2. Типы современных политических систем

По уровню социально-экономического развития различных стран можно выделить следующие типы политических систем:

1) политичес­кая система высокоразвитого буржуазного общества;

2) политическая система буржуазного общества среднего уровня развития;

3) политическая система трансформирующегося общества;

4) политическая система развивающихся стран.

По характеру политических режимов различают политические системы демократического, авторитарного и тоталитарного типов.

Демократические политические системы.

Демократические политические системы имеют следующие чер­ты: наличие широких гарантированных прав и свобод граждан; свобод­ная деятельность правящей и оппозиционных политических партий; на­личие общегосударственного представительного органа власти - парла­мента./ который избирается и действует в обстановке легальной борьбы партий; формирование правительства партиями в соответствии с итога­ми их легальной борьбы на выборах; наличие альтернативных источни­ков информации.

Таким образом, демократические политические систе­мы обеспечивают:

а) устойчивую легитимность правящей группы;

б) широкое участие масс в ее формировании;

в) прямое или косвенное участие масс в формировании основных направлений политики;

г) конт­роль со стороны масс за деятельностью правящей группы.

Авторитарные политические системы.

Политические системы авторитарного типа характеризуются неогра­ниченной властью одного лица или узкой группы лиц.

Их отличительны­ми признаками являются: ликвидация или существенное ограничение демократических прав и свобод граждан; запрещение ряда или всех оппозиционных политических партий и общественных организаций; ог­раничение выборности органов государства и превращение парламента во второстепенный орган; сращивание правящей партии с государствен­ным аппаратом; запрещение оппозиционной прессы; использование тер­рористических методов борьбы с противниками режима.

Тоталитарные политические системы.

Политические системы тоталитарного типа характеризуются полным, тотальным контролем государства над обществом и личностью. Их отли­чительными особенностями являются: максимальное ущемление прав и свобод граждан; формирование власти на всех уровнях путем назначе­ния сверху; фактическое упразднение принципа разделения властей; наличие лишь одной правящей партии во главе с вождем; подмена дея­тельности других партий и организаций официальным "движением"; навязывание всем членам общества одной официальной идеологической доктрины; государственно-организованный террор, основанный на то­тальном насилии.

Можно сказать, что тоталитарная политическая сис­тема представляет собой разновидность авторитарной системы.

Разли­чие заключается в том, что тоталитарная система устанавливается на века, а авторитарная лишь на период "наведения порядка" в стране.

Политическая система переходного типа.

В настоящее время в ряде стран существуют политические системы переходного типа, в которых действуют механизмы трансформации от тоталитаризма или авторитаризма к демократии, или наоборот. Политические системы переходного типа характеризуются слабостью всех политических институтов, отсутствием устоявшихся политических и пра­вовых норм, необузданностью политических страстей, утратой социальны­ми группами привычных идейно-политических ориентации и другими особенностями. Типы политических систем являются условными.

В современной западной политологической науке различают такие типы политических систем: военные и общественные; консервативные и трансформируемые; закрытые и открытые; завершенные и незавершен­ные; микроскопические, макроскопические и глобальные; традицион­ные и модернизованные; демократические, авторитарные и тоталитар­ные.

Весьма распространенной является типология Ж. Блоделя, которая различает пять типов политических систем: либеральные демократии; радикально-авторитарные системы; традиционные; популистские; ав­торитарно-консервативные.

Американский политолог Г. Алмонд опреде­лил четыре типа политических систем: англо-американскую (характер­ные черты — прагматизм, рационализм, основные ценности - свобода личности, индивидуализм, благосостояние, безопасность); континентально-европейскую (взаимодействие политических субкультур с модерни­зированными институтами); доисторическую, которая предусматривает пересечение различных политических культур и отсутствие четкого разделения властных полномочий; тоталитарную.

Русский ученый К. Гаджиев в основу типологии политических систем ставит такие признаки:

1) природа политической системы, характер политического режима;

2) формы государственно-административного устройства (унитарное госу­дарство, федерация, конфедерация);

3) соотношение различных видов власти (монархия, республика и их разновидности).

Мы рассматриваем типологию соответственно характеру политичес­ких режимов как наиболее достоверную.

Холод

Розділ 7. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Введення до наукового обігу категорії «політична система» означало перехід від аналізу формальної структури політичних

інститутів до аналізу їх взаємодії і розуміння цілісності політики як самостійної сфери. Зміщення акцентів аналізу на процеси, на відміну від аналізу структур, дозволяє виявити чинники, які збільшують стабільність і мінливість системи.

Застосування системного підходу в соціології пов'язане з ім'ям американського соціолога Т. Парсонса - творця теорії соціальної дії. Соціальна дія включає всю різноманітність поведінки і діяльності індивіда, яка мотивується зовнішніми впливами. Дії індивіда як реакція на сигнали, які він одержує з навколишнього середови­ща, не бувають ізольованими, а виступають як взаємодія багать­ох суб'єктів. Будь-яка індивідуальна дія є складовою частиною більш широкої цілісності (системи) та інтегрована в систему дій інших індивідів та спільнот.

Кожна система повинна бути функціональною і, згідно з Т. Парсонсом, має реалізовувати чотири функції, що служать за­доволенню її елементарних потреб:

• Функція адаптації - установлення зв'язків системи з навколишнім середовищем; система пристосовується до середови­ща і обмінюється з ним ресурсами.

• Функція ціледосягнення - визначення цілей системи і мобілізація ресурсів для їх досягнення.

• Функція інтеграції - підтримання координації взаємо­відносин елементів системи.

• Латентна функція - зберігання орієнтації суб'єктів систе­ми на її норми і цінності.

Т. Парсонс розглядає суспільство як соціальну систему, яка складається з чотирьох підсистем, які взаємодіють між собою.

Кожна з них виконує певні функції: економічна підсистема - функцію адаптації суспільства до потреби споживчих товарів;

політична підсистема - функцію ціледосягнення; соціальна підсистема (сім'я, система освіти тощо) - функцію соціалізації; функцію інтеграції суспільства здійснюють інститути «соціального співтовариства» (мораль, право, суд тощо).

Політична підсистема за Т. Парсонсом складається з трьох інститутів: лідерства, органів влади та регламентації. Інститут лідерства забезпечує набуття певного статусу, який передбачає обо­в'язковий вияв ініціативи і залучення громадян до реалізації спільних цілей. Органи влади примушують суб'єктів діяльності виконувати обов'язки в ім'я реалізації цілей спільноти і мобілізують для цього наявні ресурси. Інститут регламентації сприяє виданню норм і пра­вил, які створюють правову .основу для соціального контролю.

Звичайно, теоретична модель Т. Парсонса не пояснює всіх процесів у політичній сфері. У ній не враховані дисфункціональність, соціальні конфлікти і соціальна напруга, оскільки ця мо­дель орієнтована на стабільність і сталість політичної систе­ми. Однак Т. Парсонс істотно вплинув на соціологію і політологію, застосувавши системний аналіз політичних процесів.

Політична система як модель дослідження

У сучасній політології поняття політичної системи використовується у двох взаємопов'я­заних значеннях. У першому - вона є теоретичною конструкцією (моделлю), яка дозволяє виявляти і описувати системні властивості політичних явищ. У ній відбивається не сама політична реальність; вона є засобом системного аналізу політики і може бути застосована до будь-якого цілісного політичного інституту і утворення: держави, партії, політичної культури тощо.

Термін «політична система» в методологічному значенні сто­совно всієї політичної сфери передбачає розглядання її як цілісного механізму, що знаходиться в комплексній взаємодії з навколишнім середовищем (усім іншим суспільством) через «вхід» - канали впливу середовища на політичну систему, і «вихід» - зворотний вплив її на середовище. Американський політолог Д. Істон упро­вадив системний аналіз у політологію, використавши деякі поло­ження структурно-функціонального підходу Т. Парсонса, і дійшов висновку, що політична система є «відкритою» системою пове­дінки, системою, що пристосовується. За допомогою регулюючих механізмів вона виробляє відповідні реакції, регулює свою поведінку, перетворює та змінює власну структуру, пристосовую­чись до зовнішніх умов (середовища).

Відносно політичної соціології Д. Істон зіграв таку ж роль, що й Т. Парсонс відносно загальної соціології. На його думку, політика є «вольовим розподілом цінностей», тобто авторитарно наділяє певним значенням те чи інше явище.

Спираючись на методику російського і американського еконо­міста В. Леонтьева, Істон уподібнює політичну систему економічній. Політичний механізм функціонально аналогічний економічному: в ньому також є те, що входить до механізму («витрати»), і те, що з нього виходить («випуск»).

Є те, що живить систему, і те, що система виробляє (модель Істона).

Середовище

Вимоги

Підтримка

Політична система

Рішення

Дії

Середовище

Заслуга Істона полягає в тому, що він збагатив політологію загальною структурою аналізу політичної системи. Він акцентує динамічний підхід і аналізує систему та середовище, що її оточує, з точки зору динаміки; додержується принципу самоорганізації, самонавчання і взаємодії, властивих кібернетичній системі. Істон не відокремив політику, а пов'язав її з навколишнім середовищем, помістив політичну систему в глобальне суспільство, і вона стала його частиною. Цим він демістифікував політику. Значущість цієї системи визначається тим, як вона діє, а не тим, чим вона є. Така оціночна шкала кладе кінець міфам, які зображують державу як трансцендентальний і таємничий апарат. У дійсності політична сис­тема - це інструмент і механізм для перетворення соціальних імпульсів, що йдуть від суспільства, у політичні рішення і дії. Вона є сукупністю політичних взаємодій у цьому суспільстві і призначена для розподілу ресурсів і спонукання до прийняття цього розподілу як обов'язкового для більшості членів суспільства.

Взаємодія «входу» і «виходу» в моделі Д. Істона. Американський політолог розрізняє два канали «входу» - вимогу і підтримку.

У вимогах виражається звернена до органів влади думка середовища з при­воду бажаного чи небажаного розподілу ресурсів і цінностей в суспільстві. Вимоги розміщені в широкому діапазоні - від збільшення мінімальної зарплати до додаткових асигнувань на фундаментальні галузі науки. У будь-якому суспільстві діє закон підвищення потреб, що обумовлює підвищені вимоги до системи.

У суспільствах, що модернізуються, їх рівень різко зростає і система починає функціонувати з перевантажен­ням. У цьому випадку вимоги значно ослаблюють систему, частина інститутів якої знаходиться в стадії формування.

Підтримка, навпаки, посилює політичну систему, у ній інтегруються всі варіанти поведінки, сприятливі для системи. До форм підтримки можна віднести весь комплекс поведінки зако­нослухняного громадянина, представника «середнього класу», своєчасна сплата податків, лояльність до державних інститутів, виконання військового обов'язку, соціальна активність на користь правлячого режиму тощо.

Підтримка забезпечує відносну стабільність інститутів влади, які перетворюють вимоги середовища у відповідні рішення, і обумовлює досягнення згоди між громадянами. Д. Істон виділяє три типи підтримки: підтримка режиму, який сприймається як сукупність умов, що відповідають уявленням громадян (свобода, плюралізм, власність); підтримка влади та підтримка політичної спільноти.

Роль «входу» полягає у впливі навколишнього середовища на систему, у результаті чого виникає реакція на «виході» - владні рішення по розподілу цінностей. Цим виконується основне при­значення політичної системи, яке полягає в розподілі ресурсів і спонуканні до прийняття такого розподілу як обов'язкового для більшості членів суспільства. Політичні рішення як відповідь системи на імпульси середовища можуть мати форму нових законів, модифікації діючої Конституції, змін у фінансово-кредитній та інвестиційній політиці тощо. Правова система є гарантією виконання рішень на «виході».

Політичний процес у моделі Д. Істона є процесом перетворен­ня інформації, її переводу з «входу» на «вихід»: реакція на сиг­нали середовища спонукає політичну систему до двофункціональних дій — здійснення соціальних змін і підтримки стабільності.

При цьому, зазначав Д. Істон, мінливість у діяльності системи є час­тковою функціональною характеристикою, тоді як самозбере­ження є її іманентною рисою.

У моделі Д. Істона не розглядається внутрішнє життя політичної системи та її структура, яка покликана підтримувати динамічну рівновагу в суспільстві.

Взаємодія системи з середовищем залежить від спеціалізації ролей і функцій політичних інститутів як сукупності взаємоза­лежних елементів. Кожний її елемент (держава, політичні партії, еліти, право тощо) виконує життєво важливу для неї функцію.

Тому система повинна розглядатись не лише з точки зору збере­ження, зміни і адаптації, але й взаємодії її структур.

Функціоналізм як метод аналізу політичної системи

Англійський соціолог Г. Спенсер стоїть у витоків функціоналізму. Його методологія ґрунтується на проведенні аналогії між організацією і розвитком біологічних і соціальних організмів. Він розглядав суспільство як організм (соціальний організм), що зазнає еволюційних змін, для яких є характерними зростаючі диверсифікація (різноманітність) і спеціалізація органів і частин.

Соціальна еволюція супроводжуєть­ся збільшенням кількості «соціальних структур» і «соціальних функцій» — подібно до біологічних структур і функцій. Така «органічна» аналогія дозволила Спенсеру трактувати соціальну дійсність як сукупність відносин між взаємозалежними частина­ми, що становлять нерозривну цілісність.

Основний внесок у розвиток сучасного функціоналізму зробив американський політолог Г. Алмонд. Він став піонером порівняльних досліджень політичних систем, оцінюючи їх під кутом основних функцій, що сприяють ефективному соціальному розвитку.

Порівняльний аналіз передбачав відмову від вивчення інститутів і робив акцент на розгляді конкретних проявів політичної поведінки.

Виходячи з цього, Г. Алмонд визначав політичну систему як сукупність ролей і їх взаємодій, які здійснюються не лише інститутами влади, але й усіма політичними структурами. Під структурою Г. Алмонд розумів сукупність взає­мопов'язаних ролей.

Виходячи з положення Д. Істона про «систему, занурену в сере­довище», і таку, що підтримує з нею чисельні зв'язки і обміни на основі ролей, Г. Алмонд уточнив конкретний зміст функцій «входу» і «виходу» та визначив конкретні структури, відповідальні за їх виконання. У його аналізі виділяються два рівні функціональності структур - інституціональний і орієнтаційний. На «вході» перева­жає орієнтаційний рівень, на «виході» - інституціональний.

Так, у виконанні чотирьох функцій «входу» — політичній соціалізації., залученні громадян до участі, артикуляції і агрегуванні їх інтересів - беруть участь політичні партії, суспільно-політичні рухи, групи інтересів та інші структури політичної системи.

Реалізацію трьох функцій «виходу» -розробку норм (законів), застосування норм і контроль за їх додержанням - забезпечують державні структури (у контролі також беруть участь соціальні струк­тури, створювані у сфері громадянського суспільства).

Крім цих функцій, Г. Алмонд виділяє також функції взаємо­зв'язку всередині політичної сфери, збереження і адаптації систе­ми. Функціональний підхід до політичної системи дозволяє визна­чити її генетичну сутність - самовідтворення і самозбереження шляхом реагування і пристосування до кон'юнктурних запитів і вимог середовища (це пасивний бік її функціонування) та вплив на середовище своїми ресурсами (це активний бік її функціонування).

Модель К.Допча. Ефективність дії системи залежить від двох змінних: своєчасної і повної передачі інформації та механізмів подачі команд, що скеровують і контролюють дії. Американський політолог К. Дойч запропонував уподібнити політичну систему кібернетичній. Політика і уряд в його трактуванні постають як процес управління в координації зусиль людей по досягненню поставлених цілей. Він роз­глядає уряд як систему прийняття рішень на основі різноманітних потоків інформації, яка функціонує таким чином: повідомлення, що виходять з внутрішнього чи навколишнього середовища, приймаються «рецепторами» - чисельними й різноманітними приймаючими блока­ми. Крім простого прийому, рецептори здійснюють кодування, відбір інформації і опрацювання даних.

Потім інформація надходить на блок «пам'ять і цінності», де вона опрацьовується і служить базою дії блока ЦПР (центр прий­няття рішень). У цьому блоці відбувається накопичення і збережен­ня інформації, порівняння нової інформації з інформацією про вже набутий досвід. «Ціннісний» елемент блока порівнює наявні мож­ливості з цілями, яким надається перевага. ЦПР готує рішення і віддає розпорядження блокам-виконавцям - «ефекторам».

Модель включає і зворотний зв'язок. Рецептори отримують повідомлення не лише від зовнішнього середовища, але й від ефекторів, які інформують їх про результати виконання рішень і про стан самої системи. Інформація про виконання рішень повертається до системи як новий «вхід», нові введені дані, і піддається опрацюванню. Опра­цьована певним чином інформація надходить до блока ЦПР.

Таким чином, уряд (система) діє як кібернетична система: він самостійно приймає рішення на основі інформації про зовнішнє середовище і про власний стан. На основі цих двох потоків інформації приймаються політичні рішення, що перед­бачають подальші дії на шляху до шуканої мети. К. Дойч уподібнював управління процесові пілотування (навігації): ви­значення курсу (наприклад, корабля) на основі інформації про його рух у минулому і місцезнаходження в теперішньому часі відносно визначеної мети.

Досягнення шуканих цілей є прагненням політичної системи забезпечити динамічну рівновагу в суспільстві - рівновагу груп, статусів і інтересів.

Однак рівновага системи - це ідеальний стан, а не реальний, оскільки постійно відбувається уточнення цілей. Реалізація визначених цілей залежить від взаємодії чотирьох кількісних чинників:

- інформаційного навантаження на систему (воно визначаєть­ся масштабом тих завдань і частотою соціальних змін, які перед­бачає здійснити уряд);

- запізнення в реакції системи (швидке чи повільне реагування політичної системи на нові завдання і нові умови функціонування);

- прирощення (сукупність змін, що виникають по мірі руху системи до шуканої мети: чим радикальніше вона реагує на нові реалії, тим значнішою є сукупність змін і тим далі система відхиляється від поставленої мети);

- упередження (здатність системи передбачати можливий роз­виток подій, появу нових проблем і готовність до їх розв'язання).

Зіставлення цих змінних дозволило К.Дойчу вивести ряд залежностей:

• При досягненні мети можливість успіху завжди є обернено пропорційною інформаційному навантаженню і запізненню реакції системи.

• До певного моменту шанси на успіх пов'язані з величиною прирощення (якщо рівень змін надто високий, то співвідношення стає оберненим).

• Можливість успіху завжди співвідноситься з упереджен­ням (здатністю уряду передбачати виникнення нових проблем і діяти з випередженням).

Модель К. Дойча дозволяє безсторонньо оцінювати дієвість політичних систем, хоча її творець залишив без уваги чи примен­шив роль інших змінних. Однак внесок цього вченого в політологію є безумовним, оскільки акцент на інформацію і комунікацію дозво­лив по-новому поглянути на взаємодію суб'єктів політики.

Політична система як механізм влади

У другому, більш конкретному значенні термін «політична система» використовуєть­ся як реальний складний соціальний механізм формування і функціонування влади в суспільстві. Він включає інституціональну підсистему - сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), які виражають і представляють різні за значущістю інтереси - від загальнозначущих до групових і приватних.

До політичних інститутів відносяться організації, які знахо­дяться в тісній взаємодії з політичним управлінням. Найважливішим інструментом реалізації загальнозначущих соціальних інтересів є держава. Максимальна концентрація влади і ресурсів дозволяє їй розподіляти цінності і спонукати населення до обов'язкового вико­нання своїх рішень. Крім держави, у цю підсистему входять як політичні (партії, групи тиску, клієнтели), так і неполітичні організації (профспілки, засоби масової інформації, церква). Вони мають значні можливості впливу на владу, хоча для них політична функція не є головною. Соціальна якість цієї підсистеми визна­чається ступенем диференціації і спеціалізації ролей і функцій її політичних і неполітичних структур.

Інститути влади і впливу самореалізуються на основі політичних, правових, моральних норм. Сукупність норм, що ре­гулюють політичні відносини, створює нормативну підсистему. Норми виконують роль правил, на основі яких відбуваються політичні взаємодії. Політичні норми є сукупністю принципів і настанов, що регулюють діяльність політичних інститутів і гро­мадян як суб'єктів політики. Правові норми визначені й санкціоновані державою як загальнообов'язкові правила поведінки, дотримання яких забезпечується засобами державно­го впливу. Моральні норми інтегровані в різних віросповіданнях, традиціях, звичаях, символах тощо.

Дотримуючись цих формалізованих і неформалізованих пра­вил, суб'єкти політики вступають у взаємодію (політичні відносини).

Форми таких взаємодій, що ґрунтуються на консенсусі чи конфлікті, їх направленість та інтенсивність складають комунікативну підсистему. У ній реалізуються відносини між індивідами, соціальними спільнотами, інститутами з приводу організації і функціонування влади та у зв'язку з виробленням і здійсненням певного політичного курсу. У цій підсистемі можли­ва перевага згоди чи конфронтації, але саме тут знаходяться дже­рела інформації, які формують політичну проблематику, концент­руються вимоги, забезпечується підтримка (чи не підтримка), кристалізуються політичні рішення.

Якість політичних взаємодій обумовлена характером соціокультурного середовища. Сукупність субкультур, політичний менталітет, конфесіональні системи, що визначають пріоритетні цінності і переконання, стереотипи політичної поведінки тощо, ство­рюють культурну підсистему. Вона надає загальнозначущого змісту державній політиці, відносинам співпрацюючих чи конкуруючих суб'єктів політики, сприяє гармонізації суспільства (по мірі збільшення культурної однорідності), стабілізує відносини пари «держава - гро­мадянське суспільство», уводить людей у політику. У ній інтегровані як основні елементи релігійна і політична свідомість, політична культура. У релігійній свідомості (особливо в ісламському регіоні) визначаються вихідні стереотипи взаємодії та індивідуальної поведінки. У політичній свідомості фокусується усвідомлення індивідами сфери політичного, а в політичній культурі фіксуються уявлення, інформація і знання суб'єктів політики про владу, при­значення політики, соціальні ролі і статуси громадян.

У ній реалізується орієнтація громадян на політичну систему.

Політична підсистема є однією з підсистем глобального суспільства поряд з економічною, духовно-моральною (ідеологічною) і власне соціальною.

Але вона істотно відрізняється від цих підсистем; ці відмінності є суттєвими, об'єктивними, змістовними і постійними.

По-перше, верховенство політичної системи; це значить, що в її межах здійснюється політична державна влада в суспільстві, рішення якої є безумовно обов'язковими для всього суспільства і кожної його підсистеми.

По-друге, обумовленість політичної системи соціальним се­редовищем (соціальною та економічною структурами суспільства);

як комплексний засіб здійснення влади, вона є своєрідною надбу­довою над економічним і соціальним базисом суспільства.

По-третє, відносна самостійність політичної системи; вона обумовлена наявністю спеціального механізму влади, в інших підсистемах такий механізм відсутній.

Функції політичної системи

Усі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем

(суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Розв'язання цього комплексного завдання передба­чає виконання нею ряду функцій.

Регулятивна функція виражається в координації поведінки ін­дивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою і судовою владою.

Екстракційна функція полягає в здатності системи брати із навколишнього середовища (суспільства і міжнародного оточення) ресурси, необхідні для функціонування системи; до них відносяться демографічні, матеріально-фінансові, культурно-інформаційні ресур­си, доповнені політичною легітимністю режиму.

Дистрибутивна (розподільницька) функція передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам та індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління одержу­ються з економіки через оподаткування.

Функція реагування відбивається в здатності системи сприймати імпульси, що надходять з навколишнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами. Ефективність і соціальна результативність політичної сис­теми визначається її розвинутою реагуючою здатністю. Головне для системи - забезпечення стану динамічної рівноваги шляхом адекват­ної переробки імпульсів, що надходять на її «вхід», у збалансовані рішення і відповідні до них дії на її «виході».

Ця функція є діяльнісною основою політичної життєздатності системи. З ефективним пере­творенням системою імпульсів на «вході»-«виході» пов'язані всі функції політичної системи.

Типологія політичних систем

Політичні системи типологізуються за кількома ознаками. Найбільш «осучаснено­го» виду набула типологія за критерієм відповідності переважаючого типу політичної культури якості політичної системи.

У сучасній політології утвердилась типологія, запропонована Г. Алмондом, який виділяє чотири типи політичних систем:

• Англо-американські характеризуються переважанням у політичній культурі таких цінностей, як свобода особистості, доб­робут, соціальна безпека, економічний лібералізм, світоглядний індивідуалізм тощо. Така культура матеріалізується у вимоги до системи і примушує її функціонувати відповідно до своїх норм.

• Континентально-європейські відрізняються фрагментарністю політичної культури, співіснуванням традиційних і нових культур, нерівномірним поширенням і розвитком окремих субкультур.

• Доіндустріальні і частково індустріальні також мають політичну культуру змішаного типу, чим різко відрізняються від гомогенної англо-американської культури; у них вищим є рівень насилля, нечіткий поділ влади, нижчий рівень інтелекту і раціоналізму в рішеннях і діях.

Тоталітарні забороняють політичну самодіяльність, всі соціальні комунікації знаходяться під контролем держави-партії і домінує примусовий тип політичної активності.

Марксизм класифікує політичні системи за способом вироб­ництва та характером соціальної структури суспільства і виділяє рабовласницьку, феодальну, буржуазну і соціалістичну політичні системи.

Г. Алмонд і Д. Пауел класифікують політичні системи за ти­пом домінуючих політичних орієнтацій, тобто принципів, на яких ґрунтується бажана модель суспільства:

- радикально-авторитарні (комуністичні системи);

- консервативно-радикальні (фашистські системи);

- ліберально-демократичні (західні демократії);

- авторитарні, що модернізуються (системи в країнах Латинсь­кої Америки, Південно-Східної Азії тощо).

3. Бжезінський і С. Хантінгтон виділяють інструментальні та ідеологічні політичні системи.

За таким критерієм розмежування, як політичний режим, політичні системи поділяються на тоталітарні, авторитарні та демократичні.

Тоталітарна система реалізує всеохопний контроль за суспільством, перетворює суспільство на «допоміжний» дода­ток держави.

Авторитарна система відрізняється необмеженою владою автократії, але зберігає автономію особистості і суспільства в позаполітичній сфері.

Демократична система робить пріоритетним контроль більшості суспільства над владою і визнає соціальне середовище первинним джерелом, ресурсом і метою владних відносин.

Відкриті системи реалізують широкі і розгалужені зв'язки з навколишнім середовищем, закриті системи мінімізують ці зв'язки і самоізолюються від міжнародного середовища.

Формаційний і цивілізаційний підходи до аналізу політичної системи

Проблема співвідношення двох названих підходів до аналізу політичної системи зво­диться до двох різноякісних оціночних шкал, що визначають соціальну роль, соціально-історичне призначення і динамічну направ­леність розвитку системи.

У формаційному підході політична система виступає як ос­новний елемент надбудови, яка є повністю обумовленою і визна­ченою економічним базисом суспільства. У надбудові синтезовані не всі явища духовного життя, а перш за все офіційна ідеологія, виражена і закріплена відповідними законодавчо-правовими акта­ми і політичними інститутами. її основна функція полягає в охороні існуючого політичного ладу, який виражає інтереси панівних класів. Надбудова (політична система) зазнає докорінних змін лише тоді, коли один суспільний лад замінюється іншим у ході соціальної революції. Цей підхід, класовий за своєю суттю, звужено трактує соціальну роль політичної системи, зводить її до функції охорони; головним джерелом й розвитку є розв'язання соціальних супереч­ностей між основними антагоністичними класами. Створення системи політичних і правових установ поставлене тут у жорстку залежність від зміни базису. Однак надбудовні елементи не є про­стим віддзеркаленням економічних чинників.

Цивілізаційний підхід долає обмеженість формаційного і реалізує більш широку оціночну шкалу. Він акцентує активно-перетворюючу роль політичної системи в розвитку суспільства, утвердження цивілізованих відносин між людьми (цивілізованість - це виключна здатність людини об'єднуватись із собі подібними для спільного проживання). У ході еволюції політичні системи більшою чи меншою мірою засвоюють загальнолюдські цінності і сприяють гуманізації суспільства, «прирощенню» свободи, суверенізації особистості, зниженню напруженості у відносинах між працею і капіталом. Цей підхід базується на гармонізації відносин між політичною і неполітичною сферами суспільства і на вирішальній ролі в них людини-громадянина (цивілізація - від лат. civis — громадянин).

Процес становлення політичних систем обумовлений рядом змінних:

• зміною способу виробництва (зміною форм власності тощо);

• зміною в соціально-класовій структурі суспільства;

• політичною поляризацією суспільства (спочатку переважа­ла економічна поляризація);

• збільшенням чисельності суб'єктів політики;

• зростанням робітничого руху і створенням буржуазних політичних партій, рухів тощо);

• загальногуманітарним прогресом, пов'язаним із роллю ЗМІ, преси, мистецтв тощо;

• зростанням ролі ідеології — світської і релігійної;

• глобалізацією проблем, що стоять перед людством; «вітальні» проблеми обумовлюють відповідну реакцію політичних систем, тому не є випадковою поява концепції «мондіалізму» — створення певної планетарної політичної системи, яка б обслуговувала всю цивілізацію.

Таким чином, цей процес обумовлений диференціацією політичних ролей (структурною диференціацією), розвитком економіки, зрілістю громадянського суспільства, зростанням рівня секуляризації суспільства тощо.

Це дало можливість Г. Алмонду і Д. Пауеллу класифікувати політичні системи за цивілізаційною оціночною шкалою і визначити три типи - примітивні, традиційні та сучасні системи.

Примітивні системи мають переривчасті політичні структури; їм властивий мінімум структурної диференціації, якій відповідає закрита, замкнена на саму себе «парафіяльна» культура. Члени такої політичної системи залишають майже без уваги національне ціле і звернені, перш за все, убік більш обмеженої політичної підсистеми - селища, племені, клану.

Традиційні системи характеризуються диференційованими урядово-політичними структурами і «культурою підлеглості». Люди мають уявлення про існування політичної системи, але вона залишається поза їх увагою. Вони чекають від неї послуг і побо­юються її зловживань, тому настроєні пасивно.

Сучасні системи знаменують подальший прогрес в структурно­му і культурному аспектах. Вони мають не лише диференційовані урядово-політичні структури (законодавчі, виконавчі, судові орга­ни), але й диференційовану політичну інфраструктуру - політичні партії, зацікавлені групи і ЗМІ. За такої інфраструктури розвивається не «культура підлеглості», а «культура участі».

Політична організація в політичній системі

Політична організація суспільства є інституціональною підсистемою політичної систе­ми, це сукупність державних і недержавних інститутів, які виражають і представляють різні за значущістю інтереси - від загальнозначущих до групових і приватних. Найважливішим інститутом реалізації суспільних інтересів є держава.

Політична організація пройшла довгий еволюційно-революційний шлях розвитку від простого до складного. У рабовласницькому суспільстві вона зводилась лише до держави. Гранична простота політичних відносин у той час не потребувала виникнення суспільних організацій: політичні клієнтели (прообрази сучасних політичних партій) не здійснювали суттєвого впливу на політику держави.

Дер­жава була органічним цілим - диктатурою стосовно рабів і самовря­дуванням стосовно рабовласників. Ступінь повноти цього самовря­дування залежав від форми правління: республіканська форма давала таку можливість, на відміну від монархічної, всьому панівному класу.

Політична організація феодального суспільства ускладнилась внаслідок поглиблення соціальної диференціації.. Влада феодалів -атрибут їх землеволодіння, знаряддя організованого насилля над кріпосними селянами та засіб охорони і розвитку економічного базису.

У ранньофеодальний період диктатура феодалів являла собою сумативне ціле, а для самих феодалів - повне самоуправління в межах свого домену. Помітно виявлялась несталість економічних зв'язків між двома рівнями організації соціально-економічного життя - на рівні феодальних доменів і на рівні всієї країни. Такі економічні зв'язки не давали можливості завершити формуван­ня політичної організації в масштабах країни як органічного цілого. Церква створювала паралельну організацію, яка включа­ла законодавчі, виконавчі та каральні (інквізиція) органи.

Буржуазія приєдналась до боротьби за владу з часу створен­ня вільних міст і незалежних міських республік (міських ко­мун), їх головною соціальною силою були торговці та ремісники, а також патриціат - верхівка заможних верств.

У мануфактурний період буржуазія купувала державні по­сти. З утвердженням станово-представницької монархії буржуазія стала проникати у вищі органи влади. У цю епоху політична організація феодального суспільства являла єдність трьох різноякісних складових - власне феодальних, церковних і буржуазних структур і систем. У межах абсолютної монархії характер самоврядування політичної організації був якісно іншим: у ній не було політичних структур селянства і міських ремісників.

Буржуазна епоха породила нове політичне явище: виникли такі структури, що не лише не входили до політичної організації буржуазного суспільства, але й боролися проти нього.

Існування «робітничої аристократії», впроваджувана політика поступок, соціальне маневрування і могутній економічний потенціал дозволили правлячій еліті інтегрувати в межах багатопартійної системи різні рухи соціального протесту. Ця інтеграція неможлива без компромісів з окремих питань: сучас­на політична організація буржуазного суспільства інтегрує в себе пролетарські за соціальною природою партії, профспілки і навіть деякі ланки виконавчої влади - місцеве, муніципальне самовря­дування, управління окремими підприємствами із залученням мас.

Науково-технічний прогрес сприяв безпрецедентному впровад­женню трудомістких технологій, відродженню масового безробіття і обумовив цим нову лінію соціального розколу: між «суспільством двох третин», що вписалось у новий етап перетворень, і остан­ньою третиною населення, приреченою на випадкові заробітки, тобто дві третини суспільства стали протистояти одній третині (цей розрахунок приблизний, але відбиває панівну тенденцію та­кого розколу).

У сучасному буржуазному суспільстві найбільш помітною є еволюція держави у вигляді її апаратного втручання в соціальне життя. Робітничий рух, навпаки, по мірі розширення своїх соціальних завоювань поступово став обирати стратегію соціального компромісу як менш дорогу за витратами в порівнянні з революційним потрясінням. Друга половина XX століття в більшості західних демократій позначена явною перевагою реформістсько-еволюційного розвитку політичної організації.

Чинники стабільності (нестабільності) політичних систем

Урахування цих чинників дає можливість ви­явити «вузькі місця» у функціонуванні політичних систем різних типів і визначити оптимум у взаємодії її підсистем.

Чинник адекватності містить у собі загальну характеристику ефективності політичної системи. Якість рішень і дій політичної системи повинна бути адекватною вимо­гам і підтримці соціального середовища.

Відповідність її структур до потреб як усього суспільства, так і основних соціальних груп; архаїзація її окремих елементів перешкоджає взаємодії всіх ланок системи, обумовлює їх неузгодженість і дисфункціональність.

Конституційна динаміка означає своєчасне внесення змін в Основний закон держави, що є особливо важливим у перехідні епохи.

У ці епохи практичніше приймати тимчасові конституційні акти. Теоретик конституціоналізму німецький вчений Р. Зменд визначає конституцію як порядок, заснований на цінностях; вона надає їм сили зобов'язуючих правових норм. Будь-яка держава має двоїсте завдання: поважати права і свободи людини та ство­рювати і підтримувати необхідні функціональні структури. Це означає певне обмеження індивідуальних свобод в інтересах суспільства: демократичний порядок повинен бути захищений від зловживань основними правами.

Етатизація недержавних структур є безпосередньою загро­зою основам життєдіяльності громадянського суспільства. Це одержавлення суспільства і фактичне підкорення його тотальній апаратній державі, яке розвивається в геометричній прогресії і набуває гіпертрофованого масштабу. Етатизація виражається в одержавленні практично всіх механізмів, які відкривають масам доступ до управління суспільством. Зокрема, це стосується професійних організацій, перетворює їх у коліщатко надміру збільшеного державного апарату. Цей процес приводить до зро­щення партійного і державного апарату, результується у створенні злоякісного симбіозу партійно-державної бюрократії.

Деформація трьох векторів соціальних взаємодій: домінування субординації, мінімізація реординації і дефіцит координації.

Пер­ше означає патронажне втручання держави в діяльність низових структур влади і суспільних організацій;

друге - ігнорування ви­щими державними органами запитів-вимог, які надходять до них від нижчих інстанцій влади та від організацій мас;

третє - наслідок паралічу відносин всередині громадянського суспільства, в якому чинником добробуту є координація відносин на рівні індивідів, соціальних груп і організацій.

Наявність багатьох позаконституційних центрів влади обу­мовлена неефективною конституцією, нечітким розподілом вла­ди та відсутністю дійового громадянського контролю.

Домінуюче цілеспрямування може означати відправляння влади в інтересах корпоративних кланів, державної бюрократії, тіньової економіки тощо.

В ідеалі суспільство є первинним об'єктом домінуючого цілеспрямування, що відбувається далеко не завжди.

Ефективність державної влади і в цілому всієї політичної сис­теми визначається якістю партійної системи. «Опереткова» багатопартійність приводить до фрагментації суспільства у всіх структурах влади і суспільного самоврядування. В суспільстві перехідного періоду перевага надається двопартійності, у цьому ви­падку полегшується вибір між модернізацією та консервацією ста­лого і традиційного.

Переважання владної вертикалі над соціальною горизонтал­лю є прямим наслідком зазначених чинників у сумарній формі.

Посилення вертикалі — це неминуча прогресуюча етатизація, зміцнення горизонталі означає зростання самоуправління в громадянському суспільстві. На рівні вертикалі виникає небезпека бюрократичного переродження держави, на рівні горизонталі -головний ресурс демократизації суспільства.

Політична система і політична модернізація

Теорія політичної модернізації розглядає дже­рела, характер і напрямки політичних змін, які мають за мету раціоналізацію влади, диференційовану політичну структуру і масову політичну участь. У ній відсутні поняття капіталізм і соціалізм. Згідно з теорією, політична система залежить не від характеру суспільно-економічної формації, а від типу осучаснення — способу переходу від пануючих у суспільстві традиційних цінностей до сучасних раціональних структур і форм.

Прибічники теорії - Г. Алмонд, С Верба, С Хантінгтон, Л. Пай

- вбачають її суть в описі характеру і напрямків переходу від традиційного до раціонального суспільства шляхом науково-технічного прогресу, змін соціальної структури і перетворення ціннісної та нормативної систем.

Такі країни, як Англія, США, Франція, Німеччина, пройшли оригінальну (спонтанну) модернізацію через поступовий довготри­валий внутрішній процес, найчастіше методом спроб і помилок.

Вторинна (відбита) модернізація є характерною для відсталих країн, що розвиваються за рахунок використання досвіду передо­вих держав. Це не що інше, як осучаснення «навздогін».

Накопичений сумарний досвід дозволяє визначити зміст політичної модернізації таким чином: це є зростанням здатності політичної системи постійно і успішно адаптуватись до нових зразків соціальних цілей і створювати нові види інститутів, які забезпечують не лише контроль над ресурсами, але й канали для ефективного діалогу між урядом і населенням.

Модернізації неминуче перешкоджають дві групи протиріч:

• Конфронтація універсальних цінностей і стандартів (ри­нок, власність, багатопартійність, права людини) з традиційними цінностями; перші необхідні для забезпечення політико-економічної ефективності, другі визначають національну єдність і політичну лояльність. Політичним силам, що орієнтуються на модернізацію, завжди протистоїть фундаменталістська віра в ко­лективну унікальність національної єдності в тому вигляді, в яко­му вона була до початку модернізації.

* Синдром модернізації - суперечлива взаємодія між спеціалізацією ролей, статусів і функцій в оновлюваній політичній системі, імперативами рівності в перерозподілі ресурсів і участі в політиці та можливостями цієї системи влади до інтеграції учасників модернізації.

Модернізація може бути здійснена у два етапи:

на першому - за рахунок внутрішніх ресурсів, на другому - за рахунок залу­чення зарубіжної допомоги.

Країни, що модернізуються, поєдну­ють елементи традиційного і сучасного устрою, тому в них закладені потужні джерела внутрішніх та зовнішніх конфліктів.

Досвід доводить, що після періодів лібералізації досить ча­сто встановлювались уряди правого чи лівого напрямку: в Росії столипінські реформи змінились диктатурою більшовиків, в Італії режим Муссоліні був установлений наприкінці ліберального правління Джолітті, у Німеччині режим «третього рейху» прий­шов на зміну Веймарській республіці.

Учені дійшли висновку, що успіх модернізації обумовлений, як мінімум, досягненням трьох консенсусів між правлячою елітою та опозицією: у ставленні до минулого розвитку суспільства (прими­рення переможців і переможених); у встановленні тимчасових норм при обговоренні цілей суспільного розвитку; у визначенні правил політичної гри правлячого угруповання. Досягнення цих компромісів може принести успіх реформаторам і нейтралізувати опір їх опонентів, сприяти мобілізації людських і матеріальних ресурсів та реорганізації політичних структур.

Теорія виділяє декілька специфічних криз, обумовлених вини­каючою нерівністю в реалізації суб'єктами політики своїх функцій.

Криза ідентичності настає в умовах руйнування ідеалів і цінностей, властивих минулому, та пошуку нових орієнтирів для усвідомлення свого місця в суспільстві і в політичній системі.

Криза участі обумовлена деформацією усталених форм залу­чення громадян до політики при одночасному збільшенні кількості бажаючих брати участь у прийнятті політичних рішень.

Криза легітимності виявляється внаслідок неузгодженості цілей і цінностей правлячого режиму з правами більшості громадян щодо політичного курсу, регулювання і норм справедливого правління.

Криза інклюзивності (проникнення) породжується руйнацією традиційних структур та різкою лібералізацією політичних відносин.

Це призводить до того, що в боротьбі за ресурси влади, владні повноваження і утвердження своїх цінностей з'являється безліч центрів впливу. Імпульс негативної свободи стає каталізатором їх діяльності. У них з'являються можливості змінювати на свою ко­ристь рішення центральної влади. У результаті нормативні розпоря­дження влади здебільшого втрачають ефективність і регулюючу здатність і не можуть проникнути в соціально-політичні відносини, що принижує авторитет режиму і його цінностей.

На просторі СНД ця криза виявляється в чистому вигляді, оскільки стереотипи минулого в поведінці суб'єктів політики роз­миваються надто повільно, а правлячі еліти не завжди здатні спря­мувати енергію опозиції в конструктивне русло. У Росії, наприклад, досить часто виявляються настрої місництва, що принижує авто­ритет і ефективність функціонування центральної влади.

В Україні досі не налагоджений механізм взаємодії правлячого режиму з опозиційними силами, малоефективна багатопартійність не створила дієздатної опозиції, а партії демократичного спрямуван­ня не спроможні налагодити конструктивну взаємодію.

Все це обертається соціальними втратами і гальмує реформи.

У цих країнах існує явна суперечність між масштабністю цільових настанов правлячих кіл та їх здатністю освоїти наявні ресурси, зокрема, ігноруються демографічні ресурси.

Збройні сили в політичній системі

Питання про статус армії в суспільстві не є даремним і продиктоване багатьма мірку­ваннями. Практика показує, що в одних умо­вах армія підкорюється державі, а в інших - військові виходять з-під контролю громадянської влади.

Політологи по-різному пояснюють цей феномен. Конститу­ціоналісти просто посилаються на відповідні статті Конституції, але конституції діють доти, поки люди хочуть, щоб вони діяли. Є варіант відповіді, найближчий до істини: необхідно побачити розстановку реальних політичних сил і визначити певний соціальний статус зброй­них сил за схемою «суспільство - збройні сили — держава». Традиц­ійно беруться до уваги чотири передумови, які обумовлюють підлеглість армії громадянському уряду:

- Військова традиція, тобто традиція підкорення армії цивільній владі (США, Росія, Англія, Італія). У Росії, наприклад, відомий лише один, «аматорський» заколот декабристів, в СРСР армія за­лишалась вірною владі навіть після того, як Сталін знищив частину офіцерського корпусу.

Разом з тим є держави з сильною мілітаристською традицією. У Франції бонапартизм з його ставкою на силові структури про­низує відносини між військовою і цивільною владою, у післявоєнний час військові тут двічі висували свої претензії громадянському уряду (1958 і 1961 pp.).

• Становище громадянського уряду: військові надто рідко виступають проти ефективно діючого громадянського режиму.

Вивчаючи історію військових режимів, можна виявити таку закономірність - військові виступають лише проти відверто слаб­кої громадянської влади. Генерал Корнілов підняв заколот проти Керенського, чого ніколи не зробив би проти імператора.

• Імідж військових в очах населення, тобто сприйняття армії громадянами. У Польщі маршал Пілсудський у 1926 р. був прий­нятий більшою частиною нації, а маршал Ярузельський у 1981 р. (введення надзвичайного стану) мав більшу популярність, аніж правляча Польська об'єднана робітнича партія (ПОРП).

• Національна роль військових: соціально необхідно, щоб у військових була чітка мета, яка визначається їх споконвічним призначенням. При існуванні зовнішньої небезпеки армія вба­чає своє основне завдання в захисті Батьківщини від зовнішніх ворогів. Ситуація ускладнюється, коли немає небезпеки ззовні. Деякі воєнні історики пояснюють цим таку кількість військових переворотів у країнах Латинської Америки. Нині знижується значущість зовнішніх чинників, тому проблема між громадянсь­кою і військовою владами не втрачає своєї актуальності.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. О. Зінов'єв стверджує, що в межах кому­ністичної системи управління слід відрізняти два типи — сталінський і брежнєвський.

У сталінській системі партійно-державний апа­рат відігравав другорядну, підлеглу роль, а головним суб'єктом влади виступав апарат особистої влади, що складався з кліки людей, особисто зобов'яза­них вождю своїм становищем. Найважливішим елементом сталінізму була система вождізму.

Брежнєвський тип політичної системи був альтернативою сталінському: в ньому стрижнем державної системи став партійний апарат. Він контролював усю систему влади, а вище керівництво прагнуло діяти в межах партійно-державних норм.

Чи є правомірним це твердження Зінов'єва? Чи можливий синтез вождістської та партійно-бюрократичної політичних систем?

2. Що переважає на «вході» політичної системи України?

3. До чого приводить перевага вимог до політичної системи?

4. Що відіграло більшу роль у становленні політичної системи

- розвиток самої держави чи розвиток усієї сукупності суб'єктів політики і відносин, що створюють політичну систему?

5. У чому виразилось основна суперечність феодальної політичної системи, яка являла собою єдність різноякісних складових - власне феодальних, церковних і буржуазних структур і систем?

6. Швеція є унікальною державою, в якій діють дві конституції

- загальнодержавна («Форми правління») і «Комунальний закон», призначений для органів місцевого самоврядування - комун.

Що забезпечує стабільність політичних відносин у цій країні?

7. Двопартійна система фактично розділяє суспільство на два угруповання. Назвіть фактори «pro» і «contra» стабільності політичної системи в такій країні. Чи є двопартійність панацеєю від великих соціальних конфліктів?

8. Чому «сильні» президенти представлені в тих політичних системах, в яких вони обираються безпосередньо народом?

9. Який з чинників стабільності (нестабільності) політичних систем є головним:

а) еквівалентна відповідність рішень і дій на «вході» вимогам і підтримці середовища на «вході» політичної системи;

б) відповідність її структур потребам як усього суспільства, так і основних соціальних груп;

в) відповідність конституційної динаміки соціальним реаліям;

г) неузгодженість трьох векторів соціальних взаємодій: перева­жання субординації, мінімум реорганізації та відсутність координації;

д) наявність багатьох позаконституційних центрів влади;

є) домінуюче цілевизначення: використання державної влади для апаратної бюрократії, для однієї соціальної групи, для обслуговуван­ня «тіні» чи в інтересах усього суспільства?

10. Російський філософ, державознавець і релігійний мислитель І.О. Ільїн (1882-1954) відкидав відому тезу: «кожний народ заслу­говує на такий уряд, який має». Чи відповідає народна більшість за свій уряд, якщо вона сама знаходилась при «здоровому глузді і твердій пам'яті», коли вільно обирала цей уряд?

11. Чи супроводжується еволюція окремих елементів політичних систем — від античних аристократичних рабовласницьких республік через державні деспотії, через ранньофеодальні державні утворення (герцогства, графства тощо) до феодально-абсолютистських держав, до ранньобуржуазних держав та їх більш зрілих форм і далі, до правових соціальних держав - прямим і безпосереднім прирощенням соціальної свободи?

12. Чи є плідною концепція «мондіалізму» як універсальної політичної системи сучасної цивілізації у формі елітарного наднаціонального планетарного уряду?

13. Процес становлення політичних систем у XX столітті відбувався суперечливо і породив такий одіозний соціально-політичний феномен, як тоталітаризм. Які перспективи демократизації політичних систем у «зоні ризику» - у країнах із нестійкими режимами з переважанням авторитарних методів правління?

14. Який чинник стане вирішальним у зміцненні систем майбутнього:

а) соціалізація громадян через політичні партії шляхом артикуляції інтересів соціальних груп і верств;

б) консолідація національних політичних еліт навколо загально­державної мети;

в) інтелектуалізація індивідів через залучення до інформаційних ресурсів та джерел об'єктивної соціальної інформації;

г) удосконалення нормотворчості, спрямованої на задоволення потреб громадянського суспільства;

д) поява когорти лідерів, які володіють «харизмою» і здатні оптимізувати міждержавні відносини?

15. Під час проведення аналізу функціонування будь-якої політичної системи важливо не лише те, хто керує, але й чи керує хто-небудь. Американський політолог С. Хантінгтон стверджує, що країни головним чином відрізняються не формами управління, а ступенем керованості. На його погляд, відмінність між демократією і диктатурою менша, ніж відмінність між тими країнами, в яких існує консенсус, єдність, законність, стабільність, і тими країна­ми, у політиці яких відсутні ці риси. Чи є правомірною така оціночна позиція?

16. У якої культури - матеріальної чи духовної - більше шансів розвинути в громадян системоформуючі якості?

17. Як співвіднести багатопартійність і функціональність політичної системи? Чи знаходяться вони у відношеннях прямої пропорції?

Терміни і поняття

Агрегування інтересів - узагальнення інтересів певної соціальної спільноти, яке здійснюється якою-небудь організацією, най­частіше - політичними партіями, суспільно-політичними рухами, групами тиску.

Артикуляція інтересів - вираження інтересів соціальних груп, яке реалізується політичними організаціями.

«Вхід» політичної системи — канали впливу зовнішнього середовища на політичну систему через вимоги і підтримку.

«Вихід» політичної системи - зворотний вплив на зовнішнє середовище через рішення і дії.

Інституціональна підсистема - сукупність державних і недер­жавних інститутів, які виражають і представляють у політичній системі різні за значущістю інтереси, - від загальнозначущих до групових і приватних.

Комунікативна підсистема - підсистема політичної системи суспільства, в якій реалізуються відносини між індивідами, соціальними спільнотами та інститутами з приводу організації та функціонування влади і у зв'язку з виробленням і здійсненням певного політичного курсу.

Культурна підсистема являє собою сукупність субкультур, політичний менталітет, конфесіональні системи, пріоритетні цінності і переконання, стереотипи політичної поведінки тощо.

Нормативна підсистема - підсистема в політичній системі суспільства, в якій реалізується сукупність норм, регулюючих політичні відносини.

Політична модернізація - це зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових зразків соціальних цілей, створю­вати нові види інститутів та здійснювати перехід від традиційного суспільства до сучасних раціональних структур і соціальних форм.

Формаційний підхід — це класовий підхід до оцінки якості політичної системи; він розглядає політичну систему як основний елемент надбудови, повністю обумовлений і визначений економічним базисом суспільства; головним джерелом її розвитку є розв'язання соціальних суперечностей між основними антагоністичними класами.

Цивілізаціиний підхід - це підхід до оцінки політичної системи, яка реалізується за більш широкою оціночною шкалою; він виходить з реалізації загальнолюдських цінностей і інтересів у ході розвитку політичної системи, утвердження цивілізованих стосунків між людьми, гуманізації суспільства, «прирощення» свободи, суверенізації особистості тощо.

Шляхтун

СИСТЕМНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ

Суспільство є складним і багатоманіт­ним утворенням. Найважливішими і найбільш загальними елементами його структури є основні сфери суспіль­ного життя — економічна, соціальна, політична, духовна. Політична сфера охоп­лює всю багатоманітність політичних явищ і процесів — як необхідних, зумовлених об'єктивними чинниками суспільного роз­витку, так і випадкових, що є результатом збігу обставин. Наука про політику, зви­чайно, не може охопити всю багатоманіт­ність політичних явищ. Завдання політології, як і будь-якої іншої науки, полягає перед­усім у пізнанні необхідних, закономірних зв'язків між різними сторонами та еле­ментами її об'єкта. Найбільшою мірою цьому завданню відповідає категорія «по­літична система суспільства», що є цент­ральною в політології, а сама політична система виступає предметом цієї науки.

СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ

Сутність системного аналізу

До середини XX ст. політологія існувала як сукупність розрізнених знань про політичні явища і процеси, значну частину яких складав емпіричний матеріал, отри­маний завдяки розвитку соціологічних та психологічних методів наукових досліджень. Особливо значний за обсягом

матеріал щодо конкретних політичних процесів, передусім електоральної поведінки, нагромаджено у США. Амери­канські політологи, як і науковці низки європейських країн — Великобританії, Німеччини, Франції та інших, відчували гостру потребу в систематизації теоретичних знань та емпіричного матеріалу, створенні цілісної сукупності, системи наукових знань про політику. Розрізнені політологічні знання було з'єднано в цілісну сукупність завдяки створенню, насамперед науковцями США, теорії політичної системи суспільства.

Система відповідно до найпоширенішого її розуміння — це «сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один із одним, яка утворює певну цілісність, єд­ність»1. Уже з цього елементарного визначення видно, що система складається з певної сукупності елементів, тобто має власну структуру, причому ці елементи перебувають між собою у таких відносинах і зв'язках, що утворюють певну цілісність.

Системні утворення існують як у суспільстві, так і в природі. Головною особливістю соціальних систем, на відміну від природних чи технічних, є те, що вони пов'язані з вольовою, свідомою, цілеспрямованою діяльністю людей та їх різноманітних об'єднань.

Конкретизуючи загальні характеристики системи стосовно соціальних систем, можна виокремити характерні ознаки структурних елементів системи.

По-перше, це прямий, без­посередній зв'язок елементів системи зі структурою та їх якісна визначеність.

По-друге, однопорядковість, однорід­ність і субстанційна сумісність структурних елементів.

По-третє, вияв структурних елементів як мінімальних за своєю внутрішньою будовою і змістом компонентів даної системи стосовно обраного способу поділу. По-четверте, органічний зв'язок кожного структурного елемента з іншими елемента­ми системи.

По-п'яте, структурні елементи є основою, на якій розвиваються решта елементних властивостей і струк­турні зв'язки2.

1 Философский энциклопедический словарь. М., 1989. С. 584.

2 Див.: Марченко М. Н. Очерки теории политической системы совре­менного буржуазного общества. М., 1985. С. 28—29.

Виходячи з зазначених ознак структурних елементів системи, можна дійти висновку, що політична система сюпииид пищальної систЕми нє тотожня політичному життю суспільства, в основі якого хоча й лежать певні закономірності, але яке все ж таки є нєупорядкованою сукупністю подій. Політична система суспіль­ства відрізняється від його політичного життя саме своєю системністю, тобто цілісністю та упорядкованістю взаємопов'язаних елементів. Системний підхід до аналізу суспільних зокрема політичних, явищ і процесів вимагає розгляду їх як цілісної сукупності взаємопов'язаних елементів що функціонує відповідно до притаманних їй закономірностей.

У 50-х роках XX ст. системний і тісно пов'язаний із ним структурно-функціональний підходи стали широко використовуватися для дослідження політики. Цьому значною мірою сприяла и загальна теорія систем, що виникла на Заході з потреб природничих наук, а згодом поширилася на інші науки, склавши, зокрема, теоретичну основу кібернетики.

Сучасне наукове знання про політичну систему є результатом тривалого розвитку. У суспільствознавство системний аналіз був впроваджений одним із головних представників структурно-функціональної школи, американським соціологом Толкоттом Парсонсом П9(Р—1979Ї У своїй пращ «Соціальна система» (1951) він розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів Такими елементами у структурі кожного суспільства були суспільні цілі норми цінності та ролі. Елементами суспільства як системи є інститути кожен з яких виступає підсистемою великої суспільної системи Кожній суспільній системі (підсистемі) властиві чотири основні функції що забезпечують збереження й виживання будь-якої системи Такими функціями є,

по-перше, адаптація, тобто специфічний різновид взаємодії соціальних суб'єктів із середовищем, в результаті і в процесі якої відбувається пристосування її вимог до навколишнього середовища.

Функцію адаптації в соціальній системі забезпечують політична та економічна підсистеми.

Другою функцією соціальної системи є досягнення цілей. Цю функцію забезпечує політична підсистема політика. Третя функція соціальної системи - інтеграція тобто досяг­нення стану зв'язаності окремих диференційованих елементів наявність упорядкованості, безконфліктності відносин між соціальними суб'єктами - індивідами, соціальними спільностями, організаціями тощо.

Функцію інтеграції забезпечують правові інститути владні структури, норми права, звичаї.

Четвертою функцією соціальної системи є підтримання системи, котра забезпечується віруваннями мораллю, органами соціалізації (сім'я, школа, мистецтво тощо)

Отже, системний аналіз дає можливість установити що будь яка система, в тому числі й політична, визначається тим що

по-перше складається з багатьох елементів;

по-друге, елементи системи складають єдине ціле;

по-третє, система взаємодіє з навколишнім середо ви щем.

Концепція політичної системи Д. Істона

У США теорія політичної системи почала активно розвиватись від початку 50-х років. Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.). У своїх працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), «Систем­ний аналіз політичного життя» (1965) він доводить можливість і необ­хідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації теоретичних положень.

Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовища й сама активно впливає па нього для самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи — економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політичної системи. Основною одиницею аналізу політичної системи у зв'язку з цим Д. Істон визначив взаємодію. Від інших соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, що вона спрямована насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві.

На основі цього політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної систе­ми, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.

Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так і внутрі самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині й на виході системи. На вході — це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході — рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи.

Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й підтримка її суб'єктами та об'єктами політичного життя. Підтримка пов'язує маси людей з політичною системою. Вона охоплює всі варіан­ти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі, і проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим механізмом відбору вимог і підтримки в сучасному демократичному суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади та інші подібні форми політичного волевиявлення громадян.

Всередині політичної системи відбувається конверсія введених до неї вимог і підтримки — вони трансформуються і переробляються, в результаті чого виходом, тобто продуктом, системи є авторитарні рішення щодо розподілу цінностей у суспільстві та відповідні дії для їх здійснення. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або вищих посадових осіб тошо. Продукт функціонування політичної системи, зауважує Д. Істон, слід відрізняти від результатів або наслідків реалізації прийнятих рішень.

Політична система, за Д. Істоиом, це засоби, за допомогою яких вимоги за підтримки суб'єктів і об'єктів політики перетворюються в реальні дії. При цьому політична система забезпечує мобілізацію суспільних ресурсів на досягнення цілей і координацію зусиль членів суспільства у вирішенні політичних, економічних, соціальних і куль­турних проблем. Механізм функціонування політичної системи має в собі й елементи зворотного зв'язку, через які продукти виходу системи впливають на наступні вимоги й підтримку. Зворотний зв'язок є основним механізмом усунення напруження в суспільстві, але здійснити це можна лише за наявності у влади здатності реагувати на імпульси, що надходять до системи.

Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами й засобами трансформації вимог і підтримки, перетворює політичну систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, що забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи, дискретність дій системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему, спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, її кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, дина­мічна система, що постійно змінюється.

Модель політичної системи Г. Алмонда

Американський політолог Габріель Алмонд одним із перших застосував структурно-функціональний метод для дослідження політичної системи. Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Системний і структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод акцентує увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури системи, а другий — на функціях цих елементів і системи в цілому.

Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система, за

Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність.

Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових набори функцій — входу і виходу.

Є чотири функції входу і три — виходу. Функції входу — це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу — це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх.

Функції входу здійснюються недержав­ними формуваннями — політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодав­чої влади, функцію застосування норм — органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм — судові органи.

Дві функції входу — політична соціалізація і політична комунікація — перед­бачають наявність сфери політичної діяльності.

Так завдяки категорії «політична система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику.

ґ. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стій­ких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі — це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв'язаних ролей складають структури.

Визначаючи місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Г. Алмонд вбачає її головне призначення в тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії.

Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід до системного аналізу. Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору и складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, що виникають всередині її.

Суть другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він на противагу першому концентрується на розгляді більш загальних характеристик, а саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем.

Залежно від підходу політична система суспільства відповідно трактується у першому варіанті як система «взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності» (Д. Істон), у другому — як система ролей або взаємодій струк­турних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу» (Г. Алмонд).

Системний підхід до аналізу політичного життя набув досить значного поширення в західній, особливо американській, політології. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політо­логи У. Мітчел, К. Дейч, Н. Луман, Г. Пауелл, Д. Трумен та ін. Особливу увагу вони приділяли структурно-функціональному аналізові політичної системи суспільства в цілому та її окремих елементів, виокремленню внутрішніх ресурсів і зовнішніх чинників, що вплива­ють на стан і функціонування політичної системи, визначенню характеру взаємозв'язків і взаємозалежностей внутрісистемних і міжсистемних відносин тощо.

Таким чином, значення системного підходу до аналізу політики полягає в тому, що він дає можливість розглядати політичне життя суспільства, політичні явища і процеси не як розрізнені прояви суспільного життя, а як цілісну сукупність взаємопов'язаних елементів, яка, взаємодіючи з навколишнім середовищем, функціонує за власними законо­мірностями й виконує певні функції у суспільстві. Знаючи закономірності функціонування системних утворень, можна прогнозувати розвиток політичних процесів.

Поняття «політична система» є теоретичним інструмен­том, який надає змогу з'ясовувати системні властивості різних політичних явищ. Системний підхід можна засто­совувати у вивченні різних рівнів і форм політичного життя, яким притаманна певна цілісність. Такими рівнями і формами можуть бути окремі політичні інститути, держави, міжнародні утворення, світова спільнота в цілому — тією мірою, в якій вона має системний характер.

Найадекватнішим об'єктом системно-політичного аналізу є окремі держави. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції, забезпечення єдності та цілісності суспільства. Тому поняття «політична система» найчастіше застосовують для аналізу політичного життя в межах окре­мих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільст­ва, то маються на увазі саме окремі держави.

СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

Структура політичної системи

Згідно з загальною теорією систем елементами системи вважаються її не­від'ємні і взаємозв'язані складові.

На­явність кожної з них необхідна для існування і функціону­вання системи, досягнення її цілей. Такі елементи системи називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема, у свою чергу, має складні внутрішні зв'язки й будову, то стосовно її власних складових використовується термін «елементи системи».

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів:

політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру3.

Відповідно до цих елементів виокрем­люються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему політичної системи склада­ють політичні інститути — формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи — держава та її структурні елементи (парламент, уряд тощо), політичні партії, громадсько-полі­тичні організації, органи місцевого самоврядування тощо, так і процеси їх упорядкованого функціонування.

3 Див.: Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный Левиафан: Очерки политической социологии капитализма. М., 1985. С. 32; Фарукшин М. X. Политическая система общества // Социально-полит, науки. 1991. № 5. С. 68.

Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Це зумовлено тим, що саме вона є джерелом усіх найважливіших зв'язків, які виникають в межах політичної системи. Інституціональна підсистема визначає характер норм, які регулюють ці зв'язки. Саме сто­совно неї політичні ідеї, погляди, уявлення, теорії виконують службові функції.

Оскільки політичні інститути є основними елементами політичної системи, то вона іноді визначається як «система інститутів (державних установ, політичних партій, громад­ських організацій), у межах якої відбувається політичне життя суспільства і здійснюється державна влада»4. Проте таке визначення, наголошуючи на структурному аспекті по­літичної системи суспільства, залишає поза увагою її функ­ціональний аспект.

У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Деякі дослідники ототожнюють поняття «політична система суспільства» та «політична організація суспільства», однак при цьому затушовується організаційний аспект політичної системи, позначуваний поняттям «політична організація суспільства», а саме це поняття втрачає своє методологічне значення.

До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя, здійснення влади розрізняють три види організацій: власне політичні, невлас­не політичні і неполітичні5.

Власне політичні організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у край­ньому разі, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Власне політичними організаціями виступають держава й політичні партії.

4 Краткий политический словарь / Под общ. ред. Л. А. Оникова и Н. В. Шишкина. М., 1988. С. 324.

5 Див.: Фарукшин М. X. Политическая система общества. С. 68.

Невласне політичними організаціями є ті, участь у здій­сненні політичної влади для яких є лише одним із аспектів їх функціонування. Це громадсько-політичні організації —професійні спілки, об'єднання підприємців, творчі, моло­діжні, жіночі, ветеранські об'єднання тощо.

Нарешті, неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єд­нання — товариства філателістів, рибалок, мисливців тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає політичної функції, проте за певних умов, ситуативно вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

Завдяки функціональним особливостям організацій пер­шого і другого виду їх іноді називають відповідно монофункціональними і поліфункціональними6. Однак незалежно від назви очевидно, що інститутами політичної системи сус­пільства є лише ті організації та установи, які беруть активну участь у здійсненні політичної влади і для яких така діяль­ність є істотною характеристикою.

Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності і стійкості, орієнтую­чи її на найважливіші суспільні цілі.

Особливе місце серед діючих у політичній системі суспільства організацій посідають партії. Політичні партії є виразниками певних соціальних інтересів. Вони ідеологічно та організаційно об'єднують людей з метою здобуття, використання й утримання державної влади для задоволення цих інтересів. Кожна партія прагне зайняти таке становище в політичній системі, яке надасть їй можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї.

На відміну від політичних партій громадські організації не прагнуть до завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї. Вони є виразниками багатоманітних суспільних інтересів, і з метою захисту цих інтересів їхні представництва на державному рівні вступають у взаємодію з іншими політичними інститутами, насамперед із державою.

* Див.: Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный Левиафан. С. 32— 33.

Важливий структурний компонент політичної системи суспільства складає її регулятивна (або нормативна) підсистема.

Цю підсистему утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин.

Соціально-політичні норми є різновидом соціаль­них норм і вирізняються тим, що спрямовані на регулювання політичних відносин. Одні політичні норми безпосередньо цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями і громадськими організаціями (кор­поративні норми), інші складаються й розвиваються посту­пово, під впливом як політичних, так і економічних, соціальних, духовних чинників. До них належать норми моралі, звичаї і традиції.

Головною складовою регулятивної підсистеми політичної системи суспільства є норми національного права. Норми права — це встановлені або санкціоновані державою і спрямовані на регулювання суспільних відносин загально­обов'язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила поведінки. Особи, що порушують правові норми, притягу­ються до кримінальної або адміністративної відповідальності.

За допомогою норм права регулюються суспільні відно­сини в цілому. Ті з відносин, які виникають у процесі або у зв'язку зі здійсненням державної влади, регламентуються нормами особливої галузі права — державним, або конститу­ційним, правом.

Саме йому належить провідна роль у національній системі права. Зумовлено це тим, що в нормах державного права знаходять своє закріплення основні засади суспільства, форми, механізми і принципи здійснення дер­жавної влади, правовий статус особи. Найважливіші норми державного права містяться в конституції.

Поряд із нормами права як регулятори політичних відносин діють також норми партійного життя та правила, встановлені різними громадськими організаціями. Такі норми не мають правового, загальнообов'язкового характеру. Вони обов'язкові лише для членів відповідних партій і громадських організацій. Однак програмні настанови, сформульовані партією, можуть справляти істотний вплив на політику держави, політичну систему в цілому, особливо тоді, коли партія стає правлячою.

У суспільстві діють також інші правила й настанови, яким слідують люди та їхні об'єднання в політичному житті.

Різновидом соціальних норм є мораль як вияв духовного життя суспільства. Норми моралі надають змогу формувати моральну свідомість і оцінювати вчинки людей, забезпечуючи рівновагу суспільства та орієнтуючи громадян на дотриман­ня спільних інтересів. Моральні норми не оформлені з тим ступенем урегульованості, як правові, вони більшою мірою розраховані на розвиток здатності індивіда до саморегулю­вання, на самостійність і самоконтроль. Найбільший вплив на політичну поведінку справляють норми політичної етики, які стосуються саме політичного спілкування.

Істотний вплив на політичну систему країни справляють звичаї і традиції її політичного життя. Звичай — це правило, що склалося на основі постійного, одноманітного повторення даних фактичних відносин. Звичаї і норми, що передаються від покоління до покоління, є традиціями. Хоча політичні звичаї не є формалізованими і не мають юридичного значення, вони можуть справляти значний вплив на реальні дії політичних інститутів. Так, порядок, за яким уряд утворюється лідером партії чи партійної коаліції, що перемогла на парламентських виборах, застосовується і в тих країнах з парламентарною формою правління, де він законо­давством не передбачений. В останніх цей порядок утвер­дився як політичний звичай. Роль звичаїв у загальній системі регулювання оцінюється по-різному. Корисним, вигідним звичаям у необхідних випадках надається юридичне оформ­лення.

Політична система суспільства є неперервно функціону­ючим соціальним утворенням. Складний і багатоплановий характер її не може бути розкритий без з'ясування основних форм і напрямів діяльності, способів і засобів впливу на суспільно-політичне життя. Конкретне вираження і вияв функціональна підсистема політичної системи знаходить у політичному процесі й політичному режимі.

У загальному вигляді політичний процес визначається як «форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі і часі»7. Конкретніше він може бути охарактеризований як сукупність дій, спрямованих на збере­ження або зміну певної політичної ситуації.

7 Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю.И.Аверьянов. М., 1993. С. 294; Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 271.

Політичний процес є практичною діяльністю, метою якої виступає досягнення певного політичного результату.

Найважливіший елемент політичного процесу — прийняття і реалізація політико-управлінських рішень, що передбачає здійснення таких дій, як збирання й систематизація необ­хідної інформації, розробка на цій основі альтернативних пропозицій і проектів, формалізація рішення, тобто надання йому обов'язкової сили, втілення в життя і контроль за виконанням.

Політичний процес, звичайно, не зводиться до прийнят­тя й виконання політичних рішень. Важливим елементом його є ставлення різних соціальних спільностей до тієї чи іншої політичної ситуації - рішення, події тощо, поведінка і дії мікро- та макрогруп і їхніх різноманітних об'єднань. Від цієї поведінки, дій або бездіяльності мас, їх підтримки або протидії багато в чому залежить можливість прийняття рішень, а ще більшою мірою - реалізація їх.

Функціональна підсистема знаходить свій вияв не лише в політичному процесі, а й у політичному режимі, під яким звичайно розуміють сукупність методів і засобів здійснення політичної влади. Найважливішими показниками політич­ного режиму є рівень і ступінь демократії та реальний політико-правовий статус особи. Детальніше про політичний режим та інститути політичної системи йтиметься у наступних главах.

Комунікативна підсистема політичної системи містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх різноманітними спільностями, які складаються у процесі здійснення політичної влади або з її приводу. До цієї під­системи входять як формалізовані відносини, що грунту­ються на нормах права і регулюються ними, так і ті нефор­мальні зв'язки, що не закріплені у праві, але відіграють істотну роль у політичному житті.

Суб'єктами політичних відносин є індивіди та їхні різно­манітні об'єднання, соціальні спільності, політичні інститути. Залежно від суб'єктного складу політичні відносини поділя­ються на три основних групи8. Передусім це відносини між соціальними спільностями — суспільними класами, соціаль­ними верствами і групами, націями, народностями тощо. Міжкласові, внутрікласові й міжнаціональні відносини скла­дають соціальну основу політичної системи і відображаються у функціонуванні відповідних політичних організацій та їхніх взаємовідносинах.

'Див.: Фарукшин М. X, Политическая система общества. С. 71.

Другу групу складають відносини, однією з сторін яких є політична організація. Ці так звані вертикальні відносини складаються у процесі здійснення політичної влади, впливу органів керівництва та управління на соціально-економічні, політичні й культурні процеси. Вони також мають важливе значення для характеристики сутності і функцій політичної системи, методів здійснення політичної влади.

До третьої групи політичних відносин входять ті від­носини, які складаються між політичними організаціями та установами — державою, партіями, громадськими організа­ціями, органами місцевого самоврядування тощо як усере­дині них, так і між ними.

Якщо відносини між соціальними спільностями виступають як первинні, то відносини між політичними інститутами, що виражають їх інтереси, є вторинними. Іноді саме ці відносини, поряд з політичними організаціями, об'єднують поняттям політичної системи суспільства.

Органічні взаємозв'язки між компонентами та елемен­тами політичної системи називають системоутворюючими зв'язками. Комунікативна підсистема містить й інші взає­модії, важливе значення серед яких мають ті, що складаються між політичною системою та іншими системами — еконо­мічною, соціальною, культурною, екологічною тощо.

До числа елементів політичної системи суспільства нале­жать також політична свідомість і політична культура.

Вони складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

Політична свідомість є відображенням політичного буття, передусім політичних відносин. Це відображення відбува­ється у формі поглядів, уявлень, ідей, теорій тощо. Під політичною культурою звичайно розуміють сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки. За ширшого розуміння політичної культури до таких форм додають ще й характер і способи функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи. За будь-якого підходу до розуміння політичної культури її невід'ємними складовими визнаються політична свідомість і політична поведінка у найпоширеніших, типових їх формах. Саме такі форми, а не вся багатоманітність виявів політичної свідомості й поведінки є елементами політичної системи.

Політична культура, у тому числі й політична свідомість, відіграє надзвичайно важливу роль у функціонуванні політичної системи. З одного боку, політична система детермінує форми і типи політичної свідомості й поведінки, а з іншого — зазнає їх відчутного зворотного впливу. По­літична культура впливає на форми і функціонування політичних інститутів, зумовлює політичну поведінку індивідів і мас.

Функції політичної системи

Структура і функціонування політичної системи суспільства підпорядковані її цільовому призначенню, вирішенню тих завдань, заради розв'язання яких вона створена і діє.

Основні напрями діяльності політичної системи утворюють у своїй сукупності її функції, які визначають структуру, інститути та процес дії системи.

Функції політичної, як і будь-якої іншої, системи не зводяться до простої суми функцій її компонентів. Держава, партії та інші інститути виконують притаманні їм функції. Сама ж політична система має власні функції, які можуть диференціюватись і деталізуватись у діяльності її підсистем та їхніх елементів. Усі функції системи тісно пов'язані між собою і певною мірою накладаються одна на одну.

Стосовно суспільства в цілому політична система висту­пає як управлінська система. Загальне її призначення полягає в керівництві суспільством та управлінні суспільни­ми справами. Управлінська діяльність здійснюється як спеціалізованими державними органами, установами й по­садовими особами, так і недержавними політичними інститутами. Конкретизуючи це загальне призначення політичної системи, науковці виокремлюють її різноманітні функції, висловлюючи при цьому різні точки зору щодо кількості та змісту цих функцій, що, зрештою, зумовлюється масштабністю і багатоманітністю виявів дій політичної системи.

Виходячи з призначення політичної системи в цілому та її основних підсистем, узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити такі найголовніші функції політичної системи: політичне цілепокладання; владно-політична інтеграція суспільства; регулювання режиму соціально-політичної діяльності. Розглянемо їх детальніше.

Здійснюване політичною системою керівництво суспіль­ством передбачає передусім визначення стратегічних цілей і перспектив суспільного розвитку, в якому і знаходить свій вияв функція політичного цілепокладання. Функція ціле-покладання має першорядне значення для існування й розвитку будь-якої суспільної системи. Ціль виступає як передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та їхні організації. Політичне цілепокладання означає передусім визначення власне політичних цілей, які стосу­ються зміцнення влади, політичних інститутів, розвитку демократії, соціальних відносин тощо. Воно включає і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспіль­ного життя — економічної, соціальної, духовної тощо. Закріплення цілей у політичних документах партій, консти­туціях і законах означає надання їм загального характеру. Політичне цілепокладання передбачає і ранжування цілей залежно від їхньої природи та реальних можливостей здійснення на стратегічні й тактичні, а також визначення пріоритетів у досягненні різних цілей.

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, враховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та суперечності, які між ними виникають, домагалася найоптимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля наявних у суспільстві соціальних спільностей та їхніх організацій. Політична система, отже, покликана інтегрувати різноманітні суспільні інтереси і таким чином забезпечити цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досяг­нення суспільно значущих цілей. У цьому знаходить свій вияв її функція владно-політичної інтеграції суспільства.

Важливе значення має регулятивна функція політичної системи. Вона пов'язана з потребами впорядкування й регламентації політичної поведінки та політичних відносин і полягає в утвердженні таких способів поведінки і діяльності індивідів, груп, організацій, форм їхніх взаємовідносин, які забезпечували б дотримання спільних інтересів і стійкість суспільних відносин. Здійснюється це на базі політичних норм, які впроваджують ідеали і цінності, стимули і мотиви Суспільної поведінки, покликані допомогти уникненню й подоланню конфліктів та утвердженню прийнятних суспіль­них порядків. Регулятивна функція політичної системи, ОТЖО, виявляється не лише у створенні особливої підсистеми політичних норм, а й у виробленні таких стереотипів поведінки, слідування яким визнається еталоном суспільно прийнятної і розумної поведінки.

Поряд з охарактеризованими основними функціями у науковій літературі виокремлюються й деякі інші функції політичної системи. Це, зокрема, мобілізаційна функція, що забезпечує максимальне використання ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку, та дистрибутивна, спрямована на розподіл ресурсів і цінностей у суспільстві. До функцій політичної системи належить також легітимізація, під якою розуміють приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних і правових норм.

Та хоч би яким широким не був перелік функцій полі­тичної системи, безперечним слід визнати те, що головними серед них є політичне керівництво суспільством (цілепокладання), інтеграція суспільства та регулювання суспільно-політичних відносин. Інші функції тією чи іншою мірою є похідними від них. Кожна функція політичної системи умовно ніби розпадається на підфункції, що виконуються політичними інститутами, на взаємопов'язані й послідовні політичні дії. Загальні функції політичної системи реалізуються державою та її органами, партіями, громадськими організаціями.

3 урахуванням найважливіших функцій у стислій формі політична система суспільства може бути визначена як інтегрована сукупність політичних інститутів, що здійснює владне керівництво та управління суспільством.

Закономірності політичної системи

функціонування політичної системи відбувається за певними закономірностями. Одні з них мають загальний характер і притаманні будь-яким систе­мам, інші виявляють себе лише в політичних системах і мають, відповідно, політичний характер.

'Див.: Основи політології: У 2 ч. / Відп. ред. Б. Л. Кухта. К., 1992. Ч. 2. С 11—14; Політологія/ За ред. О. І. Семківа. Львів, 1993. С 258—259.

Загальними закономірностями функціонування систем, у тому числі політичної, вважаються закономірності рівноваги і маятника9.

З одного боку, політична система перебуває в постійному русі, у зв'язку зі змінами внутрішніх і зовнішніх чинників її функціонування. З іншого — для її нормального функціонування необхідна певна врівноваженість усіх під­систем. За наявності впливу на неї динамічних чинників система прагне до досягнення стану оптимальної рівноваги, який би забезпечував нормальне виконання системою її функцій.

Суть закономірності маятника полягає в тому, що будь-яка система, виведена зі стану оптимальної рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. При­чому наскільки значним було відхилення системи в один бік, настільки значним буде її відхилення у протилежний. Дією цієї закономірності можна певною мірою пояснити, наприклад, те, що тоталітарний політичний режим спочатку змінюється на свою протилежність — анархію та охлократію у і лише в подальшому відбувається еволюція політичної системи до справжньої демократії. Наявність закономірності маятника застерігає від різких змін у політичній системі, як і в суспільстві в цілому.

До інших закономірностей політичної системи належать її самозбереження, кореляційна залежність між компонента­ми системи та перетворюючий вплив системи на її компо­ненти10.

Будь-яка соціальна система, в тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть припинити це існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування, збалан­сованості полягає закономірність її самозбереження, як вияв загального закону самозбереження систем.

Важливою закономірністю, що характеризує політичну систему суспільства як різновид цілісної соціальної системи, є кореляційний зв'язок між її компонентами, за якого зміни в одних із них обов'язково викликають зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структурі та функціону­ванні держави — її головного елемента. Зміни держави, у свою чергу, неодмінно відбиваються на характері норматив­ного регулювання інших компонентів політичної системи, а найістотніші з них можуть вплинути на систему в цілому.

10 Див.: Основы теории политической системы. М., 1985. С. 126—134.

Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи.

У цьому полягає ще одна функціонування політичної системи суспіль­ства як цілісного соціального організму.

Політичній системі притаманні і власне політичні зако­номірності — об'єктивні зв'язки, які складаються у процесі функціонування політичної влади.

Ці закономірності опосередковуються людською діяльністю і водночас існують об'єктивно, незалежно від визнання чи заперечення їх людьми.

До закономірностей функціонування політичної влади належать, зокрема, такі: змістом і метою діяльності будь-якого політичного лідера є здобуття та утримання політичної влади; відносини в системі політичної влади визначають решту відносин у політичній системі суспільства; будь-яка політична влада (хоч би якою була її соціальна природа та якими б мотивами вона виправдовувала свої дії) має тенденцію до розширення своїх повноважень і встанов­лення тотального контролю над суспільством; політична влада практично завжди і всюди має політичну опозицію (відкриту або нелегальну) та ін.

Нарешті, існують закономірності, які характеризують зв'язки політичної системи з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також закономірності функціонування й розвитку її окремих елементів - держави, партій тощо. Питання про закономір­ності, які діють у політичному житті суспільства, поки що є одним із найменш розроблених у політології.

ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

Однакові за своєю сутністю основні елементи і функції політичних систем по-різному проявляються в різних історичних і національно-державних умовах, мають певні особливості у кожній конкретній країні. У зв'язку з цим важливою для політології є типологія політичних систем, що дає змогу виокремлювати за певними ознаками різні групи систем, з'ясовувати спільне й відмінне між ними, закономірності переходу від одних типів політичних систем до інших тощо. Основний метод типології політичних систем — їх порів­няльний аналіз.

"Див.: Политология / Под ред. Г. В. Полуниной. М, 1998. С. 16—17.

Залежно від ознак, які кладуться в основу розрізнення політичних систем, існують різні їх типології. Перші спроби типології політичних систем у вигляді розрізнення форм державного правління сягають ще античного світу. Так, Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за попередні. Арістотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують, називав три пра­вильні форми правління — монархію, аристократію і політію, , і три неправильні — тиранію, олігархію і демократію.

У марксизмі основним критерієм класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формація, економіч­ний базис суспільства. Відповідно до цього критерію виокремлюються політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного суспільства. Ця класифікація є надто загальною і не пояснює наявних істотних відмінностей між політичними системами в межах однієї суспільно-економічної формації. Проте попри її жорстку прив'язаність до економічної і соціальної структури суспільства вона має таке ж право на існування, як і будь-яка інша, бо кожен із цих історичних типів політичних систем був чи й зараз є об'єктивною реальністю.

Традиційний для марксизму й поділ політичних систем залежно від типу суспільного ладу на політичні системи соціалістичних і капіталістичних країн та країн, що розвиваються. Основні риси політичних систем цих країн збіга­ються, відповідно, з тоталітарними, демократичними та авторитарними системами, про які йдеться нижче.

Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М. Вебером трьох типах легітимності політич­ного панування — традиційному, харизматичному і легальному. Відповідно до цих типів існують політичні системи з традиційним, харизматичним чи легальним типами легітим­ності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади грунтується на стійкому переконанні у непорушності традицій і необхідності підкорення правителям, харизматичним типом політичного панування основою легітимності влади є віра у виняткові особисті здібності правителів, що об'єднуються поняттям «харизма». За легаль­ного типу легітимності влада в політичній системі грунту­ється на переконанні мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим чином.

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він роз­різняв чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або част­ково індустріальний; тоталітарний.

Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних.

Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функ­ціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання.

Континентально-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність куль­тури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст.

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи. Він також характеризується неоднорід­ністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, тради­ційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комуні­кації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фа­шистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується висо­ким ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.

Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні полі­тичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатома­нітність соціальних інтересів. Влада грунтується на демо­кратичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитар­ним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.

Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартшності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на сус­пільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомис­лення тощо.

Детальніше про особливості демократичних, авторитар­них і тоталітарних політичних систем ідеться у главі про політичні режими.

Існують також інші типології політичних систем. Так, за характером взаємодії з навколишнім середовищем розрізня­ють відкриті політичні системи — ті, що мають динамічну структуру й широкі взаємозв'язки з навколишнім середо­вищем, і закриті, які вирізняються жорстко фіксованою структурою і відсутністю таких взаємозв'язків. Відповідно до цього поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а недемократичні — закритими.

Політичні системи багатьох країн, що розвиваються, та соціалістичних у минулому країн мають перехідний від тотатіларизму чи авторитаризму до демократії характер, внаслідок чого поєднують у собі ознаки різних типів полі­тичних систем і характеризуються як частково демократичні системи.

Сучасна політична система України, як і політичні системи більшості інших молодих незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, має перехідний від тоталітаризму до демократії характер. В Україні конституційно закріплено основні принципи демо­кратичної організації політичного життя суспільства — народного суверенітету, представництва, поділу влади, багатопартійності тощо. За роки незалежності в країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії, громадсько-політичні організації, впроваджено демократичну виборчу систему, яка постійно вдосконалюється. Щоправда, вже набуті демократичні форми і засоби здійснення державної влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень вищих органів держави — президента, парламенту та уряду — породжує ситуації протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії, за винятком декількох, не є виразниками інтересів широких верств населення, а обслуговують здебільшого вузькогрупові й персональні інтереси. Це ж стосується і засобів масової інформації. Наслідком недосконалості виборчої і партійної систем, порядку формування уряду є неструктурованість парламенту, відсутність у ньому сталої більшості, яка б узяла на себе відповідальність за політичне керівництво державою, що різко знижує ефективність функціонування парламенту, всієї системи організації державної влади (див. гл. 8, 10).

Рекомендованії література

Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полит, иссле­дования. 1992. № 4.

Андреев С. С. Политические системы и политическая организация общества. //Социально-полит, науки. 1992. № 1.

Белов./. А. Функции политической системы // Кентавр. 1995. № 3. Борисов В. К.

Теория политической системы. М., 1991. Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А.

Современный Левиафан: Очерки политической социологии капи­тализма. М., 1985.

Гавриленко І. Політична система суспільства // Політол. читання. 1993. № 1.

Ильинский И. П., Мишин А. А., Энтин Л. М. Политическая система современного капитализма. М., 1983.

Истон Д. Новая революция в политической науке // Социально-полит. журн. 1993. № 8.

Краснов Б. И. Политические системы // Социально-полит, журн. 1995. № 3.

Марченко М. И. Механизмы адаптации политической системы современного Запада // Сов. государство и право. 1991. № 11.

Марченко М. Н. Очерки теории политической системы современного буржуазного общества. М., 1985.

Основы теории политической системы / Отв. ред. Ю. А. Тихомиров, В. Е. Чиркин. М., 1985.

Політична система сучасної України. К., 1998.

Фарукшин М. X. Политическая система общества // Социально-полит, науки. 1991. № 5.

Чиркин В. Е. Глобальные модели политической системы современного общества: индикаторы эффективности // Государство и право. 1992. № 5.

Эндрейн Чарльз Р. Сравнительный анализ политических систем. Эффективность осу­ществления политического курса и социальные преобразования. М., 2000.

Штанько