3.3. Закономірності регіонального розвитку

Найповніше і найглибше суть розвитку суспільно-просторових процесів розкривають відповідні закони і закономірності. Розуміння законів зміню­валося із часом: від трактування, законів як фатуму, що визначає долю людини, через їх поділ на моральні закони (моральні імперативи) та зако­ни природи (незмінні зв'язки між явищами матеріального світу, що можуть бути виражені математичними формулами) до їх розуміння як загальних, необхідних, стабільних, внутрішніх, істотних відношень між елементами системи, що зумовлюють її перехід з одного стану до наступного.

Як зазначає О. Шаблій, "кожна наука, якщо вона справді є такою, має свої закони і закономірності. Оскільки суспільна географія вивчає перед­усім геопросторову (територіальну) організацію суспільства чи його складових частин, то її закони - це закони цієї організації" [238, с. 120]. Водночас, за словами О.Топчієва, географічна наука у цілому перебу­ває у ситуації, коли, з одного боку, наявний величезний фактологічний матеріал різноманітних спостережень, що містять достатню кількість встановлених (і масу ще не осмислених) тенденцій і закономірностей, з другого - ще вкрай недостатньо сформований теоретичний базис біль­шості географічних дисциплін, слабко підкріплений відповідними науко­вими законами [216, с. 64].

У вітчизняній науці не існує одностайності у поглядах на зміст суспі­льно-географічних законів. Одна з перших спроб обґрунтувати систему економіко-географічних законів належить М. Паламарчуку, М. Пістуну та О. Шаблію (1980) [144, с. 21-23]. У подальшому робилися спроби вдос­коналення системи суспільно-географічних законів та закономірностей М.Пістуном (1994, 1996), О.Шаблієм (1990, 2001), О. Топчієвим (2005) [153, с. 41-42; 238, с. 120-148; 216, с.59-65].

Суспільно-географічні закони та закономірності за своїм змістом ві­дображають домінуючі тенденції, що визначають напрями змін геопросторової організації людської діяльності. Проте це не означає абсолютної відсутності відхилень, випадковостей, які не відповідають таким законам і закономірностям. Вони відображають лише регулярну багаторазову просторову та часову повторюваність певних тенденцій, а не суворо детермінують розвиток.

Водночас варто зазначити, що, на думку Ф. Шефера, доповнення за­конів морфології (структури) законами, які розкривають процеси, є озна­кою зрілості науки. Тому спроби обґрунтування закономірностей регіо­нального розвитку як суспільно-просторового процесу можна трактувати як вищий рівень теоретичного осмислення в суспільні географії. Як за­значає О Мохначук, знання закономірностей структури, функціонування і розвитку економіко-географічних систем є необхідною умовою переходу до їх прогнозування [126, с. 144-145].

111З точки зору суспільно-географічного прогнозування, найістотнішими, на думку автора, є такі закономірності регіонального розвитку, як цикліч­ність, стадійність, комплексність та гетерохронна коеволюційність.

• Циклічність. Найзагальнішою графічною моделлю розвитку є спі­раль, де елементи циклічності, регулярної повторюваності подій поєд­нуються з односпрямованою поступальною траєкторією [8, с. 23]. Циклі­чність - це постійна, неперервна повторюваність зміни певного набору стадій, фаз регіонального розвитку. Зазвичай йдеться про зміни типу "регіональний розвиток - деградація", "територіальне зростання - спа­дання", "територіальне концентрування - дифузія", "територіальна поля­ризація - рівномірність розміщення людської діяльності" тощо.

• Питання циклічності економічного розвитку досліджуються ще з кінця XIX ст. Так, український вчений М. Туган-Барановський (1894) зробив висновок, що перешкодою для безперервного кумулятивного розвитку виробництва є не стільки зовнішні фактори, скільки внутрішні властивос­ті економічної системи, які визначаються циклічною закономірністю від­творення основного капіталу [13, с. 22]. Вплив технологічних і фінансо­вих факторів на зміну стадій підйому та депресії розкрив на початку XX ст. австрійський вчений Й. Шумпетер. Період підйому, згідно його теорії, є наслідком масової появи нових підприємців (тобто підприємців, що впроваджують певні інновації). Першим симптомом підйому є зростання капіталовкладень, далі - зростання попиту на продукцію, що, у свою чергу, викликає зростання попиту на робочу силу, зростання рівня за­йнятості, зростання доходів населення та зростання цін. Як наслідок, порушується рівновага, підйом фактично викликає кризу, веде до депре­сії. Тривалість періоду підйому визначається часом від масової появи нових підприємців до масового виходу на ринок їх продукції. Першою ознакою закінчення стадії підйому є падіння цін. Процеси, що відбува­ються у період депресії, є пошуком нової рівноваги, адаптації до віднос­но швидких і істотних змін, викликаних підйомом. Депресія при цьому охоплює значно більше галузей, ніж підйом. Тривалість періоду депресії визначається часом, необхідним для встановлення певної відповідності між затратами та цінами. Тому кожному наступному підйому передує хоча і не повна, але у першому наближенні рівновага [245].

• У 1920-х рр. Н. Кондратьєв обґрунтував часові параметри циклічних коливань економіки, виділивши у межах циклу дві хвилі - підвищуючу та знижуючу. Він виявив таку специфіку економічного розвитку, коли протя­гом останніх десятиріч перед хвилею підйому довгого циклу спостеріга­ється активізація технологічних інновацій, а початок підйому збігається з їх масовим застосуванням [80]. Тому основним надбанням вченого; з точки зору прогнозування, є доведення внутрішнього характеру цикліч­ності розвитку, передбачуваності хвиль підйому та спаду.

• За тривалістю виділяють кілька найпоширеніших економічних циклів (циклів ділової активності):

• 112- дуже короткі сезонні цикли (наприклад, зима-літо);

  • короткі цикли Кітчіна-Крума тривалістю 3-5 років;

  • середні (торгово-промислові, класичні, інвестиційні)цикли Жуґлара тривалістю 7-11 р. та будівельні цикли (цикли Кузнеця) тривалістю 17-18 р.;

  • довгі цикли (великі цикли кон'юнктури Кондратьєва) тривалістю 50-60 років.

• У цілому суспільно-просторові процеси також характеризуються цик­лічністю розвитку і тісно пов'язані як із загальними циклами кон'юнктури, так і специфічними циклами (інвестиційними, демографічними та ін.).

• Зміст циклів регіонального розвитку, процесів районоутворення, зміни територіальної спеціалізації висвітлено у [8, с. 42-54; 10; 11; 214, с. 46-52; 65, с.84-85, 98-127].

• Циклічність регіонального розвитку проявляється на всіх ієрархічних рівнях. Так, наприклад, С.Шульц (1997) виділяє такі цикли соціально-економічного розвитку міста Львова (інтенсивного, екстенсивного та інерційного розвиту господарського комплексу), а у їх межах - стандар­тний набір фаз: підйому, відносної стабільності, спаду, кризи, депресії [244, с. 10-15, 18].

Стадійність. Циклічність характеризує регулярну повторюваність зміни певних стадій, фаз регіонального розвитку у межах кожного циклу, тобто вона тісно пов'язана із наступною закономірністю - стадійністю.

У динаміці процесів зазвичай виділяють стадії підйому, рівноваги та депресії (кризи), або за іншим критерієм - зародження, становлення (формування), розквіту (зрілості), стагнації (стабілізації), занепаду, зникнення (або відродження, трансформації). Окремі параметри розви­тку процесів можуть характеризуватися зміною таких стадій: швидке зростання, повільне зростання, відносна стабільність, повільне спа­дання, швидке спадання.

Стадійність регіонального розвитку тісно пов'язана із зміною стадій суспільного поступу, розвитку цивілізацій, етногенезу, демографічного розвитку, еволюції світового господарства. Тому варто коротко зупини­тися на їх змісті.

Так, класичною (у розумінні її тривалого вимушеного чи свідомого па­нування у світогляді вітчизняних географів) є лінійно-стадійна формацій­на модель розвитку людства (К. Маркс), згідно якої відбувається послі­довна зміна первинної, або архаїчної (об'єднує первіснообщинний та азійський способи виробництва), вторинної (базується на приватній вла­сності і включає рабство, кріпацтво та капіталізм) та комуністичної фор­мацій, або у модифікованому вигляді: первіснообщинна, рабовласниць­ка, феодальна, капіталістична та комуністична соціально-економічні формації, виділені за способом виробництва.

У зарубіжній науці значного поширення набула теорія індустріального суспільства (В. Ростоу, Р. Арон, Д. Белл), яка розглядає соціально-

113економічний прогрес як перехід від традиційного (аграрного) до промис­лового (індустріального) суспільства. При цьому при переході до еконо­мічного піднесення будь-яка країна (регіон) проходить такі стадії: тради­ційне суспільство; визрівання передумов для ривка; ривок до самопідтримуючого зростання; перехід до технологічної зрілості та ера масового споживання (В. Ростоу). О. Тофлер у поступі суспільства виділяє три хвилі - першу (суспільство аграрного типу), другу (індустріальне суспіль­ство) та третю (суперіндустріальне суспільство).

А.Дж. Тойнбі визначив фази розвитку цивілізацій ("виклик" середови­ща (генерація цивілізації), зростання, надлом, розпад цивілізації; її від­родження (нетривале) та перетворення, продовження розпаду), а Л. Гумільов - фази етногенезу: пасіонарний поштовх (народження етно­су), динамічний підйом (прихована та явна фази зростання), акматична (надлишок пасіонарності в етносі, перегрів системи), надлом етносу, інерції ("золота осінь" етносу), обскурації (апатія, пасивність, відсутність високих ідеалів) та меморіальна фази.

Стадійним є і демографічний розвиток (рис. 3.6).

Рис. 3.6. Стадії демографічного розвитку