39) Література та національне відродження (XVIII - перша полов. XIX ст.)

Криза староукраїнської книжної мови та літератури

Наприкінці XVIII ст. староукраїнська літературна мова й українське книжне письменство перебували в глибокій кризі. Від старої української літературної традиції віддалялися її носії — українське панство та вище духівництво.

Утративши українську козацьку державу, учорашні старшини, щоб зберегти свої маєтності та провідне становище в суспільстві, прагнули отримати статус дворянства Російської імперії, уливаючись у її державно-адміністративну систему. Ідучи на службу до імперських установ, хто добровільно, а хто через безвихідність, вони відмовлялися чи поволі віддалялися від староукраїнського красного письменства, поступово стаючи прихильниками інших літератур: французької, німецької, російської.

Здавалося, разом з утратою державності українство незворотно втратить і свою мову та літературу.

Виникнення нової української літератури й театру

І саме в час гнітючої безвихідності, як дар небес, ковток свіжого повітря, з'явився провісник життєдайного майбуття — поема «Енеїда» Івана Котляревського. Правду кажучи, батько сучасної української літератури не вважав свій літературний експеримент з використанням живої народної мови вартим опублікування. Перші три частини «Енеїди» в 1798 р. в Петербурзі видав власним коштом конотопський поміщик Василь Папура.

Ця подія стала віхою рішучого повороту від минувшини до розвитку нової літератури і, зрештою, нової культури. Адже вибір Котляревським мови народу став незворотним явищем не тільки для літератури.

Услід за нею протягом XIX ст. народну мову почали використовувати публіцистика, літературна критика й гуманітарні науки. Іван Котляревський є також автором перших українських п'єс — «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», які ставилися в Полтаві й започаткували новий український театр.

Творчість Івана Котляревського (1769-1838) — звичайно, дар Божий, але отриманий українством закономірно, тоді, коли воно усвідомлювало його значення. По-перше, «Енеїда» не могла б з'явитися, не успадкувавши національні духовні традиції, сформовані козацькою добою: незнищенний дух вільнодумства; збережене в надзвичайно важких умовах національне самоусвідомлення, історичний оптимізм; готовність шукати і знайти нову, як говорив Г. Сковорода, «духовну вітчизну».

Опираючись на міцний фундамент традиції, «Енеїда» стала одночасно й відображенням нових шляхів і потреб суспільного розвитку. Насамперед, поема Котляревського — яскраве свідчення звільнення літератури від церковних регламентацій. Автор став на позицію вільного художнього творення і цим самим відобразив загальне прагнення підприємливих людей до свободи діяльності в найрізноманітніших сферах життя. Суспільство потребувало життєвого завзяття, і письменник, тісно спілкуючись з людьми, пройнявся цим духом. Український національний побут він порівняв із реаліями антично-римського світу, досягнувши цим не лише комічного ефекту, а й спрямував читачів на переосмислення перипетій історичної долі народів, закликав пам'ятати про власну гідність, спонукав змагатися з долею.

Якби після зруйнування Трої її мешканці лише б тужили за втраченим, ганьбили себе за поразку, якби не відродили здоровий дух бадьорої безтурботності, то чи стали б вони засновниками Риму?

Театральні п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» написані на соціальне замовлення українців, яких не задовольняла п'єса «Казак-стихотворец» — «культурний продукт» російського автора О. Шаховського, де неточно й спотворено відображалися мова та звичаї українців. Після перегляду вистави люди щиро обурювалися: «За наші ж гроші над нами ще й насміхаються». П'єси Котляревського стали тими творами, яких потребував український народ, щоб подивитися на себе ніби в мистецьке дзеркало, усвідомити свою сутність.

Засновник українського театру за допомогою своїх персонажів протиставив і засудив тогочасну гостру суспільну проблему витіснення традиційних народних цінностей псевдоосвіченістю, пов'язаною з відмовою від народних традицій. Він також чітко розрізняв національно-культурні типи українця й росіянина.

Із великою шаною до Котляревського ставилися молоді харківські літератори, продовжуючи утверджувати право України на власну літературу. Першим серед них підхопив естафету в Котляревського Петро Гулак-Артемовський (1790-1865). Поет народився у м. Городищі (на Черкащині) в сім'ї священика, закінчив факультет словесності Харківського університету. У 1841-1848 pp. був його ректором. Найвидатнішим твором поета стала байка «Пан та Собака», надрукована в 1818 р. У його доробку вагоме місце посідає також етико-філософське послання «Справжня добрість». У ньому автор стверджує, що Добрість — це поєднання моральної стійкості, почуття справедливості, готовності відстоювати свої позиції.

Усі дослідники української літератури визнають великий поетичний талант П. Гулака-Артемовського та шкодують, що він надто рано залишив заняття літературою.

Євген Гребінка (1812-1848) родом із Полтавщини. Перші свої твори він написав ще учнем Ніжинської гімназії вищих наук. Поступивши на службу в Петербург, Гребінка відіграв помітну роль у згуртуванні тамтешньої численної української громади. Він приятелював із Шевченком, брав участь у викупі поета з кріпацтва. Найвагомішим внеском Є. Гребінки в українську літературу є піднесення української байки до класичних зразків.

Твори Є. Гребінки («Ведмежий суд», «Віл», «Рибалка», «Вовк і Огонь») відзначаються оригінальним динамічним сюжетом, критичним поглядом на тогочасні суспільні звичаї. В останній байці в алегоричній формі автор наголошує на необхідності берегти особисту незалежність.

Микола Гоголь (1809-1852) — прозаїк, який писав російською мовою й посів визначне місце в російській, українській та світовій літературі. Він народився в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині в сім'ї українського поміщика, навчався в знаменитій Ніжинській гімназії. Уже перші його твори «Басаврюк, або ж Вечір проти Івана Купала» (1830), «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832) написані російською мовою, але за змістом — вони українські. У них М. Гоголь змалював український побут, історію та демонологію. Визначальними їхніми рисами є жартівливість, фантастика та глибоке морально-етичне підґрунтя.

Уособленням українського національного духу став головний герой повісті «Тарас Бульба» — український богатир, людина широкої душі, прямого характеру, невгамовної бадьорості. І хоча цей герой був з історичного минулого, він став знаком національної перспективи.

Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843) — засновник сучасної української прози. Письменник народився в родовому дворянському помісті Основа, що поблизу Харкова (нині ця місцевість знаходиться в межах міста). Здобув домашню освіту. Певний час перебував у монастирі. Усе життя прожив у Харкові, брав активну участь у громадському та культурному житті міста. Протягом 1817-1828 pp. посідав виборну посаду повітового предводителя дворянства. У 1812 р. Г. Квітка-Основ'яненко — директор харківського театру. За його участю видавався журнал «Украинский вестник» та пізніші харківські альманахи. У 1833 р. з-під його пера вийшла «Супліка до пана іздателя» — справжній «маніфест» на захист української літератури.

Згодом були видрукувані оповідання «Салдацький патрет» і пейзажна замальовка «Украинское утро». У наступні роки вийшли друком дві повісті «Маруся» та «Конотопська відьма». Усі ці твори стали основою відповідних жанрів української прози. Григорій Квітка-Основ'яненко був також послідовником І. Котляревського у формуванні української театральної комедії. Він написав п'єси «Сватання на Гончарівні», «Шельменко — волосний писар», «Шельменко-денщик», які надовго завоювали сцену українського театру.

У повістях «Маруся», «Козир-дівка», «Щира любов», «Сердешна Оксана» Г. Квітка-Основ'яненко довів, що українська мова придатна не лише для зображення комічних ситуацій та персонажів, а й для художнього відтворення зворушливих і ніжних почуттів, піднесеного настрою, потужного духовного потенціалу українського народу.

Тарас Шевченко

Творчість Т. Шевченка насамперед відображає таку актуальну для тогочасного українства тему, як любов до України. Широко висвітлив поет і жіночу тему. У творах «Катерина», «Наймичка», «Слепая», «Відьма», «Марія», «Княжна» описані трагічна доля материнства, зраджена довіра, самотність, відсутність рідної душі.

Ще більше уваги приділяв Шевченко зображенню історичних подій. Починаючи з «Івана Підкови» й «Тарасової ночі», із незнаною до того часу силою художнього слова поет звеличив героїчну боротьбу козацтва. Трагічну сторінку нашої історії він описав у поемі «Гайдамаки», правдиво зобразивши картини нещадної помсти гнобителям. Однак Шевченко не схвалював такі відносини між українським та польським народами: