіл економічно активного населення, а також вартість робочої сили.

Конвенція № 168 (від 21 червня 1988 р.0 „Про сприяння зайнятості та захист від безробіття”.

У статті 2 зазначається, що держава прагне, щоб методи подання допомоги зацікавили трудящих шукати зайнятість. А підприємців – пропонувати продуктивну зайнятість.

Держава зобов’язується здійснювати програми сприяння зайнятості (стаття 8).

У статті 12 зазначається, що держава визначає методи захисту населення або через систему внесків, або незасновану на внесках систему, або на поєднанні таких систем.

Якщо допомога нараховується на підставі внесків, які робить захищена особа, то вони встановлюються в розмірі щонайменше 50 % попереднього заробітку.

Якщо допомога не заснована на внесках, то вони мають встановити щонайменше 50 % встановленої законом мінімальної заробітної плати (стаття 15).

Міжнародне трудове право визнане в багатьох країнах, і конвенції, а також рекомендації відіграють суттєву роль у регулюванні ринку праці, коригування механізму його саморегуляції й захисту найманої праці.

Блок „Самоконтроль знань”

Питання для самоконтролю.

1. З якою метою проводиться аналіз стану ринку праці?

2. Що є основою інформацією довідковою базою для аналізу ринку праці?

3. Назвіть принципи, які враховуються при побудові системи кількісних і якісних показників ринку праці.

4. На яких рівнях економіки здійснюється аналіз стану ринку праці?

5. Назвіть напрями аналізу ринку праці на всіх рівнях економіки.

6. Який орган є першим спеціалізованим науковим підрозділом, який проводив дослідження в галузі зайнятості на ринку праці?

7. Назвіть методи одержання інформації стосовно стану ринку праці в Україні.

8. Охарактеризуйте метод фіксації через звернення громадян до органів ДСЗ.

9. Які форми статистичної звітності є основними документами методу фіксації через звернення громадян до органів ДСЗ?

10. Охарактеризуйте метод вибіркового обстеження домогосподарств.

11. Охарактеризуйте метод вибіркових перевірок суб’єктів господарювання ДСЗ.

12. З яких секцій складається класифікація видів економічної діяльності, яка надана у Державному класифікаторі України ДК – 009-96?

13. Охарактеризуйте показники стану та збалансованості ринку праці.

14. Охарактеризуйте показники ціни на робочу силу.

15. Охарактеризуйте показники зайнятості та безробіття.

16. Охарактеризуйте показники інфраструктури ринку праці.

17. Охарактеризуйте показники ефективності ринку праці.

18. Охарактеризуйте загальну схему ринку праці в регіоні.

19. Охарактеризуйте баланс ринку праці.

20. З якою метою розраховується баланс ринку праці?

21. Якою є мета й основні завдання інфраструктури ринку праці?

22. Які органи (організації) належать до інфраструктури ринку праці?

23. За якими ознаками (розрізами) прийнято аналізувати ринок праці?

24Чому в Україні в сучасних умовах немає можливості розраховувати чисельність економічно активного населення як суми зайнятих (за даними статистичної звітності) і зареєстрованих службою зайнятості незайнятих?

25.Яким чином на стан ринку праці в сучасних умовах впливає демографічний фактор?

26.Що таке міжнародний ринок праці та які існують тенденції його розвитку?

27. Як проявляються тенденції глобалізації на світовому ринку праці?

28. Які види міжнародної міграції Ви знаєте?

29. У чому полягає сутність міжнародної трудової міграції та з яких причин вона виникає?

30. До яких наслідків призводить міжнародна трудова міграція?

31. Окресліть основні завдання та напрямки діяльності МОП.

32. Розкрийте зміст основних конвенції МОП з питань регулювання ринку праці