2. Організаційно-правовий механізм міжнародної валютної системи

Розвинуті країни світу створили свій організаційно-правовий механізм валютних відносин. Його структурними лан­ками є, насамперед, самі держави або уповноважені ними відпо­відні державні органи. Сьогодні спостерігається тенденція поси­лення впливу окремих держав на міжнародні валютні відносини. Це пояснюється тим, що держави з метою уникнення кризових явищ намагаються розумно поєднувати стихійний розвиток ва­лютних відносин з їх державним регулюванням. Уряд цих країн відіграє значну роль у визначенні державної валютної політики і проведенні її через свої державні (центральні) банки. Наприклад, у США цю політику здійснюють Федеральна резервна система, в якій об’єднані державні банки; в Англії – Банк Англії, у Фран­ції – Французький банк, у ФРН – Німецький федеральний банк, в Україні – Національний банк.

У виробленні й реалізації валютної політики важливу роль ви­конують і неурядові структури міжнародного і національного ха­рактеру (комітети, спілки, комісії, банківські клуби тощо). Так, ще за ініціативою Д. Рокфеллера (керівника фінансово-промисло­вого угруповання ряду країн) була створена Тристороння комісія, до складу якої входили представники ділових і політичних кіл США, країн Західної Європи і Японії. Її рекомендації, зокрема з питань валютної політики, враховували уряди багатьох країн.

Провідні країни вишукують найефективніші форми координа­ції своєї валютної політики. Серед них – щорічні зустрічі керів­ників країн великої «сімки» (США, Англії, Франції, ФРН, Італії, Канади, Японії). У 1997 р. до цієї групи увійшла Російська Феде­рація і група почала називатися група «вісімки». На зустрічах лі­дерів цієї групи обговорюються питання скоординованої валют­ної політики та шляхи її реалізації, розробляється загальний економічний курс, виробляється єдиний підхід стосовно ключо­вих проблем світогосподарських зв’язків. Так, на зустрічі лідерів великої «вісімки» в Бірмінгемі в травні 1998 р. був прийнятий за­ключний документ стосовно питань стану і розвитку світової енергетики, проблем світової торгівлі, організованої злочинності та ін. Є вже групи «великої п’ятірки», «десятки», «тридцятки», які розв’язують певні валютні проблеми.

Значну роль у розвитку міжнародних валютних відносин віді­грають міжнародні кредитні організації і фонди, котрі, як прави­ло, поділяють на шість груп.

1) Організації і фонди як спеціалізовані заклади 00Н (Міжнарод­ний валютний фонд – МВФ, Міжнародний банк реконструкції і роз­витку – МБРР, Спеціальний фонд 00Н – СФ, Фонд капітального розвитку 00Н – ФКР, Міжнародна фінансова корпорація – МФК);

2) Міжнародні організації європейського континенту (Банк міжнародних розрахунків – БМР, Європейська валютна система – ЄВС, Європейський інвестиційний банк – ЄІБ, Північний інвес­тиційний банк – ПІБ, Міжнародний кооперативний банк – МКБ, Європейська федерація асоціацій кредитних інститутів – ЄФАКІ);

3) Азіатські міжнародні організації (Азіатський банк розвит­ку – АзБР, Ісламський банк розвитку – ІБР, Азіатський клірин­говий союз – АКС, Фінансова корпорація АСЄАН);

4)Африканські міжнародні організації (Африканський банк розвитку – АфБР, Африканський фонд розвитку – АфФР, Західноафриканський банк розвитку – ЗБР і Банк розвитку держав Центральної Африки – БРЦА, Західноафриканська клірингова палата – ЗАКП);

5) Міжнародні організації країн Латинської Америки (Між­американський банк розвитку – МАБР, Карибський банк розвитку – КБР, Центральноамериканський банк економічної інтегра­ції – УАБЄР, організації Андської групи: корпорація розвитку, резервний фонд, зовнішньоторговельний банк);

6) Міжнародні організації арабських країн (Арабська інвести­ційна компанія – АІК, Арабський банк економічного розвитку Африки – АБЕРА, Арабо-африканський міжнародний банк – ААМБ, Арабо-латинський банк – АЛБ, Союз арабських і францу­зьких банків – САФБ, Арабський фонд економічного і соціально­го розвитку – АФЕСР, Саудівський фонд розвитку – СФР, Спе­ціальний фонд арабських країн для надання допомоги Африці).

Ці міжнародні кредитні організації і фонди створені на основі міжнародних угод відповідних держав, і їх функціонування регу­люється міжнародно-правовими актами. Вони, як правило, мають право від свого імені укладати договори як із країнами-учас­ницями, так і з іншими країнами.

Звичайно, діяльність кожного з цих суб’єктів міжнародних ва­лютних відносин має свої специфічні особливості, які виплива­ють з поставлених перед ними завдань. Для прикладу розглянемо діяльність Міжнародного валютного фонду. Це – міжурядова валютно-кредитна організація, створена на основі угоди 44 країн ще у 1944 р. Нині до МВФ входить біля 190 країн світу. Кошти МФВ становлять близько 300 млрд. дол.

Фонд покликаний сприяти міжнародному співробітництву у валютній сфері та розширенню і збалансованому зростанню між­народної торгівлі і відповідно зростанню зайнятості і поліпшен­ню економічних умов країн-членів. Він забезпечує функціону­вання Міжнародної валютної системи через погодження і коор­динацію валютної політики, підтримання валютних курсів, а також забезпечує упорядковані відносини у валютній сфері між країна­ми-членами. МВФ допомагає країнам-членам через надання позик і кредитів в іноземній валюті для регулювання платіжних балансів і стабілізації валютних курсів, а також виконує інші функції.

Країни-учасниці, які підписали угоду про МВФ, взяли на себе зобов’язання у міжнародних валютних відносинах визнати особли­ву роль долара США, який прирівнювався до золота (35 дол. за одну трійську унцію чистого золота). Установлення і підтримання фіксо­ваних курсів валют має здійснюватися відносно долара США.

Угода про МВФ включає 20 статей: вступна стаття, квоти і підписка, паритет валют, угоди з Фондом, переказування капіта­лів, дефіцитні валюти, загальні зобов’язання країн – членів Фонду, статус, імунітети та привілеї, відносини з іншими міжна­родними організаціями, контори і депозитарії, перехідний період, вихід із Фонду, положення про надзвичайні обставини, тлума­чення угоди про Фонд, визначення термінів, заключні положення.

У 1992 р. до МВФ були прийняті 14 із 15 республік колиш­нього СРСР (крім Азербайджану). Це відкриває їм шлях до захід­них кредитів.

МВФ був створений для сприяння міжнародному співробіт­ництву в галузі валютно-фінансових і торговельних відносин пе­редусім країн-учасниць. Він надає кредити з активів Фонду, який формується за рахунок внесків країн-учасниць. Залежно від суми внеску (квоти) країни-члени мають відповідну кількість голосів, що має важливе значення для вирішення питань діяльності МВФ. Так, у 1993 р. США мали 18,2 % голосів, Англія – 5,1, ФРН – 5,6, Японія – 5,6, Франція – 5,1, Італія – 3,1 %. На 15 країн Європейського Союзу припадало 26,7 %.

Вищий орган МВФ – Рада керуючих. Штаб-квартира розта­шована у Вашингтоні.