Завдання для виконання до семінару за М.Коцюбинським «Тіні забутих предків»

1. І група «Географи» (Багданян Д. – презентація, Михайлова К., Бєляєва Л. - готуються представляти повідомлення) представляють гуцульський край з географіч­ної точки зору.

2. ІІ група «Історики» (Титаренко О., Мурат Т.) розповідають про історію Гуцульщини.

3. ІІІ група «Художники» (Петрашенко О., Дорич С., Худакова Л.), роблять огляд ілюстрацій до повісті «Тіні забутих предків», коментують їх (Див. додаток 1), представляють власні малюнки.

4. IV група «Етнографи» (Багданян Д. – презентація, Мурат Т., Челомбітько К.) доповідають про звичаї, обряди, побут гуцу­лів, демонструють зразки одягу, предмети побуту, про які йшлося у творі М. Коцюбинського. (Див. додаток 2)

5. V група «Міфологи» (Полтавець Т., Безніс Ю.) розповідають про міфологічних істот — арідника, щезника, чугайстра, нявок та ін. (Див. додаток 3)

6. VІ група «Мовознавці-діалектологи» (Приходько В., Склярова Т., Прокоф'єва К.) досліджують роль місцевої лексики у творі (виписують з твору діалектичні вирази та за допомогою тлумачного словника виписують значення цих слів).

7. VІІ група «Поети» (Ванцовська Т.) аналізує співанки Марічки, представляє власні поетичні твори, навіяні повістю (вірші чи есе, сенкани).

Наприклад:

Марічка Іван

Чиста і бистра Мужній і знаючий

Бігає, співає, кохає Працює, грає, кохає

Сіє добро на землі — Свою дівчину виглядає —

Пісня. Ромео.

8) VІІІ група «Кінокритики» (Лютий В., Букрєєва Т.) порівнюють повість «Тіні забутих предків» та однойменний кінофільм С. Параджанова, демонструють уривки з нього. (Див. додаток 4)

ДОДАТКИ

Гуцу́льщина (польські Huculszczyzna, словацькі Huculsko) — український етнокультурний регіон, край українських верховинців — гуцулів, розташований у Західні Україні.

Розташування

Гуцульщина розташована в південно-східній частині Українських Карпат. Займає частину Галичини, Буковини, Закарпаття, в сточищі річок Прута з Черемошем і Серетом, горішньої Сучави, горішньої Надвірнянської Бистриці та горішньої Тиси.

Південні та північні межі Гуцульщини утворюють перші вищі хребти й різко звужені долини річок. Південна межа проходить вододільними хребтами Ґорґанів, через Свидівець, Гуцульські Альпи і північні схили Чивчинських гір; північна етнографічна межа пролягає лінією Зелена — Делятин — Яблунів — Пістинь — Косів — Кути (Косівський район) — Вижниця, іноді межі Гуцульщини ширять аж до Коломиї, Надвірної, Солотвина й Монастирчан; на південному заході гуцули заселяють усю долину Тиси на північ та південь від Рахова; східна межа Гуцульщини — лінія Вижниця — Берегомет — Мигове — Банилів-Підгірний. Кілька гуцульських сіл (село Поляни та його околиці) є і на румунській Мармарощині.

Історія

Гуцульщина до 1770 р. входила до складу Туреччини, Молдавії, Польщі, Угорщини; згодом до Австрії й Угорщини;1920—1939 рр. до Румунії, Польщі й Чехословаччини. Незважаючи на штучне адміністративне управління гуцули віками творили старозвичаєві порядки, гірські умови, побут, волоське пастуше право, полонинське тваринництво, спільну матеріальну й духовну культуру, говірки. Взаємообмінові поміж гуцулами сприяло розташування у глибині гір, далеко від шляхів сполучення. Тепер уся Гуцульщина, за винятком 8 сіл на румунській Буковині та кількох сіл на Мармарошині, лежить вУкраїні.

Перші історичні відомості про Гуцульщину з'явилися в польських джерелах 14-го — початку 15 ст.; 1424 р. — перша згадка про Жаб'є; історичні дані про населення скупі, очевидно, на Гуцульщині довго не було панщини, тільки оплата грішми й натурою для відкупу від сусідніх володарів.

У середині 17 — 18 ст. у всій Гуцульщині діяли ватаги опришків (найвідоміший Олекса Довбуш); супроти панщини були скеровані повстання 1840-х, які очолив на буковинській Гуцульщині Лук'ян Кобилиця. Найважливішими виявами національно-громадського життя Гуцульщини були організація Української радикальної партії на початку 20 століття й Січі Кирила Трильовського, бої Українських Січових Стрільців 1914—1915 рр, активна участь у визвольних змаганнях 1918—1920 рр.

Своєрідним явищем був організований 1911 р. Гнатом Хоткевичем аматорський народний Гуцульський театр (режисери Олекса Ремез, Лесь Курбас), де селяни грали п'єси гуцульським говором.

Додаток 1

«Тіні забутих предків» ілюструвалися різними художниками: Михайлом Жуком, Оленою Кульчицькою, В'ячеславом Дозорцем, Іваном Філоновим, Рос­тиславом Палецьким, Сергієм Адамовичем, Георгієм Якутовичем, Елеонорою Іоффе і Леонідом Карташовим, Миколою Стороженком, Любомиром Приймою. Серед графічних ілюстрацій можна виділити два основні напрями — символіко-метафоричний та епічно-розповідний. Сутність першого полягає в цілеспрямо­ваній спробі символізувати зовнішні, матеріальні прояви світу і в такий спосіб пізнати його внутрішній, трансцендентний зміст. Так, символіко-метафоричною є створена Михайлом Жуком титульна сторінка окремого видання повісті (1913), яку йому 1912 року замовив уже тяжкохворий Коцюбинський. Художник виконує прохання письменника. Мистецтвознавці зазначали:

«У цій роботі М. Жук вдався до символіки. Вгорі аркуша він зобразив голову демона, що сперся підборіддям на руки. Пасма волосся переходять у фантастичне крило, а з правого боку внизу починаються язики полум'я, що огортають круглий, орнаментований у стилі гуцульської різьби щит. Над головою демона вирують хма­ри. На брилі скелі висічено напис: "Тіні забутих предків".»

Коцюбинський у листі до Жука писав:

• Дорогий Михайле Івановичу! Малюнок ваш, спасибі, дістав. Він мені дуже подобається з декоративного боку...»

Ірина Коцюбинська згадує:

«Історія цього малюнка така. До Чернігова було вислано студента Якова Бабіча як неблагонадійну людину. Михайло Іванович познайомився з юнаком, допоміг влаштуватися на роботу, а згодом, помітивши, що в юнака якісь дуже довгі пальці та нервові руки, змалював їх для віньєтки до книги "Тіні забутих предків"».

Символіко-метафоричні ілюстрації до повісті «Тіні забутих предків» виконали Ростислав Палецький, Георгій Якутович, Любомир Прийма.

Суть епічно-розповідного підходу до ілюстрування твору Коцюбинського полягає у відтворенні художником основних сюжетних моментів. Так прокоментували повість Олена Кульчицька, Іван Філонов, Елеонора Іоффе, Леонід Карташов і Микола Стороженко. Ілюстрації допомагають нам розгледіти в тексті те, що ми не помітили у процесі самостійного читання, зрозуміти деякі суттєві особливості змісту і художньої форми твору.

Повісті Михайла Михайловича пощастило, оскільки найбільшої повноти перекладу словесних образів на мову образотворчого мистецтва художники досягають тоді, коли вони творять не окремі ілюстрації, а цілі серії їх, так звані ілюстративні сюїти. За текстом твору якраз і написано кілька таких сюїт. Тільки Олена Кульчицька впродовж 1927-1928 років виконала 75 ілюстрацій до ювілейного видання «Тіней забутих предків» (25 робіт вона створила до вступної статті Антона Крушельницького і 50 малюнків до повісті). В ілюстраціях до передмови художниця змальовує чарівну природу Карпат: пейзажі грізного пасма Чорного­рії, диких верхів Шпиці, озера Шибене, гірські потоки, краєвиди села Криворівні, де любив відпочивати Михайло Коцюбинський, дараби на Черемоші, гуцульські хати та колиби. Тут є й жанрові картини — «Гуцульські діти», «У неділю», «Гу­цулка з кужелем на коні».

Олена Львівна розуміла, що книжку читатимуть у Північній, Центральній, Східній і Південній Україні люди, які, можливо, ніколи не бачили Карпат і гу­цулів. Тому вона щедро мережить сторінки ювілейного видання малюнками із зображенням Гуцульщини.

В ілюстративному циклі до повісті Кульчицька на вузлових моментах ха­рактеристик героїв і розвитку сюжету вибудовує цілу візуальну розповідь. Серія Ілюстрацій художниці відтворює композиційні етапи твору, передає емоційний під повісті, вводить читача у світ народної гуцульської міфології. Більшість ма­люнків є заставками або кінцівками до певного розділу. Ідучи за автором, Олена Кульчицька пропонує глядачеві подивитися на розкішні царинки, «пишний по­хід» гуцулів, що поволі рухається суточками (обгороджена гірська стежка), потік, що «летів в долину і тряс по камінню сивою бородою», високогірні полонини зі смереками, полонини, вкриті снігом, небо, мережане яскравими зірками, і світа­нок у горах.

Особливу пізнавальну цінність мають ілюстрації до повісті жанрового харак­теру, що відображають й народні звичаї гуцулів. З точністю дослідника-етнографа Олена Львівна зображує молоду гуцулку, що їде верхи на коні і пряде (щоб не зга­яти жодної вільної хвилини), сцени із життя скотарів, весільний потяг, похорон... Глядачі з цікавістю спостерігають за життям гуцулів-чередників на полонині. Ось бачимо вівчарів, які доглядають овець на пасовищі, розмовляють біля ватри, сцену доїння овець, бербениці з бринзою. Художниця змалювала гуцульську хату, два рази ілюструючи її інтер'єр: меблі, предмети побуту, які дають уявлення про соці­альне становище мешканців, їхні духовні запити. На одній картині бачимо дружну сім'ю, що вечеряє за столом посеред хати, а на другій — приголомшеного важкими думами ґазду. Це не тільки етнографічна, а й психологічна ілюстрація. Горе госпо­даря викликане не злиднями, бо Кульчицька змальовує багату хату з вишуканими кахлями на печі. Причина криється в іншому...

Художниця думає і творить в унісон авторові — в ілюстраціях вона відтворює опоетизовану ним гуцульську фантазію. Ось глядач на малюнку бачить Івана, який, сидячи під смерекою, прислухається до пісні щезника. Уся його увага зосереджена на звуках, що ллються з кичери. Це звуки флояри щезника, постать якого видніється з верхогір'я. На іншій ілюстрації Кульчицька майстерно відтворює танок Івана Палійчука з чугайстром. Той поспішав урятувати хлопця від мавки, а Іван хоче допомогти Марічці втекти від непрошеного гостя. Палійчук приваблю» глядача стрункою поставою, граційністю, а чугайстр дивує ведмежою незграбністю. Ще на одному малюнку художниця показує боротьбу Юри-мольфара з хмарі ми. Градова хмара відступає, підкоряючись волі людини-чаклуна.

Серед жіночих образів повісті вирізняється портрет Палагни, одягненої в розкішне гуцульське вбрання. Вона захоплено розглядає узорчасту крайку, що три має в руках. Жінка дбає про красу, а обличчя має буденне, пісне, душу черству, байдужу.

Найхарактернішою особливістю ілюстрацій Олени Кульчицької, як неодноразово підкреслювали мистецтвознавці, є точність зображення гуцульської дійсності. Кожна картина позначена етнографічністю. Гуцульський побут, мальовничість на родинних обрядів та костюмів завжди глибоко хвилювали художницю, і вона любовно відтворювала найдрібніші деталі одягу, химерні візерунки на предметах щоденного вжитку. Творчо працюючи з художнім текстом повісті, Кульчицька за допомогою пластичної мови графіки доповнила розповідь письменника і стала ніби співавтором книжки, що вийшла 1929 року, і є одним із кращих ювілейних видань художньої літератури, творчим досягненням української книжкової графіки.

Р. Головин, науковець зі Львова, писав:

«Коли перегортаємо листки цього видання, наглядно бачимо в ньому гармонійне поєднання творчості трьох митців: М. Коцюбинського, О. Кульчицької та українського народу. Кожен з них по силі таланту не має собі рівного».

У 1957 році 19 графічних робіт до повісті «Тіні забутих предків» зробив Іван Філонов. Художник глибоко відчув поезію твору й органічно перевів її в образо» творче мистецтво. Коли дивишся на його роботи, згадуються слова Леонардо ді Вінчі: «Живопис — це поезія, яку бачать, а поезія — це живопис, який чують». Визначальною ознакою ілюстрацій Філонова є безмежне захоплення красою жит­тя, людини і природи.

Георгій Якутович розпочав ілюструвати повість Михайла Коцюбинського 1963 року і тоді ж несподівано одержав запрошення знімати фільм за «Тінями забутих предків» як художник-постановник. У 1965 році фільм «Тіні забутих предків» на Міжнародному фестивалі в аргентинському містечку Мар-дель-Плато отримав найвищу нагороду. Заслуга в цьому належить Коцюбинському, Параджанову, колективу акторів і, безперечно, Якутовичу.

Пізніше Р. Корогодський напише про роль художника у творенні шедевру світового кіномистецтва:

«...Знання і любов до Карпат Георгія Якутовича стали первісним чинником освоєння поезії Гуцульщини як неповторного духовно-культурного регіону Украї­ни. Розкрити красу гір, полонин, Черемоша, долин, сіл, церков, духовної цінності залишків матеріальної культури аборигенів міг лише високоосвічений художник, сам закоханий у цей край. Г. Якутович разом з М. Раковським, Ф. Манайлом буквально творили іконописний матеріал, який став, зрештою, картиною «Тіні забутих предків».

Після завершення роботи над фільмом художник продовжує працювати над ілюструванням повісті створивши 19 дереворитів. Йому доводилося долати опір міцного дерева і при цьому не помилятися й на йоту, бо можливість правки кліше виключалася.

Роботи Якутовича як ілюстратора повісті вразили глядачів, стали еталонними для інших художників, що працювали над цим твором. Митець поділив текст на окремі частини, кожен розділ виділив шмуцтитулом (окремий аркуш книжки із заголовком наступного розділу або частини), що складається із цитати (своєрідно­го епіграфа) та вирізьбленого малюнка. На звороті художник умістив гравюру, що виконує роль незвичайного фронтиспіса (малюнок, вміщений на початку книжки, поруч з титульною сторінкою). Окрім цього, в кожній частині вміщені ілюстрації (у першій і четвертій — по чотири, а в другій і третій — по три).

Юрій Белічко відзначав, що завдяки такому макету книжки ілюстрації Якутовича стали «не звичайним додатком до тексту — вони виступають як невід'ємна складова частина, без якої повість втрачає щось істотно важливе». Ігор Верба на­пинає їх фресками «всесилля любові і значущості праці людини. Основна їх ідея — утвердження життя на землі, віра в красу і сенс людського буття».

Концептуальне осмислення Георгієм Якутовичем «Тіней забутих предків» як твору модерного мистецтва і прагнення засобами графіки відтворити це, увічнити Нетлінне, що завжди хвилює людство, вивело ілюстратора на розуміння глибин­них найдовершеніших архетипів і високий рівень сучасного людинознавства.

Елеонора Іоффе і Леонід Карташов підготували в 1977 році (видруковані п 1979 році) 16 ілюстрацій до «Тіней забутих предків» і зачарували глядача своєрідністю сюжетних композицій, свіжістю образів, колоритністю костюмів, неперевершеною красою пейзажів Гуцульщини. Кольорові листівки Е. Іоффе І Л. Карташова є цікавими коментарями до повісті Коцюбинського. Створенню ілюстрацій передувала велика підготовча робота. Художники неодноразово виїздили в Карпати, де досконало вивчали життя й побут гуцулів, бо розуміли, що художній текст — це лише відправна точка. А ще є справжнє життя, яке може дати відповіді на багато запитань, що постійно виникають у процесі творення. Ілюстрації до повісті вийшли живими, «озвученими» кипінням гірських річок, громовим ричанням верхів, шумом смерек, плачем самотності, різдвяною тишею, голосним прокляттям і тихою молитвою...

Роботи Олени Кульчицької, Івана Філонова, Елеонори Іоффе та Леоніда Карта­шова є загалом суто ілюстративними, а графіка Георгія Якутовича — синтетична, І прихованим підтекстом. Вона виявила філософський тип мислення художника, що надає його творам особливої глибини. Ілюстрації Якутовича не стільки зма­льовують образи повісті, скільки по-своєму тлумачать їх. Художник намагається доповнити письменника, виразити те, що залишилося поза текстом, але випливає В логіки розгортання дії. Пропонуємо вашій увазі зроблене Ю.Белічком зістав­лення двох малюнків художника до першої частини повісті — «Стріча ворожих родів», «Іван та Марічка над потоком».

У повісті "Тіні забутих предків", ілюстрованій Георгієм Якутовичем, перший розворот є особливо цікавим. У ньому художник зіставляв страшну й безглузду бійку родів та ідилічну сцену зустрічі Івана й Марічки. Таке протиставлення ви­пливає з літературної основи, де сцена бійки безпосередньо передує першому зна­йомству головних героїв повісті. Коцюбинський описує бійку фрагментарно, але досить виразно:

"...Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів.

Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий. Раптом на вузенькій до­розі, між скелею і Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки і жін­ки — спинились і збились в купу. В лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, не відомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялись роди — Гутенюки з Палійчуками..."»

Опис надто ескізний, але художникові й цього цілком досить, бо він пішов шляхом не конкретизації літературного сюжету, а виявлення його емоційного змісту. Ілюстрація насичена почуттям жаху, в ній ніби все збуджене, в русі, готове впасти долу — і бартки, занесені над головами, і руки, і здиблений кінь, і навіть розп'ятий Христос на придорожньому хресті ніби сплеснув руками й німо кричить від жаху. Рушиться людське життя, і цей факт художник подає як катаклізм... Створенню відповідного емоційного настрою сприяє й сама формальна побудова гравюри: штрих у ній прямолінійний, дещо навіть відверто грубуватий, лінії стикаються під прямими кутами, а світлотіньові ефекти посилюють враження безладно перемішаного натовпу, тісноти. Художник свідомо відмовляється від ви­шуканої красивості форм, від благообразності лиць, бо це суперечило б і змістові сюжету, і його особистому ставленню до події.

Повною антитезою цій ілюстрації є парна композиція «Іван та Марічка над потоком». Вона прозора і ясна. Дві маленькі постаті дітей вимальовуються на тлі швидкоплинного потоку, струмені якого обтікають каміння, підіймаються хвилями, закручуються й утворюють неповторної краси візерунок, серед якого де-не-де вгадуються рибки. Це чистий, ще нічим не стривожений дитячий світ. Рух води відтворено так матеріально, що викликає в уяві звукову асоціацію з дзюрчання і плескотінням сріблястого потоку. Тут виявилася самодостатня змістовність ми, яка помітно збагачує образ.