- •Мікродемографічні процеси. Етнічний склад населення
- •Література
- •Середньовіччя й сучасність
- •Правові норми
- •Судочинство
- •Лекція 9
- •» Воєнні кампанії * Зброя і військове спорядження
- •Військова система
- •Воєнні кампанії
- •Література
- •Медієвістичні джерела
- •Їх опрацювання • Джерела доби раннього Середньовіччя ® Джерела XI—XV ст.
- •Медієвістичні джерела
- •Джерела доби раннього Середньовіччя
- •Джерела XI—XV ст.
- •Ментальності
- •Архітектура та мистецтво
- •Латинський світ у IV—V ст.
- •Феодалізм і його місце в історії
- •Міграційні рухи та їхній вплив на демографічну ситуацію
- •"Тріада лих". Чорна смерть
Джерела XI—XV ст.
Господарський та культурний прогрес, інтенсивний процес урбанізації, формування централізованих держав суттєво вплинули на характер джерел XI—XV ст. По-перше, зросла їх кількість, по-друге, з'явилися нові види джерел, по-третє, ускладнювалася структура традиційних джерел, вони стали більш інформативними. Наприклад, розвиток товарно-грошових відносин викликав потребу в детальнішому юридичному оформленні договорів, удосконалення адміністративного апарату поліпшило й урізноманітнило діловодство.
Медієвісти використовують акти дипломатики — публічні й приватні. До перших відносять грамоти й дипломи королів, суверенних феодалів, міських комун та сеньйорій, а також князів церкви — римських пап, православних патріархів, єпископів. Акти ці мали різне призначення й, відповідно, різні назви. Так, документи, що виходили з папської канцелярії, називалися буллами (папські звернення, постанови чи розпорядження), бреве (папські послання), енцикліками (папські заяви чи циркуляри до єпископів, духовенства та віруючих). Часом публічні акти діставали назву від навісної печатки, якою вони скріплювалися. "Апостольські послання" називали буллами тому, що їх скріплювали у папській канцелярії свинцевими печатками — буллами. У Візантії жалувані грамоти імператора з золотою печаткою називалися хрисовулами — "золотопечатковим Словом". До приватних актів належать документи, складені нотаріями — особами, які мали спеціальну юридичну освіту і право складати такі документи за певною, строго визначеною формою (це право надавалося їм королівською владою чи папами). Такі нормативні акти мали юридичну силу. Ними оформлялися купівля-продаж майна, боргові зобов'язання, орендні відносини, фрахтування суден, комерційні угоди, дарування, заповіти, відпуск на волю рабів тощо. До наших днів нотаріальні акти дійшли, здебільшого, в копіях чи стислих записах у складі капітуляріїв, зданих на збереження в архіви. З кінця XIV ст. дорогі нотаріальні акти почали замінювати приватними записами, що не мали юридичної си-
34
ли. Компанії та банки для обліку капіталообігу заводили спеціальні бухгалтерські книги. Згодом це почали практикувати італійські республіки та інші європейські держави. Своєрідними путівниками у комерційному житті стали спеціальні посібники з організації торгівлі. Найпоширенішим із них був "Практикум торгівлі"флорентійця Фран-ческо Балдуччі Пеголотті (перша половина XIV ст.).
Важливим джерелом з історії господарства є земельні описи та кадастри (переписи податного населення). До них належать, зокрема, англійська "Книга Страшного Суду" (1086 р.). Таку моторошну назву вона дістала тому, що тих, хто подавав відомості, зобов'язували під присягою говорити щиру правду, немов на Страшному Суді (сучасники, до речі, називали цей кадастр "судним днем"). "Книга Страшного Суду" — це матеріали загального поземельного перепису королівства, покликаного визначити потенційні можливості поповнення державної скарбниці за рахунок податків з населення. До цієї ж групи джерел належать "Сотенні сувої" — описи земельних володінь Англії наприкінці XIII ст. Земельні описи дійшли також і від Візантії, де вони називалися практиками. Збереглися переважно монастирські практики.
Доба XI—XV ст. виявилася багатою на різноманітні юридичні пам'ятки, незамінні для вивчення соціально-економічної історії Середньовіччя. Тоді ж на базі договорів міст з сеньйорами, місцевих звичаїв та запозичених норм римського права склалося міське право, відображене в міських хартіях і статутах. На жаль, після нашестя вікінгів, під час якого багато рукописів і документів загинуло, хартій збереглося дуже мало, тому їх стали масово підробляти. Крім загальноміських статутів, існували окремо статути цехів, торгових гільдій, університетів, чернечі устави. Першим європейським цеховим статутом була візантійська "Книга єпарха"(X ст.), покликана забезпечити урядове регламентування діяльності торговельно-ремісничих колегій, які не мали господарської самостійності. Щодо цехових статутів західноєвропейських міст, то вони, навпаки, оформляли створення і функціонування самостійної цехової общини. До таких джерел належать, зокрема, "Книга ремесел міста Парижа" (XIII ст.), численні цехові статути німецьких міст.
35
Л ЕКСЩ 15—17
аби в цьому та наступних століттях "заговорити" з феодалами зовсім іншою мовою — мовою "жакерій" (А. П.Ле-вандовський). Проте не виникає сумніву, що в народній гущі менше прижилася церковна ортодоксія, більше — язичницькі традиції, що ігри та розваги стали провідною формою дозвілля простолюду — сезонного перепочинку від важкої, виснажливої, здебільшого підневільної праці. В містах улаштовувалися веселі карнавали, "свята дурнів", "свята осла", сільськогосподарські свята збору винограду. Незмінними учасниками цих народних гулянь були велетні, карлики, потвори, "вчені" звірі, блазні й дурні тощо. "Всі ці обрядово-видовищні форми... ніби зводили по той бік усього офіційного інший світ й інше життя, до яких середньовічні люди були більшою чи меншою мірою причетними..." (М. Бахтін). Організацією таких розваг нерідко опікувалися студенти (вони розігрували сатиричні п'єси). Церква змушена була терпіти цю "народно-майданну карнавальну культуру" (М. Бахтін), що склалася значною мірою в релігійному обрамленні.