55)Реалізм та соцреалізм в українському живопису.

Реалізм як напрям у живописі виникає у 2-й половині ХІХ ст. Реалізм сповідує правдиве відображення дійсності, життя у всіх його проявах.У центрі уваги художників-реалістів перебувало буденне життя, з його проблемами, конфліктами, людськими думками. Під впливом художніх принципів пересувних виставок образотворчого мистецтва чимало художників України переходили на позиції реалізму.На зразок російських передвижників у Києві в 1887 р. було створено товариство художніх виставок, яке організувало 6 виставок, активну участь у них брали М.Пимоненко, В.Менк, С.Костенко та ін. У 1830 р. в Одесі виникло Товариство південноросійських художників, ідейним лідером якого був К.Костанді, а учасники – прибічниками реалістичного мистецтва. Типовими темами для художників-реалістів було зображення повсякденного життя, побуту народу, пейзаж та портрет. М.Кузнєцов, ідейно близький до передвижників, звертався до селянської тематики. В його картинах "Об’їзд володінь", "Мировий посередник" відтворено побут провінційного дворянства. Життя селян знайшло відображення в таких полотнах художника, як "В свято", "На сінокіс", "На заробітки". До реалістичної школи належав одеський художник К.Костанді. Він був відомим майстром пейзажу: "Рання весна", "Гуси". Для живопису К.Костанді притаманні соціальні мотиви: "У хворого товариша", "Старенькі". Художнє відображення складних соціальних процесів переходу від аграрного до індустріального суспільства знайшло відображення в картині К.Костанді "В люди", де зображена сільська дівчина, яка їде на заробітки до міста. Автор тонко передає психологічний настрій та соціальні очікування, пов’язані із зубожінням села, бурхливими процесами урбанізації, успіхами індустріалізації.М.Мурашко – відомий художник і педагог. Працював у жанрі пейзажу: "Осінь", "Дніпро", "Над Дніпром", "Крим", "Український пейзаж". Його пензлю належать портрети Т.Шевченка, П.Могили, М.Ге.Малювальна школа М.Мурашка стала значною подією в культурному житті Києва, українського мистецтва в цілому. Зі школи М.Мурашка вийшли відомі українські художники – І.Їжакевич, Ф.Красицький, В.Замирайло, О.Мурашко.

Соціалістичний реалізм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції миру і людини, обумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства». Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. А. Шолохова, з театрами К. С. Станіславського і В. Е. Мейерхольда, кінематографічними роботами С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, музикою С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості), Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років) та Олексій Кожевников, живопис Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, Р. Гуттузо, скульптура С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія Б. Брехта, В. В. Вишневського.«Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антирадянська пропаганда й агітація». Звідси такі відомі в радянській літературі і мистецтві явища, як «лакування дійсності» і «теорія безконфліктності», тобто зображення дійсності в рожевих фарбах. Конечна потреба маскувати фальш у змісті витворила специфічні мистецькі особливості, притаманні всій літературі і мистецтву соціалістичного реалізму. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь (типові з цього погляду і твори кращих прозаїків — О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літературної мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті й оповідання Ю. Мартича тощо), дидактизм і моралізаторство.В образотворчому мистецтві теж пафос, виписування до фотографічної точності образів, з наче застиглими на моментальній фотографії позами й жестами, замилування пишними мундирами й інтер'єрами тощо.