Kultura_posibnik (1)

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

14 днів на рік, відповідно до «Устави на волоки1», то через сто років кріпаки повинні були відпрацьовувати на пана вже 2 дня на тиждень, а на початок ХVІІ ст. — 3—5 днів на тиждень. «Устава на волоки» позбавила селян права власності на землю, вони могли користуватися земельними ділянками, обробляти їх, але володів землею лише феодал. Таким чином, у той час, коли у Західній Європі кріпацтво поступово відмирало, у Східній Європі (включаючи більшу частину України) воно посилювалося.

Полонізації українських земель сприяла й своя національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв, після остаточного об’єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почала переймати польські звичаї, побут, мову, навіть католицьке віросповідання. Керуючись становими інтересами, національна шляхта підтримувала закріпачення селян і дедалі більше віддалялася від свого народу. В українських землях поступово поширювався католицизм.

Складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов’язана і з тим, що православна церква не мала державної підтримки, переживала глибоку кризу. Однак не тільки православна, але й католицька церква в Україні не здобула авторитету і почала занепадати. Розкішне життя кардиналів та католицьких єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих римських пап — все це підривало велич та могутність католицької церкви. Реакцією на зазначені явища став реформаційний рух у країнах Західної Європи, в тому числі й у Речі Посполитій.

Ці та деякі інші соціально-економічні й культурно-історич- ні чинники та обставини спричинили підписання Берестейської (Брестської) унії у 1596 р. Її метою було зрівняння української церкви та її духовенства з латинським духовним станом у Польщі. Підписанню унії передували таємні переговори делегації ієрархів від частини православної церкви України з представниками Ватикану. Результатом цих переговорів було прийняття зверхності Папи Римського від імені всього православного українського народу. З цього часу католицизм став активно поширюватися на теренах України.

1«Устава на волоки» — юридичний акт Великого князівства Литовського, прийнятий 1 квітня 1557 р. Він регламентував запровадження аграрної реформи, а саме: створювалися фільваркові (панські, поміщицькі невеликі маєтки, хутора) господарства, що забезпечувалися робочою силою з дворових і волосних селян.

181

Історія української культури

Одночасно з цим процесом набирає силу релігійний розкол і протистояння в українському суспільстві.

В Україні виникла надзвичайно напружена ситуація. На захист православної віри виступили селяни, міщани, козаки. Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати, наприклад, князь К. Острозький, більшість православного духовенства. Було видано чимало полемічних творів антиуніатської спрямованості.

Заклик до ліквідації унії пробудив небувалий ентузіазм мас, згуртувавши всі прошарки і стани українського суспільства. Внаслідок Визвольної війни 1648—1654 рр. Берестейську унію було скасовано на Лівобережній Україні. Наприкінці ХVІІІ ст. унію скасували й на Правобережній Україні. Але на західноукраїнських землях вона продовжувала діяти за підтримки польського уряду.

Наприкінці ХV ст. на теренах України появилася нова сила, яка визначила шлях боротьби за її незалежність, — українське козацтво. Влучну оцінку Берестейській унії і виникненню козацтва дав І. Франко: «Укладена за мотивами далеко більш політичними і ад- міністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути, … та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір’ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні «руїну», а Польщі зародок політичного занепаду»1.

Отже, напружена соціально-політична ситуація, що виникла в XVІ — на початку XVІІ ст. в Україні, рельєфно відбилася на стані духовного життя українського народу і, як наслідок, — на розвитку української культури. Однак зазначені проблеми не тільки не припинили творчість народу, а, навпаки, прискорили її. Цьому сприяло відновлення економічних і культурних зв’язків з європейськими державами, які були втрачені українцями в період монголо-татарського панування. Прилучення вітчизняної культури до здобутків європейського Ренесансу збагачувало її ідеями гуманізму, антропоцентризму, естетизму та науковими поглядами на будову світу. Це впливало на

1Цит. за: Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зазюн, О. М. Семашко та ін.; За ред. М. М. Заковича. — 2-ге вид., стер. — К.: Знання, 2006. — С. 401. — (Вища освіта ХХІ століття).

182

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

формування в особистості передового світогляду. Відбувався також зворотний вплив української культури на творчий процес в європейських державах. Однак розвиток культури в українських землях мав свої особливості, які полягали в тому, що цей процес відбувався в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом. Вони були притаманні усім сферам української культури, але найбільш рельєфно виявляються у сфері освіти і літератури.

4.2. Освіта, література і мистецтво

вХІV — на початку ХVІІ ст.

ВУкраїні до кінця ХVІ ст. майже не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Тому українська молодь вже з середини ХІV ст. прокладала собі дорогу до навчання у коледжах й університетах Західної Європи. Там вона прилучалася не тільки до передових знань, але й до європейської культури, гуманістичних ідей епохи Відродження. Згодом, повернувшись на Батьківщину, ці знання та ідеї вміло використовувалися нею в процесі розбудови духовного життя України.

Зачинателем українського гуманізму став Юрій Котермак (Дрогобич)(бл.1450—1494).ВіннародивсявДрогобичінаПрикарпатті

вродині ремісника Михайла Доната (Котермака) і на честь рідного міста взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 р. Ю. Дрогобич отримав у Краківському університеті ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, до Болонського університету — одного з найстаріших і найбільш знаменитих в Європі. В ньому він викладав, а потім склав іспит на звання доктора мистецтв і медицини і став ректором університету.

Ю. Дрогобич мав широкий науковий інтерес: від астрономії — до медицини. З його наукової спадщини збереглося, на жаль, лише чотири праці. Всі вони з астрономії — це «Прогностична оцінка поточного 1483 року», «Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня — грудня 1478 року», «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року» і «Трактат з шести розділів про затемнення» (1490).

НайвідомішоюздрукованихпрацьЮ.Дрогобичає«Прогностична

оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, док-

183

Історія української культури

тора мистецтв і медицини Болонського університету». У цій праці з точністю до години передбачене затемнення місяця 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року; дається перелік днів, годин і хвилин основних фаз місяця протягом року; визначено географічну довготу багатьох міст, у тому числі, вперше, рідного Дрогобича, а також Москви і Вільно, зроблено астрологічні прогнози щодо стану справ Священної Римської імперії: тут йдеться і про політичні події, і про становище релігійної віри; складено також метеорологічний прогноз і прогноз епідемій. Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різнобічні знання автора.

Підсумовуючи характеристику ідей, викладених Ю. Дрогобичем у своїх творах, слід зазначити, що це чітко сформульована концепція поглядів її автора на світ, людину, історію, силу знання та людського розуму. Він доводив, що людина здатна пізнавати світ і ця здатність зумовлюється наявністю в природі законів; стверджував, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить силам безвідносно до велінь Бога, тобто підходив до вирішення проблем пізнання природи, з’ясування суті історії, держави і влади зі світських, а не теологічних позицій.

Ю. Дрогобич — перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, а праці й сьогодні зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії й Польщі.

Інший славетний український культурно-освітній діяч, філософ і педагог — Павло Процелер (Русин; бл. 1470—1517) походить з міста Кросно (нині територія Польщі). В ті часи там мешкали лемки. Павло Русин вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Він читав лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших стародавніх поетів, перекладав їх твори та писав власні вірші.

П. Русин завжди з особливою гордістю підкреслював своє слов’янське походження, любив рідний край і ніколи не поривав з Батьківщиною, навіть взяв собі псевдонім — Русин. Він був першим українським поетом-гуманістом, хоча писав латиною. Під впливом ідей Відродження був написаний і в 1509 р. виданий його кращий твір «Пісні Павла Русина з Кросно», в якому сконцентровано всю поетичну спадщину П. Русина. Вірші цієї збірки різноманітні за тематикою, але переважають в них ренесансні, зокрема, гуманістичні мо-

184

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

тиви. На перше місце поет ставив проблеми реального життя, формування особистості, її право на життя, свободу, істину, віру і красу. На його думку, людину слід цінувати за її розум, працьовитість, чесність, мужність, а не за багатство, титули і посади.

З особливою повагою П. Русин ставився до знання: людина повинна працювати над собою все своє життя, поглиблювати світогляд й удосконалювати інтелект. Для нього книжка — це світлий образ

правди та істини, вона яскравіша золота і дорожча від усіх коштовностей. Велике значення поет надавав вивченню античної духовної спадщини, яку вважав взірцем, на котрий варто рівнятися. Проблеми права й державності П. Русин також вирішував через призму великої поваги до людини. Як і Ю. Дрогобич, він стверджував, що саме людина є справжнім творцем історії, в якій усі події і процеси зумовлюються не Божим промислом, а її діяльністю.

До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566) — талановитий оратор, філософ, публіцист, історик. Це була, мабуть, найвизначніша постать серед вітчизняних гуманістів ХVІ ст. За унікальні здібності його називали у Західній Європі то «Рутенським Демосфеном», то «сучасним Ціцероном». Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався у Краківському, Віденському, Віттенберському, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину. Його вчителями були відомий австрійський гуманіст, професор Віденського університету Олександр Брасікан, професор риторики в Падуанському та Римському університетах Амадей, знаменитий реформатор, основоположник протестантизму Мартін Лютер (до речі, саме в його будинку деякий час проживав український мислитель). С. Оріховський підтримував дружні стосунки з видатними гуманістами, науковцями та діячами культури Західної Європи, серед яких були Ульріх фон Гуттен, Антоні Пассера, художник Альберт Дюрер та багато інших.

Найбільш відомими працями С. Оріховського є твори «Про ту-

рецьку загрозу слово перше та друге», «Про целібат», «Напучення польському королю Сигізмунду Августу», «Літопис», «Промова на похоронах Сигізмунда І», «Відступництво Риму», «Про природне право», в яких з позицій ренесансного гуманізму висловлюються думки з проблем етики, політики, права, освіти, виховання, демонструється відверта підтримка та захист православної віри (при цьому робиться все вміло, майстерно, аргументовано, витончено, елегант-

185

Історія української культури

но). Тому багато вчених вважають саме С. Оріховського засновником вітчизняної полемічної літератури.

На думку С. Оріховського, держава і державна влада виникли внаслідок суспільного договору, тому церква не повинна втручатися в їх справи; природне право також не залежить від релігії. Якщо закони держави суперечать цьому праву, то вони мають бути скасовані. Вищою доброчинністю він вважав патріотизм, доблесть, мужність , чесність, справедливість; закликав учнівську молодь боротися з нікчемністю, нечесністю, із застарілими методами навчання, виховувати в собі повагу до праці і військової служби. Мудрість, знання й

освіченість, стверджував мислитель, — головні рушійні сили історичного розвитку, суспільного прогресу.

Поряд із С. Оріховським працювала ціла плеяда обдарованих українських гуманістів, серед яких особливо виділялися Іван Туробінський-Рутенець та Григорій Чуй-Русин. І. ТуробинськийРутенець здійснив великий внесок у розвиток правознавства. Отримавши освіту в Краківському університеті, він згодом став професором і ректором цього університету. Г. Чуй-Русин здобув освіту також у Краківському університеті. Протягом життя працював ректором колегії в Перемишлі, викладав поетику і риторику в Клодавській школі, був професором Краківського університету. Вірші Г. ЧуйРусина набули європейської слави.

На межі ХVІ—ХVІІ століть під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися значні зміни. Крім вже існуючих католицьких освітніх шкіл почали створюватися нові, православні навчальні заклади, які базувалися на вітчизняних освітніх традиціях, поєднанні національного і кращого європейського досвіду. До них, у першу чергу, належали Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи та Київська колегія (колегіум). Їх метою було теоретичне осмислення реформаційних і ренесансних гуманістичних процесів, що відбувалися в духовному житті тогочасного українського суспільства, збереження і розвиток вітчизняної духовної культури, поширення освіти і культури, захист національних і релігійних (православних) інтересів України.

Острозький культурно-освітній та науковий центр був створений у 1576—1580 рр. в м. Острозі на кошти волинського магната князя Костянтина Острозького (1528—1608). Будучи палким прихильником освіти, він вважав, що саме освіта дасть можливість українському

186

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

народу успішно вести боротьбу за свої національні інтереси, проти національного гноблення, полонізації, католицизму та уніатства. З цією метою К. Острозький відкривав школи і в інших містах України — Турові, Володимирі-Волинському, Луцьку, організовував друкарні, в яких видавались навчальні посібники, перекладна література тощо.

До Острозького центру входили: колегія, літературно-науко- вий гурток, бібліотека та друкарня, яку протягом 1577—1582 рр. очолював видатний першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша спроба створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов’янському світі взагалі. Згодом центр стали називати академією. У ньому викладання поєднувалося з науковою, методичною, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою «Семи вільних мистецтв». Тут вивчалися богослов’я і філософія, математика й астрономія, діалектика і логіка, старослов’янська, польська, грецька та латинська мови.

Навколо Острозького центру згуртувалася плеяда талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Христофор Філалет (Філарет), Василь Суразький, Іван Вишенський, Дем’ян (Даміян) Наливайко, Клірик Острозький, Йов Княгиницький, Гаврило та Данило Дорофієвичі. Із цієї школи вийшов знаменитий Мелетій Смотрицький (син Г. Смотрицького). Вихованцем академії був також гетьман П. Сагайдачний.

До викладання мов (а це в академії вважалося одним з головних завдань) та деяких загальнонаукових дисциплін запрошувалися також вчені з інших країн. Тут працювали білорус Андрій Римща, який написав і видав в Острозі «Хронологію»; росіянин князь Андрій Курбський, який підготував для потреб шкільної освіти посібник з логіки; грек Кирило Лукаріс, який здійснив переклади наукових праць з грецької на слов’янську мови й викладав книжну українську мову. Утвердженню авторитету старослов’янської мови, яка принижувалась католицькими богословами, сприяло перевидання І. Федоровим старослов’янського букваря. Однак найвагомішою культурною

пам’яткою Острозької академії було перше видання слов’янською мовою у 1581р. повної художньо ілюстрованої Біблії, текст якої вживався при богослужінні в православних церквах.

Першим ректором Острозької школи був видатний український письменник-полеміст, культурно-освітній діяч Герасим Смотрицький (невід. — 1597). 1576-го року князь К. Острозький за-

187

Історія української культури

просив його для роботи з видання Біблії. У 1580 р. Г. Смотрицький стає ректором Острозької школи, а згодом очолює і науково-літера- турний гурток Острозького культурно-освітнього центру.

Г.Смотрицький є автором декількох віршованих і прозових творів. Найбільш відомі його праці: полемічний трактат «Ключ царства небесного» та «Календар римський новий». 1578 р. ним був підготовлений «Буквар», а через три роки за його редакцією вийшла в світ знаменита Біблія, до якої він написав передмову.

Г.Смотрицький різко виступав проти прагнення Папи Римського та єзуїтів до окатоличення українського народу, засуджував політику колонізації, спрямовану на соціальне і національне гноблення українців, у дусі реформаційних ідей критикував католицьку церкву, тодішні порядки та устрій у ній. Реформаційні ідеї Г. Смотрицького були просякнуті почуттями патріотизму і турботи про розвиток освіти і культури в Україні, думками про необхідність формування у народу таких доброчесностей, як мужність, талант, слава, активна діяльність. Саме активна життєва позиція, діяльність людини, на його

погляд, більш за все сприяють вдосконаленню особистості. Тому людина повинна активно боротися за збереження і розвиток своєї рідної мови й культури.

Одним з найбільш талановитих книжників Острозького культур- но-освітнього центру був Христофор Філалет (середина ХVІ — початок ХVІІ ст.). Існує точка зору, що це псевдонім автора «Апокрисису» (від грец. — відповідь) — одного з найяскравіших творів української літератури кінця ХVІ ст. Це полемічний трактат, написаний у відповідь на книгу польського єзуїта Петра Скарги (активного натхненника прийняття Берестейської унії) «Брестський собор». У руслі реформаційних ідей Х. Філалет вміло і переконливо здійснює ідеологічне обґрунтування права українського народу на православну віру, викриває антинародну, загарбницьку суть тодішнього католицизму та уніатства, показує земне походження римських пап.

Х. Філалет рішуче виступав за право всіх людей у розв’язанні питань церковно-суспільного життя. Він переконаний, що церква має бути демократичною, а це передбачає участь у церковних соборах як духовенства, так і мирян, вважає, що вище православне духовенство зрадило свій народ, уклавши угоду (унію) з Ватиканом і польськими феодалами заради власного зиску.

Свободу совісті Х. Філалет розглядав як найвищу духовну цінність, вказуючи, що кожна людина має право на свою віру і завдяки

188

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

своєму розуму здатна самостійно розібратися у Святому Письмі і висловлювати з цього приводу власні міркування.

Більш глибокий аналіз творчості Х. Філалета засвідчує, що в ній на православному ґрунті здійснився (певною мірою) синтез реформаційних ідей самого православ’я зі свідомо переосмисленими, ззовні запозиченими окремими положеннями протестантизму.

До визначних книжників Острозького культурно-освітнього центру належав і полеміст Клірик Острозький, який відіграв важливу роль у розвитку реформаційних ідей та їх розповсюдженні в Україні. К. Острозький це псевдонім невідомого ще й досі автора творів «Отпись на листъ отца Ипатія…» та «Исторія о листрикійськомъ, т.е. разбойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синодъ…» Одні вчені припускають, що під цим псевдонімом приховувався острозький протопіп Ігнатій Наливайко, інші вважають, що це молодий

М.Смотрицький, можливо Г. Дорофієвич чи Й. Борецький. Головним змістом творів К. Острозького була нищівна критика

католицизму ХVІ—ХVІІ століть та Берестейської унії. Він рішуче засуджував знущання і насильства, що чинилися польською шляхтою на його Батьківщині. Наруга над вірою і культурою українського народу з боку влади Речі Посполитої, її насильницька політика полонізації, впровадження унії, стверджує К. Острозький, мають конкретну, чітко сплановану і неприховану мету — підкорення православної церкви Папі Римському. Тому К. Острозький відверто і сміливо виступив проти унії, називаючи її отрутою, загрозою незалежному існуванню українського народу, й енергійно закликав до боротьби проти цієї підступної згоди.

Схожих реформаційних підходів дотримувався і Дем’ян Наливайко (невід. — 1627) — автор збірника моральних сентенцій під назвою «Лекціи словенськіе Златоустого от бесъд евангельскых отъ иерея Наливайко выбраніє», а також твору «Лъкарство на оспалый умыслъ чоловъчій» та деяких віршів. Він ще відомий і як активний учасник козацьких повстань під проводом свого брата Северина.

Необхідно підкреслити, що у представників літературно-науко- вого гуртка Острозького культурно-освітнього центру існували й інші, крім викладених, погляди на шляхи реформування релігійного світогляду населення України і його православної релігії в цілому. Суть цих поглядів полягала в обстоюванні максимальної замкнутості української культури у візантійсько-давньоруських межах, ігноруванні будь-яких іноземних впливів. Саме таким способом прихильники

189

Історія української культури

даного підходу намагалися обґрунтувати право боротьби українського народу за свою незалежність, збереження своєї релігії і національної культури. До їх числа належали Василь Суразький, професор Острозької школи, автор полемічних творів «Про єдину істинну православну віру» і «Книжиця», Йов Княгиницький, поет Віталій із Дубна, автор поетичного твору «Діоптра». Найбільш яскравим представником таких поглядів був Іван Вишенський (між 1545—1550 — бл. 1620) — найвизначніший український письменник даної епохи.

Народився І. Вишенський у містечку Судова Вишня на Львівщині, потім жив у Луцьку, Острозі, а в 70—80-х рр. ХVІ ст. переселяється на Афон (Греція), що був тоді головним духовним центром православ’я. 1604-го року він повертається в Україну, але в 1606-му році знову їде до Афону, де прожив безвиїзно до останніх своїх днів. У монастирях Афона І. Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя — аскетом-пустельником.

До нас дійшли 16 творів І. Вишенського, серед них «Книжка», у яку ввійшла частина творів, підготовлених до друку в Острозькому центрі, а також праці: «Обличениє діавола-миродержца», «Посланіє до всіх обще в Лядской земле живущих», «Писание к утекшим от православной віры епископам», «О еретиках», «Краткословный отвіт … Петру Скарге», «Посланіє Домникії», «Зачапка мудрого латинника з глупым русином», «Позорище мысленіе» та ін.

Незважаючи на деякі крайнощі і радикалізм, що допускав І. Вишенський при оцінці різних подій, слід зазначити його рішучість, послідовність й однозначність у боротьбі з католицизмом ХVІ — початку ХVІІ ст. та уніатством, його непохитне прагнення захистити від них вчення православної церкви. Заслуговує на увагу його концепція соціальної справедливості, рівності та свободи народу і особистості. Він піддає гострій критиці всіх експлуататорів, незалежно від їх національної приналежності, чи то польських, чи литовських, чи своїх українських. В «Краткословному отвіті…» І. Вишенський змальовує картину гноблення українського і білоруського народів, засуджує феодальну експлуатацію і зневагу до простого люду. У зв’язку з цим І. Франко підкреслював, що І. Вишенський першим у нашому краї виступив на захист бідного люду, показуючи, що цей люд хоче жити і має право на це, як і кожна людина.

Заслуговує на увагу боротьба І. Вишенського за поважливе ставлення до слов’янської мови. Справа в тому, що верхівка католицької церкви прагнула довести зверхність латинської мови над

190