2. Кілька сучасних образів нігілізму

Протягом XX сторіччя література або філософська думка «порожнечі» або «абсурду», як здається, підтверджували діагноз Ніцше: так діялося у Відні на початку сторіччя (див. вище, с.37), на цьому «випробувальному майданчику руйнації світу», в цій «столиці порожнечі», те саме можна сказати й про «абсурд» «екзистенціалізму» — відчуття абсурду надихнуло Камю на створення його знаменитого есе «Міф про Сізіфа». Саме невловне відчуття абсурдності намагається експліцитно прояснити автор у цьому творі. У всесвіті, позбавленому смислу та раціональних причин, залишається тільки примножувати досвід, вичерпувати вміст можливого. Що таке людина абсурдна? Це той, хто, не заперечуючи цього, не робить нічого для вічності і живе в полі, водночас обмеженому й переповненому можливостями.

«Театр нонсенсу» Йонеско та Бекета (див. нижче, с. 579) як такі собі новітні грані «чорної нудьги» теж, очевидно, пов’язуються зі словом, яке стало виражати мовби певний етикет і втягло у свою смислову орбіту безліч різнорідних форм або вимірів. Нігілізм уже не зводиться до простої психологічної констатації, він означає обвал основ і розчинення принципів.

В сучасні образи нігілістичної хвороби інтеґруються розмаїті форми ери порожнечі, розглянуті вище: розчарування в ідеологіях, нові способи соціалізації, безліч варіантів «пасивного нігілізму», коли занепадає духовна сила, згасає воля до творчої активності.

Але все це тільки симптоми; а на більш радикальному рівні нам варто приділити увагу двом напрямкам аналізу: (див. нижче, с. 423) розчиненню смислу в «Сумних тропіках» і «Голій людині» Леві-Строса та етичним темам, розглянутим у працях італійського філософа Ваттімо. /233/На останніх сторінках «Сумних тропіків», а також у кінці «Голої людини» вимальовується певний вид онтологічного песимізму: лінія суто етнологічного дослідження завершується тверезою констатацією і, більше того, відкриттям порожнечі та «дезинтеґраційного процесу, який чатує на кожне суспільство і кожну культуру. Та передусім присмерк смислу приваблює і затримує увагу читача. Адже ми справді надаємо всесвіту смислу, певного визначеного смислу, який одного дня неминуче розтане, перетвориться в «Ніщо». Таким чином антропологія, згідно з формулою самого ж таки Леві-Строса, переходить у ентропологію. Закликаючи нас не ховатись від неминучого й позбутися смислу, етнолог веде нас до тієї останньої зони, де розпадаються значення, принципи і цінності. В цьому плані його дослідження має очевидний стосунок до «нігілістичної» деномінації (звичайно, з багатьма нюансами...). Сам-таки Клод Леві-Строс у своїх бесідах із Дідьє Ерібоном так уточнив зміст свого аналізу: «Останні сторінки [«Голої людини»] черпають своє натхнення з висновків, до яких прийшов Гобіно в «Нарисі про нерівність людських рас» [...]: «Зупинившись у часі, який безпосередньо передуватиме останньому подиху нашого людського роду, відвертаючись від віків, заполонених смертю, коли наша заніміла земна куля, вже без нас, і далі описуватиме в космічному просторі свої байдужі кола» 1.

1 Claude LEVI-STRAUSS. Didier ERIBON. «De près et de loin», Points-O. Jacob, p. 222.

Таким чином, нігілізм, у цих своїх сучасних формах, підводить нас до останнього процесу розчинення й розпаду в тому місці, де немає суб’єкта і де вичерпується смисл.

ПРИСМЕРК СМИСЛУ

«Світ починався без людини і закінчуватиметься він без неї. Інституції, звичаї та побут, які я вивчав та намагався зрозуміти протягом усього свого життя, — це тільки скороминуща пліснява на творінні, щодо якого вони не мають жодного смислу, крім, можливо, того, що дають людству змогу зіграти тут свою роль. І хоча ця роль забезпечує йому незалежне становище, а людські зусилля — навіть приречені — спрямовані на те, щоб чинити марний опір загальному занепаду, людина /234/ виступає як така собі машина, може, тільки трохи досконаліша за інші, що працює на зруйнування первісного порядку і штовхає досконало організовану матерію в напрямку інертності, яка одного дня стане вирішальною. Відколи людина почала дихати і споживати харч і аж до того моменту, коли вона винайшла атомні та термоядерні машини, перед тим відкривши вогонь — власне, ту його властивість, що він може відтворювати сам себе, — вона не робить нічого іншого, як з веселою безтурботністю розбиває на друзки мільярди структур, зводячи їх до стану, коли вони вже непіддатні інтеґраційним процесам. Звичайно, вона побудувала міста й засіяла поля; та коли добре подумати, то ці об’єкти самі виявляються машинами, призначеними виробляти інертність у ритмі та пропорціях, які набагато перевищують здійснюваний ними обсяг організації. Що ж до творінь людського духу, то вони існують лише у відношенні до самої людини і зіллються з безладом, як тільки зникне вона. З цього випливає, що навіть цивілізацію, взяту в усій її сукупності, можна описати як один неймовірно складний механізм, у якому ми могли б сподіватися побачити шанс на виживання нашого світу, коли б її функцією не було виробляти те, що фізики називають ентропією, тобто інертність. Кожне мовлене слово, кожен надрукований рядок установлюють комунікацію між двома співрозмовниками, вирівнюючи те місце, де раніше був розрив у інформаційному полі, а отже, більш висока організація. З більшим правом слід би назвати «ентропологією» антропологію, наукову дисципліну, покликану вивчати в його найвищих проявах цей процес дезинтеґрації».

Клод ЛЕВІ-СТРОС. «Сумні тропіки» (Claude LEVI-STRAUSS. «Tristes Tropiques», Presses Pocket-Plon, 1955, pp. 495 sq.).

В працях італійського філософа Джанні Ваттімо, народженого в 1936 p., професора теоретичної філософії на факультеті літератури в Туріні, перекладача Гайдеґера та Ґадамера на італійську мову, автора твору «Кінець новітньої сучасності» (1985 р.) та ін., нігілізм перетворюється на етику. Віднині нам не тільки заборонено шукати будь-яку онтологічну точку опори, а й пропонується завершити цей нігілізм, довівши його до такої апологетичної форми, як нігілізм активний, — це та сила, завдяки якій ми погоджуємося жити у світі, позбавленому основ, відбуваючи той досвід, що нам випадає й водночас уявляється нашою єдиною можливістю свободи. Далекий від звичай-/235/нісінької капітуляції (пасивної) перед небуттям, нігілізм стає активним і творчим, єдиною автентичною моделлю поведінки в сучасному світі. Наступні рядки переносять нас у ті духовні обшири, де панує думка, яку Ваттімо йменує «розслабленою», — тобто недогматична, гнучка, рухлива, відтята від абсолютних орієнтирів.

ДО АКТИВНОГО НІГІЛІЗМУ

«Я приймаю нігілізм у розумінні Ніцше. Ніцше. Ніцше говорив про нігілізм, пов’язуючи його зі смертю Бога, в якій він убачав смисл історії західної культури. Нігілізм будує світ метафізики на почутті злості, підкріпленому духом помсти: треба знайти винного. Цей нігілізм дає поштовх процесові розпаду, тому що Бог, якого вважали необхідним для пояснення раціональної структури світу, дуже скоро поступається місцем раціоналізмові технології та суспільних і політичних організацій. І тоді процес розпаду, спричинений нігілізмом, набуває вибухового характеру.

Можна витлумачити його в дусі такої собі зворотної активності як бажання повернутися до сильних авторитетів; можна також надати йому активного й творчого змісту, того, який Ніцше пов’язує з дещо загадковим терміном «надлюдини». Я особисто розумію його, виходячи з одного уривка, датованого 1887 p., як відмову від політики сили: переможе найпоміркованіший. В останніх творах Ніцше можна виявити повернення до духу Шопенгауера. Митець, спроможний вийти за межі волі до наджиття, дає нам приклад надлюдини. Це, певною мірою, кантіанська незацікавленість, переосмислена Шопенгауером і ретрансформована Ніцше. Отже, активний нігілізм не є ствердженням світу, де бажана наявність гострих конфліктів. Протистояння, зрештою, означає, що зберігається віра в метафізику та в ідеології. Воно втрачає свій сенс, відтоді як ідеології деміфологізуються. Так можна пояснити помірковане, шопенгауерівське тлумачення пізнього Ніцше.

Активний нігілізм, у моєму розумінні, є, отже, тією силою, яка допомагає жити у світі, де більше немає основ ані в плані метафізики, ані в плані політичних авторитетів. Суперечки довкола наук і техніки приховують ту ідею, що демократія має будуватися на істині, яку підказують нам експерти, і нам слід дослухатися до їхньої думки. Все це виражає ностальгію за побудовою влади на справжній структурі. Проблема нігілізму в тому, щоб виробити філософське ставлення, спро-/236/ можне розвинути певну форму нефундаційної раціональності. [...] Коли більше немає метафізичних основ для здійснення критичної функції, залишається історична релятивізація. Реконструюючи історію, звідки ми походимо, можна виявити напрямки, що були невиправдано відкинуті, можливості, які можна було б знову використати. Ситуацію, що уявляється єдино можливою, треба робити мобільною».

Джанні ВАТТІМО. «Похвала розслабленій думці» (Gianni VATTIMO. «Eloge de la pensée faible», in «Magazine littéraire-Le nihilisme, n° 279, Juilletdoût 1990, p. 21.