Ментальності

Хоч би як зверхньо ставилися феодали до людей фі­зичної праці, передусім до селян, все ж у свою культуру вони вкраплювали елементи "простої", народної, культу­ри. Народне підґрунтя культури соціальної еліти найви­разніше простежується у притаманній тодішній суспільній свідомості картині світу — системі середньовічного світо­сприйняття.

Як ставилася середньовічна людина до світу, до себе й собі подібних?

Ритм життя в Середні віки був уповільненим. Мирян точність часу не цікавила, вони жили за зміною дня і ночі, літа і зими. "їхній час — це час природи, позначений сільськогосподарськими роботами, строками виплат і об­років" (М. Постуро). Час цінували лише духовенство та ділові бюргери. Навіть хроністів тоді задовольняли такі дати, як "за часів правління такого-то короля" чи "коли дні стали довшими". Світський календар базувався на

Культура. Ментальність населення

літургійних святах і пам'ятних подіях, дні називали за євангельським сюжетом: "дурний багатій" (четвер другого тижня Великого посту), "виноградарі" (п'ятниця), "зрад­лива жінка" (субота).

У Середні віки уявлення про людину склалося під впли­вом християнства, яке трактувало її неоднозначно: люди­на є образом і подобою Бога, й водночас істотою гріхов­ною. Спершу християнство вважало людину нікчемною, зіпсованою, пасивним виконавцем Божої волі. Однак у XII—XIII ст. сформувався привабливіший образ людини, здатної "спастись". Праця вже уявлялася не як кара Гос­подня за людські гріхи, а як засіб спокутування гріхів, отож — спасіння. Суспільство, відповідно, посуворішало до тих, хто не працював. У XIII ст. Бога в його земному втіленні стали зображувати зовні людиноподібним. У християнстві з'явилося дві концепції людини: одна бачи­ла в людині вічного мандрівника, який прямує тернисти­ми шляхами або до спасіння й безсмертя, або ж, навпаки, до забуття й пекельних мук, інша вбачала сутність люди­ни в щирому каятті й замолюванні гріхів — заради спасіння. Мовляв, у людині поєдналися душа і тіло, дух і матерія. Тіло визначає посмертну долю душі, тому до ньо­го треба ставитися суворіше: приборкувати буйство плоті молитвами, постами тощо. Певна річ, тіла різні. Тіла свя­тих, монахів, вельмож, єпископів заслуговують на шану, їх навіть можна набальзамовувати, тіла ж простолюдинів нічого не варті. Військові, які створили справжній культ фізичної сили, дивилися на тіло іншими очима, аніж ду­ховенство.

За середньовічними уявленнями, життя людини поділялося на шість періодів: вік немовляти, дитинство, отроцтво, юність, зрілість і старість. Ці життєві віхи не збігалися з сучасними уявленнями. Вважалося, зокрема, що юність триває до 25 років, зрілість — до 45, після чого настає старість.

Середньовічну людину переконували, що кожен має бути тим, ким він є, яким його створив Бог. Підніматися по соціальній драбині — значить виявляти гординю, опус­катися по ній — викликати до себе зневагу. Слід шанува­ти земні устої, бо вони — віддзеркалення небесних по-

348

349

ЛЕКЦІЇ 15—17

Культура. Ментальність населення

ли ховати вже не за містом чи селом, а "біля святих", у церквї-базшііці. Церкви обзавелися своїми цвинтарями. Цвинтар, в очах християн, перетворився на місце сакраль­не, публічне (звичай ховати небіжчиків на території церк­ви зберігся в Європі принаймні до кінця XVIII ст.). Ха­рактерно, що до XIV ст. учасники похоронної церемонії одягалися в усе яскраве, але після того, як французький король Людовік XII одягнувся після смерті (в 1514 р.) ко­ролеви Анни Бретонської в чорне, носити чорне на знак жалоби стало в Європі традицією. З XIV ст. європейці почали ховати небіжчиків у домовині (катафалк з'явився пізніше, вже в XVII ст.). У XIV—XV ст. (ймовірно, внаслі­док Чорної смерті) ставлення до смерті знову змінилося. Вона "перестала бути фіналом, підведенням рахунків, судом чи блаженним сном... стала гниттям і розкладом трупа, смертю фізичною, стражданням" (Ф. Ар'єс).

Люди йшли з життя за різних обставин — і смерть у кожному конкретному випадку сприймалася по-різному. Так, раптова загибель без свідків і відповідних приготу­вань вважалася ганебною. Упереджено ставилися, наприк­лад, до смерті в дорозі, до утопленика, до враженого блис­кавкою й особливо до самогубця. Таких небіжчиків хова­ли без церковного ритуалу. На могилу на церковному цвинтарі міг розраховувати лише той, хто був у злагоді з церквою*.

Страхи негативно впливали на психіку людей. Найімо­вірніше, саме через них середньовічний люд легко впадав у паніку і мав схильність до підсвідомих, імпульсивних ви­бухів протесту, нерідко позначених люттю й жорстокістю.

Зі страхом боролися. Щоб захистити себе від дия­вольських витівок, нерідко зверталися до магії, не покла-даючись ані на свою набожність, ані на Боже милосердя. Сподівалися також на допомогу чудодійної сили хреста, святих мощей, ангелів-хранителів.

*До речі, цвинтар у християнській Європі, попри заборону Нантсь­ким (1405) і Анжерським (1423) церковними соборами здійснювати на ньому будь-яку мирську діяльність, служив аж до кінця XVII ст. фору­мом, ринковою площею, місцем прогулянок і зустрічей, ігор і розваг, судових засідань, навіть любовних побачень. Пояснюють це тим, що цвинтар, як і церковне приміщення, вважався захистом, він був недос­тупним для правоохоронних органів.

Середньовічна людина не розмежовувала природне і надприродне, реальне й уявне. Для неї небесний світ був "не лише таким же реальним, як і земний, а й становив із ним одне ціле" (Ф. Ар'єс). Вона часто бачила "видіння", причому кожен своє: один — райські кущі, інший — пе­кельні муки. Всі вірили у воскресіння небіжчиків та у вихідців з того світу. Ніхто, навіть найправедніший, не був упевнений у тому, що неодмінно потрапить до раю, адже уявлялося, що й на "тому світі", в "небесній канцелярії", порядку малувато — там запросто можуть щось наплутати.

Середньовічна людина вірила у віщі сни. Сон був для неї замінником знань. Церква, зрозуміло, не мала нічого проти такої віри, проте вкрай негативно ставилася до тлу­мачення снів мирянами, вважала, що це належить робити виключно королям, святим, найвидатнішим єпископам і ченцям. Тлумачення снів у середньовічній Європі "досить широко використовувалося для фабрикації фальшивок на догоду політичним і матеріальним інтересам" (А. Л. Яст-ребицька).

Важливе місце у середньовічних ментальностях займа­ла ідея чистилища — проміжної інстанції між пеклом і раєм. Віра в можливість визволитися з чистилища поро­дила паломництво до святих місць і практику заповітів. Церкві жертвували маєтки, величезні суми грошей, замов­ляли сотні, а то й тисячі заупокійних мес, аби лиш вона допомогла визволити душу з чистилища. Так, по одному з імператорів Священної Римської імперії у 1493 р. справи­ли близько 18,5 тис. заупокійних мес. Така турбота про кращу посмертну долю іноді вела до розорення дворянсь­ких гнізд.

Характерною рисою ментальності середньовічної лю­дини було очікування чуда. Покладалися на заступництво Богородиці та святих, причому для певності обзаводилися неймовірною кількістю цих заступників перед Богом. Так, городяни німецького міста Кельна вшановували 11 тис. дів, 6666 вояків Фіванського легіону і 10 тис. рицарів. Не пасли задніх і студенти, які обрали собі безліч патронів (передусім св. Миколая), на підтримку яких розраховува­ли на іспитах. Святих ублажали молитвами, сподіваючись на їхню вдячність. Від них вимагали чуда.

352

353

ЛЕКЦІЇ 15—17

Культура. Ментальність населення

Вшанування святих свідчило про те, що середньовіч­ний люд "небесну ієрархію моделював за земними зразка­ми: адже ким, власне, були святі... яким люди молилися про заступництво перед Богом, як не патронами, котрі піклуються про своїх клієнтів?" (Г. Кенігсбергер).

Церква з вигодою для себе використовувала язичниць­ку віру в чудо, наповнивши її християнським змістом. Во­на, скажімо, доводила, що лише Бог спроможний втруча­тися в закони природи чи судове дізнання. Формула "Бог на боці правого" узаконила "один із найбільш дикунських звичаїв Середньовіччя" (Ж. Ле Гофф) — так званий Божий суд — моторошне й безглузде випробування вогнем чи во­дою. Втім, IV Латеранський собор у 1215 р. заборонив ор­далії, замінивши їх усними чи писемними свідченнями.

У XII ст. склалося уявлення про сім смертних гріхів, якими вважалися пиха, жадібність, обжерливість, розкіш, гнів, заздрощі та лінощі. Крім них, диявол приготував для людей цілу низку інших спокус, причому різних для кож­ного суспільного стану чи прошарку. Так, монахам пере­пало від нього лицемірство, рицарям — розбій, купцям — обман і лихварство, клірикам — симонія. Надійним засо­бом проти гріхів вважалася сповідь.

Світ середньовічна людина сприймала в символах. Для неї мислити означало осягати сутність символів. Не ви­падково так багато важила для неї граматика, адже ця нау­ка стосувалася не лише літер і складів, а й мови символів. Особливо популярною була тоді номерологія. Символічни­ми вважалися літери в імені Адама, число три (символ Трійці), чотири (кількість євангелістів, райських річок і людських добродіянь), шість (шість віків світу), сім (сім дарів Святого Духа, церковних таїнств, смертних гріхів), вісім (кількість душ, які врятувалися в Ноєвому ковчезі під час Всесвітнього потопу), дев'ять (дев'ять чинів ан­гелів), десять (кількість Божих заповідей), дванадцять (кількість Апостолів, місяців у році) тощо. Існувала сим­воліка кольорів. Так, пурпурний колір символізував імпе­раторську і королівську гідність, синій — Діву та фран­цузький королівський двір, зелений — звабливу, але спов­нену небезпек молодість, жовтий — зло, обман, поєднан­ня білого й червоного — чистоту і милосердя, золотий — владу й панування тощо. Символами були й амулети (хри-

стиянські, язичницькі), відповідність яких християнсько­му віровченню "не завжди була зрозумілою не лише рядо­вим парафіянам, а й багатьом священикам і ченцям, за участю яких вони впроваджувались у повсякденну прак­тику" (Ю. Є. Арнаутова).

Французький історик Філіпп Ар'єс вважає, що того­часна людина "вірила водночас і в Бога, і в матерію, і в життя, і в смерть, у радість володіння речами і в радість позбавлення від них. Історики помилково протиставля­ли... ідеалізм — матеріалізмові, приписуючи їх різним епо­хам, насправді ж ці поняття співіснували одночасно і такою ж мірою доповнювали, як і протистояли одне одному".

Втім, далеко не всі в Середні віки вдавалися до бого­словських та філософських роздумів. Ніколи не переводи­лися й ті, хто вів безтурботне життя. Дороговказом для них слугував принцип, сформульований Мефістофелем у "Фаусті" Гете:

...Придивився, Як весело живе гульвіса... Аби легке було похмілля, Аби шинкар на віру дав — Ото йому усіх і справ.

Медієвісти ставлять собі запитання: яким бачило світ духовенство? І відповідають на нього так: найімовірніше, церковні ієрархи, особливо абати великих монастирів, уявляли світ "так само широко, а можливо навіть ширше, аніж королі", світогляд же дрібних служителів культу "мав такі ж самі вузькі горизонти, як і світогляд їхніх па­рафіян... і єдиним їхнім життєвим досвідом був страх, що його вони часто-густо відчували впродовж усього свого життя" (Е. Поньйон).