1. Сутність поняття «культура наукової мови».

Культура наукової мови – це вміння правильно користуватися лексичним багатством мови, її формами словозміни та словотворення, її найрізноманітнішими за будовою та семантикою синтаксичними конструкціями залежно від потреб.

Потрібно мати навички правильної вимови слів, володіти нормативним, словесним та фразовим наголошуванням, це знання правил орфографії та пунктуації, а також досвід активного користування найкращими стилістичними здобутками як усного, так і писемного мовлення.

Культура наукової мови – вибіркова дисципліна, що ознайомлює студентів із сучасною мовною науковою картиною світу, сприяє підвищенню якості мовної комунікації студента в науково-професійній сфері діяльності, формуванню основ індивідуальної мовної компетентності, що забезпечить конкурентоспроможність майбутнього фахівця на сучасному ринку праці.

Культура наукової мови — нормативне застосування наукової мови в усній і писемній, діалогічній і монологічній формах, високий рівень мовнокомунікативної культури.

Термін «культура української мови» має кілька визначень. Узагальнену його характеристику подають сучасні лінгвісти Любов Мацько і Лариса Кравець: «Культура мови — мовознавча наука, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики формує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць і явищ, виробляє механізми нормування і кодифікації (уведення у словники та мовну практику)». Паралельно вживають термін культура мовлення — нормативність і доцільність викладу інформації, тобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання граматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації. Особливостями культури мовлення вчені (Г. Винокур, Б. Головін, С. Єрмоленко та ін.) вважають правильність, вправність, мовну майстерність, стилістичне чуття слова, доречність застосування варіантних мовних форм.

2. Поясніть відмінність між термінами «мова науки», «наукове мовлення», «науковий стиль».

Мова науки — засоби мови, що характеризують усі функціонально-стильові різновиди наукової сфери спілкування; специфічна система граматичних і семантичних засобів вираження знакових одиниць, які становлять ядро і периферію наукового стилю. Мова кожної науки служить для комунікації між вченими даній області і для вираження наукових результатів.

Одним із різновидів культури мовлення є наукове мовлення. Наукове мовлення — функціонування національної мови у сфері наукової комунікації.

Науковий стиль — функціональний різновид літературної мови, що обслуговує різні галузі науки, виробництва, освіти і реалізується у спеціалізованих текстах різних жанрів. Формується і розвивається він під впливом рівня науки і наукових знань в Україні, ступеня розвитку літературної мови, мовної практики письменників, учених, діячів культури.

3. Які чинники впливають на розвиток наукового стилю?

На розвиток наукового стилю впливають такі чинники:

• розвиток наукової думки;

• стан літературної мови;

• художня майстерність авторів;

• інтелектуальний рівень читача.

4. Внесок відомих учених в розвиток наукового стилю.

Науковий стиль є одним з основних джерел збагачення та якісної видозміни мови.

Вагомим підґрунтям для формування наукової мови і наукового стилю були традиції Києво-Могилянської академії, Харківського і Київського університетів, Ніжинського історико-філологічного інституту.

Велику роль у становлення наукового стилю відіграли наукові праці П. Куліша, І.Нечуй-Левицького, М.Драгоманова, І.Франка.

У «Записках» НТШ друкувалися праці з історії, фольклористики, етнографії, економіки, права.

Теоретиком вироблення наукового стилю на Наддніпрянщині вважають українського мовознавця, публіциста П.Куліша. У 1857 р. у Санкт-Петербурзі він видав «Граматику української мови», запровадив фонетичний правопис («кулішівка»).

О.Потебня визнавав домінанту наукової творчості як вирішальний чинник формування професіонала і громадянина.

Основні ознаки наукової мови і наукової термінології вивчав І.Франко.

Значний внесок у розвиток наукового стилю нової української наукової термінології зробив М.Драгоманов. Вчений вплинув на вибір перспективи розвитку національної термінології.

І.Огієнко (митрополит Іларіон) вивчав термінологію української літературної мови. Він зазначав, що українська мова надзвичайно гнучка для творення термінів.

Проблеми національної термінології досліджував Агатангел Кримський, який видав у 1925 році словник юридичної термінології.

Науковий пошук був пріоритетним у діяльності В.Вернадського, який вивчав природничі науки.

Олена Курило зробила значний внесок у розвиток української рідної мови.

Сучасні лінгвісти І.Білодід, С.Єрмоленко, Л.Мацько, Є.Чак, А.Коваль, Русанівський працювали і працюють над виробленням мовного смаку, над вихованням чуття наукового слова.

На сучасному етапі питання наукового стилю розробляють такі науковці, як Н.Бабич, Л.Кравець, Г.Онуфрієнко, О.Семеног, Л.Струганець.

5. Визначте ознаки наукового стилю.

Ознаки наукового стилю:

• офіційний характер стосунків учасників мовлення;

• підготовленість мовлення;

• переважно послідовна форма викладу (монолог);

• логічна послідовність;

• однозначність;

• точність;

• стислість;

• конкретність;

• об’єктивність викладу;

• предметність.

6. Охарактеризуйте етапи становлення наукового стилю.

Науковий стиль нової української літературної мови сформувався під впливом дедалі зростаючих потреб у такій формі спілкування, яка б забезпечила необхідність збереження й передачі наукової інформації, і чітко відбивав рівень науково-технічного розвитку в Україні.

Історія наукового стилю нової української мови розпочинається у другій половині XIX століття, коли на початку 60-х років журнал "Основа" почав друкувати науково-популярні статті. В журналі "Основа" вперше була зроблена серйозна спроба поставити питання про теоретичні засади формування наукового стилю української мови й накреслити перспективи його розвитку.

У 1873 році було засноване у Львові Товариство ім. Т. Шевченка. Завданням цієї нової наукової установи було об'єднання українських наукових сил з усіх українських земель і тих, що працювали на чужині, для вільної наукової співпраці рідною мовою. Основним періодичним науковим виданням товариства були "Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка", в яких друкувалися матеріали до української номенклатури і термінології в галузі медицини, математики, фізики, хімії, географії. Позитивну роль у розвитку наукового стилю української літературної мови, у формуванні національної наукової термінології відіграли наукові праці І.Верхратського, І.Франка, М.Грушевського, М.Драгоманова та інших учених, згуртованих навколо Наукового товариства ім. Т.Шевченка.

На початку ХХ ст. формально було скасовано укази щодо утиску українського друкованого слова, легшим став і зв'язок української науки з закордоном. І тоді до справи творення наукової термінології у Східній Україні залучилися організовані в Києві та Харкові наукові товариства (Українське наукове товариство і Товариство ім. Квітки-Основ'яненка), студентські гуртки при Київському політехнічному інституті. Формуванню українського наукового стилю сприяла дискусія, що відбувалася після 1905 року. Учасниками дискусії були такі значні постаті в історії України, як І.Верхратський, І.Франко, М.Грушевський, Б.Грінченко, І.Стешенко, М.Левицький, Є.Чикаленко. У ході дискусії вони відстоювали необхідність вироблення українського наукового стилю.

Відродження української державності 1917 року створило сприятливі умови для розвитку української науки. Тоді відкрилися державні українські університети в Києві і в Кам'янці Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві; в усіх старих вищих навчальних закладах було відкрито кафедри українознавства. 14 листопада 1918 року законом українського уряду в Києві засновано Українську Академію наук.

Періодом найбільш активного розвитку наукового стилю нової української мови можна вважати 20-ті – початок 30-х років ХХ століття. Унормування української наукової термінології на наукових засадах було розпочато в Інституті української наукової мови (ІУНМ) Академії наук, робота якого ґрунтувалася на досягненнях українських лінгвістів, письменників, учених, що об'єднувалися у Науковому товаристві ім. Т.Шевченка. ІУНМ як науково-дослідна установа мав надзвичайне завдання – якнайшвидше розробити наукову мову й термінологію для нагальних потреб молодої української науки, задовольнити термінологічні потреби процесу українського відродження всіх ділянок громадсько-політичного життя. Одночасно з практичною термінологічною роботою науковці ІУНМ розпочали працювати над теоретичним осмисленням принципів побудови термінологічних систем. Це сприяло піднесенню самої науки, розширенню сфери функціонування української мови і доведенню її універсальності. 20-ті - початок 30-х років характеризувалися значною активністю наукових досліджень: зросла кількість наукових праць у галузі техніки, математики, механіки, машинобудування та ін.; проходили активні дискусії щодо орфографічного, граматичного й лексичного унормування наукової мови; працівники мовознавчих установ виконували велику роботу зі збирання й опрацювання наукової лексики української мови.

7. Основні функції наукового стилю.

Науковий стиль виконує такі основні функції:

1) інформативну (функція повідомлення);

2) епістемічну (наукове тлумачення явищ, з’ясування, обґрунтування гіпотез, класифікація понять, систематизація знань);

3) комунікативну (передавання спеціальної інформації);

4) перформативну (встановлення певних фактів або зв’язків за допомогою мовного матеріалу);

5) гносеологічну (пізнавальну, спрямовану на розширення знань читача);

6) когнітивну (отримання нового знання);

7) функцію впливу (прагнення автора переконати читачів (слухачів) у правильності своєї позиції);

8) функцію аргументованого доказу (наведення доказів або фактів, які підтверджують істинність пояснення і думки);

9) діалогічну (звернення автора до думки читача, зіставлення автором свого погляду з підходами, позиціями інших науковців).

8. Мовні засоби наукового стилю.

До мовних засобів наукового стилю відносять:

• насиченість термінами;

• наукова фразеологія;

• переважання абстрактної лексики;

• застосування форми однини у значенні множини;

• вживання переважно іменників та відносних прикметників;

• вживання багатокомпонентних складних речень.

9. Охарактеризувати типи мовних висловлювань у межах наукового стилю.

У межах наукового функціонального стилю виокремлюють такі типи мовних висловлювань: опис, розповідь, міркування, доказ. В описах перераховують у певній послідовності ознаки та властивості того чи того об’єкта. Кожний наступний елемент додає нові відомості до попереднього.

Розповідь у науковому тексті застосовують для повідомлення.

Власне описові та розповідні наукові тексти функціонують рідко. Частіше використовують змішаний тип викладу — розповідно-описовий.

У текстах-міркуваннях досліджують явища або предмети, розкривають їх внутрішні ознаки і доводять певні положення. Міркування дає змогу на основі зафіксованих фактів осмислити їх, зіставити, дійти до певного висновку. У таких текстах можливі два способи розташування матеріалу: 1) від загального до часткового, від узагальнень до фактів, спостережень, тобто спочатку подають тезу, а відтак аргументи та ілюстрації; 2) від часткового до загального, від спостережень і фактів до узагальнень, висновку.

Доказ у науковому мовленні є одним із різновидів міркування. Науковий доказ оформлюють як текст із чіткою структурою (теза — аргументи (система умовиводів) — висновок) і системою мовних засобів, що необхідні для досягнення істинності висловленого судження.

За сферами наукового знання тексти цього стилю поділяють на науково-технічні (містять описи технічних об’єктів, аналіз технологій та ін.), науково-природничі (тексти з біології, хімії, фізики, географії, що подають опис наук про живу і неживу природу) та науково-гуманітарні (тексти з філології, культурології, філософії, історії, що осмислюють феномен культури, людської особистості).

У власне науковому стилі пишуть твори таких жанрів:

1) монографію — одноосібно написану книгу, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено значну кількість фактичного матеріалу, результати великого наукового дослідження, одержано переконливі висновки;

2) дисертацію — оригінальне самостійне науково завершене дослідження, яке може сприяти розв’язанню певної наукової проблеми (для кандидатської дисертації) або відкриттю нових напрямів у науці (для докторської дисертації);

3) наукову статтю — вид наукових публікацій, де описано кінцеві або проміжні результати дослідження, обґрунтовано способи їх отримання, а також окреслено перспективи наступних напрацювань;

4) курсову роботу — дослідження, що передбачає поглиблення й узагальнення знань із певної фахової чи професійно орієнтованої дисципліни (з окремих розділів або повного навчального курсу), розвиток дослідницьких навичок, спроможності самостійного осмислення наукової проблеми;

5) дипломну роботу — навчально-наукове дослідження, що включає систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних знань із базової фахової навчальної дисципліни та їх застосування для розв’язання конкретних наукових і практичних завдань у відповідній галузі знання. Дипломна робота може бути поглибленою розробкою теми курсової роботи, а також виконувати функції підготовчого етапу до магістерського дослідження;

6) магістерську роботу (магістерську дисертацію) — кваліфікаційну самостійну науково-дослідницьку роботу, що містить сукупність перспективних і актуальних проблем, відображає творчий потенціал дослідника, його вміння інтерпретувати різні концепції і теорії, здатність до творчого осмислення аналізованого матеріалу, рівень володіння професійною мовою у предметній галузі знання.

У науковому стилі пишуть твори малих жанрів — реферати, анотації, рецензії, наукові доповіді тощо.

10. Характеристика власне наукового підстилю.

Власне науковий підстиль обслуговує вчених, спеціалістів. Він має своїм завданням якнайповніше, якнайточніше, обгрунтовано повідомити наукову інформацію і довести її новизну. Цей підстиль відрізняється від інших:

• насиченістю термінів;

• використанням довгих складних слів, іншомовної лексики;

• тематично однорідні слова вживаються досить часто.

Власне науковий підстиль характеризується:

• частим використанням складнопідрядних речень (найчастіше – з підрядними означальними, додатковими, причини або наслідку):

• синтаксис відзначається строгою логічністю, книжністю;

• використанням вставних слів, які підсумовують сказане (отже, таким чином), пов’язують його з наступним викладом (по-перше, по-друге, навпаки, наприклад);

• переважанням розповідних речень, питальні речення вжива-ються при постановці проблеми, при полеміці;

• порядок слів прямий (відхилення можливі, а іноді є навіть нор-мою, як наприклад, у ботанічних термінах: береза бородавчаста, береза пухнаста, берізка польова, барвінок малий);

• частим використанням конструкцій з відокремленими зворотами;

• безсполучникові складні речення вживані переважно при пере-ліку і класифікації тощо.