Kultura_posibnik (1)

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

правом. Міські музики відігравали велику роль в організації повсякденного життя міста, були учасниками міського розпорядку та міських церемоній. З часом мандрівні музиканти-скоморохи перейшли до осілого способу життя, утворили поселення, назви яких збереглись до сьогодення (села Скоморохи, Скоморошки, Танцюристи, Співаки тощо). Разом з тим збереглися окремі форми мандрівних музик, наприклад кобзарі, бандуристи, учні братських шкіл і колегій та ін. До 1573 р. відносяться перші згадки про ляльковий театр, що з часом визначив традицію українського вертепу1.

Історичні думи та пісні, як окремий жанр, сформувались в українській культурі у ХІV—ХV століть Вони безпосередньо пов’язані з билинним епосом княжої доби, давніми плачем і голосінням, народними традиціями і піснями. Стильовими ознаками цього жанру були багата поетична образність і патріотичні мотиви. В цьому жанрі розвивався народний багатоголосий спів, посилювався світський елемент культури, що зумовило формування світських пісень.

Таким чином, визначальними рисами розвитку української культури литовсько-польського періоду стало утвердження реформаційних ідей суспільного й індивідуального гуманізму, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Особливо яскраво ці риси виявилися в освіті, літературі, видавничій справі, релігійній боротьбі. І хоча розповсюдження латинської освіченості в тогочасній Україні сприяло інтеграції (полонізації) духовного життя українського суспільства, підвищення його загального культурного рівня створювало передумови для успішного змагання оновленої української культури з культурою, що насаджувалася у Польській державі. Як засвідчили подальші події, загальний баланс цих змін був позитивним. Україна зуміла не тільки зберегти, але й модернізувати свою культурну спадщину. Активізація освітньої і культурної діяльності просвітниками-гуманістами, Острозьким культур- но-освітнім центром, братствами, школами, видавництвами і щойно створеною Києво-Могилянською академією заклали підвалини для формування ідеології визвольного руху, який досяг найбільшого розмаху в роки війни з Польщею, очоленого Богданом Хмельницьким.

1Вертеп — народний український ляльковий театр, що розповсюдився у ХVІІ—ХІХ ст. Ляльки, закріплені на дроті в середині двоярусної скрині — вертепу, пересувалися вертепником. Сцени на біблійні сюжети, сатиричні інтермедії супроводжувалися народною музикою.

201

Історія української культури

Контрольні запитання і завдання

1.Яким, на Вашу думку, було становище населення українських земель у складі Великого князівства Литовського?

2.Яка причина підписання Люблінської унії керівництвом Польщі та Литви?

3.Які наслідки для духовного життя українського народу мала Берестейська унія?

4.Розкрийте стан освіти на українських землях в польсько-ли- товську добу.

5.Як вплинула Реформація на стан духовного розвитку українського населення?

6.Назвіть прізвища перших українських гуманістів та проаналізуйте їх внесок у розвиток вітчизняної культури.

7.Кого з українських гуманістів називали «Рутенським Ціцероном»?

8.Хто з українських гуманістів був автором першої вітчизняної друкованої книги?

9.Хто з українських гуманістів був ректором Болонського університету?

10.Розкрийте роль Острозького культурно-освітнього центру в поширенні освіти і книгодрукування на українських землях.

11.У чому полягав внесок українських полемістів у розвиток духовної культури ХVІ—ХVІІ століть?

12.Розкрийте вплив книгодрукування на стан духовного життя в Україні литовсько-польської доби.

13.Проаналізуйте внесок братств у розвиток духовного життя українського населення.

202

Розділ 5 Українська культура

часів козацько-гетьманської держави

Немає рабства більш ганебного, ніж рабство духу.

Сенека

Період з 1648 р. і до кінця XVIII ст. був переломним в українській історії і мав значний вплив на країни Східної та Центральної Європи. У цей час відбулася Національно-визвольна війна 1648—1654 рр., яка за сучасними визначеннями по праву може називатися Українською революцією XVII ст. Її основним результатом було створення української держави, що проіснувала понад 130 років і вирішальним чином вплинула на формування спрямованості, характеру та інтенсивності культурних процесів в Україні. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, величезна міграція населення — все це сприяло відродженню духовної і матеріальної культури українського народу, культурній інтеграції різних регіонів козацько-геть- манської держави.

Однак цей період у розвитку української культури виявився не менш складним і драматичним за попередній.

По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних козацьких державно — політичних інститутів — полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

По-друге, вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розмежованість українських земель. З 1660 р. (початок поділу Війська Запорізького на лівобережне, яке орієнтувалося на Москву, і правобережне — з орієнтацією на Річ Посполиту — в українській історії цей період отримав назву «Руїна») Правобережна Україна знову перейшла під владу Речі Посполитої. У складі інших держав перебували Галичина (Польща), Північна Буковина (Молдавське князівство), Закарпаття (Угорщина), Слобожанщина та Південь України (Росія).

203

Історія української культури

Ці процеси нівелювали етнічні особливості культури, перешкоджали оформленню її складових, характерних для всього українського етносу.

По-третє, негативно позначилися на розвитку української культури постійні війни, що вели за українські землі інші держави. Продовжувалися систематичні напади татар, які тривали до 1783 р. (у цьому році Крим було приєднано до Росії) і приносили небачене лихо українському народові, масово знищуючи і полонізуючи населення України та вщент руйнуючи матеріальні цінності.

По-четверте, економічна і соціально-політична ситуація, що склалася на той час в Європі, висунула перед українським суспільством надзвичайно складне завдання — подолання економічних та політичних перегородок, замкненості та ізольованості, властивих добі середньовіччя. Процеси, пов’язані з подальшим еволюційним становленням феодалізму та зародженням капіталістичного способу виробництва, розвиток ремесла, промислів і поява мануфактур, освоєння нових земель, формування ринкових відносин — все це разом взяте вимагало підготовки освічених людей, професійних кадрів, посилення зв’язків між окремими регіонами, землями, виробниками. Були необхідні матеріальні засоби, грамотні фахівці і нові ідеї та підходи до вирішення проблем, що постали. Вкрай важливу роль у їх реалізації відіграло козацтво.

Отже, козацько-гетьманська доба — це ще один героїчний, яскравий, суперечливий і складний період в історії культури українського народу.

5.1. Козацтво, його місце та роль в історії культури українського народу

Історія козаччини завжди приваблювала культурну людину не лише тим, що вона винятково цікава, але й своїм героїзмом та демократизмом, любов’ю козацтва до волі і рідної землі, його відданістю вірі, присязі і клятві, готовністю захищати правду і справедливість, жертвувати власним життям заради спасіння простих людей. Недарма знаменитий французький письменник, знавець української історії Проспер Меріме, палко пропагував українське козацтво в Європі і з гордістю писав: «… я — козак! ».

204

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

Означені риси козацтва стали причиною того, що проблема його зародження і сьогодні привертає увагу багатьох вчених і дослідників. Деякі з них стверджують, що козаки — це волоцюги, ватаги п’яних розбишак, які не хотіли працювати і жили лише за рахунок пограбувань та військових походів. Однак це не так. В офіційних джерелах немає жодних підтверджень подібних звинувачень. Що стосується вбивств, крадіжок, перелюбства, несплати боргів, то вони вважалися на Січі великими злочинами, а тому були неприпустимими. Грабежі іноді мали місце, але їх здійснювали виключно втікачі з куренів, яких запорожці самі виявляли й засуджували до страти, майно ж повертали пограбованим, навіть коли ними були вороги. Вживання алкоголю в походах, під час бойових дій, у процесі всіляких військових справ каралося смертю. Такий порядок визначив ще гетьман П. Сагайдачний і його козаки чітко дотримувалися.

Так хто ж насправді були козаки? Неупереджене вивчення історичних документів засвідчує, що це відважні, хоробрі захисники рідної землі, чудові хлібороби, люди, які добровільно виявили готовність служити високій ідеї, громаді, Батьківщині. В ХV—ХVІ століттях українське козацтво сформувалося в самобутній суспільний стан, а на зламі XVI — XVII століть вже заявило про себе на міжнародній арені, впевнено піднявши свій голос на захист інтересів свого народу проти соціального, національного та релігійного гніту Польщі. Однак головним було те, що козаччина пробудила в українському народі почуття національної самосвідомості та прагнення до відродження власної держави.

Сам термін «козак» — тюркського походження. У «Таємній історії монголів» ( 1240) так називається вільна людина, яка не пов’язана родинними обов’язками, є членом самоврядної (чоловічої) військової громади і схильна до завоювань. У словнику половецької мови (1303) козаком іменували воїна — стража, конвоїра. Відомий український історик, археолог, етнограф і письменник Д. Яворницький1 зазначав,

1Д. Яворницький (1855—1940) — автор тритомного дослідження «Історія запорізьких козаків» (1892—1897). Він щорічно влітку організовував археологічні і фольклорно-етнографічні експедиції в Україну. У 1902 р. очолив Катеринославський (Дніпропетровський) історико-кра- єзнавчий музей, був його директором до 1933 р. В 1920—1933 рр. завідував кафедрою українознавства у Катеринославському інституті народної освіти. Автор фундаментальної збірки історичних джерел «До історії Степової України», був обраний академіком АН УССР. У роки сталінських репресій звинувачений в ідеалізації козацтва і в «буржуазному націоналізмі», після чого був звільнений з роботи.

205

Історія української культури

що мовознавці у слові «козак» («кайсак») виокремлюють два слова: «кай» — легко і «сак» — в’юк, тобто легко в’ючити. На землях Русі козаки стали освоювати незаселені українські степи за дніпровськими порогами, в районах, що межували з Московською державою, Великим князівством Литовським і Польщею. У прикордонних умовах, находячись між двома ворогуючими соціокультурними світами — світом християнства і світом ісламу — козаки від самого початку вимушені були об’єднуватися у військові громади і бути готовими в будь-який час дати відсіч тим, хто зазіхав на їх незалежність.

На межі XV—XVI століть перші козацькі поселення — зимівники і слободи — виникли на берегах Південного Бугу, Синюхи, Росі, а також на лівому березі Дніпра — вздовж Трубежу, Сули і Псла. Вони також щільно розташувалися обіч сумно відомого «Чорного шляху» вздовж річок Тясмин, що біля Чигирина, і Ташлик, що біля Сміли, а також Конилки та Гірського Тікича, які неподалік Умані. Отож, колискою козацтва була територія сучасної Київської, Черкаської та Вінницької областей. Оскільки основні поселення козаків розташовувалися поблизу Черкас і за дніпровськими порогами, козаків часто називали черкасами чи запорожцями. За цією великою козацькою територією, її прикордонними землями невдовзі закріпилася нова географічна назва — Україна (існують й інші гіпотези походження цього терміна).

Однак бурхливий розвиток козацтва настав після створення Кримського ханства (1443), яке розпочало систематично знищувати міста і села України, а польські та інші загарбники посилили соціальний і національний гніт українців. Перша велика навала на Україну кримських татар відбулася у 1482 р., коли вони захопили і зруйнували Київ. У наступні роки їхні напади перетворилися на постійні нашестя. Захистити українські землі могли тільки власні збройні сили. Ними стали українські степові поселенці, котрі у запеклій боротьбі із завойовниками поступово сформували в собі специфічні риси нового типу воїна — спритного і сміливого, мужнього і справедливого, суворого до ворогів і доброго до обездолених, воїна, який уміло володів різними видами зброї і способами ведення партизанської війни. Усі ці риси обумовили особливе місце українського козацтва у сутичках з ворогами. Першими організаторами боротьби проти кримських нападників були князі Дмитро Вишневецький (Байда), Костянтин Острозький (старший), черкаський староста Остафій Дашкевич та ін.

206

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

У радянській історіографічній науці часто стверджувалося, що козацькі лави формувалися лише за рахунок селян, які втікали від кріпацтва, та окремих представників незнатного військового люду України, Литви і Польщі, котрі не отримували статусу шляхтичів і з різних причин були змушені займатися військовим промислом. На жаль, цей класовий підхід до з’ясування джерел формування і поповнення козацьких лав і в наші дні нерідко простежується у наукових працях та популярних публікаціях. Однак багато вітчизняних істориків і культурологів заперечують такі твердження і доводять, що козаки з’явилися на історичній арені задовго до закріпачення селян. Ці вчені констатують існування відомостей про Україну як козацький край ще до кріпацтва, у середньовічній Європі, посилаючись при цьому на буллу1 Папи Григорія ІХ під 1227 р. та на твір Вольтера «Історія Карла ХІІ», в якому він писав: «Україна — край козаків… Україна завжди прагнула свободи» та захоплено розповідав про їхнє життя.

Козацтво за формою і змістом є різновидом європейського лицарства і своїм корінням сягає княжої доби, тобто є спадкоємцем дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Саме цей чинник, мабуть, став підставою для церковних ієрархів назвати у своєму Маніфесті 1621 р. Запорізьке військо наступником лицарства княжих дружин Давньої Русі, а для сучасних культурологів порівнювати Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Дійсно, присвячення свого життя захисту віри батьків, добровільне позбавлення себе постійного спілкування з близькими людьми, втрата затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї — ставати на захист обездоленого, слабкого і гнаного — це насправді лицарство. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв і традицій, утвердження культу побратимства і товаришування у свідомості козака виявляються нерозривно пов’язаними з християнською ідеєю самопожертви заради ближнього. Тому саме в козакові, як пише поет і дослідник історії української культури Є. Маланюк , народився неповторний для всього слов’янського світу тип людини, подібний європейському лицарю чи джентльмену.

Отже, козак — це тип воїна, що поєднує у собі і риси героя, завжди готового до самопожертви, до подвигу і якості лицаря, над усе

1Булла (від лат. bulla — печатка, документ з печаткою) — 1. Так у середньовічні часи називалася у Західній Європі імператорська грамота чи постанова. 2. Розпорядження, що видавалося Римським Папою.

207

Історія української культури

відданого ідеї свободи, козацькому братству, призначення якого для нього вище, важливіше за кохання і навіть — життя. Не випадково, що згодом в українській ментальності поняття «козак» стало мірилом вартості людини, адже той, кого українці називають козаком, — не обов’язково суто військова людина. Козак — це передусім «справжній чоловік» — мужній, сміливий, доброзичливий, кмітливий і розумний — як у Котляревського: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!», тобто людина з високим почуттям власної гідності та щирих патріотичних переконань. Мабуть, саме ці риси козацтва в єдності з республіканським устроєм та демократичними засадами їхнього співжиття дали підстави історикам називати Запорізьку Січ українською Спартою, що започаткувала демократичний тип державності в Україні та випестувала національне військо. Авторитетні свідки тих славетних подій писали про неї як про «державу в державі», яка сама призначала собі правителів, не підкорялася їм, якщо були на те об’єктивні причини, сама свої суди і кари встановлювала, чинила дивні присяги. Звідси стає зрозуміло, чому саме козацтву було під силу взяти на себе місію оборони віри і прав українського народу та організувати подальший розвиток його культури.

Отже, виникнення козацтва стало наслідком існування не тільки кріпосного права, але не меншою мірою й результатом палкого бажання українців відродити свою державу на колишніх просторах Київської Русі. Саме на цьому прагненні формувалася ідеологія збройного опору завойовникам і гнобителям, відбувалось єднання всіх, хто робив внесок у цю справу, незалежно від національності, соціального походження і достатку. Тому в козацьких лавах поруч боролися і вільні селяни, і кріпаки, і ремісники, і шляхтичі, і священики. Козацтво поповнювалося як вихідцями з українських земель, так і представниками з інших держав. Кожен, хто вливався в козацькі загони, вносив у культурне середовище щось своє: певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок поєднання цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава і різнобарвна самобутня козацька культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Осередком козаччини було Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра забезпечували захист козакам і надавали їм змогу споруджувати свої непереборні укріплення. Першу велику фортецю — Запорізьку Січ (городище) — побудував у 1553—1556 рр. на острові Мала Хортиця князь Д. Вишневецький (невід. — 1563), якого

208

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

козаки визнавали своїм першим гетьманом1 (головнокомандувачем). З тих часів Запорізька Січ з її постійним гарнізоном, що проживав в окремих куренях2, розглядалася козаками як їхнє головне укріплення і притулок; себе ж козаки стали офіційно називати Військом Запорізьким Низовим. Дружини і діти сюди не допускались.

На Січі склався оригінальний суспільно-політичний та адміністративний лад, його основою стали засади військової демократії. Найвищим органом козацького самоврядування були загальні або, як їх часто називали, військові ради (коло), де вирішувалися такі актуальні проблеми: оголошувалася війна і укладався мир, об’являлися військові походи, визначалася доля найбільш небезпечних злочинців, щорічно перерозподілялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, обиралася і зміщалася козацька старшина тощо. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада могла збиратися і в інші строки, якщо на те була воля товариства.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків існували ще й курінні ради, які частіше звалися «сходками». Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення конкретних питань і термінових справ.

Були також сходки і в межах паланок3, на яких розглядалися переважно дрібні господарські спори, оскільки їх населення складалося з неодружених козаків, котрі, окрім військової справи, займалися ще й господарством.

На Запоріжжі склалася також і своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині ХVІ — на початку ХVІІ ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники — охоронець булави, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою щорічно першого січня. До складу військової старшини інколи вклю-

1 Гетьман (від нім. hauptmann) — воєначальник.

2Курінь — військовий підрозділ у Запорізькій Січі (всього їх було до 38) та його житлові приміщення.

3 Паланка — невелике укріплення в Запорізькій Січі, обнесене частоколом.

209

Історія української культури

чалися курінні отамани. У мирний час військова старшина займалася адміністративними і судовими справами, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Першою особою на Січі був кошовий отаман, котрий очолював кіш (центральний орган управління Запорізької Січі, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами). У воєнний час кошовий отаман був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва. Його обов’язки зводилися до затвердження обраних військовою радою службових осіб, узаконення розподілу за куренями земель і військової здобичі, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. При всій повноті влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором. Його влада обмежувалась трьома чинниками: звітом по закінченні строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді і, нарешті, самою військовою радою.

Другим за рангом був військовий суддя. Його основний обов’язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.

Військовий писар керував канцелярією і вів усі письмові справи війська: надсилав накази до куренів і паланок, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім’я.

Виконання рішень, ухвалених військовою радою чи кошовим, організовував осавул. Обозний відповідав за своєчасне забезпечення Січі боєприпасами і провіантом. Військовий довбиш відав полковими литаврами, за допомогою яких скликали козаків на раду. Всією артилерією керував пушкар, тлумач виконував обов’язки перекладача, інколи він відряджався у прикордонні райони для здійснення військової розвідки, кантаржій був охоронцем мір та ваг (єдиних для Запоріжжя), військові шафарі збирали мито («перевізне») на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару та ін. Військовий охоронець булави, бунчужний і хорунжий відповідали за збереження, відповідно, булави, бунчуків як символу влади кошового отамана, а також військового прапору — хоругви.

Кожен курінь обирав свого курінного отамана. На військовій раді обиралися й гетьмани. Усі вони несли відповідальність перед військом за свої дії і, в разі провини, рада могла їх позбавити посади і навіть винести смертний вирок.

210