6. Версальська система – це юридичне, міжнародно-правове оформлення результатів Першої світової війни і нового співвідношення сил, яке склалося після її закінчення.

Якими ж були ті принципи, на яких базувалась Версальська система? Якими були основні цілі, покладені в основу Версальської системи її творцями – лідерами великих держав – Англії, Франції та США?

Версальська система – це нова система міжнародних відносин, яка змінила її попередню модель, що існувала до Першої світової війни. Зміни у співвідношенні сил між найкрупнішими державами, які сталися в результаті Першої світової війни, не змінили імперіалістичного характеру нової системи міжнародних відносин, хоча й змінили розстановку сил в ній. Проте при цьому в новій системі міжнародних відносин з’явились, хоча й ще не дуже сильно оформлені, елементи нової якості. Це пояснювалось тим, що формування Версальської системи відбувалося в принципово нових умовах, коли перед її творцями виникли нові завдання, які з такою гостротою не могли виникнути раніше. Ми вже говорили про те, що після Першої світової війни з усією силою проявилася необхідність кардинального реформування капіталізму. Усе це потребувало внесення суттєвих коректив до системи міжнародних відносин.

Найбільш виразно ці тенденції відобразив президент Вільсон, який намагався придати новій системі міжнародних відносин більш цивілізаційного характеру, прагнув її інтернаціоналізації. Зрозуміло, в цих пропозиціях немалу роль відігравали власні розрахунки США, намагання лідерів американської держави відігравати значно більшу, якщо не керівну роль в системі міжнародних відносин. Проте важливим фактором в програмі Вільсона було намагання дати раціональну відповідь на нові тенденції, які з’явилися у світі після Першої світової війни.

Повністю відхилити пропозиції американського президента ні Ллойд-Джордж, ні навіть такий типовий політик старої школи, як Клемансо, не могли.

Тому Версальська система включила до себе такі нові риси системи міжнародних відносин, як створення міжнародної організації з охорони миру – Ліги Націй, розробка принципів співробітництва держав і розв’язання конфліктів між ними, організація спеціального агентства при Лізі Націй для розробки та проведення узгодженої політики у відношеннях між працею та капіталом – Міжнародної організації праці, створення та здійснення мандатної системи.

Проте в ході обговорення цих проблем, а ще більше в ході їх практичної реалізації багато нових принципів значною мірою були вихолощені. Тому в області політичної риторики, в деклараціях вони проявилися в значно більшій мірі, ніж в реальній політиці. Але все ж навіть у цій декларативній формі вони мали немале значення, будучи немов би законною, міжнародно визнаною базою боротьби за здійснення цих декларацій.

Тим не менше це не змінювало імперіалістичного характеру Версальської системи як нової моделі міжнародних відносин. Багато в чому зберігався і консервативний характер цієї моделі. Зусилля її творців були спрямовані не стільки на її кардинальну реформу в ліберальному дусі, скільки на консервацію її основних принципів, на боротьбу з усім тим, що загрожувало традиційному функціонуванню системи.

Це виразно відображалось, наприклад, у відношенні до Радянської Росії, проти якої велась запекла боротьба за усіма напрямками. І Паризька мирна конференція зробила помітний внесок в цю боротьбу. Достатньо вказати хоча б на той факт, що створена впродовж усього західного кордону Радянської Росії група національних держав, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, розглядалась творцями Версалю як своєрідна система „санітарного кордону”, яка розглядалась як перепона „революційній заразі”, яка загрожувала зі Сходу, як гребля, яка повинна була перепинити шлях до Західної Європи бурхливому потоку більшовизму.

Консервативний характер Версальської системи виразно відображався і у ставленні її творців – лідерів „великої трійки” – до переможеної в Першій світовій війні Німеччині, де розгорнувся могутній революційний рух і де, отже, засади капіталізму зазнавали найбільшої загрози. Намагаючись в тій чи іншій мірі послабити свого переможеного супротивника та конкурента, творці Версальської системи в той же час намагались допомогти німецькій буржуазії справитись із власним народом. Ці устремління відіграли немалу роль і у збереженні достатньо потужних економічних позицій німецької монополістичної буржуазії, і у збереженні такого рівня збройних сил Німеччини, який був потрібен для виконання ними внутрішніх репресивно-поліцейських функцій.

Консервативний, антидемократичний характер Версальської системи чітко проявився також по відношенню до народів малих країн. Хоча Паризька мирна конференція якоюсь мірою й пішла назустріч національним прагненням деяких народів Європи, територіальний переділ світу в цілому здійснювався, як і раніше, не за принципами справедливості і навіть не за принципами національної характеристики тієї чи іншої території, а за узгодженням інтересів великих держав або навіть за диктатом тієї з них, яка в даному регіоні користувалась найбільшим впливом. Дуже виразно це проявилось по відношенню до народів Центральної та Південно-Східної Європи. Так, наприклад, до складу Румунії були включені території з угорським та болгарським населенням, що надовго створило між Румунією, з одного боку, Угорщиною та Болгарією – з іншого, неприязні, а то й прямо ворожі відношення. Територіальний переділ в цьому регіоні викликав гострі протиріччя, а дуже часто й ворожнечу і між іншими країнами – Болгарією і Югославією, Австрією і Угорщиною, Угорщиною і Чехословаччиною, Чехословаччиною і Польщею і т.д.

Все це робилося не випадково. Творці Версальської системи, будучи імперіалістичними політиками, уміло використовували у своїх цілях різко загострившийся в той час націоналізм. Вони намагались роз’єднати народи, а то й нацькувати їх друг на друга. В цих умовах їм легше було справитись з вкрай небезпечними для лідерів капіталізму соціальними рухами. Словом, старий, ведучий свій початок ще з часів Стародавнього Риму принцип „поділяй та володарюй” і в ХХ ст. залишався важливим принципом імперіалістичної політики.

Нарешті, консервативний, імперіалістичний характер Версальської системи виразно проявився і в прагненні зберегти в цілості колоніальну систему. Як ми вже говорили, зроблені в ході Паризької мирної конференції спроби створити в особі мандатної системи пом’якшену, інтернаціоналізовану форму правління колишніми колоніальними володіннями Німеччини та арабськими територіями на Близькому Сході, які входили до складу Турецької імперії, як своєрідний взірець для розповсюдження цих принципів на увесь колоніальний світ були в ході гострих дискусій на конференції значною мірою вихолощені, а то й просто відхилені.

Таким чином, Версальська система при усіх нових елементах, внесених до неї велінням часу, по суті своїй залишалась прикладом імперіалістичної системи міжнародних відносин. А це в свою чергу визначало її вкрай суперечливий, антагоністичний характер.

Дійсно, адже зроблений в результаті Першої світової війни переділ колоній та сфер впливу був здійснений, як і раніше, не за принципом справедливості, а за принципом сили. Тому він далеко не в рівній мірі задовольнив найкрупніші держави.

Найбільшу вигоду від Версальської системи отримала Англія. До її рук перейшли найважливіші німецькі колонії. Саме вона отримала левову частку при розділі колишніх турецьких володінь. Головний конкурент Англії – Німеччина – на деякий час був виведений з ладу. Дуже важливу роль Англії вдалося завоювати в Лізі Націй. Посідаючи як велика держава одне з постійних місць в Раді Ліги Націй, Англія мала не один, а фактично шість голосів у загальних зборах членів цієї організації – Асамблеї Ліги, тому що членами Ліги Націй стали усі чотири тодішніх англійських домініони – Канада, Австралія, Нова Зеландія та Південно-Африканський Союз, а також найкрупніша та найважливіша колонія Англії – Індія.

Немало важливих вигод з післявоєнної системи міжнародних договорів здобула Франція. Вона придбала нові колоніальні володіння в Африці, отримала мандати на управління деякими територіями на Близькому Сході. Але головне було в тому, що після Першої світової війни Франції вдалося встановити та протягом усієї першої половини 20-х рр. зберегти дуже потужний, а часто й вирішальний вплив в рішенні деяких європейських проблем. Важливими знаряддями цієї переваги були, по-перше, потужна сухопутна армія Франція і, по-друге, створена Францією система військово-політичних союзів з рядом європейських країн. Такі союзи були укладені нею з Бельгією і Польщею. Крім того, в особі Чехословаччини, Румунії і Югославії Франції вдалося створити під своєю егідою так звану Малу Антанту, спираючись на яку Франція сильно впливала на вирішення європейських проблем.

Керівну роль в перші післявоєнні роки Франція відігравала і у вирішенні репараційної проблеми. Обговорення цієї проблеми було активно продовжене після закінчення Паризької мирної конференції, де, як ми пам’ятаєм, не вдалося встановити ані загальної суми репараційних платежів, ані їх розподілу між різними країнами. Першим етапом у вирішенні цих проблем стала конференція у місті Спа, в Бельгії, проведена у липні 1920 р. На цій конференції Франція добилася надання їй права на отримання 52% загальної суми репараційних платежів (до того часу усе ще не узгодженої між великими державами), тобто повинна була отримати більше репарацій, ніж решта країн, разом взятих. Англії надано право на отримання 22% загальної суми репарацій, Італії – 10%, Бельгії – 8%, решта ж суми дрібними частками була розподілена між рештою країн, які мали право на отримання репарацій.

Вирішальна роль Франції в урегулюванні репараційної проблеми, в немалій мірі обумовлена тим, що вона володіла місцем головуючого в репараційній комісії, надала їй можливість надзвичайно вигідно для себе вирішити й питання про загальну суму репараційних платежів Німеччини. На репараційній конференції в Парижі у лютому 1921 р. ця сума була встановлена в розмірі 226 млрд. золотих марок, тобто на більш високому рівні, ніж пропонували делегати Англії і США. Коли ж ця сума репарацій зустріла рішуче заперечення Німеччини, яка увесь час саботувала їх регулярну сплату, союзні держави пішли на зменшення загальної суми репарацій, але за наполяганням Франції все ж зберегли її на високому рівні. Лондонська конференція у травні 1921 р. визначила загальну суму репараційних платежів Німеччини в розмірі 132 млрд. золотих марок.

Посилення ролі Франції у вирішенні європейських проблем, природно, загострювало англо-французькі відношення. Англія увесь час намагалась протидіяти посиленню ролі Франції на Європейському континенті.

Проте і Англія і Франція спільно продовжували рішуче виступати проти зазіхань Сполучених Штатів. В своїх зазіханнях на керівну роль у вирішенні проблем післявоєнного устрою світу представники США на Паризькій мирній конференції 1919 р. наштовхнулись на рішучий опір англійців та французів і подолати цей опір не змогли. Постає питання: чому?

Правда, треба сказати, що формально Сполучені Штати домоглися визнання деяких проголошених ними принципів. Вся система мирних договорів утримувала загальне визнання принципів, проголошених в „Чотирнадцяти пунктах” Вільсона. Був прийнятий в цілому американський план створення Ліги Націй, ухвалений принцип створення мандатної системи. Проте декларативне визнання принципів, які висувалися американською делегацією, мало що надавав Сполучним Штатам, тому що реальне здійснення основних проблем післявоєнного устрою світу йшло зовсім не так, як це потрібно було Америці. Не випадково один з американських експертів на мирній конференції справедливо відзначив, що тактика Ллойд-Джорджа і Клемансо по відношенню до пропозицій Вільсона складалася в тому, щоб „визнавати й ухвалювати їх принципово і відхиляти фактично”. Тому на Паризькій мирній конференції 1919 р. американська делегація фактично зазнала поразки. Чим же це пояснюється?

Широкого розповсюдження в американській історичній літературі знайшла точка зору, згідно з якою у Сполучених Штатів і не було жодних імперіалістичних планів, що, на відміну від лідерів Англії і Франції, які прагнули нових колоніальних володінь, американська делегація прагнула встановити справедливий світовий порядок. Говорячи про „ благородство” американських намірів, автори цих праць проводять ідею про принципову різницю між ідеалістом та миролюбцем Вільсоном та імперіалістичними тиграми Клемансо або Ллойд-Джорджем. Не заперечується при цьому, що в ході підготовки до Паризької мирної конференції і в ході її роботи Вільсон припустився деяких тактичних помилок, зокрема, відмовившись включати до американської делегації деяких провідних діячів республіканської партії.

Але крім цієї концепції в американській історіографії є й інша точка зору. Її прибічники стверджують, що Вільсон був недостатньо досвідченим політиком, дуже відірваним від реального життя, що його фактично „обвели навколо пальця” більш досвідчені європейські політики.

Це трактування неодноразово відтворювалось і в марксистській історіографії. Обґрунтовуючи її, радянські історики, як правило, посилались на одне з висловлень В.І.Леніна, який в одній із своїх промов 1919 р. заявив, що на Паризькій мирній конференції Вільсон опинився „довершеним дурником”, яким Клемансо і Ллойд-Джордж „крутили як їм заманеться”.

Зрозуміло, ця фраза не має нічого спільного з дійсністю. Президент Вільсон був розумним і достатньо вправним політиком, який захищав інтереси Сполучених Штатів та враховував суттєву відмінність положення США в системі міжнародних відносин від положення найкрупніших європейських держав. Більш того, багато в чому він був більш далекоглядним політиком, який розумів необхідність включення до системи міжнародних відносин нових, більш сучасних принципів, які відображали нове становище у світі після Першої світової війни. Якоюсь мірою можна сказати, що Вільсон у своїх поглядах випереджав свою епоху.

Чому ж президент Сполучених Штатів зазнав в 1919 р. поразки в Парижі? Це пояснювалось тим, що, не дивлячись на фінансову та економічну могутність Америки, зовнішньополітичні позиції США після Першої світової війни залишались ще порівняно слабкими. Сполучені Штати все ще дуже відставали тоді від Англії за розмірами свого військово-морського флоту, а від Франції – за розмірами своєї сухопутної армії. У США ще не було тоді розгалуженої системи військово-політичних союзів, які були у Франції, за ними не стояла, як за Англією, могутня Британська імперія.

В цих умовах подолати об’єднаний опір англійців і французів американській делегації в 1919 р. в Парижі не вдалось. До того ж перед лицем „загрози більшовизму”, перед небезпекою подальшого зростання революційного руху у світі Сполучені Штати часто вимушені були іти на створення єдиного імперіалістичного фронту і заради цього відмовлятися від своєї особливої позиції. Все це й пояснює причини дипломатичної поразки Вільсона на Паризькій мирній конференції 1919 р. Перша серйозна спроба завоювання „світового лідерства” Сполучених Штатів, здійснена після Першої світової війни, закінчилася невдачею.

Ясно, що впливові політичні кола США, насамперед в особі опозиційної республіканської партії, не могли примиритися з тим, що Сполучені Штати опинились „обділеними” в Парижі. Вони звинувачували Вільсона в тому, що його зовнішньополітичний курс був невірним. Республіканці розгорнули запеклу кампанію проти ратифікації підписаного Вільсоном Версальського договору. Це суттєво послабило позиції Вільсона, тим більше, що в результаті проміжних виборів 1918 р. республіканці завоювали більшість місць в обох палатах конгресу. Цілком усвідомлюючи послаблення позицій президента Вільсона і демократичної партії в країні, один з європейських політиків ще на конференції в Парижі уїдливо підкреслив: „Ідеї Вільсона завоювали Європу, залишається чекати, чи завоюють вони Америку”.

Потужну опозиційну групу в конгресі очолив видатний діяч республіканської партії Генрі Кебот Лодж, який став після перемоги республіканців на виборах 1918 р. головою сенатського комітету з іноземних справ. Опозиційна група проводила кампанію проти ратифікації Версальського мирного договору під прапором ізоляціонізму. Це, зрозуміло, не означало, що республіканська опозиція прагнула ізоляції Америки, дійсно висувала гасло невтручання в європейські справи. Керівництво республіканської партії відхиляло зовнішньополітичний курс Вільсона на досягнення угод з європейськими країнами під егідою Ліги Націй. Воно вимагало відмовитись від участі в ній, не брати на себе ніяких зобов’язань до тих пір, поки не буде реально забезпечена перевага Сполучених Штатів. Отже, республіканці протиставляли вільсоновському курсу на міжнародне співробітництво через Лігу Націй свій курс на „свободу рук” для Сполучених Штатів у відстоюванні їх міжнародних інтересів. Сенатор Лодж дуже чітко висловив сутність цього альтернативного зовнішньополітичного курсу. Він заявив: „Цей курс – не ізоляціонізм, а свобода діяти так, як ми вважаємо потрібним і справедливим, не ізоляціонізм, а просто нічим не пов’язана свобода великої держави вирішувати самій, яким шляхом їй іти”.

Активні дії опозиції призвели до того, що в березні 1920 р. американський сенат відмовився від ратифікації Версальського мирного договору. Ініціатори Ліги Націй – Сполучені Штати – опинились поза її рядами. А перемога республіканців на виборах 1920 р. і прихід до влади нової адміністрації на чолі з президентом Уорреном Гардінгом призвели до повної відмови від зовнішньополітичної лінії Вільсона і до нового курсу американської зовнішньої політики. Декларації Вільсона про новий, справедливий світовий порядок, про більш ліберальну, більш цивілізовану систему міжнародних відносин були рішуче відхилені. В основу зовнішньополітичного курсу США республіканська адміністрація поклала ідеї імперіалістичного ізоляціонізму з характерним для нього гаслом „повної свободи рук” у відстоюванні інтересів Америки. У серпні 1921 р. уряд Гардінга уклав окремий, сепаратний мирний договір з Німеччиною. В ньому було проголошено, що Сполучені Штати будуть користуватися усіма привілеями, яких їм не вдалося досягнути в 1919 р. в Парижі, але не визнають ніяких обмежень, які існували у післявоєнній системі мирних договорів.

7. З початку 1920-х рр. Сполучені Штати взяли курс на економічні методи проникнення в основні райони світу. Вони активно використовували свою фінансову могутність, висуваючи як знаряддя тиску на політику Англії і Франції їхні військові борги Америці.

Сполучені Штати дуже активно наступали на позиції інших великих держав у сфері зовнішньої торгівлі з неєвропейськими країнами. Вони швидко посилювали свої фінансово-економічні позиції в Канаді, в країнах Центральної та Південної Америки, в країнах Тихоокеанського басейну. Природно, що Сполучені Штати вступали в запеклу конкурентну боротьбу з Англією. В результаті англо-американські протиріччя в 1920-х рр. стали одним з найважливіших імперіалістичних антагонізмів післявоєнного світу.

Іншим найважливішим протиріччям 1920-х рр. став японо-американський антагонізм. Становище Японії, яка залишалася в роки першої світової війни поза сферою військових дій, було якоюсь мірою аналогічно становищу Сполучених Штатів. В роки війни в Японії була створена власна важка промисловість. Спираючись на свій економічний потенціал, що різко зріс, Японія виступила з претензіями на встановлення своєї гегемонії у Східній Азії і в басейні Тихого океану. В 1915 р. Японії вдалося нав’язати Китаю так звану „21 умову”, в результаті чого вже до кінця Першої світової війни вона встановила своє панівне положення у північних районах Китаю, поставила під свій контроль китайську зовнішню торгівлю і прибрала до своїх рук деякі ключові позиції в китайській економіці й політиці.

Зрозуміло, що Сполучені Штати не могли примиритися з посиленням Японії. Боротьба між Японією та США за перевагу в Китаї і в басейні Тихого океану стала однією з найважливіших проблем післявоєнної системи міжнародних відносин.

Таким чином, на початку 1920-х рр. нова, республіканська адміністрація Сполучених Штатів поставила питання про ревізію Версальської системи мирних договорів, з тим, щоб крайньою мірою у деяких напрямках домогтися задоволення претензій США, які були відхилені в 1919 р. в Парижі. Для того, щоб виконати ці завдання, американський уряд виступив з ініціативою скликання нової міжнародної конференції й добився згоди інших великих держав на її скликання у Вашингтоні.

Офіційне відкриття Вашингтонської конференції відбулося 11 листопада 1921 р. В роботі конференції взяли участь представники дев’яти країн – США, Англії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії та Китаю. На конференції були присутніми також представники англійських домініонів та Індії.

Готуючи конференцію, американський уряд висував на перший план у своїй пропаганді популярні у громадській думці гасла збереження миру та скорочення озброєнь. Не випадково, відкриваючи конференцію, президент Гардінг урочисто декларував: „Ми сподіваємось встановити у світі найкращий порядок, який поверне світові спокій”.

Проте, на справі увесь хід конференції, від початку і до кінця, відображав прагнення американської дипломатії взяти реванш за свою поразку в Парижі і домогтися суттєвого посилення своєї ролі у вирішенні ряду найважливіших міжнародних проблем.

Які конкретні завдання ставили Сполучені Штати, виступаючи з ініціативою скликання Вашингтонської конференції 9-ти держав?

По-перше, США прагнули забезпечити для себе керівне становище в Китаї. Сполучені Штати вирішили у всілякий спосіб відтиснути своїх конкурентів, і в першу чергу послабити позиції Японії в економіці й політиці Китаю. По-друге, США намагались домогтися відмови Англії від панування на морі. Висунувши гасло обмеження морських озброєнь, американська делегація розраховувала домогтися рівності Англії та США в тоннажі військово-морського флоту. Нарешті, по-третє, США поставили завдання – не допустити порушення статус-кво в басейні Тихого океану.

Вашингтонська конференція тривала майже чотири місяці. Вона закінчила свої засідання 6 лютого 1922 р. Якими ж були її підсумки? Спираючись на свою економічну могутність, яка надзвичайно зросла, використовуючи також такий важливий важіль, як їхні військові борги, Сполучені Штати добилися на Вашингтонській конференції здіснення своїх головних вимог.

Насамперед, на конференції був розроблений та підписаний так званий „договір 9-ти держав” (6 лютого 1922 р.). Висуваючи проект цього договору, Сполучені Штати намагались забезпечити більш вигідні для них умови проникнення до Китаю. З цією метою американська делегація виступила з гаслом поважання суверенітету, незалежності та територіальної цілісності Китаю. Осуджуючи поділ Китаю на сфери впливу, американські представники наполягали на тому, щоб усі держави керувались у своїх відношеннях з Китаєм принципами „відкритих дверей” і „рівних можливостей”. На думку США, Китай повинен був стати як би полем „рівного змагання” усіх держав у зміцненні своїх позицій у цій країні.

Цілком ясно, що прийняття „договору 9-ти держав” було серйозним успіхом Сполучених Штатів. Гасла „відкритих дверей” і „рівних можливостей” були висунуті американськими політиками ще в 1899 р., але тільки в 1922 р., на Вашингтонській конференції, вони отримали міжнародне визнання. Американські представники справедливо розраховували на те, що Китай, визнаний немовби „спільною власністю” великих держав, в перспективі стане об’єктом переважного впливу наймогутнішої з цих держав, якою Сполучені Штати не без підстав вважали себе.

Успіх США було видно і з того факту, що, за умовами „договору 9-ти держав”, Японія вимушена була відмовитися від деяких переваг, якими вона раніше володіла в Китаї. Так, наприклад, вона відмовлялась зараз від виключного права надавати Китаю позики на будівництво залізниць у Маньчжурії, де Японія володіла наймогутнішими позиціями, а також відсилати туди своїх радників. Крім того, Японія відмовлялась від захопленої нею в роки Першої світової війни території в районі півострова Шаньдун, яка, змінюючи умови Версальського мирного договору, поверталася Китаю. Все це, звичайно, послабляло позиції Японії у цій країні, а значить, було на руку Сполученим Штатам.

Ще однією важливою перемогою США на конференції було прийняття так званого „договору 5-ти держав” (6.02.1922) про скорочення морських озброєнь.

Намагаючись позбавити Англію першості у тоннажі військово-морського флоту, Сполучені Штати виступили з програмою великого обмеження морських озброєнь. Голова американської делегації, державний секретар США Чарлз Еванс Х’юз на першому ж засіданні конференції висунув три основні пропозиції: 1) тимчасово припинити будувати лінкори особливо великого тоннажу; 2) вивести з ладу деякі кораблі, які вже знаходились на озброєнні морських держав; 3) встановити співвідношення тоннажу основних категорій військово-морського флоту великих держав.

Висуваючи цю радикальну програму обмеження морських озброєнь і рекламуючи свої пропозиції як свідоцтво миролюбства Америки, керівні кола США, звичайно, і не замислювались про справжнє роззброєння. Про це говорив хоча б той факт, що незадовго до скликання конференції американський конгрес затвердив нові великі асигнування на розширення військово-морського флоту. Але все ж військово-морські сили США як і раніше значно відставали від військово-морського флоту Англії. Небезпечно наближався до розмірів американського флоту і японський військово-морський флот. Негайне збільшення американського військово-морського флоту потребувало нових, дуже великих коштів, а головне, було вкрай ускладненим з-за сильних пацифістських настроїв громадської думки. Тому, пропонуючи тимчасово призупинити будування могутніх лінкорів, американська делегація розраховувала на те, що, добре підготувавшись та провівши необхідну обробку громадської думки, Сполученні Штати з плином часу ліквідують різку перевагу англійського військово-морського флоту над американським, яка мала місце на початку 20-х рр., і залишать далеко позаду військово-морський флот Японії.

Не менш важливе значення мав і той факт, що через Панамський канал, найкрупнішу військово-морську базу США, не могли проходити кораблі, водотоннажністю більше 35 тис. т. Між тим Англія, а слідом за нею й Японія, приступили в ті роки до будівництва лінкорів з тоннажем 40-45 тис. т. Якщо б Сполучені Штати, змагаючись з ними, почали будувати такі ж лінійні кораблі, то сфера дій американського військово-морського флоту була б суттєво обмежена і перекидання кораблів з Атлантичного в Тихий океан і назад вимагало б значно більшого часу. Ясно, що на це Сполучені Штати погодитись не могли, намагаючись мати необмежені можливості маневрування свого військово-морського флоту. Це й стало однією з додаткових причин того, що американська делегація наполягала на забороні будівництва лінкорів водотоннажністю більше 35 тис. т. Така умова і була записана в „договорі 5-ти держав”, під яким поставили свої підписи представники США, Англії, Японії, Франції та Італії. Вже одне це було значним успіхом американської делегації.

Але ще більш важливим для Сполучених Штатів був інший пункт „договору 5-ти держав”. Подолавши опір своїх партнерів-конкурентів, американська делегація добилася встановлення вигідного для США співвідношення тоннажу найкрупніших категорій військово-морського флоту – лінкорів та авіаносців. Співвідношення тоннажу лінійних флотів США, Англії, Японії, Франції та Італії було встановлено відповідно у пропорції 5:5:3:1,75:1,75. Цій пропорції відповідали абсолютні розміри тоннажу лінкорів, встановлені Вашингтонською конференцією, в 525 тис. т для США та Англії, в 315 тис. т для Японії і в 175 тис. т для Франції та Італії. Отже, Сполучені Штати добилися встановлення принципу рівності свого лінійного флоту з англійським, а тоннаж японського лінійного флоту був встановлений на значно більш низькому рівні.

Американська делегація намагалась розповсюдити це співвідношення й на усі інші категорії військово-морського флоту – крейсери, есмінці і підводні човни, але зазнала невдачі. Проти американських планів рішуче виступила делегація Англії. Особливо наполегливо вона заперечувала проти розповсюдження прийнятої для лінійного флоту пропорції на крейсерський флот. Це не було випадковістю, тому що швидкохідний крейсерський флот був вкрай необхідний Англії для ефективного зв’язку з розкиданими по усьому світу частинами Британської імперії. Опір Англії перешкодив розповсюдити встановлену для лінкорів та авіаносців пропорцію на крейсери та есмінці.

Проти скорочення тоннажу підводних човнів з усією рішучістю виступила делегація Франції. Але з найбільшою непримиренністю французькі делегати боролися проти висловлених на конференції пропозицій про повне вилучення підводного флоту з військово-морських сил великих держав. З активним захистом цієї пропозиції виступив міністр закордонних справ Англії Артур Бальфур. Він назвав підводні човни найбільш варварським видом військово-морських сил і нагадав делегатам конференції про безжалісну підводну війну, яку вела Німеччина проти Англії. У відповідь голова французької делегації Альбер Сарро назвав безглуздими спроби протиставити одні категорії військово-морського флоту іншим. Репліка Сарро була перейнята уїдливим сарказмом. Він заявив: „Англійці пропонують знищити підводні човни. Ми з цим ніяк не можемо погодитись. От якщо Англія погодиться на те, щоб знищити лінкори, тоді Франція відразу ж піде на ліквідацію свого підводного флоту. Правда, нам говорять, що Англія ніколи не використовує лінкори у військових цілях. Ну, звичайно, вона утримує їх, за всією вірогідністю, для ловлі сардин. Так нехай же вона дозволить бідній Франції мати підводні човни, ну, скажімо, для ботанічних досліджень морського дна.”

Гострі суперечки так і не дозволили делегації США добитися розповсюдження встановленого для лінійного флоту співвідношення тоннажу на усі категорії військово-морського флоту великих держав. Але навіть одне лише рішення для лінійного флоту було великою перемогою американської дипломатії.

Нарешті, третім важливим документом Вашингтонської конференції був „договір 4-х держав” (13 грудня 1921 р.) (США, Англії, Японії і Франції) про „спільну охорону своїх прав та інтересів в басейні Тихого океану”. Це був пакт чотирьох найкрупніших держав про спільний захист status quo в цьому важливому районі земної кулі. Одна із статей цього договору наголошувала, що після ратифікації „договору 4-х держав” втрачає силу англо-японський союзний договір, укладений в 1902 р. та поновлений в 1911 р. Це була ще одна перемога американської дипломатії. Сполученим Штатам тепер вже не протистояв в басейні Тихого океану англо-японський блок. Правда, делегати Англії на конференції заспокоювали своїх японських колег, стверджуючи, що англо-японський договір був не анульований, а замінений чотирьохстороннім пактом. Проте один з членів японської делегації по-іншому оцінив цей факт. „Ви справили нашому союзові блискучі похорони”, – заявив він.

Таким чином, скликання та рішення Вашингтонської конференції 1921-1922 рр. стали першою великою перемогою Сполучених Штатів після закінчення Першої світової війни. Вперше після війни їм вдалося добитися реального посилення їх ролі у сфері світової політики. Спираючись на свою різко зрослу фінансово-економічну могутність, Сполучені Штати взяли хоча й частковий, але все ж реванш за свою поразку у Парижі. В цьому смислі Вашингтонська конференція, будучи продовженням Версалю, в той же час стала і його частковою ревізією.

Саме скликання і рішення Вашингтонської конференції ясно показали, що Версальська система нетривка, що вона в кращому випадку може на якійсь час врегулювати протиріччя між найкрупнішими державами, але не здатна їх усунути. І після проведення Вашингтонської конференції ці протиріччя продовжували зберігатись та загострюватись.

Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин не могло не послабити й те, що вона в цілому була заснована на імперіалістичних принципах і не відповідала прагненням народів світу встановити принципи справедливості не тільки у внутрішньому ладі держав світу, а й в системі міжнародних відносин.

Історія майбутніх двадцяти років показала хронічну нетривкість Версальсько-Вашингтонської системи. Протиріччя, закладені в ній, в кінцевому рахунку привели світ до Другої світової війни.