Тема 5. «поетика» аристотеля

Вступний коментар

З величезної спадщини Аристотеля (список, складений одним з бібліотекарів Александрії, включав близько 150 назв) для філологів первинну значущість мають «Поетика» і «Риторика». Перша з позначених праць викладає арістотелівську теорію поезії, а друга – прози. Окрім того, в першій праці розглядається загальний погляд Аристотеля на мистецтво і природу творчості. В той же час текст «Поетики», що цікавить нас, в силу конспективного стилю викладеного в ній матеріалу представляє відому складність. Дослідники досі не прийшли до певної думки, чи є це конспект «лектора» або конспект «слухача». Проте при усій уривчастості і неповноті виражених в «Поетиці» суджень вони мають величезне значення для становлення науки про словесне мистецтво.

До Аристотеля про питання мистецтва і значення поезії роздумував Платон («Держава», кн. III і X; «Закони», кн. II). У судженнях Аристотеля, що був учнем Платона, вгадується полеміка з деякими поглядами свого наставника. Так, Платон розглядав поезію як позараціональне явище, пов'язане з інтуїцією. Аристотель же розглядав творчість як «техне», «творення», грунтоване на здатності до наслідування і природній потребі в ньому. Причому, важливо, що потребу Аристотель розумів не як неусвідомлену, інстинктивну, а як інтелектуальну, пов'язану з роботою думки, врахуванням певних правил і принципів. Платон піддавав «наслідування» (мимезис) критичній оцінці. Аристотель же робив його об'єктом пильного аналізу

Як вчений-систематизатор, Аристотель розглядає мимезис в аспекті: а) предметів наслідування, б) засобів наслідування, в) способів наслідування. В якості предметів наслідування в першу чергу, ним виділяються характери, пристрасті. До засобів наслідування філософом включені ритм, слово. Що ж до способів наслідування, то тут Аристотель виділяє наслідування від своєї особи або ж у формі повідомлення або у формі дії. Останнє судження намічає розділення поезії на три роди: лірику, епос і драму.

Текст «Поетики» (збереглася лише перша книга), що дійшов до нас, містить, головним чином, судження про епос і драму. Особливо велику увагу приділив Аристотель трагедії, найбільш шанованому у греків літературному жанру. Показовий історичний підхід Арістотеля до жанру як до словесної форми, що пережила процес становлення і розвитку. «Як і комедія, виникнувши спочатку з імпровізацій, від заспівувачів фалічних пісень, які і тепер ще в звичаї у багатьох містах, – трагедія розрослася помалу, оскільки поети розвивали в ній її риси у міру виявлення. Нарешті, випробувавши багато змін, трагедія зупинилася, набувши, нарешті, властивої їй природи» .

Аналізуючи вигляд сформованого жанру, Аристотель робить це за таким планом:

1. Визначення суті трагедії;

2. Виділення основних елементів трагедії, в яких здійснюється наслідування;

3. Характеристика дії (оповіді, або «міфу») як найбільш важливої з частин трагедії;

4. Встановлення чинників, що забезпечують цілісність трагедії. Внутрішня і зовнішня будова трагедії;

5. Поради драматургу, що стосуються головних осіб трагедії, принципів створення характерів та ін.;

6. Оцінка «думки» і лексичного складу трагедії.

При визначенні суті трагедії Аристотель керується виробленими ним параметрами. Так, в якості об'єкта наслідування він називає дію, важливу і закінчену, таку, що має певний об'єм. В якості засобу, за допомогою якого здійснюється наслідування, вказана утішна, прикрашена мова. Що ж до способу, яким ведеться наслідування – ця дія, а не розповідь. Крім того, Аристотель включив у своє визначення вказівку на ефект, здійснюваний трагедією.

Аристотель завдав ревізії погляди свого вчителя Пла­тона на теорію ідей. Єдиним засобом пізнання речей в їх сутності є знайдення цієї сутності в певних конкретних речах. Погодившись з Платоном у питанні наслідувальної природи мистецтва, він вніс ряд уточнень, що суттєво відрізнялися від думок учителя. Аристотель вважав наслідування актом творчим, оскільки воно створює дещо відмінне від того, з чим митець зустрічається в реальній дійсності. Художник повинен наслідувати не одиничним і випадко­вим явищам, а вірогідним. Аристотель першим побачив важливу роль художнього домислу, фантазії та уяви в творчому процесі. Він розумів різницю між художнім і науковим мисленням. Поезія гово­рить «не про те, що справді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче». Історію Геродота теж можна було б викласти віршами, проте вона все одно залишилася б історією, бо поет говорить про те, що могло статися, а історик – про те, що сталося. Аристотель вважав, що «поезія філософічніша і серйозніша за історію, поезія говорить більше про загальне, історія – про окреме». Поезія відрізняється й від філософії. Остання, на думку грецького мислителя, має в основі свого предме­та загальне – буття. Поезія ж, відштовхуючись від знання загаль­ного, такого, що можна повторити, створює не загальне, а окреме, яке повторити ніяк не можливо. Так народжується поетичний об­раз. По суті, Аристотель матеріалізував саму природу творчості, заклавши перші підвалини реалістичного (натурального) літературознавства.

Платонівські ідеї знайшли свій подальший розвиток і в теорії поділу поезії на роди. Аристотель вважав кожний із трьох літератур­них родів окремим «способом наслідування»: «Наслідувати в одно­му й тому ж і одному й тому ж можна, розповідаючи про події, як про щось відокремлене від себе, як це робить Гомер (мова про елос), або ж так, що той, хто наслідує, залишається сам собою, не зміню­ючи свого обличчя (лірика), або репрезентуючи всіх зображуваних осіб як діючих і діяльних (драма)». При цьому Аристотель пропонував враховувати три моменти – «різні зображувальні засо­би», «різні предмети» та «спосіб зображування».

Під предметом зображення мислитель античності розумів не­обхідність відтворювати постаті людей або кращих, для цього він рекомендував трагедію; або смішних, нікчемних, що краще робити в комедії, оскільки «комедія намагається показати людей гіршими, а трагедія – кращими від сучасників».

Говорячи про особливості зображення в кожному з трьох літера­турних родів, Аристотель наголошував, що в основі епосу лежить розповідь про події, навколишня дійсність відтворюється в об'єктив­ній формі. У драмі герої зображені безпосередньо в дії, лірика відби­ває внутрішній світ героя.

Особливу увагу в «Поетиці» Аристотель концентрує на драмі, пе­редовсім на трагедії. Цей жанр складається з шести частин: фабу­ли, характерів, думок, сценічних обставин, мови та стилю і мелодії. Фабула мусить бути цілісною та єдиною. Характери повинні бути благородними й не змінюватися під час дії.

Текст «Поетики» свідчить, що не усі намічені за планом аспекти в рівній мірі цікавлять автора. Найдетальніше в творі розглянуті: фабула трагедії, характери і мова. При цьому впадає у вічі рішуче підкреслення Аристотелем визначальної ролі фабули перед характерами. Дослідники вважають, що подібна позиція філософа обумовлена тим, що про дії, витікаючі з характеру героя, майже завжди говорили оратори, розбираючи вчинки підсудного, і, таким чином Аристотель, уникаючи загальних місць, говорить про те, що до нього не було ясно усвідомлено.

При розгляді фабули видно, що Аристотеля цікавлять принципи побудови трагічної дії. Фабула не повинна містити нічого випадкового, другорядного. Події, об'єднані навколо єдиної дії, мають бути пов'язані за принципом причинної обумовленості. Це стосується також і таких композиційних частин трагедії, як «перипетія» («перелом») і «упізнавання». Ускладнюючи фабулу, вони в той же час мають бути її органічною частиною. «Оповіді бувають або прості або сплетені, тому що і дії, наслідування яких вони представляють, бувають саме такі... у сплетеному зміна відбувається з упізнаванням, з переломом або ж з тим і іншим.

Поради Аристотеля, що стосуються композиції драми, мають бути спрямовані на досягнення її єдності і цілісності, що досягалося невеликим числом персонажів, трагічною зміною в долі одного з них, зображенням відношення героя до скоеного ним. Що стосується розв'язки дії, то тут Аристотель підкреслює необхідність її природного витікання з логіки подій і виступає проти використання штучної зовнішньої розв'язки за допомогою машини, як, наприклад, у «Медеї» Еврипіда.

В іншій праці «Риторика» Аристотель поклав початки аналізу способів творчості, а також стилю прози, що є зародженням поети­ки як складової частини теорії літератури.

Основні положення естетичних і літературознавчих праць най­більших грецьких філософів античної доби Платона та Аристотеля вплинули на подальший розвиток світової наукової думки. Однак після занепаду античної цивілізації про них забули, і лише в XV ст. через країни арабського сходу вони знову повернулися до науко­вого обігу в Європі.