Тема 13. Мистецтво філософської трагедії сенеки (на матеріалі трагедії «федра»)

Вступний коментар

Світогляд Сенеки (бл. 4 р до н.е. – 65 р. н.е.) значною мірою зу­мовлений тією неспокійною епохою, за якої йому довелося жити. Певною послідовністю й системністю його погляди не вирізнялися. Обґрунтовуючи філософію стоїків, він звертав головну ува­гу не на теоретичний, а на практичний аспект учення. Але на­справді воно так і лишилося умоглядним. Першочерговим завданням мислителя Сенека вважав навчання людей основних правил життя і в разі потреби – гідного прийняття смерті. Низку положень він запозичив з філософії Епікура, зокрема ідею про необхідність цілковитого примирення з долею з огляду на її абсо­лютну залежність від навколишнього світу, змінити який людині не дано. Звідси – заклик до усамітнення й занурення у сферу суто інтимного життя.

Римські патриції не мали сил опиратися політиці імператора, і Сенека підказує їм інший шлях – шлях внутрішнього вдоскона­лення, в результаті якого можна знайти в собі нові сили для пасивної опозиції деспотії. Проте всі ці настанови Сенеки мали су­то теоретичний характер, і практика його особистого життя роз­ходилася з ними і часто їм суперечила. Так, він засуджував прагнення людини до влади і пропонував їй шукати розради в особистому житті, але сам був при цій владі, часом навіть як неофіційний її проводар, а відмовився од неї лише перед лицем смертельної небезпеки. Суперечливим є і ставлення Сенеки до багатства, від якого він не відмовляється, але готує себе до його втрати, щоб уникнути страждань від цього. Засуджуючи бажання досягти збагачення, він сам нагромаджує величезні кошти. Муд­рець «не любить багатства, але вважає за краще його мати. Не віддає йому своєї душі, але приймає його в дім. Має його, але не перетворюється на його раба».

Серед художніх творів Сенеки важливе місце посіда­ють дев'ять його трагедій, заснованих на традиційних міфологіч­них сюжетах, – «Медея», «Федра», «Едіп», «Агамемнон», «Фієст» тощо. Очевидно, вони були написані автором не для театральних вистав, а для декламаційного виконання.

Характерна ознака всіх трагедій полягає в тому, що вони насичені кривавими ефектами, сценами вбивств і злочинів, моральними повчаннями. Як і філо­софські твори Сенеки, його трагедії не мають логічно розвинуто­го сюжету, дії героїв не зумовлені тонкими психологічними мотивуваннями. Самі герої сповнені пристрастями, що роблять їх жорстокими і невмолимими. У розлогих монологах вони розпо­відають про причини своїх жагучих почуттів і спонукані цими почуттями дії. Монологи змінюються або жвавими діалогами, у яких персонажі обмінюються словесними ударами, або довгими хоровими партіями — роздумами про причини конфлікту й долю героїв.

Чудово знаючи творчий спадок грецьких трагічних поетів та їхніх послідовників, Сенека обирає свій шлях. Він насичує свої трагедії риторичними прийомами, але ці сталі, позбавлені експресивності конструкції аж ніяк не пасують драматизмові ситуа­цій. Холодність оповіді часом поєднується з натуралізмом, який жахав слухачів. Так, у «Федрі»вісник докладно розповідає, а Тесей, потім і хор, нагадують про пошматоване тіло Іпполіта, час­тини якого збирають слуги. Розповідь про величну й жорстоку смерть Пріама в устах старої Гекуби, його дружини, звучить як холодна риторична промова («Троянки»).У цій же трагедії Анд­ромаха після розповіді про жахливий вигляд тіла Гектора байдуже зазначає, що і в такому стані їй приємно було його побачити. Звістку про смерть сина Астіанакса, який кидається з башти і розбивається, вона зустрічає холодною констатацією: «той, хто це припустив, став найгіршим з тиранів».

Образи героїв у Сенеки значно примітивніші за їхні грецькі аналоги, хоча митці його часів були вже здатні зобразити психо­логічний світ людини.Сенека минає цю проблему, залишаючи своїм персонажам роздуми про долю, життя і смерть, невиразне майбутнє людини. Мабуть, це не було випадковістю. Адже Сенека-стоїк засуджував надмірні пристрасті, так само як і спроби людини боротися з визначеною долею, підкреслюючи прирече­ність людини і неспроможність її здобути свободу власної волі.

Його герої часто вагаються, але їхні сумніви не супроводжую­ться психологічним аналізом, тому сприймаються як поверхові, такі, що не торкаються глибин людської душі. Часом Сенека відмовляється від канонів класичної трагедії. Зокрема, в класичній трагедії заборонялося показувати смерть людини на очах гляда­чів.

Іокаста, переконана словами сліпого Едіпа, також убиває себе («Едіп»).Безумний Геркулес у присутності Амфітріона і глядачів розправляється з сином, а потім і дружиною Мегарою.

Дія «Медеї»Сенеки відбувається в місті Коринфі після виг­нання Медеї та Ясона з Іолка, але передісторію їхню автор не зга­дує, адже міф був добре відомий. У першому ж монолозі Медея обіцяє жорстоко помститися за зраду Ясона. Тобто вже на поча­тку трагедії героїня, у душі якоїжага помсти переборює всі інші по­чуття, постає такою, якою мала б стати в кінці – мстивою, лютою і невблаганною. Отже, маємо сталий образ, позбавлений будь-якої динаміки.