Додаток 2

Перед тим, як почати роботу над твором про гуцулів, Коцюбинський дві приїздив у Карпати, щоб краще пізнати життя людей цього краю. Запросив йо в чарівні гори Володимир Гнатюк, відомий український учений-етнограф, фольклорист. На його запросини письменник пообіцяв заїхати у гуцульське село Криворівню, коли буде повертатися з Капрі.

Оскільки Коцюбинський здійснив подорож у цей чарівний край і він справи на нього незабутнє враження і природою і людьми, пропоную й вам пройти тим стежинами Карпат, що повідали великому майстрові таємниці життя, звичаї, обряди гуцулів. Допоможуть нам у цьому й етнографічні студії науковців, і, звичайно, прекрасна повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», джерелами якої стали власні спостереження автора, «Матеріали до гуцульської демонології» А. Онищука, «Гуцульщина» В. Шухевича та фольклорні збірники В. Гнатюка.

* * *

Ми здійснимо заочну мандрівку українськими Карпатами, що становлять сво­єрідний регіон нашої держави. На розміщення населення тут поряд з історичним " й соціально-економічними умовами особливо впливали природно-географічні. Населення Карпат є надзвичайно своєрідним, у його культурі зберігається багато специфічних рис, зумовлених особливостями гірського ландшафту, ізольованістю побуту і певною мірою консервативністю.

Тут люди ніби зрослися з природою, з якої черпали все нову й нову життєву енергію. Особливості гірського краю наклали певний відбиток на психологію, побут, звичаї і обряди. Гра фарб, світла і тіней у довкіллі впливали на формуван­ня й естетичні почування людей, що особливо помітно в артистичній творчості мешканців Карпат (танки, пісні, різьблення, вишивки), а також у мові гуцулів, лемків, бойків — найвідоміших етнічних груп горян.

Класичним прикладом реакції людей на середовище, що їх оточує, є характер гуцулів.

Саме тому гуцули й захопили М. Коцюбинського. Ось що він пише у листі д М. Горького:

«Все время провожу в экскурсиях по горам, верхом на гуцульском коне, легком и грациозном, как балерина. Побывал в диких местах, доступних немногим, на "полонинах", где гуцулы-намады проводят со своими стадами все лето. Если бы Вы знали, как величественна здесь природа, какая первобытная жизнь. Глубокий язычник-гуцул всю свою жизнь, до смерти, проводит в борьбе со злыми духами, населяющими леса, горы и воды. Христианством он воспользовался только для того, чтобы украсить языческий культ. Сколькр здесь красивих сказок, преданий, пове­рни, символові Собираю материал, переживаю природу, смотрю, слушаю и учусь».

Можливо, вам цікаво знати про походження назви «гуцул», хоча це питання остаточно й не з'ясоване. Деякі вчені пов'язують його з молдавським «гоц», «гуц», (розбійник) і, отже, з масовим повстанським рухом народних месників-опришків у ХVІІ-ХVІІІ ст. На думку інших, слово це походить від «кочул» — пастух, ще ін­ших — від давньоруського племені уличів.

* * *

Історико-етнографічна територія Гуцульщини за сучасним адміністративним ділом охоплює південні частини Надвірнянського, Косівського та Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району, Путинський район Чернівецької та Рахівський район Закарпатської областей. І їй дошці висить карта-схема Гуцульщини, на ній виділено село Криворівню. Нині там створено літературно-етнографічний музей, відомий далеко за межами України.

Споконвіку гуцули займалися скотарством, лісовим промислом, сплавом лісу по гірських річках. Через природно-географічні особливості Карпат землеробство було розвинене слабо. Гуцули відомі художніми промислами, обробкою металу, гончарними виробами, килимарством.

***

Краса цього краю, майстерність і талант його народу відбилися й у формах традиційного українського костюма. Одяг населення Карпат вирізняють в окре­мий комплекс, адже костюм гуцулів, зберігаючи багато архаїчних рис, відзначається особливою своєрідністю.

Ось як про це говориться у повісті:

«Туго росла дитина [Іван], а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить ісе і штани» [штани були віковою ознакою у хлопців —14 років, коли без них виходити на люди не можна було].

«Гачі на ньому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить».

«Ледве помітний в лісовій землі, збирав квіти і косичив ними свою кресаню [бриль], а утомившись, лягав десь під сіном».

«Всі вони [гуцули] були богомільні, любили ходити до церкви і особливо на храм.

Витягалося найкраще лудіння [одяг], нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече».

«Іван зловив її коло річки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчина з криком кинулась їх захищати».

«Мені неня купила нову запаску... і постоли... і мережані капчурі...»

«Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись».

«Його Палагна була з багацького роду... вона любила пишне лудіння [одяг], і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди...»

«Бряжчало намисто у молодиць на грудях...»

Чоловіки-гуцули носили тунікоподібну сорочку навипуск, підперізуючи її чересом — широким шкіряним поясом з металевими прикрасами і орнаментальним тисненням; гачі — штани з білого сукна, крашениці — з кольорового сукна, крашениці — штани з білого полотна. Найвідоміший елемент костюма гуцулів — кептар (овчинна безрукавка) і сердак (прямоспинний короткий піджак із домашнього сукна темного кольору, з бічними клинками або без них). Плечовий та верхній одяг у гуцулів густо оздоблювався вишивкою, аплікаціями. З головних уборів були по­ширені хутряні шапки-ушанки, влітку одягали брилі-кресані, оздоблені півнячим пір'ям або квітами, зібраними в лісі. Найпоширенішим взуттям були постоли, що вдягались на онучі або панчохи з домотканого сукна. Молодь носила й чоботи. Невід'ємними елементами костюма чоловіків були шкіряна, прикрашена тиснен­ням та мідними бляшками, торбинка, яку вішали через плече (тобівка), порохівни­ця (перехресниця) і топірець.

Чоловіки, як і жінки, любили прикрашати себе намистом з плодів, між яких були вплетені мідні ґудзики; браслетами, мідними ланцюжками — ретязями. Ре­тязі з хрестиками одягались і на шию, ними скріплювали поли сердака, коли його накидали на плечі, на них підвішували до пояса люльку. Носили чоловіки і персні з пірамідальними виступами.

Опис елементів костюма часто трапляється у повісті. Автор називає той чи той елемент, щоб показати або підкреслити вік героїв та їх соціальний стан. Так Палагна — жінка Івана, любила пишний одяг, бо була із заможного роду, і носила шовкові хустки та дорогі прикраси (згарди) не тільки в свята, а й у будень.

Святковим жіночим одягом була гугля — плащоподібна накидка з вовняної тканини. Коцюбинський підкреслює, що і вона — певний символ заможності, тому її доставали із скрині не для того, щоб одягнути, а пронести обережно на ціпку, ли це робила Іванова мати, йдучи до церкви. Адже рід їх був не дуже заможний.

Основним елементом гуцульського жіночого костюма були: сорочка, смугасті запаски, кептар та сердак, які не відрізнялися від чоловічих. Жінки носили ще й хутряні сердаки й короткі кожушки. За взуття для всіх жінок правили постоли, які у свята одягали з панчохами (капчурами), а для дівчат — ще й чоботи. Жінки носили ногавиці — доколінниці.

* * *

Усвідомлення єдності з природою породжувало прагнення жити багатим ду­ховним життям. Природа й кохання допомагали розкрити й розвинути найкращі сторони людської душі, яка не тільки може чути мелодію гір, лісів, струмків і водограїв, а й здатна творити свою музику. Ось чому все життя гуцула, частіш» неспокійне, супроводжує коломийка — один з найпоширеніших уснопоетичних, жанрів на Гуцульщині.

Коломийки — це художні словесні мініатюри, малий жанр української народ­ної пісні. У своїй сукупності численні її зразки складають, за влучним висловом І. Франка, величезну панораму народного життя з безліччю живих картин, у яких відобразилися справжній естетичний смак і тонка спостережливість, багата творча фантазія обдарованого народу.

Коломийки відзначаються незвичайною гнучкістю, багатством змісту й широ­ким діапазоном реалістичного відтворення дійсності. Коломийки яскраво свідчать про поетичну обдарованість, духовну красу, людяність, «здорову, чисту, а так рух­ливу і невтомну, творчу душу нашого народу»,— писав Іван Франко у «Рецензії на II том коломийок від В. Гнатюка».

З гордістю оцінив свою коломийкову творчість і сам народ — творець і носій цієї сили-силенної поетичних перлин:

Ой стану я при Дунаї і так си думаю,

Нема кращих співаночок, як у нашім краю.

Руська наша коломийка, хоч вона дрібонька, Вона мила, а все щира, мені солоденька.

В українській народній творчості коломийка посідає провідне місце серед жанрових форм короткої пісні.

Первісно коломийка була танковою піснею, але згодом переросла це призначення і стала улюбленим видом суспільної, побутової та ліричної пісеньки — оперативної й поетично-яскравої. Завдяки своїй легкій ритмомелодійній формі т малому обсягові вона проникала всюди, в усі ділянки особистого й громадського життя. В ній зафіксоване все життя гуцула — від колиски аж до могили.

Найпоетичнішими є коломийки, в яких висловлені внутрішні почуття лю­дини. Цикл коломийок про кохання являє собою зворушливу поему, сповнену глибоким ліризмом.

(Ілюстрування уривків з повісті допоможе ще раз переконатися в поетичній обдарованості, духовній красі, людяності, в здоровій, чистій душі нашого народу).

«Тіні забутих предків» М. Коцюбинський закінчує описом оригінального похоронного обряду, в основу якого лягли і друковані матеріали, і власні спосте­реження, про які ми дізнаємося з листа до Аплаксіної від 19 липня 1911 р. Коцю­бинський писав про своє перебування на похороні в селі Головах: «У селі попав на оригінальний обряд. Вночі вмерла десь стара жінка — і ось з далеких хат зійшлися люди. На лавці під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лавки, як в театрі, і на них сидить маса людей. Тут же, у покійниці в сінях зібралась повеселитись молодь. І яких тільки ігр не було. Сміх роздавався безперервно, жарти, поцілунки, крик, а покійниця скорботно стулила уста, і миг­тять похоронним блиском свічки. І так всю ніч. Такий сильний контраст, що я й и наступну ніч не міг заснути під враженням сцени». У «Гуцульщині» В. Шухевича читаємо: «Помолившись і привітавшись, збираються люди у хоромах, то перед хатою на посіжінє — на привитє коло Божого тіла, парубки розпочинають грушку, яка має на цілі відвернути увагу домашніх від мерця та розігнати тугу, окрім того, мис грушка ще ту ціль, аби якнайбільше людей задержати у хаті, особливо вночі, аби "хатнім не було лячно й скучно"».

Цей похоронний звичай має певний філософський зміст, показує тріумф жит­ія над смертю, є виявом світогляду народу. Гуцул не хоче довго замислюватись над смертю людини, оплакувати померлого.

Заключна сцена повісті змальована в дусі народної творчості. Оптимістично закінчується сумна розповідь про головного героя твору, яким письменник зумів воскресити образ «забутого предка», показати місце міфології в житті селянина. «Тіні забутих предків» є своєрідною поетичною мозаїкою, прекрасною картиною Гуцульщини, на тлі якої постає чудовий образ Івана, що в шуканні світлого, радіс­ного — гине» (М. С. Грицюта).