Проблема доказування порушень прав інтелектуальної власності у мережі Інтернет

Діана ШАРКО,

студентка 1 курсу магістратури Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ

Опубліковано в журналі «Інтелектуальна власність», № 7, 2009 р., с. 26.

У час розвитку цифрових технологій по-м рушення прав інтелектуальної власності у мережі Інтернет трапляється часто. Однак поширена серед порушників думка про те, що Інтернет являє собою неправове середовище, є помилковою. Як приклад можна згадати російський прецедент «письменники проти Інтернет-бібліотек». Йдеться про позов щодо порушення авторських прав, який був поданий Едуардом Геворкяном до Інтернет-ресурсу lib.ru. За неправомірне використання своєї книги письменник вимагав компенсацію в розмірі 500 тис. рублів, а моральну шкоду він оцінив в 1 млн рублів. Незабаром й інші письменники — Олександра Марініна, Олена Катасонова, Василь Головачев — подали позови з метою покарання порушників їх прав — власників електронних бібліотек lib.ru, litportal.ru, edu-all.ru, аldеbaran.ru, bestlibrary.ru та lib.nexter.ru.

До цих прецедентів випадки несанкціонованого використання літературних творів в Інтернеті у Російській Федерації не приводили до суду, чому значною мірою сприяв правовий нігілізм правовласників, які вважають, що захистити свої права в Інтернеті дорожче, ніж нести збитки [1].

Найефективнішим засобом для боротьби з піратством в Інтернеті є захист своїх прав у судовому порядку, але для звернення до суду необхідно зібрати достатні докази порушення своїх прав. Однак, на жаль, з огляду на специфіку таких порушень — можливість у будь-який момент припинити їх вчинення та оперативно усунути сліди — доведення факту їх скоєння у суді є досить проблематичним.

Відомі випадки, коли позивач організовував огляд сайту відповідача безпосередньо в залі судового засідання — приносив ноутбук і, підключившись до Інтернету через мобільний телефон, показував даний сайт суду та всім присутнім. Головне у таких випадках, щоб доступ до сайту відповідача не був блокований до початку розгляду справи [3].

Проте, на жаль, найчастіше порушник, дізнавшись про порушену проти нього справу, прибирає зі свого сайту об'єкти, розміщенні з порушенням прав інтелектуальної власності.

Для прикладу можна згадати справу видавництва Аd Магgіnеm проти Андрія Чернова. Останнього звинуватили в порушенні авторського права, яке полягало у тому, що він «виклав» в Інтернеті повний текст роману Володимира Сорокіна «Блакитне сало» без дозволу автора та видавництва. Суд відхилив вимоги позивача, оскільки на момент судового розгляду роману на сайті вже не було [4].

Тому на практиці фіксація та доказування порушень прав інтелектуальної власності в Інтернеті є досить сумнівною справою. Розглянемо можливі засоби доказування таких порушень.

Відповідно до ст. 57 Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 р. № 1618-ІУ, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, яких допитували як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Стаття 32 Господарського процесуального кодексу України від 6.11.1991 р. № 1798-XII (ГПК) передбачає такі засоби доказування: письмові і речові докази; висновки судових експертів; пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

Розглянемо їх докладніше.

Пояснення сторін та їхніх представників. Найперший засіб доказування та найперше, що суд отримає від особи, чиї права були порушені несанкціонованим використанням твору в Інтернеті — це пояснення. Вони можуть бути усними або письмовими. Однак пояснення сторін підлягають перевірці та оцінці у сукупності з іншими доказами у справі. Тому для всебічного розгляду справи їх вочевидь недостатньо {2].

Показання свідків. Перші спори про порушення прав інтелектуальної власності в Інтернеті вирішувалися саме на підставі показань свідків. При їх оцінці суд може враховувати характер взаємовідносин між свідками і сторонами по справі (родичі, близькі друзі, знайомі, співробітники, «випадкові перехожі»), а також обставини, за яких особа, власне, і стала свідком. Не можна виключити, що Інтернет-сторінка, яка нібито належить відповідачу, була сфабрикована самим «потерпілим». Тому, на наш погляд, значно більшу довіру суду здатні викликати показання «випадкових осіб», які стали очевидцями правопорушення (ознайомилися з сайтом правопорушника) на нейтральній території, наприклад, в Інтернет-кафе, за допомогою комп'ютера, який не належить ані позивачу, ані відповідачу [4].

Речові докази. Процес огляду «піратського сайту» можна записати на відео, а потім представити цей запис як доказ у суді. Речовими доказами також можуть виступати жорсткі диски комп'ютерів, дискети, СD-диски та інші носії інформації.

Висновки експертів. Очевидно, що деякі питання, які виникають при вирішенні судом таких спорів, потребують спеціальних знань. Тому досить важливим доказом вважається висновок експерта. Учасники судового процесу мають право пропонувати суду питання, які повинні бути роз'яснені судовим експертом, але остаточне коло цих питань встановлюється судом в ухвалі. Експертизи з питань, пов'язаних з об'єктами права інтелектуальної власності проводяться, зокрема, фахівцями Науково-дослідного центру судових експертиз з питань інтелектуальної власності.

Експерт може провести дослідження жорсткого диска комп'ютера, який використовувався порушником, та відновити файли, що містилися па ньому, але були «передбачливо» видалені або перезаписані порушником. Спеціалісти стверджують, що сучасні засоби і методи дозволяють у будь-якому випадку відновити зміст файлу, навіть перезаписаного до восьми разів [2].

Письмові докази. Чинне процесуальне законодавство не містить жодної вказівки на те, що копії web-сторінок повинні надаватися суду саме в паперовій формі. Проте варто пам'ятати про те, що наразі не скасовані й використовуються господарськими судами Інструктивні вказівки Держарбітражу СРСР від 29.06.79 р. № И-1-4 «Про використання як доказів документів, підготовлених за допомогою електронно-обчислювальної техніки», пункт 9 яких зазначає: «Дані, що містяться на технічному носії (перфострічці, перфокарті, магнітній стрічці, магнітному диску тощо), можуть бути використані як докази в справі тільки у випадках, коли вони перетворені у форму, придатну для звичайного сприйняття і збереження в справі». Звідси можна дійти висновку, що формою, придатною для збереження у справі, може бути паперовий носій — роздруковані сторінки web-сайту, а також дискета, котра містить файли з цими сторінками. Але ускладнення приховані у вимозі ч. 2 ст. 36 ГПК надати письмові докази в оригіналі чи у засвідченій належним чином копії.

Прості роздруківки web-сторінок на принтері як докази суди, як правило, не приймають. Як приклад можна навести справу за позовом TOB «ПРОМО-РУ» до TOB «Пізнавальна книга плюс» (видавництво). Видавництво звинувачували у використанні чужих текстів із сайту TOB «ПРОМО-РУ» у своїх друкованих виданнях. У цій справі надані позивачем матеріали, отримані з Інтернету, були виключені з доказової бази за клопотанням відповідача.

Досить цікавим та перспективним є російський досвід забезпечення доказів за допомогою нотаріусів. Відповідно до ст. 102 Основ законодавства РФ про нотаріат від 11.02.1993 р. № 4462-1 на прохання зацікавлених осіб нотаріуси забезпечують докази, необхідні у випадку провадження справи у суді чи адміністративному органі, якщо є підстави вважати, що подання доказів згодом стане неможливим або ускладненим. З огляду на специфіку правопорушень, котрі здійснюються через Інтернет (можливість припинити незаконне використання об'єктів виключних прав у будь-який момент), правопорушення не потребують доказування. Нотаріус не забезпечує доказів по справі, яка на момент звернення до нього зацікавлених осіб знаходиться у провадженні суду або адміністративного органу.

Відповідно до ст. 103 Основ законодавства РФ «Про нотаріат» від 11.02.1993 р. № 4462-1 процедура нотаріального забезпечення доказів складається з таких етапів:

1. Звернення до нотаріуса із заявою про забезпечення доказів і надання всіх необхідних документів. Для звернення автор або представник автора повинні мати паспорти, роздруківку адрес web-сторінок, на яких розміщені об'єкти, документи, що підтверджують повноваження представників.

2. Підготовка та відправлення нотаріусом повідомлень про проведення огляду доказів зацікавленим особам, якщо їх коло можна встановити на момент звернення. При цьому неявка зацікавлених осіб не є перешкодою для проведення нотаріальної дії.

3. Здійснюється фактичний огляд доказів нотаріусом, про що складається протокол огляду з докладним викладенням у ньому процесу огляду доказів. Переконавшись у наявності відповідного матеріалу на wеЬ -сторінці, нотаріус роздруковує її (бажано роздрукувати сторінку цілком, в тому вигляді, в якому її бачать відвідувачі сайту, без розриву тексту та інших елементів змісту) і складає протокол з описом результатів забезпечення письмового доказу. Протокол підписується нотаріусом, усіма особами, які брали участь при проведенні нотаріальної дії, скріплюється печаткою нотаріуса і зшивається разом з роздруківкою wеЬ-сторінок в єдиний документ. До протоколу також може підшиватися CD –R -диск із записом досліджуваного сайту.

Вся процедура може тривати від 2-х до 7-ми днів залежно від обсягу матеріалів, що підлягають огляду, та графіку роботи нотаріуса. Задокументовані підсумки огляду сайту є письмовими доказами.

На жаль, у ст. 34 Закону України «Про нотаріат» від 2.09.1993 р. № 3425-ХІІ така нотаріальна дія, як забезпечення доказів нотаріусом, не передбачена. Проте відповідно до ст. 13 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (ратифікованої із застереженнями Законом України № 240/94-ВР від 10.11.94 р.) документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені чи засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за установленою формою, і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без будь-якого спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів. Таким чином, протокол, складений російським нотаріусом, може бути доказом в українському суді. Він не підлягає процедурі легалізації та/або апостилювання, однак в Україні необхідно буде перекласти його державною мовою.

З іншою боку, п. 10 ст. 34 зазначеного Закону України «Про нотаріат» передбачена така нотаріальна дія, як засвідчення вірності копій документів та виписок із них. Відповідно до и. 255 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3.03.2004 р. № 20/5, «нотаріуси засвідчують вірність копій (фотокопій) документів, виданих юридичними особами за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій (фотокопій) не заборонено законом».

Згідно зі ст. 27 Закону України «Про інформацію» від 2.10.1992 р. № 2657-ХП документ -- це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві.

З цього формулювання можна зробити висновок, що сторінки wеЬ -сайту є документами. Норми, які прямо забороняли б засвідчення їх копій, в українському законодавстві відсутні. Але на практиці нотаріуси необгрунтовано відмовляються засвідчувати вірність копій сторінок wеЬ -сайтів.

Не слід забувати і про можливість вжиття запобіжних заходів. Відповідно до ст. 43-1 ГПК особа, яка має підстави побоюватись, що подання потрібних для неї доказів стане згодом неможливим або утрудненим, має право звернутися до господарського суду із заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову. В нашому випадку для цього є-всі необхідні підстави, адже порушник може будь-коли прибрати використовуваний з порушенням прав інтелектуальної власності об'єкт зі свого сайту. Видом запобіжного заходу, необхідного у випадку, котрий нами розглядається, є витребування доказів (ст. 43-2 ГПК). Тож заяву про вжиття запобіжних заходів треба подати ще до того, як порушник припинив оприлюднення спірного сайту в Інтернеті.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зазначити, що доведення факту порушення прав інтелектуальної власності в Інтернеті є досить складною справою, тому зацікавлені особи повинні намагатися зібрати якомога більше різноманітних доказів до моменту звернення до суду з позовною заявою.

Використані джерела

1. Защита прав интеллектуальной собственности в Интернете, http://www.consolieri.com.ua/usI3.html

2. Кириченко И. Правовая регламентация виртуальных отношений, http://itc.ua/node/25295/

3. Погуляев В.В. Обеспечение доказательств нарушений авторских прав в Интернете нотариусами, http://www.uatm.com.ua/show_art.php?who=164

4. Правонарушения в сети Интернет: взгляд на проблему сбора доказательств В.В.Погуляев, http://iprgroup.ua/page/l/1229/

5. Шишов Ф. Способ обеспечения авторского права в Интернете //журнал «Босс», № 7/2000, http://www.cfin. ru/ргеss/Ьоss/2000-07/14.shtml.

103