5.Мовна політика — сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі.

Від мовної політики залежить мовна ситуація у багатомовному суспільстві — уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних та писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.

Особливості мовної політики в Україні. В Україні часто згадують такі держави, як Канада, Швейцарія, Фінляндія, Бельгія, Ірландія. Але багатомовність цих країн не може бути прикладом для України, оскільки: а) етнічні історії цих країн та етнічна історія України відрізняються за ознаками автохтонності, за рівнем етноциду, лінгвоциду та інших репресивних впливів; б) офіційні мови цих країн належать до різних груп (Канада є країною іммігрантів, федерацією, яка має дві офіційні мови – англійську і французьку (які належать до різних груп – германської та романської); Швейцарія – це конфедеративна республіка, офіційними мовами якої є німецька, французька, італійська і ретороманська (які належать до різних груп – германської та романської); офіційними мовами Фінляндії є фінська та шведська, які належать до фіно-угорської мовної сім’ї та до германської групи індоєвропейської мовної сім’ї (відповідно); офіційними мовами Бельгії є нідерландська, німецька (які належать до германської групи) та французька (яка належить до романської).

6. Лінгвоцид (від лат. – lingua – "мова" і caedo – "вбиваю") разом із геноцидом та етноцидом належить до тріади антигуманних процесів, спрямованих на фізичну або етнічну ліквідацію окремих людських спільнот. Лінгвоцид – свідоме, цілеспрямоване нищення мови як головної ознаки етносу, народності, нації. Він є передумовою масової манкуртизації та винародовлення народу. Без лінгвоциду неможлива втрата народом історичної пам'яті, етнічного імунітету, національно-культурної самототожності. Проміжною метою лінгвоциду є етноцид – ліквідація якогось народу як окремої етносоціальної спільноти, а його остаточною метою – асиміляція, тобто поглинання одного народу іншим з метою етнічного розширення останнього, прирощення його етнічної субстанції. Єврейський публіцист Поль Жіневскі запитував: "Хіба асиміляція не є безбольовою смертю, яка, звичайно, краща "за остаточне розв'язання" єврейської проблеми (за Гітлером), але яка має точно такі ж наслідки?". Таке запитання мають усі підстави ставити й українці, як і інші колись чи ще й тепер поневолені народи.

Форми лінгвоциду можуть бути жорстокими чи поміркованими, відвертими чи закамуфльованими, однак це не змінює ні суті, ні кінцевої мети лінгвоциду.

У сучасній Україні, де лінгвоцид значною мірою продовжується, занепокоєні громадяни, політичні та громадські організації здебільшого звинувачують у цьому владу. Справді, якщо стосовно етноменшин, насамперед російської, то внутрішня мовна політика перевищує світові стандарти, а щодо мови титульного народу, то вона постійно викликає обґрунтовані нарікання і протести. Зовнішня ж мовна політика в Україні фактично відсутня. 

7. Мовні проблеми є актуальними в будь-якому суспільстві. Особливо гостро вони відчуваються в полі етнічних об'єднаннях, де переплітаються з економічними, соціально-політичними, національними, релігійними інтересами націй, народностей, племен. ХІХ-ХХ століття-епоха великого пробудження і самоусвідомлення народів. Новітня історія свідчить, що фундаментальні, доленосні проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини не можуть бути вирішені без уладнання мовних проблем. Більше того-саме з боротьби за мову здебільшого починається боротьба народів за свої права.

Поняття "українська мова" означає назву засобу спілкування, об'єкта наукових досліджень, навчальної дисципліни. Крім того, українська мова - засіб об'єднання українців, що проживають у багатьох країнах світу. Учені досліджують українську мову у різних аспектах. Розкривають зв'язки між мовою та історією народу, суспільства, оскільки мова як засіб спілкування між людьми розвивається у тісному зв'язку із суспільством, відображаючи усі ті зміни, що відбуваються у його житті; з'ясовують зв'язки між мовою і мисленням, що існують у безпосередньому контакті: пізнаючи світ, людина передає результати пізнання у мові за допомогою слів, речень.

У мові відображено всі надбання народу в процесі його розвитку, завдяки чому сучасники активно використовують досягнення наших предків, а створене в наш час і закріплене у мові залишиться здобутком для нащадків. Визначають зв'язки між українською мовою та іншими мовами народів світу, насамперед із мовами близькоспорідненими. Досліджуються різні аспекти мови: діалекти, звукова система, словниковий склад, граматична будова, стилістика. Наслідком досліджень учених є низка фундаментальних праць із українського мовознавства.

8. Анто́німи (грец. αντι —проти, ονομα — ім'я) — парні різнокореневі слова з протилежним значенням. У ролі антонімів можуть виступати повнозначні частини мови, що показують якість: іменники (хоробрість — боягузтво), прикметники (коханий — остогидлий), дієслова (дружити — ворогувати), прислівники (мирно — войовничо). У поетичній та ораторській мові антоніми вживаються як засіб антитези, наприклад: «Той мурує, той руйнує…» (Т. Шевченко).

Слова протилежні за значенням називаються антонімами, слова різного значення, але однаковою вимовою — омонімами.

Синоніми, слова й фразеологізми, різні звуковою формою, але близькі або тотожні за значенням:

1. з незначною зміною значеннєвого обсягу й словосполучної комбінаторики (по́ле — рілля́ — ни́ва: зао́ране по́ле, — на ріллі́, ни́ва, але лиш по́ле по́пису, на наро́дній ни́ві);

2. з різним емоційним забарвленням (заку́тина — закапе́лок — діра́ — ’глухе́ село́’);

3. контекстові С., що тільки в певному контексті є С. (ішов і враз простягну́вся як до́вгий ’упав’) і легко переходять в емоційні С.;

4. абсолютні або дублети з тотожним значенням (Гідроге́н — во́день, шофе́р — воді́й, — зокрема у випадках професіоналізмів і термінологізмів), що виникають здебільше в наслідок нашарування різнодіалектних чи різномовних слів (госпо́дар — хазя́їн; риска́ль — за́ступ — горо́дник — лопа́тка), поки мововжиток їх не розділить у 1 групі.

Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий, громадський ігромадянський, дружний і дружній. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням.

Фразеологізм — семантично пов’язане сполучення слів, яке, на відміну від подібних до нього за формою синтаксичних структур (висловів або речень), не виникає в процесі мовлення відповідно до загальних граматичних і значеннєвих закономірностей поєднання лексем, а відтворюється у вигляді усталеної, неподільної, цілісної конструкції.

Запозичені слова - слова іншомовного походження.

Неологі́зм (від грец. νέος — молодий, новий і λογισμός — судження, вислів) — новостворений термін, слово або фраза, що перебуває в процесі входження в загальне використання і ще не включена до державної та загальновживаної мови.

ЗАСТАРІЛІ СЛОВА — слова, а також їхні окр. значення та номінат. словосполучення, що на даному етапі розвитку мови вийшли із заг. вжитному етапі розвитку мови вийшли із заг. вжитку. 

1. Система стилів у сучасних розвинених мовах зага­лом однотипна. Це пояснюється однотипністю або спільністю навколишніх позамовних реалій, предметів

і явищ дійсності, в яких звершується життя народів сві­ту. Мова в межах певного стилю забезпечує найдовер- шеніше з усіх поглядів вираження людських думок і по­чувань за певної конкретної, частково повторюваної чи близької до неї мовленнєвої ситуації.

Будь-який стиль, крім епістолярного, має дві форми реалізації, два вияви — писемний і усний. Обидві фор­ми розрізняються, з одного боку, неоднаковою функціо­нальною спрямованістю, а з другого — деякими суто технічними ознаками.

У стилях мови найбільшою мірою виявляється ди­ференціація розвиненої літературної мови. За різних життєвих ситуацій (розмова на побутову тему, написан­ня наукової статті з хімії чи публіцистичного нарису, замітки-інформації до газети тощо) мовці неоднаково послуговуються мовою. Стилістика вивчає також становлення і еволюцію стилів в усій мовній системі з метою розуміння їхнього стану і завдань у різні періоди їхнього розвитку. Наявність стилів мови в сучасних літературних мо­вах, зокрема і в українській, є одним з найвагоміших показників їх високого розвитку, прогресу, повноцінно­го функціонування. Обсяг і багатство кожного стилю визначаються обсягом і станом розвитку тієї сфери жит­тя, яку обслуговує мова в параметрах певного стилю з його своєрідними мовним засобами. Наприклад, норма­тивними вважаються обидві форми давального відмінка однини (директорові і директору, секретареві і секре­тарю), але стилістично більш виправданими, типово українськими є форми з флексією -ові, -еві, -єві (Андріє­ві, пор. Андрію). Найбільша варіантність слів і речень простежується в розмовно-побутовому стилі, наймен­ша, майже нульова, — в офіційно-діловому стилі, який, за словами американського мовознавця Леонарда Блум- фільда (1887—1949), «має в своїй основі науковий ха­рактер і в той же час стикається з повсякденним жит­тям ».

Функціональні стилі мови - історично сформована система мовних засобів, що використовуються в тій чи іншій сфері людського спілкування; різновид літературної мови, що виконує певну функцію в спілкуванні.

1. Характеристика

Функціональні стилі, щоб уникнути плутанини з мовними стилями іноді називають мовними жанрами, функціональними різновидами мови. Кожен функціональний стиль має свої особливості використання загальнолітературної норми, він може існувати як у письмовій, так і в усній формі. Виділяють п'ять основних різновидів функціональних стилів мови, різняться умовами та цілями спілкування в якійсь сфері громадської діяльності: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, розмовний, художній.

2. Науковий стиль

Науковий стиль - стиль наукових повідомлень. Сфера використання цього стилю - наука, адресатами текстових повідомлень можуть виступати вчені, майбутні фахівці, учні, просто будь-яка людина, що цікавиться тієї чи іншої наукової областю; авторами же текстів даного стилю є вчені, фахівці в своїй області. Метою стилю можна назвати опис законів, виявлення закономірностей, опис відкриттів, навчання і т. п.

Основна його функція - повідомлення інформації, а також доказ її істинності. Для нього характерна наявність малих термінів, загальнонаукових слів, абстрактної лексики, у ньому переважає іменник, чимало абстрактних і речовинних іменників.

Науковий стиль існує переважно в письмовій монологічного мовлення. Його жанри - наукова стаття, навчальна література, монографія, шкільний твір і т. д. стильовими рисами цього стилю є підкреслена логічність, доказовість, точність (однозначність), чіткість, узагальненість.

3. Офіційно-діловий стиль

Діловий стиль використовується для повідомлення, інформування в офіційній обстановці (сфера законодавства, діловодства, адміністративно-правової діяльності). Цей стиль служить для оформлення документів: законів, наказів, постанов, характеристик, протоколів, розписок, довідок. Сфера застосування офіційно-ділового стилю - право, автор - юрист, правознавець, дипломат, просто громадянин. Адресуються роботи в даному стилі державі, громадянам держави, установам, службовцям і т. д., з метою встановлення адміністративно-правових відносин.

Цей стиль існує частіше в письмовій формі мови, тип мови - переважно міркування. Вид мовлення - найчастіше монолог, вид комунікації - громадська.

Стильові риси - імперативність (який має характер), точність, не допускає двох тлумачень, стандартизованість (строга композиція тексту, точний відбір фактів і способів їх подачі), відсутність емоційності.

Основна функція офіційно-ділового стилю - інформаційна (передача інформації). Для нього характерна наявність мовних кліше, загальноприйнятої форми викладу, стандартного викладу матеріалу, широке використання термінології і номенклатурних найменувань, наявність складних несокращенной слів, абревіатур, віддієслівні іменники, переважання прямого порядку слів.

4. Публіцистичний стиль

Публіцистичний стиль служить для впливу на людей через засоби масової інформації. Він зустрічається в жанрах статті, нарису, репортажу,фейлетону, інтерв'ю, ораторській мови і характеризується наявністю суспільно-політичної лексики, логічністю, емоційністю.

Цей стиль вживається в сферах політико-ідеологічних, суспільних і культурних відносин. Інформація призначена не для вузького кола фахівців, а для широких верств суспільства, причому вплив спрямовується не тільки на розум, але й на почуття адресата.

Для нього характерні абстрактні слова з суспільно-політичним значенням (гуманність, прогрес, народність, гласність, миролюбний).

Завдання-повідомити інформацію про життя країни, впливати на маси, сформувати певне ставлення до суспільних справ