Література

Бессмертньш Ю. Л. Жизнь и смерть в Срсднис вска. Очерки демографической истории Франции. Москва, 1991.

Женщина. Брак. Семья до начала Нового времени (демографические социокультурньїе аспекти). Москва, 1993.

102

ЛЕКЦІЯ 1

Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії

що феодалізм — "це система експлуатації трудящих неве­ликою групою воїнів, які не беруть участі у праці.., це в економічному відношенні передусім сеньйоріальний лад". Проте, на відміну від Марксового і Блокового бачення сеньйорії, вона, у розумінні Жоржа Дюбі, є не стільки су­купністю земельних прав її власника, скільки комплексом військово-політичних і судово-адміністративних прав, узурпованих рицарством у короля та інших можновладців. Цей медієвіст убачав у переданні рицарям частини ко­ролівських і графських прерогатив (скажімо, судових функцій) докорінну перебудову всієї суспільної структури, "феодальну революцію" ("мутацію"). Мовляв, саме зосе­редження в руках рицарства значної політичної влади да­ло можливість майже всім його представникам обзавести­ся замками й остаточно поневолити селян, перетворити їх на кріпаків. Сеньйоріальні права стали надбанням не ли­ше великих, а й середніх і, навіть, дрібних феодалів; прак­тично кожен із них організував сеньйорію. Наступ фео­далів на селян призвів у X—XI ст. до уніфікації соціаль­ного статусу селян різних категорій. Усі вони, і вільні й залежні, стали кріпаками. Змінилося саме уявлення про селянську волю. Вільним вважали того, хто лише почасти звільнився від феодальної залежності. Саме в X—XI ст. у середовищі панівного класу з'явився новий військово-служилий прошарок — рицарство, без якого великі сеньйо­ри не спромоглися б організувати маєткову адміністрацію і тримати в покорі селян, а також чинити опір централіза­торським зусиллям королівської влади.

Відбулися ці кардинальні соціально-економічні та по­літичні зміни, як запевняє Жорж Дюбі, наприкінці X — на початку XI ст., коли у Франції Каролінгів змінила ди­настія Капетингів. Ця "феодальна революція" стала озна­кою того, що античність заступив феодалізм.

Чим були зумовлені ці радикальні зміни в суспільстві? На думку Жоржа Дюбі, припиненням набігів норманів, угрів та арабів і демографічним зростанням. Отож, пере­думовами "феодальної революції", тобто появи феода­лізму, він уважає зовнішні чинники. Усе це, на його дум­ку, відбувалося так: До "феодальної революції" кінця X — початку XI ст. політичне панування старої, каролінзької,

12

знаті супроводжувалося воєнним пограбуванням завойо­ваного люду. Коли ж роль зовнішньої експансії різко зменшилася, воєнне пограбування чужих народів посту­пилося місцем воєнному пануванню над власним наро­дом. Відносний порядок і законність Каролінзької доби заступило у X—XI ст. феодальне свавілля, оплотом якого стали численні новозбудовані замки*.

Масове закріпачення селян і посилення феодального визиску наштовхнулися на соціальний опір, здолати який феодалам вдалося лише узгодженими зусиллями світської і духовної гілок влади, організацією Хрестових походів.

Концепція "феодальної революції" X—XI ст. знайшла широку підтримку серед французьких медієвістів, її поді­ляють також деякі іспанські та італійські історики. Проте має вона і своїх опонентів, особливо від середини 90-х ро­ків XX ст.

Жоржу Дюбі та його учням дорікають за те, що вони зводять феодалізм до системи судово-політичного пану­вання феодалів над селянами. Тимчасом політична влада феодалів виникла не на порожньому місті, а великою мірою спиралася на успадковану від минулих часів зе­мельну власність. Самі зміни у суспільному житті, на які вказує Жорж Дюбі, насправді були не "феодальною рево­люцією", а лише "перебудовою тієї структури, яка заро­дилася значно раніше й набула в X—XI ст. нової, більш зрілої форми" (Ю. Л. Безсмертний). Висловлюється також думка, що "феодальна революція", якщо вона дійсно відбулася, була не універсальним (загальноєвропейським) явищем, а лише французьким феноменом (Т. Біссон). Й узагалі, концепція "феодальної революції", як стверджу­вали її критики, перебільшує значення важливих суспіль­них змін у X—XI ст., які насправді були наслідком ево­люційних процесів (Д. Бартелемі). Після наукової дискусії у другій половині 90-х років XX ст. медієвісти почали відмовлятися від самого терміна "феодальна революція" як занадто радикального. Мовляв, що це за "революція",

* У післявоєнний період археологи виявили в Західній Європі руїни величезної кількості замків, побудованих тоді, коли вже припинилися набіги норманів, угрів та арабів. Жорж Дюбі вважає, що вони слугували опорою соціального панування їхніх власників над селянами.

13

■

ЛЕКЦІЯ 1

Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії

якщо вона не привела до заміни одного панівного класу іншим?

Підсумовуючи викладений матеріал, можна стверджу­вати, що на нинішньому етапі розвитку медієвістики не­має єдиного розуміння сутності феодалізму. Для одних феодалізм — це політична роздробленість, для інших — феодальна ієрархія. Деякі дослідники вважають основною ознакою феодалізму поєднання політичної влади з влас­ністю на землю, інші визначають його як особливу форму власності й виробничих відносин, а дехто — як систему особистих зв'язків. Медієвісти визнають той незапереч­ний факт, що феодалізм — це сукупність суспільних явищ, проте не можуть домовитися між собою, якому з них віддавати перевагу.

До цих пір ішлося про європейське Середньовіччя і європейський феодалізм. А як сприймаються в науці ці історичні категорії на матеріалах Сходу? Тут проблем ще більше, і вони набагато складніші. Якщо в європейській історії існував тисячолітній розрив між античністю і но­вою добою, який можна назвати "Середніми віками", то історія Сходу, вочевидь, такого розриву не знала. Соціаль­но-економічні й політичні структури Сходу в хроно­логічних рамках стародавньої та середньовічної доби за­лишалися традиційними, отож розчленувати історичний процес на Сході на дві окремі епохи — античну та се­редньовічну — можна лише штучно. Те, що радянські історики називали "східним феодалізмом", на європей­ський феодалізм анітрохи не схоже. Так, на Сході фео­далів, як окремого від державного апарату ієрархічно структурованого класу, не існувало, його замінювала дер­жава, яка жила за рахунок стягуваної із землевласників ренти-податку. Системи васалітету та політичної роздроб­леності Схід не знав, тому історики здебільшого вважа­ють, що поділяти історію Сходу на стародавню і середньо­вічну потрібно, проте виключно для зручності її викла­дання, не пов'язуючи входження Сходу до Середньовіччя зі зміною рабовласницького суспільства феодальним.

Яку роль відіграв феодалізм в історії людства?

Шляхи його становлення в різних регіонах були неод­наковими. Одні народи перейшли до феодалізму від ра­бовласництва, інші — від первісності. Цей перехід був за-

галом прогресивним явищем, оскільки засвідчував посту­пальну ходу історії. Феодалізм стимулював розвиток дрібного самостійного селянського виробництва, яке вия­вилося ефективнішим за латифундіальне рабовласницьке. Хоча феодали здебільшого й дерли зі своїх селян по сім шкур, усе ж дещицю залишали й селянам. Феодально за­лежний селянин був самостійним господарем, заінтересо­ваним у результатах своєї праці.

Звичайно, феодалізм не був ідеальним станом людства. Соціальною справедливістю він не вирізнявся. Проти сва­вілля королівських чиновників і феодальних сеньйорів у Середні віки боролися й селяни, й городяни. Допікали до живого Європу впродовж усього Середньовіччя міжусобні війни. Все ж феодалізм був історично необхідною ланкою для побудови нового суспільства, яке, до речі, як і сус­пільство середньовічне, мало не лише світлі, а й тіньові сторони.

Проблема періодизації середньовічної історії

Загальновідомо, що будь-яка періодизація залежить як від специфіки предмета дослідження, так і від концепту­альної озброєності автора, тому не може бути ані доско­налою, ані єдиною. Періодизація історії Середніх віків не є винятком.

Та й чи було Середньовіччя чимось монолітним, щоб його запросто можна було виокремити зі світового істо­ричного процесу? Адже люди, суспільно-політичні струк­тури й ідеї в різних регіонах, а також у період його розквіту та добу занепаду були такими різними! Врахову­ючи все це, варто прислухатися до застереження фран­цузького історика Г. Бернара, що "чим загальнішою є періодизація [Середньовічної історії], тим більш вона є суперечливою. Це всього лише тінь, лише слово, зручне для позначення певного хронологічного пласта, але вклада­ти у нього ще якийсь зміст небезпечно...".

Та попри всі регіональні і часові відмінності середньо­вічний Захід упродовж V—XV ст. протиставив себе грець­кому Сходові й таки становив певну єдність. Зокрема, усі

14

15

ЛЕКЦІЯ 1

Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії

з ахідноєвропейські країни сповідували католицизм, виз­навали верховенство римського папи, користувалися ла­тиною, мали спільні (чи дуже схожі) вірування та ідеї, за­читувалися одними й тими ж книгами. Тому "виглядає за­конним бажання окинути поглядом культуру усього [се­редньовічного] періоду, відмічаючи, ясна річ, і риси нес­хожості, й ті зміни, що відбувалися" (Г. Бернар).

Передусім спробуємо з'ясувати, коли почалося євро­пейське Середньовіччя. У трактуванні радянської історіо­графії — з часу становлення феодалізму. А оскільки в різних регіонах феодалізм з'явився не одночасно, то й по­чаток середньовічної доби радянські історики датували по-різному: для Західної Європи — другою половиною V ст., коли загинула Західна Римська імперія (476 р.) і на її території розпочалися глибинні соціальні зміни, для Візантії — кінцем IV ст., коли утворилася Східна Римська імперія (395 р.). Звичайно, цей хронологічний поріг умов­ний, адже із загибеллю Західної Римської імперії ан­тичність відразу не зникла, вона відходила в минуле упро­довж кількох століть. Європа ставала "середньовічною", не схожою на античний світ, поступово. Немарксистська історіографія також вважає початком Середньовіччя або дату загибелі Західної Римської імперії, або 500 р. (лише тому, що ця дата кругла), але, як уже згадувалося вище, основною ознакою Середньовіччя вважає не феодальну власність, а політичну роздробленість та феодальну ієрархію.

Ще умовнішим є датування кінця середньовічної доби. Радянська історіографія доводила Середньовіччя до англійської революції 1640—1660 рр., проте не змогла переконливо довести, чому водорозділом між Середньо­віччям і Новою добою має вважатися саме англійська революція? У пострадянській історичній науці XVI — середину XVII ст. назвали Перехідним періодом від Се­редньовіччя до Нового часу, іноді — Раннім новим часом. Це ознака зближення пострадянської історіографії зі світовою історичною наукою, яка традиційно виводить XVI — першу половину XVII ст. за хронологічні рамки Середньовіччя, а кінець Середніх віків датує або середи­ною XV ст. (1453 р. — загибель Східної Римської імперії,

кінець Столітньої війни), або кінцем XV ст. (дата відкрит­тя Колумбом Америки). Втім окремі французькі медіє­вісти подовжують Середньовіччя до початку XVIII ст., до середини XVIII ст., а Ж. Ле Гофф — до кінця XVIII ст. (на його думку, менталітет європейського селянства — основ­ної маси тодішнього населення Європи — залишався середньовічним аж до Великої французької революції (1789—1794 рр.). Отже, питання про хронологічні межі європейського Середньовіччя у медієвістиці залишається дискусійним.

Тепер розглянемо питання про внутрішню періоди­зацію Середніх віків.

У радянській історіографії добу Середньовіччя, як уже зазначалося, доводили до середини XVII ст. і поділяли на такі три періоди (відповідно до концепції про становлен­ня, розквіт і загибель феодальної "соціально-економічної формації"): ранньофеодальний (кінець V — середина XI ст.), розвиненого феодалізму (друга половина XI— XV ст.) і період розкладу феодалізму й зародження капіталізму (XVI — середина XVII ст.).

У пострадянській медієвістиці, так само як і в західній, історія західноєвропейського Середньовіччя хронологічно охоплює кінець V — XV ст.* й поділяється на такі три періоди.

Перший період (кінець V — перша половина XI ст.) — перехідний від античності й варварства до феодального суспільства. Його характеризує економічний занепад (згортання торгівлі й натуралізація господарського жит­тя), слабкі торговельні, культурні й інші зв'язки між країнами та регіонами. У ранньому Середньовіччі на За­ході складається примітивна державність у формі роз'єд­наних королівств із "провінційною сільською культурою" (Г. Кенігсбергер). Відбуваються масштабні міграційні рухи у формі завоювань. Антична класова структура поступово замінюється феодальною, формуються три основні сус­пільні стани: духовенство, рицарство й селянство. На місці колишнього греко-римського християнського світу

* У західній історіографії історію Середніх віків нерідко доводять ли­ше до середини XV ст. — дати загибелі Східної Римської імперії та закінчення Столітньої війни.

16

17

ЛЕКЦІЯ 1

Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії

з'являються три світи: латинський християнський (като­лицький), грецький християнський (православний) і ара-бо-перський мусульманський (ісламський). При цьому християнський і мусульманський світи ворогують між со­бою і не йдуть на порозуміння. Період позначається вкрай низьким рівнем освіченості та зростанням залежності культури від християнської релігії і церкви.

Другий період (друга половина XI—XIII ст.) — доба розквіту (в уявленні частини медієвістів — становлення та розквіту) феодального суспільства. Оживає торгівля, спос­терігається загальне господарське пожвавлення, причому ремісниче виробництво загалом набуває цехової форми. Відбувається інтенсивна урбанізація Заходу, міста знач­ною мірою стають самоуправними (міста-комуни). Форму­ється бюргерство, основним заняттям якого стають торгів­ля і лихварство. Панівне становище в суспільстві посідає рицарство, яке для цього обзаводиться феодальними зам­ками. Складається васально-ленна система, відбувається масове закріпачення селян. На зміну й без того слабкій політичній централізації приходить феодальна роздроб­леність. Посилюється папство, яке прагне створити уні­версальну церкву. Воєнно-міграційні зусилля Захід спря­мовує переважно назовні (Хрестові походи). Спалахують єретичні рухи, які нерідко набувають певного соціального забарвлення. Виникають католицькі ордени — опора пап­ства. Бурхливо розвивається культура, поширюється освіта.

Третій період (XIV—XV ст.) — доба поступової втрати Заходом специфічних феодальних рис на рівні васально-ленних зв'язків, що руйнуються. Рицарство як військовий стан відходило у минуле, на зміну йому приходило дво­рянство. Селяни звільняються від кріпосної залежності. З'являються паростки буржуазних відносин. Загострюють­ся кризові явища в суспільстві, його лихоманять грізні соціальні вибухи. Феодальну роздробленість змінює нова форма держави — феодальна монархія зі становим пред­ставництвом. Політичний універсалізм поступається місцем національним державам. Зміщується акцент із зовнішніх воєнних кампаній на внутрішньоєвропейські війни. Папство слабшає й назавжди втрачає свою колишню мо­гутність. За умов створення національних держав і певної

політичної централізації засвідчує свою неспроможність ідея універсальної християнської церкви як уніфікованої міжнародної організації. Зростає секуляризація (звільнен­ня від впливу церкви) свідомості, поширюється світська освіта, приходить раціоналізм, прокладають шлях у науку дослідні знання, з'являються перші паростки гуманізму і Відродження.

У західній медієвістиці є й інші варіанти періодизації західноєвропейського Середньовіччя. Зокрема, раннє Се­редньовіччя ще датують V—X ст., або V — серединою XII ст., або V—XII ст., високе Середньовіччя — XI—XIII, або XIII — серединою XIV ст., пізнє Середньовіччя — другою половиною XIV—XV ст.

Отож, можна вважати, що періодизувати історію се­редньовічної Європи, хай навіть із численними застере­женнями й натяжками, удається. А як бути з періоди­зацією історії Сходу? Європейські критерії для неї непри­датні уже тому, що Схід не зазнав таких радикальних змін соціальних і політичних структур, які відбулися на Заході після загибелі античного світу, "стародавність і Середньо­віччя стали для Сходу добою існування в рамках однієї і тієї ж традиційної структури" (Л.С. Васильєв). Перехід від середньовічних до інших суспільних форм там розтягнув­ся на кілька століть і ще й досі не завершився. Отож, до­водиться задовольнятися суто умовними хронологічними межами середньовічної доби в історії Сходу, наближени­ми до європейських. Так, одні автори датують східне Се­редньовіччя III—XVII ст., інші — першими століттями — серединою XIX ст. Звісно, ці хронологічні рамки більше годяться для зручності викладання історії та написання підручників, аніж для характеристики історичних про­цесів на Сході.