3. Потрясіння метафізики, від Гайдеґера до Дерида: криза метафізичних основ

Нігілізм, це захворювання духу й культури, можна розуміти в наші дні як наслідок розхитування основ та підвалин, що підтримували знання. Ніцше був у цьому плані добрий пророк: провістивши нігілізм, він показав розлами, що утворюються в процесі сучасного пізнання, розлами, помітні на багатьох рівнях — метафізичному, але також релігійному, культурному, науковому. Насамперед відзначимо метафізичне розхитування основ: ще до Жака Дерида Гайдеґер заходився підкопуватись під західну метафізичну традицію. Причому йшлося не про операцію зруйнування, в прямому значенні цього слова, не про якесь повалення, тобто не про явище неґативного плану, а про аналіз первісного підґрунтя думки: підмурок метафізики, фундамент, на який спирається його задум, зливаються з нехтуванням буття, з нехтуванням відмінності між буттям і сущим. Зробивши це, Гайдеґер, хоч його намір і не був чисто неґативним, потряс західну метафізику: він розхитав її постамент і навіть підвалини (див. вище, с. 66).

Продовжуючи це розхитування метафізичної традиції, Жак Дерида добирається до основ та до опорних каменів, про існування яких ніхто раніше й не здогадувався. Метафізика засновувалася і зміцнювалася коштом відмови від письма на користь слова і голосу. Проте вся діяльність Дерида спрямована не на реабілітацію письма, а на подолання протилежності «письмо — слово», щоб /237/відкрити за нею «архіписьмо», відмінюваність (différance), яка створює відмінність (différence) між знаками (що тільки й визначає лінґвістичні знаки, одні у відношенні до інших). Скасовуючи перевагу слова, Дерида розкладає західну метафізику1, тому що обоє були побудовані на визначенні смислу буття як присутності. Уточнімо терміни цього процесу.

Справді, від Платона й до сучасних досліджень у науках про людину, наприклад теорії де Сосюра, перевага завжди надавалася слову, тобто живому мовленню, яке вважали за поняття первісне й фундаментальне. (Так, де Сосюр виводить письмо за межі лінґвістики, тому що, на його погляд, воно заводить у пастку і маскує справжню сутність мови.). Від Платона до Руссо й Леві-Строса метафізика затемнює письмо і нехтує його: вона розглядає слово як вирішальний і фундаментальний вияв, як по-справжньому живий, реальний і автентичний момент думки. Цю перевагу слова, живого мовлення Дерида назвав логоцентризмом 2: таким чином модель голосу, слова, раціонального розуму панує над фактом письма, що роглядається, в цьому контексті, як форма вторинна, як властивість забуття або приниження значущості думки.

Пригадаймо насамперед Платонового «Федра» і суворий вирок Сократа: письмо вбиває живу активність думки і в такий спосіб відучає від будь-якого зусилля, пригнічує будь-який дух пошуку; повторюване, статичне письмо, на відміну від слова, видається «незаконнонародженим дитям думки»: «Я думаю, Федре, що особливо жахливою властивістю письма є також його велика подібність до живопису. І справді, істоти, породжені цим останнім, виглядають начебто живі створіння; але стробуй-но поставити їм якесь запитання, сповнене гідності, вони мовчатимуть! Те саме бачимо ми й на прикладі письма: може здатися, що воно надихається живою думкою; але звернися до тих рядків зі словом, прохаючи прояснити зміст ними сказаного, і ти переконаєшся, що вони спроможні означати тільки одне й те саме, тільки одне й те саме!» 3.

1 Хоча в зовсім іншому плані, ніж це робить Гайдеґер, як бачимо.

2 Висловлюючись точніше, логоцентризм — це той випадок, коли віддається перевага фонетичному письму: традиційне письмо відступає або повинне відступити перед живим словом, представленим знаками, які точно відповідають його звуковим сегментам (DERRIDA. «Positions», Ed. de Minuit, pp. 36 sq.).

3 PLATON. «Phèdre», 275 d, Budé-Belles Lettres, p. 90. /238/

Так само й Руссо бачить у письмі простий додаток до слова. Мови, зазначає Жан-Жак, були створені для того, щоб говорити ними. І, нарешті, з-поміж багатьох прикладів західного логоцентризму можна згадати знаменитий уривок із «Сумних тропіків», де Леві-Строс підкреслює функцію сили та влади, притаманну письмовій комунікації, умови соціальної неавтентичності і навіть дію, яка полегшує поневолення. В «уроці письма» вождь індіанського племені намбіквара намагається зрозуміти писанину етнографа, і до нього доходить, що ці закарлючки якимсь чином прилучають утаємничених до влади.

«Як тільки він [ідеться про індіанського вождя] зібрав усіх своїх людей, він дістав із кошика аркуш, списаний закарлюками, і вдав, ніби його читає, ніби переглядає, вагаючись, список речей, які я обіцяю дати замість запропонованих дарунків [...] Ця комедія тривала протягом двох годин. Чого він сподівався? Можливо, хотів одурити себе самого, але передусім — здивувати своїх підлеглих, переконати їх, що товари надходять через його посередництво, що він увійшов до спілки з білим і втаємничений у його справи» 1.

Що стосується Дерида, то для нього західна метафізика заснована на визначенні через буття як присутності. Саме з цієї причини слово, присутність через сутність, має перевагу над письмом. Заперечуючи пріоритет слова, Дерида насправді «деконструює» найглибший підмурок західного знання: термін «деконструкція», запозичений цим мислителем у граматиків, означає тут акт руйнування структури з метою показати її кістяк. Деконструювати — це насамперед розібрати.

«Деконструювати — це процес водночас структуралістський і антиструктуралістський: розбирають споруду, артефакт, щоб вивести назовні їхні структури, нервову систему або скелет [...] але також, водночас, ненадійні, схильні до руйнації зчеплення формальної структури» 2.

1 С LEVI-STRAUSS. «Tristes Tropiques», Presses Pocket-Plon, p. 350.

2 J. DERRIDA, in «Entretiens avec «Le Monde». «I-Philosophie», La Découverte — «Le Monde», 1984, p. 84.

Як відбувається «деконструкція»? «Робота з деконструкції не зачіпає зовнішніх структур. Інакше вона не була б можливою й ефективною, вона може здійснюватися лише зсередини цих струк-/239/тур. Зсередини в певному розумінні, бо перебувати всередині можна й не буквально. Отже, з необхідністю діючи зсередини, збагачуючи колишню структуру всіма стратегічними та економічними ресурсами руйнації, збагачуючи її структурно, тобто не можучи ізолювати елементи й атоми, заходи з деконструкції завжди певною мірою активізуються в самому процесі власного застосування» 1.

Але яку точно мету ставить перед собою деконструкція в розумінні Дерида? Яку концепцію, що активно діє в глибинах метафізики, розхитує вона? Ідея присутності, яка перебуває в самій серцевині цієї метафізики, дозволяє також зрозуміти відношення до суб’єкта (імпліцитна присутність), джерела протиставлень та дуальностей типу присутність/відсутність, понадчуттєвий/відчутний тощо. Вчений прагне не стільки реабілітувати письмо, скільки подолати ці протиставлення. Вбачати в трудах Жака Дерида лише буквальну реабілітацію письма означало б повністю перекрутити їхній зміст. Бо в нього зовсім не йдеться про те, щоб повернути письму його права, його переваги. «Важко собі уявити безглуздішу містифікацію, аніж таке перекидання етичного або аксіологічного характеру, що надало б прероґативу або якесь право старшинства письму» 2.

Ні, логіка деконструкції зовсім інша! Деконструювати — це повернутися до пари «слово — письмо», подолати, в загальному плані, всі жорсткі концептуальні протиставлення (слово — письмо; чоловічий — жіночий; природа — культура; дійсність — видимість тощо), не обходитися з цими поняттями так, ніби вони відрізняються одне від одного. Справді, кожна категорія має в собі щось від протилежної категорії. Отже, деконструювати — означає відкинути жорсткі концептуальні протиставлення і вкоренити пари понять (тіло — дух; слово — письмо; означувальне — означуване; синхронія — діахронія тощо) у феномен, який Дерида називає відмінюваністю (différance). Справді, якщо кожне поняття зберігає в собі щось від поняття протилежного і навіть від усіх інших (так, наприклад, hymen означає * шлюб,

1 J. DERRIDA. «De la Grammatologie», Éd. de Minuit, p. 39.

2 J. DERRIDA. «Positions», Éd. de Minuit, p. 22.

* У французькій мові.

але водночас і плівку, яка чинить йому опір ...), то відбувається так тому, що всі вони походять від процесу, який продукує відмінності: цим процесом і є відмінюваність, безперервна взаємодія відмінностей /240/ (différences), ґенеративний процес цих останніх1. Одне слово, те, що виводить на світло Дерида, — це первісна ковкість, первісна плинність. Тоді як метафізика, обираючи через слово присутність, пригнічує таким чином цю плинність. Дерида виводить на поверхню потік відмінюваності — і то поцейбіч пари «слово — письмо». Таким чином розкриваються заборонені й приховані елементи метафізики, механізми відкидання й дискредитації письма, що там діють. Деконструювати метафізику — це відкрити систему думки, яка нею керує і править, систему, що характеризується низькою значущістю письма. Ось так деконструюється західна метафізика.

Отже, деконструкція за методом Дерида розвінчує ілюзії метафізичного дискурсу, який повністю перебуває під впливом моделі слова. Повертаючись до письма, нехтуваного метафізикою, Дерида розхитує одну з найголовніших підвалин цієї останньої, пропонуючи методику, багату на ориґінальні продовження. Щоб читач міг краще зрозуміти цю концепцію, яка так високо цінується на філологічних факультетах англосаксів, а надто серед американських феміністок (яким вельми припала до вподоби деконструкція бінарного протиставлення «чоловічий — жіночий»), наводимо два тексти, в яких Дерида розтлумачує свої погляди.

У першому тексті — уривку з розмови між автором і Анрі Ронзом — Дерида пов’язує відмінюваність і затримку: продуктивна відмінюваність передбачає запізнення, затримку, відстрочку. В другому тексті — тут автор розмовляє з Юлією Кристевою — Жак Дерида пояснює, звідки взялося а у слові différance *.

1 J. DERRIDA. «Positions», Éd.de Minuit, p. 37 sq.

* У французькій мові є слово différence — відмінність, різниця. Слово différance, що відрізняється однією літерою, а вимовляється так само, мабуть, вигадав Дерида, якому був потрібен точний термін.

ВІДМІНЮВАНІСТЬ — ЦЕ ПРОЦЕС

«Насамперед відмінюваність відсилає нас до процесу (активного і пасивного), мета якого — розрізнювати (робити відмінним) через затримку, передачу, відстрочку, відсилання, обхід, запізнення, переведення в резерв. У цьому розумінні відмінності не передує первісна й неподільна єдність присутньої можливості, яку б я перевів у резерв, така собі витрата, що її я відклав би на потім, з розрахунку чи з /241/ економічних міркувань. Відрізняється від присутності те, виходячи з чого присутність проголошується або бажається в її представникові, її знакові, її слідові. ...

По-друге, процес відмінюваності, оскільки він продукує відмінності, оскільки він розрізняє, — це ніби спільний корінь усіх протиставлених понять, які сеґментують нашу мову; ось лише кілька прикладів: відчутний — понадчуттєвий, інтуїція — значення, природа — культура тощо. Будучи спільним коренем, відмінюваність є також елементом однаковості (її ми відрізняємо від тотожності), в якій дають про себе знати протиставлення.

По-третє, відмінюваність також продукує, якщо можна так висловитися, ті відмінності, ту діакритичність 1, про які лінґвістика, що походить від де Сосюра, та всі структуральні науки, котрі взяли її за взірець, постійно твердять, що вони зумовлюють усяке означення і всяку структуру. Ці відмінності — і таксономічна наука, наприклад, виникненню якої вони можуть сприяти, — є результатом відмінюваності, вони не закарбовані ні в небі, ні в мозку, і це зовсім не означає, що вони виникають унаслідок діяльності якогось суб’єкта-мовця. З цього погляду поняття відмінюваності не є ані просто структуральним, ані просто генетичним, бо сама така альтернатива теж є одним із «наслідків» відмінюваності. Я навіть сказав би, але, можливо, ми ще до цього дійдем, що це не просто поняття..

— Я була також вельми вражена, коли побачила, як уже у вашому есе «Сила і значення» відмінюваність (хоч ви там гг ще так не називаєте) приводить вас до Ніцше (який пов’язує поняття сили з непримиренністю відмінностей), а згодом і до Фройда, де ви доводите, що всі протиставлення понять реґулюються економією відмінюваності, в кінцевому підсумку й завжди, але передусім — до Гайдеґера.

1 «Діакритичність» — те, що пов’язане з відмінностями; походить від «діакритичний» (грецьке diakritikos — «той, що відрізняє»), тобто такий, який відрізняє, характеризує. Діакритичні знаки допомагають не змішувати слова-омографи (прим. Ж. Рюс).

— Атож, передусім до нього. Жодна з моїх спроб була в неможлива без постановки гайдеґерівських питань. І насамперед, оскільки ми не можемо надто розтягувати нашу розмову й заглиблюватися в те, що Гайдеґер називає відмінністю між буттям і сущим, — ця відмінність онтіко-онтологічного характеру, яка певною мірою неосмислена у філософії. Але попри цей борг щодо гайдеґерівської думки, а точніше, внаслідок цього боргу, я намагаюся розпізнати в гайдеґерівському тексті, який, не більше, аніж інші, не є однорідним, послідовним, скрізь одна-/242/ новим із погляду переконливості та висновків порушуваних ним питань, я намагаюся розпізнати там ознаки приналежності до метафізики [...]. А втім, Гайдеґер визнає, що він повинен, що всі повинні завжди запозичувати, з погляду економії та стратегічної доцільності, синтаксичні та лексичні ресурси з мови метафізики в самому процесі її деконструкції. Отже, ми повинні працювати з метою розпізнання цього метафізичного здобутку й безперервно вдосконалювати форму та способи застосування цієї проблематики. Так, наприклад, мені здається, коли ми говоримо про такий здобуток, що, як це не дивно, але останнє визначення відмінності в онтіко-онтологічному аспекті — при всій необхідності та вирішальності її фази — досі утримується в метафізиці. В такому разі, може, слід би, дотримуючись більше ніцшеанської традиції, ніж гайдеґерівської, дійти до самого кінця цієї думки про істинність буття і вийти на відмінюваність,. яку ще не можна визначити, мовою Заходу, як відмінність між буттям і сущим. Таке сьогодні ще неможливо, але можна було б показати, як це готується. Передусім у Гайдеґера. Отже, відмінюваність — це вчетверте — можна попередньо визначити як розгортання відмінності, зокрема, але не виключно й не насамперед, відмінності онтіко-онтологічної».

Жак ДЕРИДА «Імплікації» (Jacques DERRIDA «Implications», in «Positions», Éd. de Minuit, 1972, pp. 17 sq.).

АКТИВНІСТЬ ВІДМІНЮВАНОСТІ

«Відмінюваність — це постійна взаємодія відмінностей, слідів відмінностей, розміщення, через яке елементи взаємовідносяться одні з одними. Це розміщення являє собою встановлення, водночас активне й пасивне (а в différence вказує на цю невизначеність щодо активності чи пасивності, що не дозволяє використати це протиставлення для управління чи дистрибуції), інтервалів, без яких «повні» терміни нічого не означатимуть, не функціонуватимуть. Це також становлення-простір розмовного ланцюжка, що являє собою лінійну послідовність у часовому вимірі; становлення-простір, яке тільки й робить можливим письмо та всю відповідність між усним мовленням і письмом, усі види переходу від одного до другого.

Активність або продуктивність, позначені а в терміні différance, відсилають до генеративного процесу у взаємодії відмінностей. Останні не /243/ впали з неба і не вкарбовані раз і назавжди в закриту систему, в статичну структуру, яку могла б вичерпати операція синхронічного або таксономічного характеру. Відмінності є наслідками трансформацій, і з цього погляду тема відмінюваності несумісна зі статичними, синхронічними, таксономічними, антиісторичними та ін. мотивами, несумісна з поняттям структури. Але само собою зрозуміло, що не тільки цей мотив визначає структуру і що продукування відмінностей, відмінюваність, не є антиструктуральною: вона породжує трансформації систематичного й упорядкованого характеру, які можуть, у певній точці, створити реальність, сприятливу для виникнення структуральної науки. Поняття відмінюваності узгоджується навіть із найлеґітимнішими принциповими засадами «структуралізму». [...]

Отже, ніщо — жодне суще, присутнє й не відмінне — не передує відмінюваності та розміщенню. Не існує суб’єкта, який був би діючим фактором, автором і хазяїном відмінюваності і до якого вона приходила б за певних емпіричних умов. Суб’єктивність — як і об’єктивність — є наслідком відмінюваності, наслідком, вписаним у систему відмінюваності. Саме тому а в différence нагадує також про те, що розміщення є також вичікуванням, кружним шляхом, затримкою, через яку інтуїція, сприйняття, споживання, одне слово, відношення до нинішнього моменту, до присутньої реальності, до сущого завжди розрізняються (відмінюються). Розрізняються за самою логікою принципу відмінності, який вимагає, щоб той чи той елемент функціонував або щось означав, набував чи надавав «смислу», лише відсилаючи до іншого елемента, минулого чи майбутнього, по найпростішій траєкторії».

Жак ДЕРИДА. «Семіоологія і граматологія» (Jacques DERRIDA. «Semiologie et grammatologie» in «Positions», Éd. de Minuit, 1972, pp. 38 — 40).

І, нарешті, рядки, які належать американському філософу Джонові Сірлові, який викладає в Берклі (Каліфорнія). Французькою мовою перекладені такі його праці, як «Смисл і вислів» («Sens et expression», Minuit, 1982), «Від мозку до знання» («Du Cerveau au savoir», Hermann, 1985), «Інтенціональність» («L’Intentionnalité», Minuit, 1985) і «Щоб повторити відмінності» («Pour réiterer les différences», Ed. de l’Eclat, 1991). Сірл нападає на деконструкціонізм і на саме поняття деконструкції. А що як Дерида потрапив на гачок ілюзії, ніби він справді досліджує основи?.. Можливо, він і сам вірив, що глибокі основи необхідні, /244/ що не може бути думки без основ. Одне слово, насправді Дерида не відокремлює себе від традиції, до якої він ставиться з недовірою... і яку деконструює.

ЧИ НЕОБХІДНІ ОСНОВИ ДЛЯ ДУМКИ?

«Насправді Дерида порушує важливе питання і припускається важливої помилки. Філософська традиція, яка тягнеться від Декарта до Гусерля, і велика частина філософської традиції, що простежується до Платона, постає перед нами як дослідження основ, як утвердження того факту, що існують незаперечні метафізичні основи знання, основи мови і смислу, основи математики, моралі тощо. Гусерль, наприклад, докопувався до таких основ через з’ясування змісту свого свідомого досвіду, вимагаючи абстрагуватися від припущення про відношення до зовнішнього світу або принаймні взяти його в дужки. Але в XX сторіччі, і передусім під впливом Вітґенштайна і Гайдеґера, поширилася переконаність, що ціна, яку ми платимо за такі загальні дослідження, спрямовані на основи подібного виду, надто велика, бо вони лише збивають нас із пуття. Не існує основ етики та знання в тому значенні, в якому це уявляла собі класична метафізика. Наприклад, ми не можемо, в традиційному розумінні, оперти мову та знання на «sense data» *, бо наші «sense data» вже насичені нашою лінґвістичною та суспільною практикою. Дерида слушно припускає, що таких основ не існує, але потім він припускається помилки, яка перетворює його на класичного метафізика. Справжня помилка класичного метафізика полягала не у вірі в існування метафізичних основ, а у вірі в те, що, в той чи інший спосіб, такі основи необхідні. У вірі в те, що якби таких основ раптом не виявилося, то щось було б утрачено, піддано небезпеці або поставлено під сумнів. Саме цю віру і поділяє Дерида з тією традицією, яку він намагається деконструювати. Дерида добре бачить, що гусерліанський проект поставити науку, мову та спільний смисл на трансцендентальні основи не мав успіху. Але чого він не спромігся побачити, то це того, що така ситуація анітрохи не загрожує науці, мові та спільному смислу. Як вважає Вітґенштайн, кожна річ залишається достоту такою, як і була. Єдина «основа», необхідна для мови, тобто та, без якої мова існувати не може, це той факт, щоб біологічна, психологічна та соціальна /245/конституція людей дозволяла їм у процесі використання мови встановлювати істину, давати й одержувати накази, виражати свої почуття та своє ставлення, дякувати, хвалити, вітати тощо.

* Дані наших відчуттів, нашого сприйняття (фр., латин.).

Іноді складається враження, що деконструція — це така гра, в якій може брати участь хто завгодно. Уявімо собі, наприклад, деконструкцію деконструкціонізму. Отже, почнемо: в ієрархічному протиставленні деконструкція/логоцентризм (фоно-фало-логоцентризм) привілейований термін «деконструкція» насправді підлягає знеціненому терміну «логоцентризм», адже для того, щоб установити ієрархічну вищість деконструкції, деконструктивіст мусить доводити свою привілейованість, свою аксіологічну перевагу, вдаючись до засобів арґументації та переконування, тобто звертаючись до логоцентричних цінностей, які він поставив собі за мету знецінити. Але зусилля, яких він доклав для досягнення цієї мети, неминуче зазнають краху з огляду на неспроможність, що руйнує зсередини поняття доконструкціонізму як такого, внаслідок реальної залежності від первісної логіки, в якій він перебуває за своїм визначенням. Унаслідок апоретичного Aufhebung* деконструкція таким чином деконструює саму себе».

Джон Р. СІРЛ. «Деконструкція» (John R SEARLE. «Déconstruction», Éd. de l’Eclat, 1983 — 1992, pp. 24 sq.).

* Скорочення (в математичному розумінні) (нім.).