32

Лекція 1. Підсумки першої світової війни. Версальсько-вашингтонська система післявоєнного устрою світу

Література:

1. Ачкинази Б.А. Версальский мир и борьба партий во Франции в 1919 году // Французский ежегодник. 1986.– М., 1988.

2. Ачкіназі Б.О. Ставлення до „німецького питання” у політичних колах Франції після закінчення першої світової війни // Вопросы германской истории: Сб. науч. трудов / Ред. кол.: С.И.Бобылева (отв. ред.) и др.– Д., 2001.

3. Баев В.Г. Вопросы репарационной политики Веймарской республики (По материалам рейхстага) // Вопросы истории.– 1977.– №9.

4. Европа в системе международных отношений (1917-1945): Сб. статей.– Свердловск, 1990.

5. Зубачевский В.А. Из истории становления Версальской системы: дипломатическая борьба вокруг проблемы выхода Польши к морю накануне и в период работы Парижской мирной конференции // Советское славяноведение.– 1989.– №6.

6. Из истории буржуазной дипломатии и межимпериалистических противоречий в первой половине ХХ в.– Томск, 1986.

7. Илюхина Р.М. Лига наций. 1919-1934.– М., 1982.

8. Иноземцев Н.Н. Внешняя политика США в эпоху империализма.– М., 1960.

9. Итоги империалистической войны. Серия мирных договоров.– М., 1925-1927.– Вып.I-V.

10. Международные отношения на Дальнем Востоке (1870-1945).– М., 1951.

11. Морозов Г.И. Лига Наций: взгляд через полвека // Вопросы истории.– 1992.– №2/3.

12. Нарочницкий А.Л. Новые явления в дипломатии и проблема обеспечения мира в 1919-1939 гг. // Вопросы истории.– 1985.– №7.

13. Новак К.Ф. Версаль.– М.-Л., 1930.

14. Попова Е.И. Американский изоляционизм и создание Версальской системы (1920-1922 гг.) // Вопросы истории.– 1964.– №5.

15. Попова Е.И. США и Вашингтонский договор 4-х держав // Новая и новейшая история.– 1960.– №5.

16. Прибылов В.И. Лига наций и гданьский вопрос (1919-1926) // Советское славяноведение.– 1980.– №4.

17. Язькова А.А. Малая Антанта в европейской политике. 1918-1925 гг.– М., 1974.

1. Закінчення Першої світової війни. Комп’єнське перемир’я.

2. Організація роботи Паризької мирної конференції.

3. Плани післявоєнного устрою світу та цілі держав-переможниць.

4. Рішення основних спірних питань на Паризькій мирній конференції:

а) про організацію Ліги Націй;

б) про репарації;

в) про колонії.

5. Мирні договори, підписані на Паризькій мирній конференції.

6. Характер Версальської системи міжнародних відносин.

7. Вашингтонська конференція 1921-22 рр.

2. 11 листопада 1918 р. представники німецького уряду підписали у Комп’єнському лісі продиктовані представниками країн Антанти умови угоди про перемир’я.

Перша світова війна, яка тривала більше 4-х років та яка забрала десятки мільйонів людських життів, була нарешті закінчена. Перед країнами-переможницями, і насамперед перед Англією, Францією та Сполученими Штатами Америки, постало завдання – забезпечити вигідний для них післявоєнний устрій світу. Для того, щоб виконати це завдання, а головне – для опрацювання та підписання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками, й була скликана в Парижі мирна конференція країн-переможниць, яка почала свою роботу 18 січня 1919 р.

У роботі Паризької мирної конференції взяли участь представники 27 країн. Але з самого початку висвітлився її антидемократичний характер. Порядок її роботи визначали представники великих держав, не рахуючись з інтересами інших країн. Рішення найважливіших питань проходило не на пленарних засіданнях (їх було небагато, вони проводились для офіційного оформлення вже узгоджених у вузькому колі рішень), а на засіданнях так званої „ради десяти”, до якої входили по два представники від кожної з п’яти великих держав-переможниць – Англії, Франції, США, Італії та Японії. Робота цього органу йшла негласно, в глибокій таємниці. Дуже скоро засідання „ради десяти” змінилися засіданнями ще більш вузького органу. Ним стала так звана „рада чотирьох”, де радились голови делегацій Англії, Франції, США та Італії. Фактично ж вирішувачами справ мирної конференції стали три чоловіки: прем’єр-міністр Франції Жорж Клємансо, який як голова країни, на території якої йшла конференція, став її постійним головою, прем’єр-міністр Англії Девід Ллойд-Джордж та президент США Вудро Вільсон.

Найважливішою проблемою, яка постала перед керівниками Паризької мирної конференції, було питання про те, як, яким шляхом забезпечити післявоєнний устрій світу. Для цього треба було вирішити низку важливих завдань:

• опрацювати прийнятні для них принципи нової післявоєнної системи міжнародних відносин;

• здійснити переділ сфер впливу найкрупніших держав, привести їх у відповідність до підсумків Першої світової війни;

• вирішити долю основних об’єктів післявоєнного переділу світу – колоній Німеччини та володінь Турецької імперії на Арабському Сході.

Усі ці проблеми неминуче поставали і під час великих міжнародних конференцій у минулому, коли вирішувалося питання про кардинальні зрушення в системі міжнародних відносин. Згадаємо, наприклад, Віденський конгрес 1815 р. Проте, Паризька мирна конференція 1919 р. проходила у принципово новій обстановці.

3. Ми вже казали, що після Першої світової війни розгорнулася глибока криза усієї традиційної структури капіталізму, виявилося прагнення широких мас населення до кардинального демократичного реформування капіталізму, а інколи навіть до його соціалістичної трансформації. В ряді країн виникла обстановка революційної кризи, в колоніях та залежних країнах зростав національно-визвольний рух, національний рух широко розгорнувся і в країнах Європи. Все це вимагало нового підходу до вирішення питання про принципи нової системи міжнародних відносин.

Як же вирішувались на Паризькій мирній конференції 1919 р. ці проблеми? Зрозуміло, що кожна з головних держав, які відігравали вирішальну роль на конференції, по-різному намагалась вирішити ці проблеми, мала свої власні плани післявоєнного устрою світу. Якими ж вони були?

Найбільш претензійними були плани Сполучених Штатів Америки.

Загально відомо, що в останні десятиліття XIX ст. Сполучені Штати як молода капіталістична країна розвивалась з незвичайною швидкістю. Якщо в 1860 р., напередодні Громадянської війни, США посідали лише 4-е місце у світі за загальним обсягом виробляємої промислової продукції, поступаючись Англії, Франції та Німеччині, то всього лише через три з половиною десятиліття, в 1894 р., вони вийшли за цим показником на перше місце у світі.

На цих засадах вже у 90-х рр. XIX ст. почалась активна економічна, а потім і політична експансія США в країнах Центральної, а частково і Південної Америки, а також в басейні Тихого океану. Таким чином, Сполучені Штати взяли участь у боротьбі за переділ світу. Більш того, вони почали одну з перших воєн за переділ світу – іспано-американську війну 1898 р.

Отже, вже наприкінці XIX – на початку ХХ ст. Сполучені Штати стали відігравати значну роль у світовій політиці. В їх особі виникла нова могутня імперіалістична держава, яка заявила свої претензії на експлуатацію колоній та сфер впливу. В цьому відношенні становище США нагадувало в той період становище Німеччини – іншої молодої імперіалістичної держави.

Але все ж найважливішим супротивником Англії, найкрупнішої тоді колоніальної держави світу, стали на початку ХХ ст. не Сполучені Штати. Ним стала Німеччина, яка вже тоді практично поставила питання про переділ світу. Саме з Німеччиною стикалася Англія у всіх частинах земної кулі: і в Європі, і в Азії, і в Африці, і навіть в Латинській Америці.

В особі Сполучених Штатів у Англії з’явився на початку ХХ ст. новий конкурент, який давав про себе знати головним чином в країнах Західної півкулі. Проте, перед лицем найгостріших англо-німецьких протиріч англо-американські протиріччя, які виникли в той період, відходили на другий, а то й на третій і т.д. план. Ні в більшості країн Азії, ні в Африці, ні в Південній Америці, не говорячи вже про Європу, Сполучені Штати не відігравали тоді якої-небудь великої ролі. По суті справи, США на початку ХХ ст. не стали ще великою державою.

Отже, в наявності був своєрідний парадокс: економічна першість Сполучених Штатів – і в той же час відносно другорядна їх роль на арені світової політики.

Постає питання: чому ж в той період був можливий цей парадокс? Насамперед, важливою особливістю Сполучених Штатів на початку ХХ ст. було те, що характерна для того періоду риса розвитку найкрупніших європейських країн – різке посилення вивозу капіталу – лише малою мірою була властива Америці. Якщо іноземні інвестиції Англії складали на початку ХХ ст. гігантську суму в 20 млрд. дол., Франції – 10 млрд. дол. і Німеччини – 5 млрд. дол., то іноземні капіталовкладення США досягли тоді лише 500 млн. дол., тобто були в 40 разів менше за англійські, в 20 разів менше за французькі та в 10 разів менше за німецькі. Закордонні інвестиції США на початку ХХ ст. були майже удвічі менше, ніж щорічний прибуток Англії від її іноземних капіталовкладень, який досягав тоді 900 млн. дол.

До початку Першої світової війни в 1914 р. іноземні капіталовкладення США зросли до 2,5 млрд. дол., головним чином в Центральній Америці та Канаді. Але вони як і раніше були набагато менші, ніж у найкрупніших європейських держав.

Ще більш важливим фактом було те, що капіталовкладення європейських держав у США були в 1914 р. вдвічі більшими, ніж закордонні інвестиції Сполучених Штатів – близько 5 млрд. дол. Отже, впродовж до Першої світової війни США знаходились у стані боржника європейських країн.

Але у зв’язку з цим постає ще одне важливе питання: чому Сполучені Штати так відставали на початку ХХ ст. за розмірами експорту капіталу? Найважливішою причиною цього були особливості економічного розвитку США протягом попередніх десятиліть. Насамперед, в Сполучених Штатах були великі масиви вільних земель на Заході, і після Громадянської війни йшли особливо масове їх заселення та швидкий розвиток у цих районах високотоварного фермерського господарства. В країні був більш високий життєвий рівень населення, більш висока, ніж в основних країнах Західної Європи, заробітна плата робітників. Все це створювало в США надзвичайно широкий внутрішній ринок, якого не було в жодній країна. Промисловість Сполучених Штатів майже на 90% працювала на внутрішній ринок.

Наслідком цих важливих особливостей розвитку США було те, що американська буржуазія на початку ХХ ст. менше, ніж буржуазія інших країн була зацікавлена у зовнішніх ринках збуту та сферах застосування капіталу, тому що вона зберігала тоді дуже широкі можливості прибутково вкладати капітали у своїй країні. Зберігались, отже, можливості для продовження внутрішньої колонізації.

Дуже чітко про це говорить визначний американський політолог Г.Моргентау: „Сполучені Штати утримувались від вкладення капіталів за кордоном не тому, що вони були більш доброчесними, ніж інші країни, а тому, що в їх розпорядженні була в якості об’єкту колонізації найкраща частина континенту”.

Ось чому на початку ХХ ст. економічна експансія США за їх кордонами була ще порівняно невеликою, ось чому позиції Сполучених Штатів на міжнародній арені далеко не відповідали тоді їх економічній могутності.

Перша світова війна кардинально змінила ситуацію. Вона внесла рішучі зміни в міжнародні позиції Америки.

Протягом всього періоду Першої світової війни Сполучені Штати знаходились у незвичайно сприятливому становищі. Вони вступили у війну тільки у квітні 1917 р., тобто на третьому році війни. Перші великі контингенти американських військ почали переправлятися до Європи лише навесні 1918 р., а до активних військових дій на Західному фронті вони приступили тільки у червні-серпні 1918 р., тобто перед самим кінцем війни. Сама територія Сполучених Штатів була далеко від фронту військових дій, і на ній не могло бути військових руйнувань, від чого страждали воюючі країни Європи. Військові людські втрати США були невеликими – близько 50 тис. чоловік загиблими та 230 тис. пораненими (всього в ході війни було вбито близько 9,5 млн. чоловік).

Але сприятливе становище Америки заключалося не тільки і навіть не стільки в цьому. Сполучені Штати стали за роки війни основним постачальником військових матеріалів, продовольства та сировини для воюючих країн Європи. Американські корпорації, які здійснювали ці поставки, здобували великі прибутки. За 1914-1918 рр. чисті прибутки цих великих корпорацій склали 33,5 млрд. дол.

Нові великі капіталовкладення в американську економіку значно збільшили її виробничі можливості. Могутнє промислове піднесення сприяло новому великому зростанню питомої ваги США у світовій промисловій продукції. Так, в 1919 р. на долю Сполучених Штатів припадало: