Kultura_posibnik (1)

Розділ 3. Історія культури княжої доби

володарем Суздальського князівства — Юрієм Довгоруким. На той час Суздальське князівство було одним з наймогутнішим на Русі, тому князь Юрій домагався київського престолу, а Володимирко активно допомагав йому в цьому, розраховуючи на ослаблення своїх ворогів. Союз було закріплено шлюбом Володимиркового сина Ярослава Осмомисла з донькою Юрія — Ольгою. Таку ж політику з Суздалем продовжували й інші князі західних земель. Коли утворилося об’єднане Галицько — Волинське князівство курс на співпрацю посилився. Основну роль у його проведенні відіграли сини князя Романа — Данило й Василько, а ще пізніше — онук Данила Юрій Львович, який одружився з донькою суздальського князя Ярослава Всеволодовича. Зміцнення дружніх стосунків між княжими дворами обумовлювалося не тільки родинними зв’язками, але й державними інтересами. Галицько-волинським князям потрібен був союзник у боротьбі проти німецьких рицарських орденів, суздальські ж правителі розраховували на підтримку західно-волинських правителів у їх домаганнях на інші землі Давньої Русі.

Не залишилися на узбіччі розвитку культури і зв’язки ГалицькоВолинського князівства з державами Центральної і Західної Європи, які найвищого рівня досягли за часів князювання Данила Романовича. Це особливо виявилося в активній торгівлі між країнами, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили відображення у хроніках західних держав, тоді як культурні процеси, що мали місце в державах Західної Європи детально віддзеркалювалися в літописах Галицько-Волинської держави. Отже, взаємовпливи культур значною мірою формували атмосферу міжнародної довіри та добросусідських взаємовідносин у ту жорстоку епоху воєн і розбою.

Однак зовсім іншими, навіть протилежними за характером були відносини Галицько-Волинського князівства, як й інших земель Русі, з Золотою Ордою — агресивною монголо-татарською державою, що існувала в ХІІІ—ХV століттях на території Середньої Азії і Східної Європи та постійно здійснювала спустошувальні навали на землі Стародавньої Русі. Тому головною метою свого життя князь Данило

вважав визволення Руської землі від монголо-татарських загарбників. Для цього він уклав союз з володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем і прийняв у 1253р. королівську корону від Папи

171

Історія української культури

Інокентія ІV, сподіваючись на допомогу католицького Заходу. Однак ці сподівання не збулися, що прикро вразило князя, але не відвернуло від реалізації мети його життя.

У 1254 р., розраховуючи лише на власні сили, князь Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар. Проте похід виявився невдалим. Як і раніше, роз’єднана Русь не змогла піднятися над амбіціями окремих князів, згуртуватися для відсічі ворогові. У 1259 р. величезне монголо-татарське військо несподівано появилося поблизу кордонів Галицько-Волинського князівства і ринулось на його міста і села. Хан Бурундай примусив Данила і Василька своїми силами зруйнувати всі нові укріплення Києва та інших міст. Тільки після цього монголо-татарська орда залишила ПівденноЗахідну Русь. Ця невдача підірвала здоров’я Данила Романовича. Він не зміг її перенести і в 1264 р. помер. Поховали князя у місті Холмі (за іншими даними у Галичі).

Наступники Данила та Василька все зробили для збереження цілісності князівства, укріплення його міцності та розвитку культури. Майже сто років вони жили в мирі та злагоді. Син Данила — Лев Данилович (на його честь батько назвав сучасне місто Львів, засноване в 1256 р.) князював у Галичині з 1264 по 1301 роки. Він розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінщину та Закарпаття, постійно воював з сусідами, частіш за все з Польщею. Князь Лев дуже любив своє стольне місто і багато зробив для його розбудови. Значну частину Волині зі стольним містом Володимиром отримав у спадок син Василька Володимир, який на противагу Леву Даниловичу, займався винятково мирними справами — облаштовував свою столицю, зводив укріплення навколо неї, був великим книжником і майже весь час, вільний від державних турбот, проводив за читанням і переписуванням книг та рукописів. У 1289 р. князь Володимир помер, з його смертю закінчується Галицько-Волинський літопис, через що залишилася велика прогалина в історії культури західних князівств періоду 1289—1349 рр.

На початку ХІV ст. відбулася знаменна подія в житті князівства — під владою сина Лева Даниловича князя Юрія І об’єдналися всі галицько-волинські землі. Скориставшись розбратом, чварами й заколотами всередині панівної верхівки Золотої Орди, князь знову відсунув південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Недарма Юрій І, як і його дід Данило, отримав королівський титул і йменувався королем Русі і князем Волині.

172

Розділ 3. Історія культури княжої доби

Після смерті Юрія І Галицько-Волинським князівством правили його сини — Лев ІІ у Галичині, а Андрій — на Волині. Обидва проводили незалежну міжнародну політику, турбувалися про могутність держави, розширення культурних зв’язків з сусідніми країнами, що стосується внутрішнього життя, були прихильниками традиційного курсу Романовичів на зміцнення матеріальної і духовної культури суспільства. Вони обидва загинули у боротьбі проти загарбників, чим було покладено кінець династії Романовичів.

Загострилася внутрішньо — політична ситуація в князівстві, посилилися напади на його землі з боку сусідніх держав. У 1349 р. Галичину було приєднано до Польського королівства, а Волинь опинилася під владою литовського князя Любарта Гедеміновича, родича Романовичів. З 1349 р. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як самостійна держава. Проте його роль і значення збереглися надовго.

Протягом ста років (з 1240 по 1349 рр.) після занепаду Київської держави Галицько-Волинське князівство було опорою української державності. Фактично це була друга велика держава на українській землі, яка, втілюючи старокиївську ідею єдності давньоруських земель, зуміла об’єднати навколо себе більшу частину територій, де проживало українське населення, і розвинути вітчизняну культуру. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні духовних досягнень середньовічної Європи, а в окремих видах і жанрах перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножила багату скарбницю духовної культури наших предків. Ці традиції оберігали український народ від асиміляції з боку Польщі, Литви, Угорщини, Австрії та інших загарбників, штучного насаджування чужої для нього культури.

Галицько-Волинське князівство виконало свою високу місію і передало естафету подальшого культурного творення новій українській державі — Гетьманщині. Але до цього українському народові довелося прожити цілу добу литовсько-польського періоду своєї історії.

173

Історія української культури

Контрольні запитання і завдання

1.Розкрийте зміст основних реформ, проведених Володимиром Великим.

2.Дайте характеристику політичній системі та державницькій ідеології Київської Русі.

3.Проаналізуйте вплив християнства на процеси розвитку культури в Київській Русі.

4.Розкрийте основні соціально-економічні досягнення Київської держави.

5.Що таке «Руська правда» та який її зміст?

6.Яких досягнень здобула освіта за часів князювання Ярослава Мудрого?

7.Назвіть основні архітектурні пам’ятки Київської Русі та проаналізуйте їх особливості.

8.Розкрийте тенденції розвитку книжної справи на Русі, покажіть здобутки у створенні літописної, перекладної та оригінальної літератури.

9.Дайте характеристику провідним жанрам мистецтва часів Київської Русі.

10.Покажіть актуальність для сьогодення основного змісту твору Володимира Мономаха «Повчання дітям…».

11.Які архітектурні пам’ятки Київської Русі є об’єктами, що знаходяться під охороною ЮНЕСКО?

12.Дайте загальну характеристику соціально-політичному і економічному становищу Галицько-Волинського князівства у ХІІІ—ХІV століттях.

174

Розділ 4 Культура литовсько-польського періоду

української історії

Культура є не щось інше, як творчий синтез.

В. Віндельбанд

Епоха, що охопила період від 40-х років ХІV ст. до 40-х років ХVІІ ст. — це майже триста довгих років перебування українських земель під владою литовських та польських князів і королів. За Люблінською угодою 1569 р. значна частина земель опинилися в складі Польщі, що призвело до посилення соціального гніту, а прийняття Берестейської унії ще більш загострило ситуацію, викликало розкол українського народу за конфесійною ознакою. Проте політика колонізації й експансії католицизму спричинила пробудження національної самосвідомості, величезне духовне піднесення українського народу і, як наслідок, підйом руху опору поневолювачам. У цей час утверджується таке самобутнє, суто народне явище, як козацтво, утворюється Запорізька Січ, що стала зародком нової української державності. Усе це відбилося на стані української культури, викликало її бурхливий розвиток. Актуальність зазначених факторів обумовлює значущість окресленого періоду в історії культури українського народу.

4.1. Економічна, соціально-політична і культурна ситуація у литовсько-польську добу

Під час занепаду Галицько-Волинського князівства на величезних просторах Східної Європи сформувалися Литва, Польща, Угорщина, Московське князівство, Кримське ханство, Туреччина — держави, яких приваблював вакуум влади, що виник на українських землях.

Першим цією ситуацією скористалося Велике князівство Литовське. Утворене в ХІІІ ст., воно швидко перетворилося на могут-

175

Історія української культури

ню військову державу, не в останню чергу завдяки своєму географічному розташуванню. Особливо розширилися литовські володіння за часів правління Великого князя Литовського Ольгерда (1345—1377). Литовець по батькові, українець по матері, він певною мірою був представником українського народу. У ранньому віці більшу частину свого життя Ольгерд провів у Вітебську, де зріднився з українською культурою й мовою. Є підстави вважати, що він був православним. Усе це відбилося в зовнішній і внутрішній політиці Литви, коли Ольгерд став її володарем.

У 1361 — на початку 1362 р. Ольгерд зайняв Київ та його землі, швидко оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі, а в 1363 р. без особливих перешкод підкорив Поділля. Після цього він разом з українськими дружинами здійснив блискавичний похід проти монголо-татарських військ і в 1363 р. розгромив їх на Синій Воді (середня течія Південного Бугу). В результаті цієї перемоги, як констатується у Західно-руському літописі, були звільнені українські землі від Білої Церкви і до Очакова та від Києва і Путивля до гирла Дону. Це була знакова перемога. Вона поклала початок визволенню українських, білоруських і російських земель від монголо-татарського рабства.

На запитання: «Як могло трапитися, що більшість давньоруських земель порівняно легко і практично мирно були завойовані литовцями?» — відповідь дають сучасні дослідження науковців. По-перше, Русь була суттєво ослаблена внаслідок монголо-татарського іга, а також боротьбою проти агресії німецьких, шведських і датських загарбників. По-друге, населення Русі, яке зазнало неймовірних утисків під час ординського панування, розглядало перехід під владу Литви значно меншим злом, ніж відверте знущання монголо-татарських намісників. По-третє, входження до складу Великого князівства Литовського староруських земель з більш розвинутими суспільними відносинами і культурою сприяло подальшому розвитку суспільноекономічних відносин у Литві. Литовські князі це розуміли, а тому не вводили суттєві «новації» в життя, побут і культуру підкореного населення, уникали відвертих грабежів. У своїх грамотах вони заявляли, що «старовини не рушають, новини не вводять». У результаті на перших етапах існування Великого князівства Литовського система правління на Русі істотно не змінилася. Так, у великих містах призначалися литовські намісники, в малих залишалася стара місцева адміністрація, майже повністю збереглися традиції українського насе-

176

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

лення, зберегли свої володіння й місцеві феодали. Вони повинні були служити Великому князю Литовському і за його наказом надавати під час збройних конфліктів дружину та земське ополчення. Місцева верхівка у правах прирівнювалася до литовської знаті, а тому щиро і віддано служила литовській державі.

Суспільний устрій Литви, як і державна організація, теж був продовженням усталених форм життя Стародавньої Русі, що сприяло об’єднанню народів цієї строкатої в етнічному плані країни. Литовці переймали давньоруську практику господарювання на землі, податкову організацію, систему житлового і фортечного будівництва, підходи до військової служби та системи оборони. Вони не вдавалися до суттєвих новацій у законодавстві, залишивши Русі практично без змін її закони і судочинство. Більш того, князь Ольгерд зібрав усі давньоруські звичаї і закони в одну книгу, написану слов’янською мовою, і назвав її «Статутом князівства Литовського». Це був правовий кодекс всього князівства, який у різних редакціях довго проіснував у литовській державі. У ньому йшлося про основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства.

Визнанням високого рівня розвитку давньоруської культури, гідного запозичення, є й той факт, що більшість литовських князів піддавалися її впливу, переймали православну віру, традиції, звичаї, вступали в родинні стосунки з русичами. Українська мова була проголошена у Великому князівстві Литовському офіційною, державною.

Тож невипадково М. Грушевський назвав Литовське князівство Литовсько-Руською державою, яка, будучи спочатку роздрібненою, з часом перетворилася на політично єдину і проіснувала впродовж двох століть.

Разом з тим, з моменту утворення князівства Литовського правителі цієї держави не приховували свого прагнення до захвату всіх давньоруських земель. Претензії на землі Київської Русі виявляли Польща, Московське князівство і Тевтонський орден. Усвідомлюючи неможливість поодинці реалізувати свої плани литовські і польські правителі шукають можливості об’єднання своїх сил. Так виникла ідея унії (від лат. unio — єдність, об’єднання) між двома державами. 14 серпня 1385 р. у замку Крево біля Вільно Великий князь Литовський, син Ольгерда, Ягайло (бл.1350—1434) підписав договір про унію з польськими послами.

Основною метою унії було об’єднання сил Литви і Польщі проти агресивних посягань Тевтонського ордену. Згідно з цим договором,

177

Історія української культури

Ягайло обирався на польський трон і мав одружитися з польською королевою Ядвігою, зобов’язувався прийняти католицтво і зробити його державною релігією в Литві — останній язичницькій країні Європи, «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські до Корони Польської».

Отже, Кревська унія дала можливість польським панам здійснити споконвічну мрію — заволодіти українськими землями, що входили до складу Литовського князівства, яке, до речі, за умовами унії втрачало державну самостійність. Католицька церква отримала можливість поширювати сферу свого впливу на давньоруське населення, будувати на українських землях костьоли і монастирі, полонізувати (ополячувати) місцеве населення. Все це негативно позначилася на політичному житті тогочасної України. Розпочалася ліквідація удільних князівств, втрачалися певні вольності у духовному житті. Це викликало гостру протидію литовсько-білорусько-української знаті, що об’єдналася навколо талановитого, енергійного і амбітного двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта, який теж був невдоволений своїм підлеглим становищем при двоюрідному братові. Конфлікт закінчився угодою, згідно з якою Вітовт одержав титул Великого князя Литовського, тобто став фактично намісником Ягайла в Литві. У 1398 р. бояри литовські й руські проголосили його королем литовським та руським. Таким чином, Кревська унія фактично втратила свою силу.

Однак становище українського населення тільки погіршувалося. Польські війська захопили Галичину, що відкрило магнатам шлях до оволодіння землею з населенням, не відставала від них і дрібна польська шляхта, міста одержували магдебурзьке1 право.

У 30-х рр. ХV ст., коли польське панство закріпилося на українських землях, почала активно створюватися розгалужена система експлуатації корінного, українського населення. Спираючись на підтримку державної влади та католицької церкви, польські чиновники посилили політику денаціоналізації українського панства, посла-

1Магдебурзьке право — середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від підпорядкування і суду з боку крупних земельних власників і самі створювали органи управління. Виникло в ХІІІ ст. у німецькому місті Магдебурзі (звідси і назва). Це право визначало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких гільдій, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадщини, визначало кару за різні види злочинів і т. ін. Протягом ХІІІ—ХVІІІ століть магдебурзьке право розповсюдилося у Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти — на територію сучасних Білорусі та України.

178

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

блення позицій міщанства, руйнування православної віри. У 1434 р. в Галичині було остаточно запроваджено польський адміністративний і судовий устрій.

За князювання Вітовта посилилися гніт і залежність українського народу і від литовських феодалів. У 90-х роках ХІV ст. було ліквідовано найбільші удільні, майже незалежні від центральної влади, Новгород-Сіверське, Волинське, Київське, Подільське князівства, які були перетворені на провінції Литви, а управління ними передано намісникам Вітовта. Зазнавали утиску звичаї і традиції місцевого населення, посилювалась його залежність від литовських феодалів. Все це викликало незадоволення і протести з боку українського населення. Розпочалася визвольна боротьба українського народу. Після повстання городян у Смоленську (1440) визвольний рух охопив Волинь, Київ та інші землі. Однак народні виступи було придушено литовськими військами.

Після смерті князя Вітовта наступ на права українського населення продовжив син Ягайла — Казимир. Він перетворив Київське

іВолинське князівства на звичайні литовські провінції з намісни- ками-католиками. Ця політика викликала ще більше обурення в Україні і змусила українську знать шукати нового союзника, ним могло стати лише Велике Московське князівство, яке на той час набуло сили, здобуло чималий авторитет серед українських північних князівств. Позбувшись у 1380 р. залежності від Орди, Московське князівство почало боротьбу за приєднання земель, що колись входили до складу Київської Русі. 1485 р. Іван ІІІ (1440—1505) офіційно проголосив себе Великим князем «всея Русі». Відмова Литви визнати за ним цей титул стала приводом до відкритих воєнних дій (1492—1494

і1500—1503). Московське князівство зуміло захопити майже всю Чернігово-Сіверщину. Спроби Великого князя Литовського повернути ці володіння виявилися марними. Розпочалися нові переговори між Польщею і Литвою про об’єднання двох держав.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського склали у Любліні присягу на вірність Польсько-Литовській унії і підписали акт, за яким Польща і Литва об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту, на чолі з виборним королем, спільним сеймом і сенатом. Хоча Литва й зберегла деяку, більш зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща. До неї тепер відходили всі українські землі, що належали литовцям. Унія знищила рештки традицій державного самоврядування на них. Відбувся новий адміністративний поділ україн-

179

Історія української культури

ських земель на сім воєводств: Руське (Галицьке), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. Поза межами Польщі залишалася тільки закарпатська Україна, яка знаходилася у складі Угорщини, та Північна Буковина, що перебувала під владою Молдавії.

Польські магнати і шляхта посилили в Україні соціальний і національний гніт, гальмували розвиток культури. Наймогутніші роди, зокрема, такі як Потоцькі, Чарторийські, Острозькі, Вишневецькі стали «короленятами» і фактично безконтрольно правили Україною. Вони зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Володіючи майже необмеженою владою, шляхта, однак, складала мізерну частку населення. За підрахунками фахівців, в середині ХVІІ ст. на Волині і в Центральній Україні чисельність шляхти дорівнювала 2,3—2,5 відсотка від загальної кількості населення регіону. Ще менший відсоток складала князівсько-магнатська верхівка (приблизно 100 родин). Проте в її руках була зосереджена величезна частина землі: на Волині — 79,8 відсотка земельного фонду, на Київщині — 68,3 відсотка, а на землях Брацлавщини — 89,5 відсотка. Аналізуючи цю ситуацію, М. Грушевський відзначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе працею українського селянства, «звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивитися на український народ як на голотів польської народності, на його мову, культуру, традиції, право, як на щось не зміримо нижче у зрівнянні з польським».

Кінець ХVІ ст. став часом повного торжества прав і привілеїв шляхетського стану в Україні. Підтвердженням цього факту є виступ магната Яна Замойського в сенаті у 1575 р., де він виклав три головних «кита», на яких тримається польська шляхта:

сама вибирає собі короля, сама створює закони,

має повну владу над своїми селянами.

Зростання крупної феодальної власності на землю вело до посилення кріпацтва. Сприяли цьому і польське феодальне право, і скориговані Литовські статути, за якими право власності на землю належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно стало закріпаченим, повністю залежним від влади феодала. Згідно з законами, ухваленими у другій половині ХVІ ст., селянам заборонялося переходити на інше місце проживання без дозволу феодала-власника, встановлювалася практично необмежена панщина в його помістях. Якщо у ХV ст. в Галичині панщина складала

180