Класифікація стародавнього Китаю

Молодість	до 20 років
Вік вступу у шлюб	до 30 років
Вік виконання соціальних обов’язків	до 40 років
Пізнання власних помилок	до 50 років
Останній період творчості	до 60 років
Бажаний вік	до 70 років
Старість	від 70 років

Класифікація життєвих стадій за Піфагором (VI ст. до н.е.)

Період становлення	0-20 років (весна)
Молода людини	20-40 років (літо)
Людина у розквіті	40-60 років (осінь)
Стара людина	60-80 років (зима)

Класифікація вікових стадій життя за Гіппократом (ІV ст. до н.е.)

Перший період	0-7 років
Другий період	7-14 років
Третій період	14-21 року
Четвертий період	21-28 років
П’ятий період	28-35 років
Шостий період	35-42 років
Сьомий період	42-49 років
Восьмий період	49-56 років
Дев’ятий період	56-63 років
Десятий період	63 –70 років

В архаїчних суспільствах вікові відмінності між індивідами збігаються з відмінностями соціальними. Кожна вікова група людей виконує власні, лише їй властиві соціальні функції. Наприклад, у феодальному суспільстві, соціалізація забезпечується шляхом безпосереднього залучення підлітків та юнаків до діяльності дорослих ( зброєносці воїнів, учні ремісників та т.п.).

Жан Жак Руссо першим звернув увагу на ту роль, яку відіграє цей період („друге народження”, ”народження у житті”) в житті людини, де визначальна особливість є – ріст самосвідомості.

Д.Б.Ельконін писав, що на ранніх етапах розвитку людства, коли основним засобом добування їжі було збирання, дитину дуже рано залучали до праці дорослих і вона на практиці навчалася застосовувати примітивні знаряддя. За таких умов не було ні необхідності, ні можливості для спеціальної стадії підготовки дітей до майбутньої трудової діяльності.

Дитинство виникає тоді, коли дитину не можна безпосередньо залучити до системи суспільного відтворення, оскільки потрібні спеціальні зусилля, щоб вона оволоділа складними знаряддями праці. Участь дітей у суспільній продуктивній праці з дорослими відсувається у часі.

Існує багато різноманітних теорій щодо сутності та особливостей вікового розвитку людини. Л.С.Виготський зауважував, загальних теорій у віковій психологій більше, ніж чітко встановлених фактів.

2. Становлення зарубіжної вікової психології

Офіційно зародження дитячої психології пов’язують з появою у 1889 році книги німецького вченого Вільгельма Прейора „Душа дитини”, де було представлено опис емоційно-поведінкового розвитку дитини. Наступні дослідження розвитку формувалися у двох напрямах: розвиток – як розгортання генетично обумовлених можливостей (Стенли Холл, Арнольд Гезелл, Карл Бюлер) та розвиток як накопичення індивідуального досвіду та навичок ( Анрі Валлон, Джерон Брунер)

Біогенетичну теорію обґрунтував Стенлі Холл (1844-1924), де було сформульовано основний закон психології – біогенетичний закон „рекапітуляції, де індивідуальний розвиток – онтогенез повторює найважливіші стадії еволюційного розвитку – філогенезу. Тобто дитина повторює історію людства. В процесі масового анкетування американських школярів, Холлом було виявлено, що 5-6 річні діти найчастіше бояться води. Він пояснив ці страхи з колишнім виходом предків на сушу, а любов дітей гратися на піску із загальною потребою людства в будівництві. Автор стверджував, що і мислення дитини має характеристики первісної людини. Незважаючи на багато недоліків, Ст.Холл вніс суттєвий внесок у розвиток дитячої психології, а саме: обґрунтував закони послідовності розвитку, заклав основи нормативного дослідження дитячого розвитку, зробив метод анкетування основним надбанням вікової психології, отримав великий фактичний матеріал вікових особливостей дітей.

Е.Кречмер та Е.Йєнш обґрунтували ”конституційну теорію”, намагаючись побудувати типологію особистості на основі ряду біологічних факторів, зокрема, будові тіла. Автори висунули гіпотезу про існування взаємозв`язку між фізичним типом людини та особливостями її психічного розвитку. Е.Кречмер порівнював кожну людину із шкалою, де на одному полюсі будуть циклоїди (легко збуджувані, безпосередні, з нестійким настроєм), а на іншому – шизоїди (замкнуті, неконтактні, емоційно скуті). Цю ідею було застосовано і до вікових стадій розвитку: наприклад, перед підлітковий вік переважно вважають циклоїдним, а юність – шизоїдом.

У ряді біогенетичних теорій визнання органічного характеру процесу розвитку поєднується з урахуванням деяких інших факторів. Наприклад, А.Гезелл (1880 – 1961) вважає „ріст” і „розвиток” синонімами, що позначають процес прогресивної диференціації та інтеграції способів поведінки людини. Погоджуючись із самим фактом культурних впливів, Гезелл, наголошує, що вони не можуть пересилити вплив дозрівання: ”Культура модулює і каналізує, але не породжує етапів і тенденцій розвитку”. Специфіку розвитку людини він вбачав тільки у тім, що дитинство розтягується у часі. Соціальний розвиток – це зв’язок дитини з оточуючими людьми, а темпи розвитку залежать від спадкування. Розвиток інтелекту залежить від дозрівання нервової системи.

Протилежними біогенетичними концепціями є персонологічні (особистісні) теорії, згідно з якими внутрішній світ людини не можна зводити до яких завгодно біологічних чи соціальних детермінантів (Е.Шпрангер, К.Бюлер та ін.). Карл Бюлер (1879-1963) спробував скласти загальну теорію розвитку дитячої психіки. Він вважав, що дитяча психологія повинна вивчати насамперед вік немовляти, тому що саме в цей час дозрівають основні біологічні функції. У праці „Духовний розвиток дитини” він виокремив три етапи цього дозрівання та механізми психічного розвитку на кожному етапі. К.Бюлер називав дитинство „подібним до шимпанзе”, маючи на увазі подібність використання знаряддя праці у дітей та мавп. Саме тому у вивченні дитини він запропонував зоопсихологічний експеримент. Як вважав Л.Виготський, К.Бюлер намагався звести до загального знаменника факти біологічного та соціокультурного розвитку, ігноруючи при цьому принципове своєрідне дитячої психіки.

Представником другого напряму пояснення провідних факторів розвитку психіки був Анрі Валлон (1879-1962). Він уявляв розвиток у вигляді послідовних реорганізацій, які відбуваються як результат взаємодії дитини з умовами існування. При цьому найбільш вагомими умовами розвитку є відношення і поведінка людей, а також предметний світ. Важливим механізмом розвитку психіки є наслідування: в умовах взаємодії з оточуючими людьми, виконання дій за зразком, за соціальною моделлю, дитина має можливість суб’єктувати ці дії і перевести їх у свідомий план. Тому соціум необхідний для дитини, в ньому вона отримує необхідні стимули та елементи розвитку. Коли дитина стає більш дорослою, тоді змінюється і характер взаємодії з оточенням: для малої дитини – зовнішні впливи, а для соціалізованої – внутрішні суб’єктивні утворення. Згідно Валлону, розвиток відбувається завдяки кризам, які стимулюють виникнення або зникнення психічних функцій. Особливу роль він віддавав кризі 3 років, тому що в цей час порушується зв’язок дитини з дорослим. Поведінка трирічної дитини – потреба відстояти власну незалежність.

Гештальтпсихологія (К.Левін) розглядає поведінку людини як функцію особистості та її найближчого середовища (єдність усіх особистісних та середовищних компонентів утворює життєвий або психологічний простір).

Віковий розвиток пов`язаний із розширенням життєвого простору особистості, кола її спілкування, групової належності тощо. Наприклад, специфічність поведінки підлітків зумовлена маргінальністю (перехідним характером) їхнього становища. Підлітки цілком не належать ні до дитячого, ні до дорослого світу, що й породжує внутрішні суперечності, не визначення рівня домагань, підвищену сором`язливість і агресивність, категоричність та ін.

Теорія класичної обумовленості виникла завдяки класичним експериментам великого російського фізіолога І.Павлова – появою у собак умовних рефлексів. Наступні експерименти з дітьми показали, що умовні рефлекси формуються з перших днів життя. Завдяки навчанню немовля опрацьовує умовну інформацію раніше, ніж оволодівають мовою. Вони легко розповсюджують наявні реакції на схожі подразники. Це явище отримало назву – генералізація подразника. Генералізація широко розповсюджена у повсякденному житті дітей, формуючи позитивні і негативні емоційні реакції.

Теорія конвергенції двох факторів представлена Вільямом Штерном (1871 – 1938). Вона мала наступні постулати:

1. Під час ушкодження нервової системи розвиток суттєво страждає. Саме тому природні, успадковані структури архіважливі для розвитку.

2. Якщо нервова системи неушкоджена, але дитина знаходиться в умовах депривації, вона також не може отримати повноцінного психічного розвитку. Отже, соціальне середовище також є дуже важливим для розвитку.

Як висновок: для психічного розвитку необхідно злиття (конвергенція) цих двох факторів. За словами Штерна, з насіння яблуні ніколи не виросте слива, але яким буде дерево, залежить від садівника та якості землі. Наслідування дає тенденцію для розвитку, а середовище наповнює його змістом.