Микола Аркас

Історія України-Русі

Том 2, частина 1.

 

    

Період третій

Литовсько-польський (1340-1654)

    

    На північ від Га­лицько-Во­ло­ди­мирсько­го князівства, з дав­них-да­вен жи­ла по лісах та пу­щах, по річках Німа­ну та Двині і по­над Бал­тицьким мо­рем ціла се­мя ли­товських пле­мен. Се бу­ли: Лит­ва справж­ня, Жмудь, Пру­си, Ят­вя­ги, Корсь, Жем­га­ла, Ле­ти­го­ла. Ли­товські пле­ме­на, так са­мо як дав­ня Русь, бу­ли по­ганської віри. Не ма­ли во­ни ве­ли­ких го­родів, а жи­ли по пу­щах не­ве­ли­ки­ми ху­то­ра­ми. Пра­ви­ли ти­ми пле­ме­на­ми „куніга­си" (князьки). По­ки сусіда­ми їхніми бу­ли тільки Русь та По­ля­ки, то, бу­ва­ло, на­па­дуть на них, по­руй­ну­ють близчі до них ли­товські землі, на­ло­жать не­ве­ли­ку да­ни­ну, та й підуть собі. Не те ста­ло­ся, од­ко­ли на по­чат­ку XI­II віку зя­ви­ли­ся у них нові сусіди - Німці з їх ли­царськи­ми брацт­ва­ми, чи „орде­на­ми". Сі брацт­ва (Ли­вонське та Тев­тонське) підніма­ли на них ве­ликі по­хо­ди і ма­лою да­ни­ною не вдо­вольня­ли­ся; що-вес­ни во­ни, в-купі з при­хо­жи­ми до них чу­жин­ни­ми ли­ца­ря­ми, хо­ди­ли хрес­то­ви­ми по­хо­да­ми на ди­ку Лит­ву, си­лою вих­ре­щу­ва­ли на­род, підби­ва­ли ли­товські пле­ме­на (перш за все Прусів, Ят­вягів, Жмудь), а лю­дей по­вер­та­ли у своїх підда­них; у Литві їм лег­ше і без­печніше бу­ло здо­бу­ти собі ли­царської сла­ви, ніж шу­ка­ти її десь по Сірійських (азіяцьких) па­лю­чих пус­ти­нях, у не­без­печній бо­ротьбі із Тур­ка­ми та ин­ши­ми „невіра­ми".

    

Мендовг

    

    Але як раз в першій чет­вер­тині XI­II століття вис­ту­пає се­ред ли­товських князів од­важ­ний і хит­рий Мен­довг, що зумів роз­ши­ри­ти свою власть над усіма ли­товськи­ми зем­ля­ми (крім ди­ких Ят­вягів): усі инші ли­товські князі ста­ють йо­го підруч­ни­ми. Сей Мен­довг при­гор­нув до се­бе й сусідні руські дрібні князівства в так званій Чорній Ру­си - над річкою Німа­ном, та й з біло­руських зе­мель де-що бу­ло вже під ру­кою Мен­дов­га; з ук­раїнських зе­мель слу­ха­ла­ся йо­го Ту­ро­во-Пинська зем­ля. Важ­ко бу­ло Мен­дов­го­ви пра­ви­ти своїм мо­ло­дим князівством: при­лу­чені землі руські на­ма­га­ли­ся зно­ву ви­би­ти­ся з-під йо­го ру­ки, а дрібні князі ли­товські не хотіли терпіти власті Мен­дов­га. Як ро­зум­ний і хит­рий князь, він ба­чив, що й одні, і другі шу­ка­ють собі по­мо­чи або у Да­ни­ла Га­лицько­го, або у Ли­вонських ли­царів. То, щоб при­хи­ли­ти до се­бе Да­ни­ла, од­дав си­нові йо­го Ро­ма­но­ви час­ти­ну Чор­ної Ру­си, а з дру­гим йо­го си­ном, Швар­ном, од­ру­жив свою доч­ку. А щоб поєдна­тись з ор­де­ном Ли­вонським, він пе­рей­шов на христіянство і пос­ту­пив­ся для ор­де­ну де-яки­ми су­меж­ни­ми з ним зем­ля­ми. Але більш по­ши­ри­ти свою власть в руських зем­лях йо­му не по­щас­ти­ло: ро­ку 1263 змо­ви­ли­ся на нього ли­товські князі і вби­ли.

    По смер­ти Мен­дов­га роз­по­ча­ла­ся між кня­зя­ми ли­товськи­ми, во­ро­га­ми Мен­дов­га, зав­зя­та бо­ротьба, по­ки ве­ли­ким кня­зем ли­товським не став син Мен­дов­га Вой­шелк. Вой­шелк не мав охо­ти до кня­зю­ван­ня і пе­ре­дав (десь в році 1267) Ли­товське князівство Швар­но­ви Да­ни­ло­ви­чу. Але з то­го нічо­го не вий­шло, бо не­за­ба­ром і Вой­шелк і Швар­но по­мер­ли, і ве­ли­ке князівство Ли­товське пе­ре­хо­дить в ру­ки ин­шо­го ли­товсько­го кня­зя - Трой­де­на. Сей князь кня­жив з де­сять літ, але нічо­го особ­ли­во­го не вчи­нив.

    

Витень

    

    Аж ко­ли на Литві зя­вив­ся но­вий рід ве­ли­ких князів, під ли­товську ру­ку дуж­че по­чи­на­ють пе­ре­хо­ди­ти руські землі. Но­вий рід роз­по­чав „ко­роль Пу­ту­вер". Син йо­го Ви­тень став Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським. За нього під Лит­вою бу­ли вже не тільки Чор­на Русь та ма­ло не вся Кри­вицько-дре­го­вицька зем­ля (з По­лоцьком та Ви­тебс­ком), але й Ту­ро­во-Пинська зем­ля, Бе­рес­тей­сько-до­ро­ги­чинська (обидві ук­раїнські) та ще „зем­ля Де­ревська" (час­ти­на київських зе­мель).