47) Досягнення українських архітекторів та скульпторів другої полов. Хіх ст.

В кінці XVIII і в XIX ст. український народ зазнає найгірших днів царської російської реакції, яка поступово, але рішуче й жорстоко, ліквідує автономність України, що відбивається на мистецькому житті.

В 1800 р. виходить наказ російської влади, яким зовсім забороняється будувати церкви українського типу → від середини XIX ст. з’являються обридливі церкви у псевдовізантійському й ніби «московському» стилі.

Остання стадія класичності наступає в другій половині XIX ст. за часів царя Миколи І, коли будови набирають особливо понурих і сурових форм, прикладом чого може служити будинок університету в Києві. З церковних будов у стилі ампір найбільше збереглося на Харківщині й особливо Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки).

Від середини XIX ст. міське будівництво житлового й громадського призначення у зв’язку з пануючим у цілій Європі утилітаризмом і меркантильністю переймається еклектизмом — мішаниною різних історичних стилів не тільки в різних об’єктах, а також в одній будові. Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюється т. зв. віденський неоренесанс. Загальне архітектурне обличчя наших головніших міст — Києва, Одеси, Харкова, Львова, Чернівців, Перемишля, Херсона завдячує цій віденській моді.

У кінці XIX ст. російська централістична влада в боротьбі за опанування усіх ділянок культурного та економічного життя на Україні з особливим завзяттям нищила українське міщанство і зв’язане з ним ремісництво, яке своїми цеховими організаціями ставило чималий опір централістичним стремлінням Москви.

48) Український живопис другої половини XIX ст.

Хоча у XIX столітті головним центром освіти в Російській імперії і далі була Академія мистецтв у Петербурзі, багатьох художників приваблює Україна — «нова Італія», як її тоді називали.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — головна тенденція творчих зусиль членів

Новий етап розвитку українського живопису, що почався у 1870-х роках, міцно пов’язаний з такими великими культурними центрами, як Київ, Харків, Одеса, де поступово зосереджується виставкова діяльність, формуються місцеві художні кадри, створюються заклади мистецької освіти. У цьому процесі не можна не згадати роль Товариства пересувних художніх виставок, створеного 1870 року у Петербурзі.

У 1865 році була створена  малювальна школа в Одесі, (згодом Одеське художнє училище ім. Б.Грекова). Важливу роль у створенні і розвитку південно-руської (української) школи належить одеському художнику К.Костанді, чудовому живописцю, тонкому майстру колориту, авторові значних жанрових творів та пейзажів, художнику філософського складу, а також його учневі по Одеському художньому училищу – видатному живописцеві П.Нілусу.

У творчості одеських художників важливу роль відіграли пошуки в галузі колориту, опанування законів живопису на пленері та, до певної міри, досягнень французького імпресіонізму. Із стін одеського художнього училища  вийшли видатні художники найрізноманітніших жанрів – І.Бродський, Б.Греков, П.Волокидін, О.Шовкуненко та багато інших.

Інша картина мистецького розвитку спостерігається на Лівобережжі, Слобожанщині та Полтавщині з її глибинною народною традицією. Одним з найцікавіших майстрів 2-ої половини ХІХ ст. був урдженець Харківщини – П.Мартинович, учень харківських художників П.Герасименка, Д.Ланевського. Яскраво виявив своє обдарування не лише у графічному мистецтві, але й у живописі ("Проводи на Січ"), який свідчить про його інтерес до історії України, сучасник і друг  П.Мартиновича – О.Сластіон (Сластьон). Як портретист, він надавав перевагу зображенню народних типів, створив узагальнений образ жінки-українки ("Українка"). Його пензлю належать ряд образів народних співців, над якими  митець працював близько п’ятнадцяти років.

Перехід до реалізму ініціював учень Боровиковського, українець з грецьким корінням з Ніжина Олекса Венеціанов (1779 — 1847). Він мав у своїй майстерні у Петербурзької академії мистецтв значну групу учнів. Але авторитет та блискуча художня манера Карла Брюллова вразила учнів Венеціанова більше й вони перейшли до модного метра.

Серед учнів Брюллова були й останні українські майстри класичного малярства — Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий та ін. Тарас Шевченко (Як представник останної доби класицизму (часи Бідермайєр), Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних речах. Правда, він не уникав і більших образів олійними фарбами (наприклад, «Катерина»), особливу ж малярську славу йому здобули портрети — елегантні жіночі, індивідуальні чоловічі. У романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка» та інших уже помітний відхід від чистого академізму. Різнобічний талант митця відбився і в художній графіці (серія «Мальовнича Україна» тощо). 1860 року Тарасові Шевченку надали звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. Нажаль, заслання та заборона малювати перешкодили розкритися в повній мірі його живописному таланту.)

Тісно пов'язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовського, який значну частину життя провів у рідній Феодосії і заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість Архипа Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — стала сенсацією в Петербурзі.

Інший представник класицизму, російський художник Василь Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він багато років жив і працював на Поділлі і присвятив українській темі чимало портретів: «Дівчина з Поділля», «Хлопчик із сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина».

Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Навіть після від'їзду до Росії, скучав за Батьківщиною та повертався до неї. Він часто гостював у маєтку Качанівка українських меценатів поміщиків Тарновських. В їх родинній садибі Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Таким чином, в його творчісті та житті Україна посідала значе місце.

Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школу.

«Шукачем сонця» називали Володимира Орловського, одного з засновників нового українського реалістичного пейзажу. Найкращим українським портретистом кінця 19 — початку 20 століть вважається Олександр Мурашко — учень Іллі Рєпіна, автор уславленої «Каруселі», «Дівчини в червоному капелюшку», «Старого вчителя», «Парижанок біля кафе».

Поєднання мистецтва з усвідомленням національної ідеї вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Тараса Шевченка). Одночасно вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва.