§ 5. Політичні системи країн Сходу: нарис порівняльної політології

Політична багатоваріантність світу є нічим іншим, як про­явом внутрішнього закону самозбереження загальнолюдської цивілізації; зростання її стійкості та життєздатності відбувається саме на основі розширення цивілізаціиного різнома­ніття. Саме в цьому розмаїтті закладається культурно-по­літична самобутність народів світу.

Досліджуючи політичну систему будь-якої держави, до­цільно проаналізувати особливості її структурних компо­нентів: інституційного, регулятивного, функціонального, ціннісного і комунікативного. Політичні системи держав Азії та Близького Сходу є надзвичайно цікавою і непростою соціально-політичною матерією, складність якої визначена колосальним історичним досвідом, своєрідністю політичного буття, а також особливостями сучасного розвитку цього гео-політичного об'єкта.

Ще на початку XX ст. у багатьох азіатських країнах фак­тично існували так звані «традиційні» суспільства з рудимен­тарною політичною системою, в якій панували феодально-станові, династичні або кастові, кланові, а іноді й родові політичні форми і відносини, що ґрунтуються на ієрархії соціального походження, домінуванні клерикалізму в політичній сфері. Досить низькою залишалася міра дифе­ренціації політичних інститутів і функцій, вони були пере­плетені чи інтегровані з неполітичними соціальними інститу­тами — церквою і релігією, культурою, ритуалами і тра­диціями, традиційною мораллю; індивідуальний політичний інтерес у традиційних суспільствах залишався слабко розви­нутим, як і міра політичної активності індивідів.

Надбання політичної незалежності колишніми азіатськи­ми колоніями, або зміцнення суверенітету цих країн, стиму­лювало пошук нових напрямів і форм розбудови й удоскона­лення своєї національної держави та політичної системи в цілому за допомогою так званого політичного розвитку. Як­що в цілому політичний розвиток трактують як ріст здат­ності політичної і правової системи постійно й ефективно адаптуватися до нових соціально-політичних цілей і вимог, то для азіатських країн, що розвиваються, особливо актуаль­ним стало створення нових політичних інститутів, які забезпечують ефективні канали діалогу між урядом, політич­ною елітою і населенням.

Отже, критеріями-показниками модернізаційного розвит­ку в азіатському регіоні світу можна вважати:

— утворення (чи відтворення) сучасних інститутів та інших елементів політичної системи і права в межах стан­дартів доби XX ст.;

— здійснення структурної диференціації цих інститутів, передусім за функціональним навантаженням;

— здатність політичної системи країни до сприйняття інновацій і, водночас, до мобілізації ресурсів влади заради са­мозбереження;

— формування тенденції державного стимулювання різ­них форм політичної участі громадян;

— оволодіння публічними політиками не лише керівними державними посадами, а й «політичними ролями»; просуван­ня до рівноправності й рівної відповідальності всіх суб'єктів політики перед законом1.

Відомо, що як процес політичний розвиток здійснюється у трьох можливих версіях інтенсивності: модифікації, модер­нізації і трансформації. Уявляється, що політичний розвиток азіатських держав, і зокрема країн Близького Сходу, в XX ст. відбувався переважно шляхом політичної модернізації.

1 Пантин В. И. Циклы и волны модернизации как феномен социального развития. — М., 1997; Чилкот Рональд X. Теории сравнительной политологии: В поисках парадигмы. — М., 2001. — С. 315-320.

Політична модернізація азіатських країн являла собою процес наближення окремих фрагментів політичної сфери чи політичної системи в цілому до сучасних форм і зразків по­літики, до рівня більш високого і досконалого розвитку. Фак­тично, вона свідчила, що у політиці й праві відбуваються про­цеси «осучаснення», тобто опанування нових моделей і стан­дартів політичного життя. Політичною модернізацією після Другої світової війни були охоплені ті країни Азії та Близько­го Сходу, що в процесі розвитку переходили від архаїчних політичних структур (властивих переважно колоніям) до су­часних політичних інститутів і форм, освоювали нові техно­логії влади та державного управління і в такий спосіб звільня­лися від рудиментарних залишків у політичній сфері1.

Об'єктивною основою політичної модернізації в Азії, як і в будь-якому регіоні, виступала реальна цілісність світу і люд­ства у глобально-політичному аспекті, взаємозалежність різ­них частин планети — континентів, субрегіонів, країн та на­родів. Суб'єктивні фактори модернізації країн Сходу є більш специфічними і формувалися під впливом різноманітних (не­рідко суперечливих) мотивів — завоювання, національного звільнення, захисту національної ідентичності, політико-культурної (чи етнічної) асиміляції, секуляризації (або десе-куляризації); пізніше — політики «якісного стрибка» у тем­пах індустріалізації, технологізації та інформатизації, праг­нень підвищення рівня політичної і правової свідомості суспільства тощо.

Залежно від певного історичного періоду, народу, типу його культури, пануючої еліти чи домінуючої ідеології змінювались як методи, так і «гасла» політичної модернізації: скорення вар­варів; цивілізаторська місія; «християнізація язичників»; «ісламізація невірних»; деколонізація та розбудова суверенної держави; експорт «світової революції», демократизація політики і лібералізація економіки, ремісія ринкових відносин та ін.

Кризисы режимов и конституционная модернизация // Медушевский А. Н. Сравнительное конституционное право и политические институты. — М.: ГУ ВШЭ, 2002. — С. 220-233.

Huntington S. P. The third ware: Democratization in the Late Twentieth Cen­tury. — Norman, L., 1991.

Якщо використати підхід С. Хантінгтона щодо розвитку традиційних суспільств2, то можна стверджувати, що най­більш помітними тенденціями політичної модернізації XX ст. в азіатських країнах є:

— «раціоналізація політичного життя» шляхом заміни або обмеження традиційних політичних, династичних, релігій­них, етнокультурних інститутів єдиною світською політич­ною владою;

— виділення нових функцій політичної системи і, відпо­відно, спеціалізація політичних структур (наприклад, демо­нополізація державної влади і вертикальний її розподіл на три самостійні гілки; виникнення інституту політичного плюралізму, становлення багатопартійності, запровадження технологій представництва в політиці та ін.);

— поширення сучасних форм і способів політичної участі серед різноманітних груп традиційних суспільств;

— істотне вдосконалення чинного законодавства, в тому числі виборчого, проведення реформ національних правових систем;

— зростання кількості політичних норм і традицій відпо­відно до вимог нового режиму влади чи політичної системи.

У сучасній доктрині західної порівняльної політології є поширеною характеристика «незахідного» політичного процесу, який описав американський політолог Люсьєн Пай на підставі принципових відмінностей у політичних орієнтаціях і поведінці населення певних країн та регіонів світу. У статті «Незахідний політичний процес» він виокре­мив сімнадцять особливостей, за якими політичні процеси у східних суспільствах відрізняються від аналогічних на За­ході:

1. У незахідних суспільствах сфера політики чітко не від­ділена від сфери громадського і приватного життя.

2. Політичні партії претендують не стільки на репрезен­тацію інтересів визначених політичних груп, скільки на ви­раження ідеологізованого чи клерикального світогляду, або на представництво «способу життя».

3. У політичному процесі домінують так звані політичні кліки і «клани».

4. Характер політичних настанов населення країни такий, що припускає значну монополію верхівок політичних угрупо­вань у визначенні стратегії і тактики в політиці.

5. Опозиційні партії та еліти, що прагнуть до влади, часто виступають як революційні рухи, намагаючися підірвати легітимність правлячої верхівки у державі.

6. У політичному процесі немає необхідної інтеграції та взаємодії серед учасників, що є наслідком відсутності в суспільстві єдиної системи комунікаційних зв'язків.

7. Масштаби рекрутування нових суб'єктів та елементів по­літики для виконання політичних ролей дуже значні (масові).

8. Для «незахідного» політичного процесу типовим є різке розходження у політичних орієнтаціях поколінь.

9. Консенсус щодо узаконених цілей і засобів політичної дії є несуттєвим і неміцним.

10. Незважаючи на інтенсивність та поширення політич­них дискусій у суспільстві, вони мало пов'язані з прийняттям державно-політичних рішень і майже не впливають на них.

11. Політичні ролі фактично підмінюються владними поса­дами в органах держави; властиво також сполучення і за­міщення «ролей» у політиці.

12. Реальних організованих «груп інтересів», що мають спеціалізовані функції, немає, або вони не здійснюють істот­ного впливу на політичний процес.

13. Національне керівництво цих держав часто змушене апелювати до недиференційованої громадськості (за підтрим­кою чи мобілізаційно).

14. Через неконструктивний характер «незахідного» по­літичного процесу лідери цих держав дотримуються більш визначених поглядів і ведуть більш послідовну політичну лінію частіше на зовнішній арені, ніж у внутрішній політиці.

15. Емоційні та символічні аспекти політики (гасла, ідеа­ли, догми, ритуали) відтискують на другий план раціональні

пошуки розв'язання загальних проблем і конкретних питань соціального життя.

16. Великою залишається роль харизматичних лідерів.

17. У політичному процесі ігнорується «роль» так званих «політичних брокерів».

Фактично, «незахідний» політичний процес постає об'єк­тивним змістом функціонування політичних систем, діалогу влади і суспільства у більшості країн континентальної Азії та Близького Сходу1. Отже, «незахідними» за своєю політичною ментальністю є ті народи людства, що вже давно вийшли з-під прямої колоніальної залежності, але й досить специфічно прямують до сучасних форм політики.

Їх політичні системи продовжують випробувати на собі пресинг світових центрів економіко-політичного суперницт­ва, проте водночас вони своїм чином впливають на політичну картину світу. Так, за свідченням А. Тойнбі, сліди конфу-ціанської системи, що нараховує понад дві тисячі років, вияв­ляються й у житті пореволюційного Китаю2; а Ф. Фукуяма до­водить, що під впливом своєї культури японці «перетворили майже до невпізнанності західний капіталізм і політичний лібералізм» Тому слід враховувати, що політичні системи Сходу не здатні й не налаштовані розвиватися шляхом не­вправного нав'язування нехристиянським культурам суто «західних» зразків цивілізації; це стимулює глобальний «конфлікт цивілізацій», який сьогодні гостро виявляється у практиці політичної взаємодії Сходу і Заходу, зокрема му­сульманських країн зі США та деякими західноєвропейськи­ми державами.

1 Салмин А. М. Политический процесе и демократия // Социально-полити-. ческие науки. — 1991. — № 6; Ильин М. В. Идеальная модель политической модернизации и пределы ее применимости. — М., 2000; Мелешкина Е. Ю. Политический процесс: Основные аспекты и способы анализа. — М.: ВЕСЬ МИР, 2001. — С. 235-255.

2 ТойнбиА.Д. Постижение истории. — М.: Прогресс, 1991. — С. 282.

3 Фукуяма Ф. Конец истории? //Вопросы философии. — 1990. — №3. — С. 141.

Модернізація політичних систем азіатських і близькосхід­них держав безпосередньо була пов'язана з особливостями розбудови їхніх правових системи у той же період. Певного поширення в цьому регіоні світу отримала романо-германсь-ка (кодифікована) система права. Так, Туреччина епохи Тан-зимату (почалась у 1839 р.) для модернізації своєї системи права використала як зразок європейські кодекси; до війни 1914 р. вона ще зберігала вірність мусульманській традиції в праві, але з кінця 1920-х pp. Туреччина вже цілком належить до романо-германської правової сім'ї.

Арабські держави, що виникли на Близькому Сході внаслідок розпаду в 1918 р. Оттоманської імперії, зберегли і посилили юридичні зв'язки з Францією. Однак вони не секу­ляризували своє право цілком, як це зробила Туреччина, тому на їхніх громадян, які сповідують релігію ісламу, поширю­ється мусульманське право. Специфічними є Ірак та Йорда­нія, в яких раніше дуже відчутним був вплив загального (пре­цедентного) права, однак після скасування британського колоніального мандату почалася поступова розбудова ко­дифікованої правової системи. Іран і Афганістан у 70-80-ті pp. XX ст. продемонстрували тенденцію повернення до мусульманського права в його майже чистому вигляді, що було обумовлене політичними цілями розбудови так зва­ної ісламської держави (клерикальної політичної систе­ми). Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати здавна перебували під досить сильним британсько-амери­канським впливом, але водночас активна торгівля нафтою сприяла розвитку їхніх зв'язків з країнами романо-гер­манської правової сім'ї. Через це у національному законо­давстві цих арабських країн можна виявити прямий чи опо­середкований вплив кодифікованої системи права, втім об­межений окремими правовими галузями1.

1 Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В. Е. Чиркин. — М.: Меж­дународные отношения, 2002. — С. 172-175, 193-195; Порівняльне право­знавство: Підр. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. В. Д. Ткаченка. — X.: Право, 2003. — С 180-209, 237-251.

Романо-германська правова родина мала певний успіх та­кож у Китаї, В'єтнамі та Північній Кореї; але незважаючи на перетворення, пов'язані з новим «ринковим» економічним курсом 1980-90-х pp., у цих країнах зберігається переважно кодифіковане законодавство. Тісні зв'язки з романо-герман-ською правовою сім'єю характерні також для кодифікованих правових систем Японії, Тайваню і Південної Кореї; тут пев­ною мірою розвинута й система судового захисту в сфері публічного і приватного права.

Іспанська колонізація свого часу призвела Філіппіни до за­лучення до романо-германської правової родини, але наступ­ні 50 років американської окупації перетворили філіппінське право на змішане. Правову систему Цейлону — Шрі-Ланки також можна кваліфікувати як змішану. Зрештою, в Індо­незії, ще після голландської колонізації, концепції романо-германської правової системи сполучаються як із мусульман­ським правом, так і зі звичаєвим правом (адатом), тому цю систему права прийнято вважати змішаною1.

Відомий західний політолог-компаративіст Чарльз Ф. Енд-рейн, здійснюючи порівняльний аналіз політичних систем, розглядав їх як певний спосіб вироблення і втілення у життя політичних рішень, тобто як засіб «виробництва політик». Так, він виокремлює чотири базові типи політичних систем: 1) народну (племінну); 2) бюрократичну авторитарну; 3) елітистську мобілізаційну; 4) у згоджу вальну. Оскільки ці типи розрізняються, головним чином, за культурним, струк­турним і поведінковим параметрами, їх оцінка має, на думку Ч. Ендрейна, становити сутність порівняльного аналізу2.

Давид Рене, Жоффре-Спиноза Камилла. Основные правовые системы совре­менности. — М.: Международные отношения, 1999. — С. 58-59, 307-377. Эндрейн. Ч. Ф. Сравнительный анализ политических систем: Эффективность осуществления политического курса и социальные преобразования. — М.: ИНФРА-М, 2000. — С. 19-26.

Народні (племінні) системи фактично є бездержавними соціальними спільнотами, в яких дистанція між правителя­ми і підданими є мізерно малою. Держави континентальної Азії і Близького Сходу, на наш погляд, переважно представ­лені іншими варіантами політичних систем.

В авторитарній бюрократичній системі держава здійс­нює суворий контроль за соціальними групами; матеріальні інтереси і моральні (у т. ч. політичні) цінності різко відділені одне від одного (Китай XIX — поч. XX ст., Японія до поч. XX ст., Індія до 50-х pp. XX ст., Південна Корея, Тайвань, Сінгапур до сер. 1980-х pp., більшість монархій арабського світу).

За умов елітистської мобілізаційної системи політичне керівництво країни не розділяє матеріальні цілі, інтереси (ін­дустріалізація, електрифікація, ведення війни тощо) та ідео­логічні цінності, цілком же раціональним «мирським» зав­данням надається характер «священнодійства». Влада елітиських мобілізаційних систем представлена сильною дер­жавою і чітко керує політичною діяльністю народу; соціальні групи виявляють лише формальну волю, а між правителями і підлеглими пролягає велика політична дистанція (Китай 50-80-хрр. XX ст., Монголія до поч. 1990-х pp., Японія з поч. XX ст. до сер. 40-х pp., В'єтнам до кінця 1980-х pp., КНДР (Північна Корея) з кінця 1940-х pp., колишні Ірак і Афганістан, сучасні Іран і Пакистан тощо).

Узгоджувальна система реалізує плюралістичну модель політики: держава має обмежені можливості контролю над самостійними соціально-політичними групами, громадяни за власним рішенням активно беруть участь у політиці. Лідери держави відкриті, більш доступні й опосередковуються со­ціумом. Диференціація матеріальних інтересів, моральних цінностей та політичних уподобань виявляється у повній се­куляризації політики, правовому і структурному відділенні церкви від держави, а інколи й релігії від світської освіти (як у Японії після Другої світової війни, сучасній Індії, Ізраїлі, Південній Кореї, Тайвані, Сінгапурі).

Вбачається також, що розуміння механізмів функціону­вання азіатських політичних систем безпосередньо пов'язане зі специфікою типів і форм держави, які склалися там до кінця XX ст. Запропонована ще марксистською традицією формаційна типологія держав уже не цілком відповідає су­часним реаліям. Так, сучасна Японія, яку слід за цією типо­логією віднести до держав капіталістичного типу, фактично не має поміщиків-землевласників, чим істотно відрізняється від буржуазно-поміщицького Пакистану — також країни ка­піталістичного типу.

Саме тому в основу градацій сучасних держав Сходу політо-логи-країнознавці найчастіше кладуть соціальний характер влади та специфіку політичного режиму, звідси виділяють — демократичний, авторитарний і тоталітарний типи держави.

Демократичним ідеалам і механізмам політичної влади прагнуть відповідати (чи наблизитися до них) цілий ряд країн Азії та Близького Сходу — Японія, Ізраїль, Індія, індустріа­льно розвинені країни Індокитаю.

Однак і авторитарна держава цілковито може мати (чи декларувати) окремі зовнішні, формальні демократичні інститути, що закріплені законодавством, але на практиці слабо або фактично не реалізуються. Тобто, незважаючи на політичний плюралізм, кількість і міра впливу політичних партій обмежується; вибори можуть провадитися регулярно, але їх результати реально не відбиваються на політичному процесі; права особи і громадянина, що проголошені в законо­давчих актах, на практиці є обмеженими тощо. Авторитарні держави такого типу існують зараз в Індонезії, Пакистані, Йорданії, Таїланді та деяких інших азіатських країнах.

Тоталітарний тип держави в багатьох класичних її показ­никах до поч. XXI ст. мав місце в Іраку (до американської інтервенції), зберігся у В'єтнамі, Північній Кореї, а на рівні окремих політичних рудиментів — у Китаї та Монголії. Крім того, різновидами тоталітарної держави деякі державознавці вважають безпартійні теократичні режими, такі як в Об'єдна­них Арабських Еміратах (ОАЕ), Катарі, Ірані, а також повале­ний клерикально-політичний режим талібів в Афганістані та військові диктатури. Як і раніше, держава тут представляє собою цільний, партійно-державний апарат, часто корумпо­ваний з єдиною правлячою партією (чи Фронтом політичних сил), керівна роль якої закріплюється конституцією; правля­ча еліта відкрито панує як партійно-бюрократична номенкла­тура; голів держав іноді дарують повноваженнями незміню­ваних довічних президентів; вплив єдино дозволеної офіцій­ної ідеології (політичної чи клерикальний) фактично не обме­жений.

Зрештою, в аспекті порівняльного аналізу досить виразно про особливості модернізації політичних систем країн Сходу свідчить класифікація форм держави, що виходить зі змісту інститутів і механізмів державної влади, атрибутивних і спе­цифічних ознак державності. На цій підставі відомий держа-вознавець В. Чиркін виділяє три основні (генеральні) форми держав, що склалися в минулому та існують і у наш час: моно-кратичну, полікратичну і сегментарну1. Така градація, на наш погляд, найбільш чітко виявляє специфічні особливості функціонування державно-політичного організму азіатських і близькосхідних держав.

Монократична державна форма вирізняється високо цент­ралізованим (одноосібним) характером влади; вищі інститути держави забезпечують зосередження (концентрацію) її повно­важень і ресурсів у руках єдиного центру (органа, особи). Та­ким центром може бути і теократичний монарх, як у султанаті Оман, і колегія монархів (як Вища рада емірів семи частин фе­дерації в ОАЕ), і «довічні» президенти чи прем'єр-міністри (на­приклад, аятола в Ірані). Політична влада не вживає взагалі чи імітує демократичні методи управління; вона практично зак­рита для тиску з боку «зацікавлених груп», сама ж еліта влади — закрита, автаркічна, чисельно обмежена і рекрутує нових членів за критеріями і цензами «системи гільдій».

Чиркин В. Е.Госудефствоведение: Учебник. —М.:Юристъ, 1999. — С. 117-119.

Такі політичні режими країн Азії та Близького Сходу до­тримуються принципу ідеологічного монізму, відповідно у державі закріплюється однопартійність чи гегемонія однієї партії; нерідко роль клерикальної ідеології виконує релігія (іслам, буддизм). Об'єктивні фактори, що сприяють виник­ненню монократії як форми держави, пов'язані: перш за все, зі стійкою і тривалою історико-політичною традицією, інтег­рованою політичною свідомістю (консервативного типу) та низькою політичною культурою населення, як це склалося в абсолютних і напівабсолютних теократичних монархіях ряду мусульманських країн; по-друге — з екстремальними ситу­аціями в житті суспільства і держави, коли за умов слабкості «середнього класу» створюються ситуативні умови для узур­пації влади військовою, вузькопартійною чи релігійною елітою (як було в Афганістані та Іраку).

Монократична система державної влади трапляється як у країнах з високим рівнем економічного розвитку, з доміную­чою приватною власністю і ринковими відносинами (наприк­лад, Кувейт чи ОАЕ, в яких обчислюваний середній прибуток на душу населення від продажу нафти є не меншим, ніж у США), так і в досить бідних державах, економіка і громадське життя яких сильно етатизовані (одержавлені), як у Північній Кореї, В'єтнамі тощо.

Між тим, серед монократичних держав, що сформувалися в країнах Сходу, представляється доцільним провести упо­рядкування в силу очевидної політичної специфіки і виокре­мити деякі різновиди:

— теократична монократична держава — це тип, що склався у країнах мусульманського фундаменталізму (на­приклад, Іран, Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар, султанати Бруней і Оман тощо);

— мілітаристська монократична держава — формуєть­ся, коли державна влада належить військовій раді, партійній або релігійній еліті, що агресивно (експансіоністські) налаш­товані, а фактично може бути монополізована їх керівником, як в Іраку за часів правління Саддама Хусейна, Афганістані 1980-90-х pp., Камбоджі 1980-х pp., Сирії 1960-х — поч. 70-х pp., Лівії та Судані кінця 1960-х pp., Пакистані та деяких ін.);

— зрештою, монократичні держави тоталітарного чи «арабського» соціалізму. В ортодоксальній версії — це Пів­нічна Корея, В'єтнам, Китай до кінця 1980-х років; у версії панарабізму — Сирійська Арабська Республіка 1970-х — 90-х pp. на чолі з лідером партії ПАСВ(«Баас»), президентом країни Хафезом Асадом; Алжир 1960-х — поч. 90-х pp. під керівництвом партії ФНВ; Туніс у 1957-1987 pp. доби режи­му особистої влади президента Хабіба Бургіби; з 1977 р. Лівія (Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джама-хірія), очолювана «лідером Революції 1 вересня» Муамаром Каддафі1.

Кожен із наведених різновидів може бути «прикритий» конституцією, парламентською оболонкою, існуванням ін­ших виборних органів, проте це не позначається істотно на ха­рактері й функціонуванні політичної системи.

Полікратична (багатовладна) форма держави, навпа­ки, характеризується демократичним поділом влади, роз­межуванням політичних функцій керування країною та виокремленням відповідних політичних «ролей», визна­ченою автономією адміністративно-територіальних чи політико-територіальних одиниць, достатнім розвитком місцевого самоврядування, демократичними методами і технологіями політичного режиму.

Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред. член-корр. РАН М. В. Баглая и др. — М.: Изд-во НОРМА, 2002. — С. 748-802.

У полікратичній державі існує декілька легальних центрів влади: президент чи уряд, суди і парламент, органи консти­туційного і громадського контролю; регулярно й на правовій основі проводяться вибори; має місце багатопартійність, ідео­логічний плюралізм і партіципація громадян; права і свободи особи гарантовані й захищені; державна влада відкрита для діалогу з опозицією та тиску з боку різних «груп інтересів». Полікратична форма держави може скластись як при респуб­ліканській формі правління, так і при парламентській мо­нархії; вона сумісна з простою унітарною державою (Японія), зі складним унітарним устроєм, за наявності автономних ут­ворень (Ізраїль), а також з федерацією (Індія).

Така форма держави переважно утвердилася в індустріаль­но розвинутих, демократичних країнах Південно-Східної Азії і Близького Сходу, в яких «середній клас» має визначальний вплив на державну політику, там, де у влади стоїть так звана національна буржуазія, що зберегла свій демократичний по­тенціал і прагне виражати інтереси широких верств населен­ня. За полікратичної форми правління в країні найчастіше складається режим змагальної або соціопримирювальної демо­кратії. Американський політолог А. Лейпхарт до числа таких суспільств відносить Японію, Південну Корею, Тайвань, Ізраїль, а також Індію, суспільство якої він називає «багатоск­ладовим» , а власне її демократичний режим — «суспільною де­мократією »'. На нашу думку, Гонконг, Сінгапур і Макао також еволюціонували до полікратичної форми держави.

1 Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: Сравнительное иссле­дование. — М., 1997. — С. 20.

Сегментарна державна форма — така структура політич­ного організму, що ніби складається із сегментів цілого; це проміжна форма між державами монократичного і полікра-тичного типу. Значною мірою вона має олігархічний характер і притаманна тим азіатським суспільствам, що живуть в умо­вах напівдемократичних режимів. У такому соціумі домінує порівняно велика верства станової чи економічної олігархії, але політична еліта, що очолює державу, є досить вузькою і може замикатися на одній вищій посадовій особі — прези­дента чи прем'єр-міністра (Єгипет, Туреччина, Індонезія, Пакистан, сучасні Сирія, Алжир, Туніс), або монарха (Йор­данія, Марокко, Кувейт, Бахрейн).

За такої форми у державі формується не соціопримирю-вальна система, а скоріше політичний режим обмежено змагальної демократії, дещо схильний до конфліктності. Державна влада лише частково відкрита для критики і тис­ку груп політичних інтересів; політичний плюралізм існує в обмеженому вигляді. Так, у ряді азіатських країн закон встановлює максимальне число дозволених партій: наприк­лад, в Індонезії — не більше трьох; інші — вживають за­ходів, що обмежують утворення нових партій (у Єгипті відмовляються реєструвати нові партії, якщо їхні цілі збігаються з уже існуючими).

Сегментарна форма держави припускає деякий поділ фун­кцій політичного управління між інститутами влади: консти­туція і парламент повинні існувати; у республіках президент має обиратися, а за умов монархії повноваження правителя дещо обмежені; вибори здійснюються під контролем держав­них посадових осіб; припускається також часткова автономія окремих адміністративно-територіальних одиниць і вибор­них місцевих органів влади.

Однак за цієї форми держави немає реального «балансу влади», політико-правових механізмів утримань і противаг. Це підтверджується політичним досвідом деяких країн Схо­ду, коли нерідко монарх дуалістичної монархії чи президент у президентській республіці концентрують найзначніші ресур­си влади і фактично очолюють верхівку її виконавчої гілки. Так, не лише з огляду на харизматичну популярність, але і че­рез відсутність законних обмежень щодо переобрання голови держави кілька разів підряд обирали президентами: Сухарто в Індонезії, Г. Абдель Насера в Єгипті, X. Асада в Сирії тощо, У політичному полі таких країн домінують авторитарні мето­ди керівництва, демократичні права і свободи громадян виз­наються у конституціях, але на практиці обмежені чи не за­безпечені реально.

Через різні суспільно-історичні чинники політичної модер­нізації в деяких країнах Сходу складалися неоднозначні різновиди сегментарної форми влади. Так, політична організація держави в Єгипті або Туреччині суттєво відрізняється від сегментарної форми, що існує в королівстві Таїланд, у ду­алістичних монархіях Йорданії, Марокко чи у конституцій­них монархіях Кувейту і Бахрейну. Тому, ймовірно, слід гово­рити про два її різновиди: порівняно ліберальну і більш авто­ритарну державу.

Отже, здійснюючи порівняльний аналіз політичних систем країн континентальної Азії і Близького Сходу та вивчаючи особливості модернізації владної сфери й інститутів держави, слід враховувати досвід їх політичної історії, специфіку по­літичних цінностей, оригінальність правлячих акторів, струк­тур і функцій на відміну від західних політичних систем.

Запитання для самоконтролю

1. Визначте принцип системного підходу до аналізу політичної сфери суспільства.

2. Як діє механізм функціонування політичної системи за ідеєю Д. Істона?

3. Як слід визначати сутність «політичної системи» в аспекті соціологічного підходу?

4. Яких суттєвих ознак набуває політична система в процесі свого формування?

5. Розкрийте зміст основних компонентів, які містить політич­на система: інституційного, функціонального, регулятивного, комунікативного, ідеологічного.

6. Які функції політичної системи виокремили американські політологи Г. Алмонд і Дж. Пауелл?

7. Як Г. Алмонд типологізує політичні системи за геополітич-ним критерієм та відмінностями політичної культури?

8. Які моделі політичної системи містить телеологічна кла­сифікація?

9. Здійсніть порівняльну характеристику політичних режимів тоталітаризму та авторитаризму.

Рекомендована література

1. Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы современности. — М., 1999.

2. Эндрейн Ч. Ф. Сравнительный анализ политической систе­мы, — М., 2000.

3. Журавський В. С. Політична система України: Проблеми ста­новлення і розвитку (правовий аспект). — К., 1999.

4. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС: Порівняльний аналіз. — К., 1998.

5. Конституции государств Европейского Союза. — М., 1997.

6. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999.

7. Конституції нових держав Європи та Азії. — К., 1996.

8. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зару­бежных стран. — М., 1996.

9. Пугачев В. П., Соловьев А. М. Введение в политологию. — М., 2002.

10. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. — М., 2000.

11. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993.

Кирилюка

Частина З. ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ ТА ІНСТИТУТИ ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ

Різні політичні явища, які відбуваються в суспільстві, тісно взаємопов'язані і складають цілісний соціальний організм, який має відносну самостійність. Його розвиток відбувається на ос­нові об'єктивних закономірностей, але ж при цьому важливу роль відіграє суб'єктивний фактор, що виступає як система ре­гулювання відносин між окремими елементами суспільства з приводу влади. Саме ці відносини та їх регулювання й станов­лять політичну систему, яка виступає головною силою, що за­безпечує функціонування та розвиток політичного життя сус­пільства. Тому з'ясування сутності політичної системи суспіль­ства, структури, функції, ролі та напрямів її розвитку є стрижнем політології/ Сьогодні, коли в Україні, в суверенних країнах СНД, в країнах Східної і Центральної Європи відбува­ються великі зміни, іде пошук нових шляхів соціально-політич­ного розвитку, питання реформування і зміни політичної сис­теми набувають особливо важливого значення. Практичне зна­чення цієї проблеми посилюється ще й тим, що нині в незалежній Україні активно формується власна нова політична система, і від рівня знань у цій сфері політичної науки значною мірою залежить майбутнє нашої держави.

СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

Політична система — це сукупність взаємодій суб'єктів, за допомогою яких в суспільстві владно, авторитарно розподіляються цінності. Д Істон

Модернізація суспільних структур, яка відбувається в Україні, поставила в центр політичних досліджень проблему пошуку шляхів виходу з кризи, визначення оптимальних принципів функціонування політичної системи українського суспільства.

Поняття "політична система" дозволяє найбільш повно і пос­лідовно розкрити суспільно-політичну природу суспільства, існуючі політичні відносини, інститути, норми і принципи організації влади.

Це поняття покликане відобразити два моменти в політич­ній науці:

1) цілісність політики як самостійної сфери суспільства, яка представляє сукупність взаємодіючих елементів (партій, дер­жави, лідерів, права і т. д.);

2) характер зв'язку політики із зовнішнім оточенням (економічною, соціальною, культурною сферою, іншими державами).

Уведення поняття "політична система" має і практичне зна­чення.

Воно допомагає виділити фактори, які забезпечують ста­більність і розвиток суспільства, розкривають механізми узго­дження інтересів різних груп населення.

Поняття "політична система" за змістом дуже об'ємне. Політичну систему можна визначити як сукупність політич­них інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а та-кож їх взаємодію, в якій реалізується політична влада і "здійснюється політичний вплив. Тому в політичну систему включають не тільки політичні інститути, які безпосеред­ньо й активно беруть участь у політиці (держава, партії, лі­дери і т. д.), але й економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, які мають політичне значення і впливають на політичний процес. Призначення всіх цих політичних і громадсько-політичних інститутів полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, мате­ріальні, технологічні і т п.) і спонукати населення до прий­няття цього розподілу як обов'язкового для всіх.

Сутність політичної системи. Механізми и функціонування

Стимулювальним фактором у стано­вленні та розвитку теорії політичних систем стала загальна теорія систем, розроблена Л. Л. Богдановим і Людвігом фон Берталанфі. За їх твердженням, "система — це певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні закономірності, властиві саме цій спільності". Будь-яка система характеризу­ється також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

Враховуючи їх методологію, Талкот Парсонс підійшов до розгляду суспільства як дуже складної системи управління, яка складається з відносно самостійних систем: економічної, політичної та духовної. Кожна з цих систем виконує свої спе­цифічні функції. "Призначення політичної системи, — вважав Т. Парсонс, — це забезпечення інтеграції, розроблення та ре­алізація загальної мети суспільства".

Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог Д. Істон, якого багато вчених вважають засновни­ком теорії політичних систем. У своїх працях: "Політична си­стема" (1953 p.), "Межа політичного аналізу" (1965 р.) він по­казав політичну систему як організм, який саморегулюється і розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззов­ні, тобто команди (схема 5).

За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з оточуючого соціального та культурного середовища надходять імпульси — вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політич­ні рішення і політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.

Економічна система

Культурна система

Соціальна система

Політичні рішення

Вхід

Політична система

Призначення:

розподіл цінностей та ресурсів;

забезпечення прийняття більшістю громадян розподіль­чих рішень як обов'язкових

Вихід

Політичні дії

Міжнародна система та інші

Вимоги — це перший вид імпульсів на вході системи, і їх характер може бути різним — від вимог до властей з приводу підвищення заробітної плати, розподілу благ та послуг, якості освіти, тривалості робочого дня, охорони прав і свободи гро­мадян до питань охорони здоров'я, забезпечення громадсько­го спокою і т. д.

Другий вид імпульсів на вході — це підтримка. Вона можли­ва в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. д.) через вико­нання законів та інших розпоряджень державної влади до ша­нобливого ставлення до влади і духовної символіки.

Д. Істон називає три об'єкта підтримки:

1) політичне суспільство — група людей, які взаємопов'язані в одній структурі завдяки розподілу діяльності в політиці;

2) "режим" — основними компонентами його є цінності (ці­лі та принципи), норми і структура влади;

3) правління, до якого відносять людей, котрі беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшіс­тю суспільства відповідальними за свою діяльність.

Підтримка, яка виявляється системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефек­тивно і надійно працювати.

Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регу­лярно надходити до системи, інакше вона буде працювати з перервами або зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагува­ти на соціальну інформацію, яка надходить, що призводить до її застою.

Ставлення до вимог, які надходять від різних шарів населен­ня, значною мірою залежить від типу політичної системи. Ан­тидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи, як правило, розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Населення підтримує тих лідерів, ті угруповання, котрі вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на які і на яких воно може впливати. і На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку з'являються авторитетні політичні рішення і політичні дії влади з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, полі­тичних заяв про політичні наміри та політичні дії і т. д.

І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політич­ної системи не дає можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, більш того — суперечать їх інтересам. Прикладом можуть бути рі­шення правлячих кіл Сполучених Штатів про розв'язання війни у В'єтнамі, рішення ЦК КПРС про введення військ до Афганістану, рішення Російського уряду про початок бойових дій у Чечні і т. д. Можна стверджувати, що прийняття таких політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.

Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за по­верхове врахування психологічних аспектів політичної взає­модії.

Інший підхід до визначення політичної системи запропонував Габріель Алмонд. Він вважає необхідним на передній план ви-сунути цільовий, поведінковий аспект різних структур, які вхо­дять до політичної системи. З його точки зору, політична система — це різні форми політичної поведінки як державних, так і недержавних структур, в аналізі яких виділяються два рів­ня: шституційний та орієнтацшний. Якщо інституційний рівень зосереджений переважно на дослідженні державних і недержав­них політичних інститутів, то орієнтацшний зорієнтований на вивченні політичних структур, які в своїй сукупності створюють політичну культуру. Г. Алмонд підкреслив, що, на відміну від усіх інших суспільних систем та організацій, політична система наділена правом застосування чи погрози застосування більш або менш легітимного фізичного насильства. "Це узаконена си­ла, — пише він, — яка пронизує всі "вхідні" та "вихідні" фактори суспільства, надаючи йому особливих якостей та сенсу, забезпе­чуючи його згуртованість як системи".

Г. Алмонд визначає чотири функції "введення":

1) функція політичної соціалізації та залучення до участі в політичному житті;

2) функція артикуляції інтересів, тобто формування вимог, відповідних реальним чи уявним інтересам;

3) функція агрегування, тобто об'єднання, інтересів;

4) функція політичної комунікації, тобто спілкування, обмі­ну думками, ідеями.

Він визначає і три функції "виведення":

1) розроблення норм;

2) застосування норм;

3) контроль за виконанням цих норм.

Функція "введення" здійснюється неурядовими формуван­нями (групами тиску, політичними партіями, незалежною пресою та ін.), тоді як функція "виведення" — це урядова пре­рогатива.

У радянські часи в науковій літературі аж до середини 80-х років аналогом поняття "політична система" було поняття "політична організація суспільства". Політична організація су­спільства включала профспілки, молодіжні організації. Ядром політичної організації була КПРС — направляюча, мобілізую-ча і керівна сила суспільства. Монопольне становище КПРС в політичному житті суспільства набувало ролі держави, при­душувало ініціативу, політичну самостійність інших суб'єктів політики.

І лише наприкінці 80-х років категорія "політична система" стала утверджуватись у філософській, політичній літературі радянського суспільства. Але об'єм і зміст цієї категорії пояс­нювалися все ж інакше, ніж в зарубіжній літературі. У відпо­відності з марксистським підходом обумовленості політичної надбудови економічним базисом, соціально-класовою струк­турою суспільства, політична система була тісно пов'язана з визначеним типом формації.

Політична система суспільства в науковій літературі того ча­су визначалася як складний комплекс державних інститутів, політичних партій, суспільних організацій, у рамках якого відбувається політичне життя суспільства і здійснюється дер­жавна і суспільна влада.

З наведеного визначення проглядається абсолютизація інс-титуційного підходу і звуження масштабів та взаємозв'язку політичної системи з іншими соціальними структурами сус­пільства, психологічними, ідейними установками правлячої еліти і політичних лідерів.

Сучасні наукові погляди, які існують у вітчизняній науковій літературі, окреслюються двома підходами. Перший з них по­літичну систему трактує як теоретичний, ідеальний конс­трукт, який дає змогу виявляти й описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході по­літична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політи­ки. У такому значенні поняття "політична система" може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і са­мостійного політичного утворення: держави, партії, профспіл­ки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому, більш конкретному тлумаченні поняття "політична система" визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди): політичну органі­зацію (до якої входять держави, партії, політичні асоціації), по­літичні й правові норми, політичну свідомість і політичну культуру та ін.

Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості рі­зних політичних явищ, так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взаємозв'язок середовища і системи); інституційні (організаційні властивості елементів системи — держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і по­літичні норми як нормативна основа діяльності інститутів си­стеми); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складається в результаті діяльності з елементів си­стеми); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної системи як ці­лого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).

Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організо­ваними зв'язками і властивостями елементів. її можна визна­чити як системну сукупність політичних взаємин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуван­ням, здійсненням влади та управлінням суспільством.

Яке ж методологічне значення категорії "політична система" для аналізу державного політичного управління?

По-перше, з її допомогою значно легше відокремити полі­тичну сферу від державної, розкрити її взаємодію.

По-друге, легко зіставити елементи державної політики і по­літики суспільства, відрізнити державне управління від упра­вління в суспільстві загалом.

По-третє, системний підхід дозволяє знайти багато спіль­ного в різних типах політичних систем, визначити тенденції їх модернізації і шляхи зближення.

По-четверте, можливості цієї категорії дозволяють вивчати динаміку різних національних політичних структур у порів­няльному плані протягом довгого часу, допомагають оцінити політичний клімат країни і на цій основі приймати найопти-мальніші політичні рішення.

Політична система функціонує як динамічна цілісна систе­ма в органічному взаємозв'язку з іншими системами: еконо­мічною, культурною, етнічною, соціальною, релігійною, ідеологічною. Всі системи суспільства взаємозв'язані і взаємо­залежні.

Визначальною щодо всіх систем, зокрема і щодо політичної, виступає економічна система. Адже серед численних і різно­манітних інтересів соціальних груп провідними є саме еконо­мічні. Правлячі групи, їхні партії та організації утворюють такий економічний організм, який задовольнив би насампе­ред їхні інтереси. Тому саме економічна система визначає сутність, структуру та функції політичної системи. Остання, зі свого боку, справляє регулятивний вплив на економічну си­стему, забезпечує існування саме такого економічного ор­ганізму, який потрібен правлячим соціальним групам.

Структура політичної системи

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організація цілісної системи як спе-

цифічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв'язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.

Звернемось до поглядів на структуру політичної системи, які найчастіше зустрічаються в сучасній вітчизняній політичній літературі.

Першим фундаментальним елементом політичної системи су­спільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами; державою і громадя­нами, громадянами і їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення політики. Тут політична діяльність виступає фор­мою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб'єктів з реалізації своїх політичних інтересів у конкретній політичній діяльності людей, їх соціальних груп, громадсько-політичних об'єднань.

Політична діяльність розпочинається з виникнення певного інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.

Одним із центральних елементів політичних відносин і по-т літичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб'єктів зав­жди в динаміці.

Стабільність політичних відносин полягає у чіткості визначення і закріплення в законах та нормах (правових, політичних, мораль­них) ролей, тобто кола прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння склада­ється з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов'язаних з по­єднанням елементів політичної системи з певними зв'язками. Такі ролі — ролі формування політичної системи та її функціонування — відіграють "офіси", сукупність "офісів" (мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій).

У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає дер­жаву та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи, трудові колективи зі своїми органами са­моврядування.

Важливим елементом політичної системи є політична свідо­мість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідо­мість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність від­повідних знань і оцінок.

Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Політичні і правові норми виступають важливим регулюю­чим елементом політичної системи. Якщо політичні норми ді­ють і реалізуються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб'єктів політич­ного життя, то правові норми — це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил полі­тичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адмініс­тративне, державне, громадянське право). На основі політич­них і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи ді­яльності суб'єктів політики.

Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспіль­ства, людини і держави, держави з іншими політичними інсти­тутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються, насамперед, для політичного та ідеологічного впливу на електорат з метою легі-тимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації в інте­ресах певних соціальних сил.

Поряд з наведеними вище поглядами на структуру політичної системи існують і інші. Переважна більшість сучасних західних і значна частина російських вчених у структурі політичної сис­теми виділяють такі підсистеми, як інституційна, нормативна, комунікативна, культурна і функціональна.

Основним елементом політичної системи є інституційна під­система, тобто сукупність інститутів (державних, партійних, су­спільно-політичних), які виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових і приват­них. Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтере­сів є держава. Вона концентрує у своїх руках владу і ресурси, розподіляє цінності і блага, спонукає населення до обов'язково­го виконання своїх рішень. Крім держави, в інституційну підси­стему входять як політичні організації, наприклад, партії, групи тиску, так і неполітичні організації, які мають значні можливо­сті впливати на владу і суспільство — засоби масової інформа­ції, церква і т. ін.

Рівень інституційної підсистеми визначається ступенем ди­ференціації і спеціалізації ролей та функцій їх структур. Зав­дяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби та вимоги населення.

Інститути влади виконують найрізноманітніші ролі на осно­ві різних норм — політичних, правових, культурних, мораль­них і т. д. Ця вся сукупність норм, які регулюють політичні відносини, складає нормативну підсистему. Норми викону­ють роль правил, на основі яких відбувається політичний вплив. Ці правила можуть фіксуватися в конституціях, право­вих актах, а можуть передаватися з покоління в покоління у вигляді традицій, звичаїв, символів.

Керуючись такими формалізованими і неформалізованими правилами, політичні суб'єкти вступають у взаємодію. Форми цих взаємодій, що грунтуються на злагоді чи конфлікті (нап­риклад, між особою і державою), на їх інтенсивності та нап­равленості, складають комунікативну підсистему. Система комунікації характеризує відкритість влади, її здатність до ді­алогу, прагнення до злагоди, до обміну інформацією з сус­пільством.

Політична взаємодія обумовлюється характером культурно-релігійного середовища, його однорідністю. Сукупність суб­культур, релігійна система визначають пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки, політичну ментальність і складають культурну підсистему. Вона надає загальнозначущого смислу політичним діям, відносинам різ­них суб'єктів, стабілізує суспільство, лягає в основу взаєморо­зуміння і злагоди. Чим вище рівень культурної однорідності суспільства, тим вище ефективність діяльності політичних інститутів. Базовим елементом культурної підсистеми є пану­ючі в суспільстві політична культура і релігія, які визначають модель взаємодії індивідів, стандарти індивідуальної пове­дінки.

Бажані моделі суспільства, які віддзеркалені в системі куль­турних цінностей та ідеалів, визначають сукупність методів і засобів реалізації влади. Ця сукупність політичних технологій складає функціональну підсистему. Переважання методів примусу чи злагоди в реалізації владних взаємин визначає ха­рактер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, засоби його інтеграції та досягнення цілісності.

Усі підсистеми політичної сфери поєднані зв'язками взає­мозалежності. Взаємодіючи, вони забезпечують життєдіяль­ність політичної системи, допомагають ефективній реалізації її функцій у суспільстві. Отже, політична система — це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.

Функції політичної системи

У науковій літературі є різні точки зору щодо функцій політичної систтеми, але є і певні спільні наукові підходи. Одна з таких точок зору узагальнює погляди більшості вітчизняних учених щодо функції політичної системи. Вони збігаються у тому, що кож­на функція повинна відбивати певну системну якість. У зв'яз­ку з цим можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:

1) визначення цілей і завдань суспільства;

2) мобілізація ресурсів;

3} владно-політична інтеграція суспільства;

4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

5) легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офі­ційним політичним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для дося­гнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності.

Функції інтеграції, легітимізації є функціями не лише полі­тичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілі­сний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.

Характерною ознакою політичного управління є те, що це уп­равління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх уг­руповань і суспільства в цілому. Політичне управління повинне формувати і підтримувати певний соціальний порядок забезпе­чувати його захист, виправдовувати його існування.

Сьогодні Україна тільки починає розбудову своєї нової полі­тичної системи — системи демократичної діяльності й відно­син, правових гарантій та політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.

Тому в реальному житті нашої країни, як і в інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається пос­тійне суперництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фактор випадковостей, тенденція до дезорганіза­ції, до руйнування старої політичної системи. З іншого — фактор управління і самоуправління, тенденція до організова­ності, впорядкування та стабілізації розвитку і прогресу полі­тичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існу­ванням випадковостей, що дає змогу уникнути одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління — це умо­ва мати певний вибір; друга умова — щоб управляти, треба мати зворотний зв'язок між усіма елементами політичної си­стеми.

Інша точка зору щодо функцій будь-якої системи виходить з того, що політична система забезпечує стабільність суспіль­ства, його прогрес через збалансованість різних груп інтере­сів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію сучасних американ­ських політологів Г. Алмонда і Дж. Пауелла:

1. Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси рі­зних соціальних rpyпt. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображення своїх вимог.

2. Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп, індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому з'являється потреба їх узагальнити, перекласти вимоги на мову програм і довести їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.

3. Функція відпрацювання правил і норм. Цю функцію вико­нують законодавчі органи, видаючи закони і нормативні до­кументи.

4. Функція застосування правші. Виконання цієї функції є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази за­конодавців.

5. Функція контролю застосування правил. Цю функцію ви­конують судові органи і органи насилля чи примусу.

6. Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними струк­турами політичної системи, лідерами і громадянами.

Типологія політичної системи

Розроблення теорії політичних сис­тем передбачає їх диференціацію за типами. У вітчизняній політичній лі­тературі довгий час вважалося, що єдиним критерієм, у відповідності з яким треба класифікувати політичні системи, є суспільно-політична формація, економі­чний базис суспільства. Відповідно до критерію виділилися ра­бовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи.

Недостатність такої типології полягає в абстрактності та жорсткому прив'язуванні до економічної структури суспіль­ства. Відомо, що однотипний економічний базис (Німеччина, Франція, Англія, Італія) перед другою світовою війною ство­рив різні типи політичних систем. У Німеччині та Італії гос­подарювали тоталітарні фашистські політичні сили, в той же час у Франції та Англії — ліберально-демократичні. Такого роду приклади можна було б продовжувати. Справа, мабуть, не тільки в економічному базисі суспільства, хоча, безумовно, він відіграє важливу роль у становленні та функціонуванні по­літичних систем.

У зарубіжній політичній науці типи політичних систем кла­сифікуються за різними критеріями, і це дозволяє більш гли­боко аналізувати їх, бачити переваги одних політичних систем над іншими як при однакових, так і при різних економічних структурах.

Так, Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом та за формами управління. Він виділяє п'ять основних типів:

1) ліберальні демократії, які опираються на лібералізм у прийнятті державних рішень;

2) комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів їх досягнення;

3) традиційні політичні системи, які управляються олігархі­єю і відзначаються нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ;

4) політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними засобами управ­ління;

5) авторитарно-консервативні системи, мета яких — збере­ження соціальної та економічної нерівності, але більш дієви­ми засобами.

Існують і спрощені підходи до класифікації політичних си­стем. Вони поділяють політичну систему на демократію і дик­татуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм.

Більшість сучасних політологів виділяють три типи політич­них систем:

1. Політичні системи англо-американського типу.

Вони характеризуються вільною політичною культурою, яка спирається на раціональний розрахунок, терпимість і толе­рантність громадян і політичної еліти. Системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегуляції. У цій системі чі­тко реалізується принцип розподілу влади на три гілки (зако­нодавчу, виконавчу і судову) і чітко визначені їх функції.

2. Політичні системи тоталітарного типу.

У політичній системі такого типу влада зосереджена в руках нечисленної політичної номенклатури (бюрократії). Засоби масової інформації перебувають під контролем держави. У су­спільстві, як правило, дозволена діяльність лише однієї партії, яка контролює всі елементи політичної системи, включаючи і державу. Панує ідеологія керуючої партії. Занадто розширені функції репресивних органів. Політична активність носить дозвільний і примусовий характер.

3. Континентально-європейські політичні системи.

Це політичні системи, які склались у Франції, Німеччині, Італії, країнах Скандинавії. Для них характерним є існування та взаємодія елементів старих і нових культур, політичних традицій та форм політичної діяльності. Партії та суспільно-

політичні об'єднання вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм. Представницькі і виконавчі гілки влади виконують свою діяльність на основі визначених законом ре­гламентів та процедур.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Конституція України, cm. 1

Більшість сучасних вітчизняних політологів, досліджуючи взаємозв'язок державної влади і суспільства, обмежують полі­тичну практику існуванням двох основних типів політичної системи — демократії й диктатури. Демократія визначається як народна форма правління, де народ наділений владою і здійснює її безпосередньо сам або через вільно обраних своїх представників. За диктатури така можливість відсутня.

Сучасний стан формування політичної системи

Незалежна Україна обрала демокра­тичний тип політичної системи, що й визначено в новій Конституції Ук­раїни. Згідно з її основними положеннями, сьогодні відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього процесу є: утвердження принципів демократії, парламентари­зму і політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; запровадження інституту президентської влади; виз­нання засобів масової інформації важливим елементом полі­тичної системи; формування системи самоврядування народу тощо. Деякі з цих елементів уже увійшли в життя, а деякі тіль­ки наблизилися до виконання. Крім того, докорінного рефор­мування потребує економіка України. Вона вимагає переходу на ринкові відносини. Але щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул ринкової стихії, держава і її законо­давчі органи, партії та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих, на­самперед, на забезпечення соціального захисту громадян дер­жави.

Утворення нової політичної системи в нашому суспільстві відбувається складно й суперечливо. Після серпня 1991 р. по--чали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути були неспроможні діяти ефективно, а но­ва політична система, яка покликана через відповідні інститу­ти здійснювати управління суспільством, виробляється дуже повільно.

Водночас вихід з економічної та політичної кризи вимагає як­найшвидшого, рішучого й, безумовно, компетентного запровад­ження нових систем: економічної — з ринковими відносинами, приватизацією, однаковими умовами функціонування різних форм власності; політичної — з новими політичними відносина­ми, правовою державою, парламентськими партіями, громадян­ським суспільством і самоврядуванням, соціальної — зі справедливим розподілом матеріальних і культурних благ, новою організацією праці, ефективним соціальним захистом населення країни. Причому, вводити нові системи необхідно виключно на науковій основі, зі своїми ознаками, законами, категоріями, з на­бором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їх доцільністю, підпорядкованістю й самостійністю. Для ефективного виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре зна­ють загальні закономірності процесів управління й самовряду­вання, історичний і політичний досвід своєї країни та інших країн. На жаль, таких фахівців в Україні дуже мало.

Справа в тому, що політична й народногосподарська систе­ми в колишньому СРСР фактично ніколи не управлялися професіоналами. Професіональне управління вимагає знання більш як 400 конкретних правил, досі не відомих керівництву. Жоден вищий навчальний заклад до недавнього часу не готу­вав управлінців. В колишньому СРСР лише генеральних ди­ректорів підприємств було понад 100 тис, але тільки дехто з них мав відповідні знання.

Не краще було і з політичним керівництвом. Аналіз освіти членів політбюро ЦК КПРС свідчить, що після смерті Леніна від 15 до 40 відсотків вищого політичного керівництва не ма­ло не тільки професійної управлінської, але й вищої освіти. Тобто, тривалий час країною правили люди, м'яко кажучи, некомпетентні.

Політична спадщина тоталітарної системи мала й багато ін­ших негативних наслідків. У теорії домінувало збіднене, а не­рідко й примітивне уявлення про демократію, зокрема, соціалістичну, мала місце недооцінка бюрократизму як пот­ворного соціального явища. Держава й право трактувалися в науковій літературі як класові інститути, позбавлені загально­людського змісту. Тривалий час існувало недовірливе й навіть негативне ставлення до самої ідеї самоврядування. У політичному житті панувала одна партія, а всі інші політич­ні інститути були підвладними КПРС і обслуговували її полі­тику, її панування. На жаль, власний досвід України щодо реформування політичної системи відсутній, а досвіду щодо побудови сучасної демократичної політичної системи наша країна практично зовсім не мала.

Основні напрями й перспективи формування нової політичної системи

Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, діючої народної демок­ратії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положенням но­вої Конституції України, докорінно опрацювати механізм представницької та безпосередньої демократії, широко втіли­ти в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бю­рократичну машину, обравши справді професіональний, ква­ліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її апарат — невеликим, але здатним ефективно працювати.

У зв'язку з докорінною перебудовою механізму представ­ницької демократії та безпосередньої демократії виникає не­обхідність удосконалення виборчого законодавства на бага-топартійній основі, чіткого визначення процедури виборів Президента, народних депутатів України, місцевих представ­ницьких органів.

До основних напрямів становлення й розвитку нової політи­чної системи слід віднести побудову демократичної, правової, соціальної держави, як записано в Конституції, з ефективно діючим парламентом, професіональним висококваліфікова­ним, сильним урядом, незалежними судовими органами — тобто з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу, су­дову гілки з розмежуванням їх функцій. Важливим є зміцнен­ня законності й правопорядку, виключення можливості узурпування влади та зловживань, ефективна протидія бюро­кратизмові й формалізмові; утвердження верховенства закону, його безперечне дотримання на всіх рівнях усіма громадяна­ми; забезпечення гідних людини умов життя.

Демократизм держави і державного ладу в цілому виявляється, насамперед, у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосередньо народовладдя із здійсненням влади через органи державної вла-' ди і місцевого самоврядування.

Крім цього, основним напрямом формування новрї політи­чної системи є побудова громадянського суспільства як суку­пності вільних людей та їх організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій, покликаних вира­жати й захищати індивідуальні та групові інтереси громадян, встановлювати й реалізовувати відповідні відносини з держа­вою. Створення громадянського суспільства в Україні мусить спиратися на використання світового досвіду, різних форм1 власності й демократичних політичних інститутів.

Шлях до громадянського суспільства пролягає через якнай­ширше запровадження самоврядування народу. Воно втілю­ється у двох взаємопов'язаних тенденціях:

1) розширення сфери самоврядування народу за рахунок ра­дикального звуження централізованого державного управлін­ня;

2) якісний розвиток самоврядування, спрямований на по­дальше розширення сфери дії гуманістичних принципів, де­мократичних засад, витіснення елементів бюрократизму.

Важливим у побудові громадянського суспільства є утверджен­ня плюралізму, який виступає своєрідною формою самореалізації суспільства й особи, відображаючи ступінь самодіяльності віль­них людей та їх організацій, соціальної й політичної свободи.

Як основа демократичної політичної системи громадянське суспільство вносить у неї демократичні риси та якості, могут­ній дух вивільнення особи від державного диктату.

Важливим напрямом формування політичної системи є по­дальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шля­хом відкриття максимального простору самоврядуванню суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації, сприяння якнайповнішому вияву ініціативи громадян, пред­ставницьких органів влади, партій, об'єднань і рухів, трудових колективів.

Зростання політичної свідомості та політичної культури су­спільства й особи як на теоретичному, так і на буденному рів­нях є також важливим напрямом становлення й розвитку нової політичної системи. Це передбачає запровадження раці­ональної системи політичної освіти громадян, удосконалення повсякденного практичного політичного досвіду, враховуючи, що буденний рівень політичної свідомості матеріалізується у спостереженнях, звичках, уявленнях, стереотипах, впливає на формування громадської думки.

Творення нової України вимагає якісно нового стану духов­ності народу, посилення його освітнього й культурного по-

тенціалу, структурних змін у середній і вищій освіті, звернен­ня до найкращих політичних традицій, політичної історії та культурної спадщини українського народу, раціональнішого й ефективнішого використання досягнень вітчизняного мис­тецтва. Це вимагає забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації в цілому й кожного етносу зокрема, формування й зростання національної свідомості й національної культури.

До основних напрямів й перспектив формування нової полі­тичної системи слід віднести вдосконалення діяльності засобів* масової інформації, зміцнення їх ролі в регулюванні політич­них відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної свідомості, політичної культури суспільства й кожного громадя­нина, особливо в досягненні владно-політичної інтеграції сус­пільства.

Найважливішим завданням засобів масової інформації є за­безпечення широкої гласності як запоруки демократизації сус­пільства, важливого принципу розбудови громадянського суспільства та правової держави. Одним із головних результатів діяльності засобів масової інформації повинне бути створення нової суспільно-політичної ситуації, яка характеризується роз­кріпаченням свідомості й ініціативи людей, вільним обміном і боротьбою думок, справжнім плюралізмом у пошуках шляхів виходу країни з кризи. При цьому гласність не повинна обер­нутися на засіб вияву амбіційних, егоїстичних інтересів окремих людей чи груп, досягнення цілей, що не збігаються з утвер­дженням реального народовладдя.

Вчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього й міжнародного становища, тобто її постійна адаптація, є важливим компонентом розвитку політичної си­стеми. Адаптація для політичної системи — це не просто при­стосування до ворожого впливу, це також спроба перетворити ті системи, які справляють тиск.

Слід зазначити, що будь-яка політична система функціонує на основі соціально-політичних норм, що відіграють роль ре­гулятора політичної діяльності. Головне місце серед них посі­дає право — санкціоновані чи встановлені державою для громадян і юридичних осіб правила поведінки, дотримання яких забезпечується державним примусом. Крім того, існують звичаї, корпоративні норми та норми моралі. В усій системі норм є основні положення, пов'язані з виконанням влади. Це державне (конституційне) право, що гарантується Конститу­цією. Решта норм так чи так випливає з неї. Саме конститу­ційні норми мають найбільш виражений політичний характер.

Конституція й соціально-політичні права громадян

Конституція (від лат. constitutio — ус­трій) — це писаний правовий доку­мент (основний закон). Він містить політичні інститути й процедури. Слід зазначити, що тиранічні режими теж можуть мати демократичні конституції. Тому важлива не просто конституція, а конституціоналізм як принцип функціонування політичних інститутів у тому розумінні, що й уряд, державні інститути реально обмежені у своїй діяльності певними правовими процедурами, й що є певні рішення, яких рони не можуть прийняти взагалі. Необхідно мати так звану "живу конституцію" — реально існуючу в країні систему соці­ально-політичних відносин, що генерують і захищають консти­туціоналізм. Останній може існувати й без конституції (напри­клад, в Англії). Важливим принципом конституціоналізму є за­хист прав і свобод людини.

Система суспільних відносин, які регулює, закріплює і охороняє конституція, складає конституційний лад країни. Основними складовими елементами конституційного ладу є державний і суспільний лад. Конституція регулює і закрі­плює, як правило, не всі аспекти державного і суспільного ладу, а лише їх основи. Тому пріоритетним елементом кон­ституційного ладу є основи державного ладу. У найбільш загальному плані основи державного ладу являють собою систему базових принципів організації і діяльності держави та її найважливіших інститутів. Ці принципи визначають суть, тип, форми, функції держави та механізми їх здійснен­ня. Головною рисою нашої держави і відповідно принципами державного ладу є суверенність і незалежність.

Підсумовуючи, зробимо певні висновки.

Політична система суспільства — це система відносин, ідей, інститутів, політичних і правових норм, пов'язаних із форму­ванням і здійсненням влади та управління. Вона забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства й саме його існування як єдиного цілого.

Основний напрям становлення та розвитку політичної сис­теми України — глибока й усебічна демократизація суспіль­ного життя, розбудова громадянського суспільства, правової, соціальної держави, посилення взаємовпливу і взаємозв'язків із політичними системами інших країн задля власного безпе­рервного вдосконалення.

Вегеш