Kultura_posibnik (1)

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

1728 р. був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де провчився 15 років, і після закінчення навчання залишився в ній, щоб зайнятися викладацькою справою. Читав поетику, риторику, богослов’я, курс філософії, що мав назву «Загальна філософія, поділена на чотири відділи, включає логіку, метафізику, фізику й етику».

У віці 34 років Г. Кониський став ректором академії. Ще через чотири роки був направлений до Білорусії на єпископську кафедру

вМогильові. 40 років (до кінця свого життя) Г. Кониський вірно служив інтересам білоруського народу, розповсюджуючи знання і культуру в його середовищі.

Довгий час просвітника помилково вважали автором «Історії русів». Його твори в 2-х томах уперше були видані в Петербурзі у 1835 р.

Будучи професором Києво-Могилянської академії, Г. Кониський продовжив її кращі традиції, особливо в плані морального виховання студентів, утвердження в їх свідомості ідей раціоналізму та гуманізму. Дотримуючись основ пантеїзму і деїзму, він твердо (зважаючи на його духовну посаду) займав позиції науки і філософії доби Нового часу, де авторитетами для нього були Р. Декарт, М. Коперник, Г. Галілей та інші видатні вчені. У своїх лекціях Г. Кониський впевнено проводив ідею двох істин — теологічної і наукової. Натурфілософія, логіка і етика, на його погляд, повинні займатися тільки земними, природними і людськими проблемами, а надприродне — це справа теології.

Г.Кониський першим з професорів академії включив етику до змісту своїх просвітницьких курсів, розглядаючи її як практичну науку. Етика, стверджував просвітник, має всі можливості зробити людину щасливою. Для цього вона повинна навчити її спрямовувати зусилля на творіння блага, добра, тобто на досягнення щастя. Тому людині не слід безтурботно чекати на щастя, воно не дарунок від Бога, за нього потрібно боротися, постійно і чесно трудитися. Самопізнання і самовдосконалення, цілеспрямована праця, активна життєва позиція, суспільна діяльність, глибокі знання, воля, свобода — це і є шляхи і засоби досягнення щастя. Саме вони дають людині можливість відчути себе щасливою особистістю. Щодо змісту моральних норм і оцінок, то, на погляд мислителя, він не вічний, а складається історично, і

впроцесі розвитку суспільства змінюється разом з ним.

Названі вище моральні проблеми Г. Кониський у доступній і образній формі, стисло, але теоретично насичено і яскраво доносив до серця і розуму кожного із своїх учнів. Як свідчать його колеги і ви-

241

Історія української культури

хованці, просвітницькі курси мислителя сприймалися зацікавлено і мали величезний виховний, культурний вплив на студентів.

Після переїзду Г. Кониського до Білорусії у Києво-Могилянській академії наступив занепад творчого ставлення не тільки до викладання гуманітарної проблематики, але й до організації всього на- вчально-виховного процесу. Причин на це було багато, вони мали як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Значною мірою такий стан справ обумовлювався посиленням русифікаторської політики царського уряду, забороною різних «шкідливих» філософських, со- ціально-політичних, культурно — освітніх навчальних дисциплін і спецкурсів.

Отже, на кінець XVII ст. Україна мала розвинену систему освіти, що включала початкову, середню і вищу школи. Однак вже наприкінці XVIII ст. ситуація в українській освіті суттєво змінилася. Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережжі та у Слобідській Україні припинили існування. Для непривілейованих верств населення тут, як і в Росії , були створені малі народні училища (дворічні) — у повітових містах і головні народні училища (п’ятирічні) — в губернських центрах. Перші з цих закладів відкрилися в Києві, Чернігові, Харкові, Новгород-Сіверському, Катеринославі, згодом — у менших містах.

У Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що залишилися під владою Польщі, передусім, занепали братські школи. Після шкільної реформи 1776—1783 рр. в цих регіонах було організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчання велося німецькою або польською мовами. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, і лише в поодиноких випадках — українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою.

Отже, з втратою державності першою в Україні занепала добре поставлена освітня справа. Це лихо не оминуло і Києво-Могилянську академію. У 1817 р. вона була закрита. Вмираючи, П. Могила заповідав: «Бережіть академію». Нащадкам не вдалося виконати його заповіт. Але їх вини в цьому не було.

Протягом майже двохсотрічного існування академія відігравала важливу роль у суспільно-політичному житті України, відродженні її культури, прилученні української молоді до джерел світової науки і мистецтва, у боротьбі за історичне право на існування свого народу. Після закриття академії її освітня справа була продовжена ви-

242

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

хованцями навчального закладу, особливе місце серед яких посідає Г. Сковорода. Його творчість є вершиною староукраїнської культури,

авін сам упродовж віків залишається однією з найбільш шанованих постатей вітчизняної культури взагалі. Йому присвячують наукові конференції, його твори перевидаються і по-новому осмислюються, про нього розповідають унікальні історії, що характеризують мислителя як правдолюбця, незалежну, дотепну й відверту людину. Дослідники називають Г. Сковороду то українським Сократом, то Піфагором, то Лейбніцем, то Ломоносовим, підкреслюючи в такий спосіб світове значення культурного спадку просвітника. Його діяльність припала на період посилення переслідувань українського просвітництва офіційною владою царської Росії. Тим більш знаменним є поява в подібних умовах мислителя такого масштабу.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) народився в с. Чорнухи Полтавської губернії в сім’ї простого козака. Вже у шість років хлопчик виявив потяг до науки, літератури і музики, мав чудовий голос. У 1733 р. Г. Сковорода вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався з перервами до 1753 р. Під час перерв він служив співаком у придворній капелі цариці Єлизавети, здійснив подорож до Німеччини, Австрії, Словенії, Угорщини, Польщі, Італії. Перебуваючи за кордоном, Г. Сковорода при першій можливості намагався відвідати лекції знаменитих професорів місцевих університетів. Весь час, вільний від виконання службових обов’язків, Г. Сковорода прагнув використовувати для поповнення своїх знань, удосконалення мовних навичок. Він глибоко оволодів латинською, грецькою, німецькою та єврейською мовами, ознайомився з багатьма культурними й історичними пам’ятками Європи. Г. Сковорода був обізнаний з усіх на той час новітніх наук, вивчив твори багатьох світських класиків,

атакож отців церкви — Августина (354—430), Афанасія Великого

(293—373), Василя Великого (329—378), Кирила Олександрійського

(бл.376—бл.444) та ін. Його знання античних авторів для української еліти ХVІІІ ст. було виключним явищем.

Після повернення в Україну Г. Сковорода працював у Переяславській семінарії, був домашнім вчителем у с. Каврай. З 1759 р., майже десять років, з перервами, Г. Сковорода викладав гуманітарні дисципліни у Харківському колегіумі, працював у ньому професором доброзвичайності. Тут 37-річний мислитель зустрів юнака М. Ковалинського, з яким потім усе життя залишався духовно близьким і котрий, у свою чергу, віддячив наставнику за щастя спілкувати-

243

Історія української культури

ся з ним, написавши його чудову біографію. З 70-х рр. просвітник вів мандрівний спосіб життя, свідомо відмовився від спокус власності, тепла родинної оселі і вчив український народ вдовольнятися простими життєвими радостями і плекати в спільноті любов та взаємоповагу. Тому в народній пам’яті Г. Сковорода залишився перш за все мандрівним наставником життєвої мудрості.

ЗлиднітааскетизмдещозгладилибунтівнийнеспокійГ.Сковороди та зрівняли парадоксальність його розуму з вічною неоднозначністю світу. Період мандрівного життя видався для нього найбільш плідним. Майже всі свої знамениті просвітницькі праці він створив саме в цей час. Писав їх старою українською мовою у формі діалогів, не видавав їх, а в рукописному вигляді дарував своїм друзям.

Г.Сковорода здобув славу філософа. Його творчість завжди привертала до себе увагу, іноді навіть викликала негативну оцінку. Дехто не вважав його філософом і навіть називав мислителя «псевдонародним філософом». Авторам таких оцінок варто заперечити:

Г.Сковорода своїм життям і своїми літературними напрацюваннями створив неповторний ідеал народного мудреця. Для нього любов до мудрості визначає все коло справ людини, дає життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам. «Коли дух веселий, думки

спокійні, серце мирне, — той усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія, — писав мислитель»1. Ці прості слова характеризують всю велич і глибину філософії українського Сократа. Тому цілком природно, що наведена вище думка Г. Сковороди стала для нього наскрізною ідеєю про взаємозв’язок життя і філософії, яка вивела його на осмислення широкого кола просвітницьких питань, моральної і релігійної проблематики, культури життя взагалі. З цієї причини він, мабуть, відмовився від традиційних претензій філософів на створення власної картини світу і зосередився на вирішенні проблеми, що таке щастя людини, накликавши критику окремих дослідників його творчості.

Г.Сковорода був глибоко віруючою людиною, в його сумці, що завжди подорожувала з ним, поряд із шматком хліба і кухлем для води знаходилася Біблія. Мислитель прагнув сформулювати такі мораль-

ні принципи поведінки людини, які б допомогли їй віднайти істинний шлях до щастя, до вищого блаженства. В цьому одна з особли-

1Цит. за: Федів Ю. О., Мозгова Н. Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. — К.: Україна, 2000. — С. 128.

244

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

востей його філософії — її практична спрямованість, яка і сьогодні залишається надзвичайно актуальною.

Твори Г. Сковороди сприймаються важко. Його мова непроста, це — мова символів, що було в дусі панівного в тогочасній літературі барокового стилю, одним із останніх і найбільш яскравих представників якого якраз і був Г. Сковорода. Саме через світ символів він намагався осмислити життєві проблеми, розкрити шляхи та засоби гармонізації відносин в системі: Людина — Всесвіт — Бог. Біблія, міфологія, фольклор стали основною опорою його пошуків.

Основний зміст філософського вчення Г. Сковороди, викладений у творах «Потоп зміїний» та «Вступні двері до християнської доброзвичайності», базується на концепціях «трьох світів» і «двох натур». Разом ці концепції, як стверджував мудрець, і повинні дати відповідь на запитання: «Що таке світ?».

Згідно з першою концепцією, Г. Сковорода розмежовував реальність на три гармонійно взаємопов’язані світи: макрокосм — природний світ, мікрокосм — світ власне людини і символічний світ, або Біблія. Відповідно до другої концепції, кожен «з трьох світів» складається з «двох натур»: видимої , зовнішньої («твар», створений світ) і невидимої, внутрішньої (Бог)1. У виявленні невидимої натури завдяки видимій, зазначав Г. Сковорода, полягає основна проблема людського існування, що вирішується в процесі пізнання. Однак перш ніж «розбиратися» зі світом сутностей речей, людині слід з’ясувати свою власну сутність. «Если хотим измерить небо, землю и моря, должны, во-первых, измерить себя»2, — писав мудрець. Тому сократівське гасло: «Пізнай себе!» пронизує всі твори Г. Сковороди і перетворюється для нього на ключ до розуміння всього таємничого у світі, осягнення самої людини та явищ культури, створених нею.

Отже, концепція двох натур, яка зумовлює антиномічне бачення великого світу (макрокосму), вміло поширюється Г. Сковородою і на осмислення малого світу (мікрокосму). Просвітник доводив, що в людині також є два єства: тілесне й духовне та наполягав на її кропіткому ставленні до формування свого духовного єства і постійному вивченні його. Він стверджував, що справжньою людина стане лише тоді, коли збагне, «що кров і плоть є ніщо», оскільки істинне єство людини

1 У цьому виявляється пантеїзм поглядів Г. Сковороди.

2Таранов П. С. 120 философов: Жизнь. Судьба. Учение. Мысли: Универсальный аналитический справочник по истории философии: В. 2 т. — Симферополь: «Реноме», 2002. — С. 107.

245

Історія української культури

утворює її невидиме (духовне) начало. З огляду на це мудрець з суто

релігійних позицій осмислює вічну проблему смерті і безсмертя людини. В поемі «Про святу вечерю, або вічність» він наполягає, що смерть робить людину невидимою, а тому смерті не слід боятися. Після смерті зникає лише видиме тіло людини, її ж внутрішній, духовний світ (душа) зберігаються вічно. Як колос і стебло не гинуть остаточно, бо їх сила приховується у зерні, з якого знов і знов виростатимуть нові стебла і колоски, так і людина, вмираючи, не перетворюється на ніщо, зникає лише її видимість, — стверджував мудрець. Тому людині від народження і до самої смерті слід турбуватися про свою гідність, людяність та інші свої позитивні якості, оскільки вони будуть зберігатися вічно, разом з її душею. У цьому полягає величезний виховний потенціал вчення Г. Сковороди про людину.

Г. Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї мислитель вбачає одну з головних причин всіх бід тогочасного життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють у душу людини злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід із суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, у тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким, часто стверджував філософ, і своїми діями й помислами демонстрував приклад невибагливого ставлення до життя. Однак свою невибагливість Г. Сковорода ніколи не доводив до абсурду.

Подібно європейським просвітникам, Г. Сковорода схилявся перед розумом людини (наукою). Проте він був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки розум здатний досягати істини, настільки він може й помилятися. Людина доходить до істини й правди завдяки серцю як інструменту пізнання й розуміння, стверджував Г. Сковорода. Такий шлях може бути більш коротким і вірним.

Обґрунтувавши положення про вирішальну роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційне і підсвідомо-несвідоме начала — «серце», філософ на сторіччя випередив свій час. Він довів, що «серце» найбільш важлива і глибока субстанція в людині, з нього випливає все: і думка, і скерованість, і почуття. Тому вся моральність людини теж повинна виводитися з «серця». Звідси і з’явилося його

знамените напуття: «Пізнай себе!», «Поглянь у себе!».

246

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

Г. Сковорода своїм власним життям демонстрував, що заклик «Пізнай себе!» — це не тільки вираження необхідності осмислення своєї екзистенції1, але і вказівка на те, як це необхідно робити; це не лише раціональне осягнення людського життя, а насамперед його переживання. Мабуть, тому Г. Сковорода прагнув одинокості, бо найвище щастя він вбачав у осягненні глибин власної душі. Для цього людину ніщо не повинно відволікати від творчого самозаглиблення. Отже, мислитель не прагнув самоізоляції, він лише намагався створити умови для духовного самовдосконалення та рекомендував людині постійно прислухатися до найкращого радника — свого «серця».

Тезу про визначальну роль «серця» в житті людини, Г. Сковорода постійно наповнював новим змістом. Він не втомлювався стверджувати, що «серце» не тільки інструмент людини, але й найбільш достовірний критерій та надійна основа пізнання. Так, розвиваючи цю думку в діалозі «Наркіс», просвітник називає «серце» «головою усього в людині», «коренем життя і обителлю вогню і любові», не перестає наголошувати, що без нього людина є «опудалом і пнем», так само, як «горіх без зерна ніщо». При цьому він завжди акцентує увагу на масштабності, складності й глибині «серця». «О, сердце, бездна всех вод и небес ширшая! Сколь ты глубока! Все объемлешь и содержишь, а тебя ничто не вмещает»2, — схвильовано констатує мудрець.

Однак Г. Сковорода керувався біблійним розумінням слова «серце», яке не співпадало з романтичним уявленням про суттєве протистояння «серця» і «розуму»3. Подібні погляди на роль і значення «серця» в життєдіяльності людини отримали в культурології та філософії назву кордоцентризму (від грец. cordos — серце і центр). Г. Сковорода був найбільш послідовним прихильником цієї концепції в історії української культури, яка згодом знайде своє відображення у творчості М. Гоголя, П. Юркевича, І. Франка, Лесі Українки та інших літераторів і філософів.

У просвітницькій творчості Г. Сковороди нерозривно з вченням про людину (як мікрокосм) знаходиться концепція про «третій», сим-

1Екзистенція (від лат. existentia — існування) — неповторний спосіб існування особистості, в основі якого знаходиться нерозривність об’єкта і суб’єкта.

2 Таранов П. С. Анатомия мудрости: 120 философов: В 2-х т. Симферополь: Таврия, 1966. — С. 377.

3У біблійній мові поняття «серце» позначає «розумовий центр» особистості. Г. Сковорода не розрізняв у цьому понятті його чуттєвої і раціональної складових (на чому згодом будуть акцентувати романтики), а вчив жити згідно з велінням «серця», тобто відповідно до високого призначення людини.

247

Історія української культури

волічний світ. Мислитель вважає, що цей світ існує як посередник між макрокосмом (Всесвітом) і мікрокосмом, пов’язує їх, ідеально відображає і теж складається з двох «натур» — видимої і невидимої. Найбільш досконалим зразком символічного світу, на його думку, є Біблія. Проте існує проблема — як зануритися в таємничий світ Біблії і взяти з нього повчальне для життя? Її вирішенню Г. Сковорода присвячує твори «Ікона Алківіадська» та «Дружина Лотова». У цих працях мудрець демонструє цікавий підхід до тлумачення символічного змісту багатьох образів Біблії, показує приклад того, як діяти за власним розсудом, щоб вбачати за словесними знаками їх справжній зміст. Так, він зазначає, що Сонце — це вічна натура, Бог, істина, кільце; змій — вічність; якір — утвердження; лелека — шанування Бога; зерно — думка тощо. Основним серед символів Біблії, стверджував мислитель, є Сонце.

Отже, Г. Сковорода заперечує істинність зовнішнього, видимого боку Біблії, називає його (предметну, знакову образність символів) оманою, нісенітницею. Цей бік, на думку мудреця, не є достовірним знанням про невидиму натуру. Лише тлумачення символів натури видимої, наполягав просвітник, уможливлює наближення до істини, сприяє отриманню достовірного знання про зміст Біблії. З цього випливає, що вічності належить лише глибокий метафоричний та алегоричний сенс Біблії, а не її сюжетно-образний ряд. Тому Г. Сковорода з певним сарказмом висміює наївне вірування в Святе Письмо як реальну історію світу, що свідчить про перебування вітчизняного Сократа в річищі просвітницької критичної думки, з якої згодом постали наукові дослідження текстів Біблії.

Слід зазначити, що мислити символічно, у дусі барокової культури, Г. Сковороді допомагала також музика, бо він був ще й талановитим композитором, грав на скрипці, бандурі, гуслах. Під час свого перебування у придворній капелі цариці Єлизавети Г. Сковорода написав музичний твір «Іже Херувими», який став популярним в Україні у дореволюційні часи, йому належать співи «Христос Воскрес», великодні ірмоси1 «Воскресіння день» (ці ірмоси називалися «сковородинівськими»), численні мелодії до духовних пісень.

Таким чином, і «третій» світ у Г. Сковороди базується на антитезах видимої і невидимої «натур», що дає можливість зробити висновок про ще одну характерну рису його творчості — антитетичність (до-

1 Ірмос (від грец. heirmos — зв’язок) — жанр візантійської та давньоруської гімнографії.

248

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

ведення істин за допомогою антитез). Саме ця особливість світогляду

Г.Сковороди, як жодна інша, свідчить про діалектичний стиль його мислення, за допомогою якого він прагнув навертати людей до творчості й самовдосконалення, і в такий спосіб «відточувати» культуру свого мислення.

Крім того, що Г. Сковорода виявив себе оригінальним мислителем, він був ще й патріотом. «Не броди по планетах і по зірках, — закликав мудрець. Вернись додому. Тут батько твій…»1. Любов до

Батьківщини, рідної землі, свого краю — це ті соціально-політичні цінності, без яких справжня людина, на його думку, жити не може. З їх втратою вона перестає існувати як особистість, подібно тому, як загинув колись легендарний Антей, відірвавшись від матері-зем- лі. Отже, антеїзм — ще одна суттєва риса просвітницьких поглядів

Г.Сковороди.

Однак серед усіх рис і складових, притаманних вченню

Г.Сковороди, особливе місце посідає морально-етична концепція. Вона є серцевиною і його філософії, і літературних сюжетів, і естетичних роздумів. Етику він розумів як науку про людину, про її щастя і шляхи його досягнення, про благо, добро і зло, про сенс життя. Тут знову необхідно повернутися до тлумачення мислителем суті щастя і шляхів його досягнення.

Щастя віднайти легко, якщо людина йде шляхом надії, любові та віри у пізнанні самої себе, констатував Г. Сковорода. Тому отримання щастя залежать тільки від самої людини, її «серця». Всі люди створені для щастя, але не всі знаходять його, вважає мудрець. Ті, хто задовольнявся багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, припускаються величезної помилки, гадаючи, що вони досягли щастя. Ці люди отримують не щастя, а його привид, образ, який у решті — решт перетворюється на прах.

Г.Сковорода пророче нагадував, що основна маса людей, на жаль, саме так і чинить, вступаючи на легкий шлях отримання щастя (як потім виявляється видимого). У зв’язку з цим він наводив приклад того, що сталося з вченням Епікура про щастя через помилкове розуміння його змісту. Більшість людей, нагадував Г. Сковорода, побачили виключно зовнішній бік цього вчення, а тому й стали тлумачити щастя лише як насолоду. Через це й закидають Епікуру до сьогоднішнього дня. Не в насолоді — щастя, невтомно повторював український

1 Сковорода Григорій. Твори у двох томах. — К.: Обереги, 1994. — С. 251.

249

Історія української культури

Сократ, а в чистоті серця людини, в її духовній рівновазі, в радості життя. В цьому полягає практична значимість даної моральної настанови мислителя, котра не втратила своєї актуальності і в наші дні.

У міркуваннях Г. Сковороди про щастя є ще один важливий аспект його змісту. Досягти щастя, переконував мудрець, можна лише тоді, коли дієш відповідно до веління своєї внутрішньої натури. Він доводить, що кожна людина має природний нахил до якоїсь роботи. Саме така праця для неї є бажаною, а тому буде виконуватися з насолодою і мати великий ефект. Таку роботу просвітник називає «сродною працею». Правильний вибір «сродної праці» (Г. Сковорода має на увазі вибір людиною своєї професії) — відповідальний момент у житті кожного, справжній прояв зрілості натури людини, показник її досконалості. З огляду на вище зазначене принцип «Пізнай себе!» набуває у творчості просвітника більш глибокого та широкого змісту і означає з’ясування людиною своїх природних здібностей та покликання. Дотримання вимог цього принципу дає можливість оминути «несродну працю» — одне з головних джерел великих бід людини. Тому Г. Сковорода невтомно закликає кожного ретельно вивчати свою натуру і займатися тим, до чого народжений, тобто жити згідно із «сродністю».

Будучи справжнім ученим, Г. Сковорода розглядає «сродність» праці не лише в індивідуальному плані, а також з суто соціальних позицій. На його думку, тільки через духовне удосконалення окремої особистості можна прийти до ідеального людського суспільства. Він стверджує, що той щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. У цьому людині велику допомогу повинно надавати суспільство. Якщо суспільство не забезпечує своїм членам гідних умов для виявлення і реалізації природних здібностей, тоді виникають проблеми і без лиха не обійтись. Таке суспільство, зазначає просвітник, слід терміново «лікувати».

Наголошуючи, що добробут людини й суспільства тримається на праці, бо саме вона є «двигуном» суспільного життя і його розвитку, «началом» і «вінцем» радості людини й гараздів суспільства, Г. Сковорода чітко розрізняв значення процесу праці та її наслідків. Результатом праці є продукт для споживання, і його основне призначення — підтримка життя виробника. Насолода від процесу спожи-

вання не може бути справжньою, підкреслював філософ, такою насолодою повинен стати сам процес «сродної» праці, тому що він зігріває «серце» — душу людини, а «не працює» на шлунок, хоча по-

250