Посполиті

    

    Хто не по­пав в ко­зацький реєстр, ос­та­вав пос­по­ли­тим. І для пос­по­ли­тих лю­дий до­бив­ся Хмельницький осо­бис­тої сво­бо­ди. Як кот­рий з них мав до­сить влас­ної землі, то й був собі своїм влас­ним па­ном. Для то­го то на­род і йшов так ра­до на кріваві бої з Польщею, щоб до­би­ти­ся тих прав, яких під Польщею для се­ля­ни­на не бу­ло. Там се­ля­нин був цілком безп­рав­ним. Але зго­дом і на Вкраїні ста­ва­ло се­ля­нам гірше, а то че­рез зем­лю і че­рез те, що сусідні дер­жа­ви, Польща й Ро­сия втру­чу­ва­ли­ся до нас і хотіли по­не­во­ли­ти се­ля­ни­на так, як він був у них по­не­во­ле­ний, щоб не бу­ло ріжниці ї щоб па­ни усю­ди од­на­ко мог­ли ма­ти свої маєтки й од­на­ко па­ну­ва­ти. А на­ше, ук­раїнське панст­во, на­ша ко­зацька стар­ши­на по­ча­ла й собі та­кож за­во­ди­ти то польські, то мос­ковські по­ряд­ки і притісня­ти хлопів. Звідси йшли всякі не­по­ро­зуміння. На­род зне­охо­чу­вав­ся до своїх панів, і вже не слу­хав їх пок­ли­ку, як ко­лись за Хмельницько­го. Так приміром бу­ло за Ма­зе­пи. Ма­зе­па був доб­рим політи­ком, слав­ним гос­по­да­рем і чо­ловіком ду­же дба­лим о культу­ру, але до се­лян він не був уваж­ли­вим, за те рад був піднес­ти ви­со­ко ук­раїнське панст­во. Тим то й нарід не ста­вив­ся на йо­го пок­лик, ко­ли він за­ду­мав зірва­ти з Моск­вою, та ви­би­ти­ся на во­лю. Ду­мав він, що на­род піде на тую бор­бу так охо­чо, як за Хмельницько­го, та по­ми­лив­ся.

    Закріпощення се­лян йшло з по­пи­том на зем­лю. Як се­ля­нин хотів землі, то брав єї, чи від Гетьма­на, чи від ко­го там, не зва­жа­ючи, що за тую зем­лю тре­ба бу­ло відроб­ля­ти то­му, хто зем­лю да­вав, або пла­ти­ти дань. Зра­зу той відро­бок був ма­лий, аж за Са­мой­ло­ви­ча дійшов до двох днів в тиждні.

    Коли пра­вий беріг зруй­но­ва­но, на­род тікав на лівий і брав зем­лю на тяж­ких умо­вах. Се й вик­ли­ка­ло пан­щи­ну. Але все та­ки наш се­ля­нин, під ук­раїнською уп­ра­вою, був не вміру свобіднійший від се­лян в Польщі та в Москві - го­лов­но че­рез те, що йо­му вільно бу­ло пе­рей­ти з місця на місце та як не тут, то там шу­ка­ти собі луч­шої долі. А в Польщі се­ля­нин був при­пи­са­ний до рілі і ро­би­ли ним як то­ва­ри­ною.

    Аж у 1763 році ца­ри­ця Ка­те­ри­на за­ве­ла справжнє кріпацт­во: во­на за­бо­ро­ни­ла се­ля­нам пе­ре­хо­ди­ти од од­но­го па­на до дру­го­го, а пізніше за­ве­ла всякі кріпацькі по­ряд­ки, які бу­ли в Мос­ков­щині, вся­ке пра­во панів до се­лян і тоді вже ук­раїнсько­му се­ляньству ніде не бу­ло ні доб­ра, ні волі.

    

Духовенство

    

    Духовенство на Ук­раїні бу­ло са­мостійне. Во­но ніби підля­га­ло цар­го­родсько­му пат­ри­яр­хо­ви, але влас­ти­во са­мо со­бою ря­ди­ло, а гро­ма­дяньство об­сад­жу­ва­ло свобідним ви­бо­ром важнійші ду­ховні місця. Тільки вже за Са­мой­ло­ви­ча мос­ковське пра­ви­тельство зро­би­ло так, що мит­ро­по­лит київський, го­ло­ва ук­раїнської церк­ви піддав­ся мос­ковсько­му пат­ри­яр­хо­ви, а цар­го­родський пат­ри­ярх мусів на те зго­ди­ти­ся. З тої по­ри мос­ковська ду­хов­на зверхність взя­ла що-раз більше притісня­ти на­шу церк­ву, за­ка­зу­ючи дру­ку­ва­ти по ук­раїнськи книж­ки, наг­ля­да­ючи шко­ли і пильну­ючи, щоб не бу­ло ріжниці між мос­ковською, а ук­раїнською церк­вою.

    Патриярх Фи­ля­рет ви­дав 1672 ро­ку указ, щоб ніхто не ку­пу­вав ніяких кни­жок ук­раїнсько­го дру­ку (тоді ка­за­ли ли­товської пе­ча­ти). То­гож ро­ку спа­ле­но в Москві єван­геліє Транк­виліона-Став­ро­вецько­го і Ка­те­хизіз Зи­занія Тус­та­новсько­го. 1672 р. вий­шов на­каз, щоб до­ма ук­раїнських кни­жок не дер­жа­ти, тільки, щоб їх „отда­ва­ти во­еводъ" і т. д. Дійшло до то­го, що навіть не вільно бу­ло по ук­раїнськи ви­го­во­рю­ва­ти слів Служ­би Бо­жої та сьпіва­ти пісень. Тим спо­со­бом хотіла Моск­ва обе­рег­ти­ся від єре­тицьких ду­мок, котрі з за­хо­ду мог­ли, не дай Бо­же, че­рез Ук­раїну до Моск­ви за­манд­ру­ва­ти і, що го­ловнійше, че­рез церк­ву хотіла во­на мос­ков­щи­ти ук­раїнський на­род (да­бы ни­ка­кой роз­ни й осо­ба­го наръчія не би­ло). Ус­та­нов­ле­но навіть осібно­го цен­зо­ра для кни­жок дру­ко­ва­них на Ук­раїні, а та­кий цен­зор не хотів навіть бук­ва­ря доз­во­ли­ти дру­ку­ва­ти.

    Серед та­ко­го гне­ту важ­ко жи­ло­ся ук­раїнсько­му свя­щеньству. Йо­го пе­ресліду­ва­но, ніве­че­но осьвіту, по­ни­жу­ва­но.

    Колись за­ле­жа­ло во­но хіба від гро­ма­дянст­ва, яке удер­жу­ва­ло церк­ви та об­сад­жу­ва­ло цер­ковні місця ду­хов­ни­ка­ми, а те­пер мос­ковські ду­ховні влас­ти взя­ли їх у ру­ки на спілку зі стар­ши­ною, що чим­раз більше підко­пу­ва­ла ав­то­номію на­ро­ду і так, як в Польщі маг­на­ти, хотіла за­па­ну­ва­ти над усім.