Kultura_posibnik (1)

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

слов’янською, розглядаючи останню як мову другорядних народів. Наприклад, єзуїт П. Скарга вважав, що існують тільки дві мови — грецька і латина, завдяки яким поширилася віра в усьому світі, слов’янська ж мова непридатна навіть для використання у науковій діяльності. І. Вишенський піддає нищівній критиці таку позицію і вправно показує на її повну необґрунтованість.

Таким чином, творчість І. Вишенського — талановитого українського полеміста кінця ХVІ — початку ХVІІ ст. є віддзеркаленням разючих контрастів духовного життя тогочасного українського суспільства. Його праці не втратили актуальності і в наші дні. Їх значимість полягає в постановці і певною мірою розробці автором проблем свободи, рівності, щастя людини, шанобливого ставлення до неї.

Необхідно звернути увагу ще на одну характерну рису творчості книжників Острозького культурно-освітнього центру, притаманну практично всім їм, — їх твори були розраховані на професіоналів, людей теоретично підготовлених. Однак життя вимагало залучення до національно-визвольного і реформаційного рухів більш широкого кола учасників. Для цього була потрібна просвіта населення і обґрунтування гуманістичних та соціально-політичних концепцій, розрахованих на широкі народні маси, доступних і зрозумілих їм. Ці завдання стали реалізовувати братства.

Досягнувши свого найвищого розвитку у 80-х роках ХVІ ст., уже на початку ХVІІ ст. ( після смерті свого мецената князя Острозького —1608) знаменита Острозька академія поступово занепадає. Нащадки князя перейшли в католицтво і не були зацікавлені в діяльності академії з антикатолицькою спрямованістю. Згодом в Острозі облаштувалися єзуїти, відкрили (1624) тут свій колегіум, що також стало однією з причин занепаду академії. 1640 р. Острозька академія остаточно припинила своє існування.

Наприкінці ХVІ — у першій половині ХVІІ ст. крім Острозького колегіуму існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл (колегіумів) в інших містах України. Суттєвих розбіжностей в їх програмах не було; в школах вивчали латинську і грецьку граматику, риторику і піїтику, діалектику і математику. Головна увага приділялася освоєнню змісту релігійних вчень. Однак глибинна мета цих шкіл була різною. Так, протестантські освітні заклади перш за все популяризували нову віру. Тому вони створювалися при релігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Характерною рисою цих шкіл, що якісно відрізняла їх від інших, була обов’язкова присутність

191

Історія української культури

вїх програмах світського начала: ці школи створювалися не як вузько богословські заклади, а мали на меті, передусім, виховання всебічно освіченої, ерудованої людини, готової до участі в політичному і культурному житті, і разом з тим, здатної відстоювати принципи протестантського віровчення. Приблизно таким же завданням (хоч і меншою мірою) було підпорядковане навчання і в католицько-єзуїтських школах, де рівень підготовки також був високим. Фахівці, які на професійному рівні займаються вивченням цієї проблеми, констатують, що знання, які давали католицькі школи, були значно вищі за тих, що виносила українська молодь з православних шкіл, і більш відповідали практичним проблемам Польсько-Литовської держави. Тому молоді люди з українського середовища, особливо з вищих верств населення, охоче йшли до католицьких шкіл, щоб підготуватися для заміщення адміністративних, судових та інших посад. З часом такі ж методологічні принципи побудови освіти взяли на озброєння і прогресивні діячі православної церкви, які теж започаткували реформу шкільної освіти у своїх навчальних закладах.

Отже, освітня справа в Україні ХVІ—ХVІІ ст. розвивалася в контексті релігійної політики, що охопила населення українських земель

вті часи. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних у боротьбі з експансією католицизму в Україні, єзуїтів — у контрнаступі проти православ’я і протестантизму, протестантів — у прагненні до утвердження своєї віри на теренах України.

Утаких умовах в Україні виникають братства — православні релігійні і культурно-просвітницькі організації міщан. Спочатку братства носили суто релігійно-благодійний характер — їх члени турбувалися про церкву, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні свята, обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, облаштовували лікарні. У ХVІ ст. діяльність братств набула вже суспіль- но-політичного і національно-культурного значення. Посилення національного гноблення на українських землях примусило братства стати на захист прав українців — звертатися в суди зі скаргами на дії польської адміністрації, відправляти посольства до польського короля і т. ін. З часом братства набули великого впливу серед інших верств українського населення: ремісників, цехових майстрів, купців, православної шляхти. Наприкінці ХVІ ст. вони розгорнули широку культурно-освітню діяльність.

Реагуючи на вимоги громадськості, польський король Стефан Баторій у 1574 р. видав декрет про дозвіл віленським громадянам від-

192

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

кривати й утримувати братські школи. Поступово це право було поширене на всі православні братства Великого Польсько-Литовського князівства й Галичини. Перша братська школа була відкрита в 1586 р. у Львові при Успенському братстві. Її засновниками були члени братства Юрій Рогатинець і Дмитро Красовський та культурно-освітні діячі Стефан і Лаврентій Зизанії. У ній викладалися основи поетики, риторики, діалектики, астрономії, музики, арифметики і геометрії.

Львівська Успенська братська школа користувалася високим авторитетом. При ній існувала власна фундаментальна бібліотека, в якій зберігалися грецькі і латинські видання Арістотеля, Платона, інші філософські, історичні та релігійні трактати. Крім того, бібліотека мала твори давніх поетів, риторів, драматургів Тита Лукреція, Вергілія, Овідія, Ціцерона, Лукіана та багато інших раритетних видань. Значна увага приділялася вивченню музики. Вважається, що саме братські школи започаткували музичну освіту в Україні.

Прославилася Львівська братська школа й тим, що її перший ректор, грецький і український культурно-освітній діяч Арсеній Еласонський у 1586—1588 роках уклав «Порядок шкільний», що став одним з найстаріших та найбільш досконалих шкільних статутів Європи. Згодом його ідеї було покладено в основу підготовки статутів іншими братськими школами. Головним у цьому документі був принцип станової рівності в школі. У ньому наголошувалося, що «багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою». Навчання в цій школі мало творчий, демократичний характер. У 1591 р. під керівництвом А. Еласонського було також видано «Адельфотес» — перший підручник грецької мови. Викладачі школи багато і плідно працювали над підготовкою навчально-мето- дичної літератури. Написані ними підручники широко використовувалися в Україні, Росії, Білорусі, Молдові. Провідними викладачами школи були такі видатні діячі української культури, як Стефан

Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький та ін.

Услід за Львовом, братські школи стали створюватися в Острозі, Галичі, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Києві, Немирові, Вінниці та в інших українських містах. Однак особливе місце серед них належало Київській братській школі (1615), яка була організована при Богоявленському монастирі і започаткувала новий етап у розвитку братського руху, відігравши значну роль у поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в Україні.

193

Історія української культури

Зростанню авторитету братського руху сприяв вступ до Київського братства гетьмана Війська Запорізького Петра КонашевичаСагайдачного зі значною частиною свого війська. При цьому прославлений гетьман непросто вступив до братства, а взяв під захист його братську школу. Кожен козак, який приєднувався до братства, вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно. Не залишився осторонь і П. Сагайдачний. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братським школам. Це був приклад наслідування для побратимів. До речі, саме добровільні пожертвування стали матеріальною основою існування братств та розвитку їхніх шкіл. Цей чинник визначив також становий характер братських шкіл, в яких більшість учнів складали сироти і діти з бідних родин. Всі вони навчалися безкоштовно, а до викладання залучалися відомі діячі української культури. Так, у Київській братській школі в цей час працювали Йов Борецький

(перший ректор школи), Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарій Копистенський, Єлисей Плетенецький, Памва Беринда та ін.

Прихід нових освічених сил і авторитетних лідерів до Київського братства позначився і на самій православній церкві, її впливі на віруючих.

Братські школи підтримували між собою тісні зв’язки, обмінювалися виданими у своїх друкарнях творами, підручниками. Багато вчених, відомих педагогів протягом свого життя працювали в різних братських школах, що сприяло розповсюдженню нових знань і прогресивних методик навчання. Незважаючи на жорстокий тиск з боку католиків та уніатів, братчики крок за кроком почали відвойовувати у єзуїтів українську молодь. Специфічним для діяльності братств було й те, що вони внесли певні елементи світського характеру в культуру українського суспільства тих часів, поступово вивільняючи справи школи й освіти від опіки церкви та її ієрархів.

Значною віхою у розвитку культури українського народу та важливим чинником утвердження його політичної, правової, етичної, естетичної та інших форм суспільної свідомості стало книгодрукування. Друкована книга, крім свого основного функціонального призначення, започаткувала новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та духовною зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність.

В Україні до зародження першодруків, як відомо, панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Серед творів україн-

194

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

ських малярів ХІV ст., які працювали в жанрі мініатюри рукописних книг, найвідомішою пам’яткою є Київський псалтир 1397р., сторінки якого прикрашають сотні пов’язаних з текстом мініатюр. Визначною пам’яткою є також «Пересопницьке Євангеліє», складене в 1556— 1561 рр. у Заславі при монастирі святої Трійці, що тривалий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. Головний зміст орнаментики1 «Пересопницького Євангелія» — українська флора. Воно містить мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія і Марка, в декорі2 використовуються ренесансні композиції. В «Євангелії» широко представлена тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Цей витвір здобув славу не тільки взірця тогочасної української мови, але й пам’ятки українського мистецтва. За багатством графічного оздоблення «Євангеліє» не мало собі рівних серед пам’яток східнослов’янського рукопису.

Зпоявою друкованої книги виникає проблема синтезу графічного мистецтва і можливостей поліграфічної техніки. Перші книги, надруковані кирилицею, з’явилися в Україні у 1491 р. Вони були видані у краківській друкарні Швайпольта Фіоля і були оздоблені досить скромно. Це були «Осьмигласник», «Тріодь цвітна», «Часословець».

Українським першодруком вважається «Апостол», надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. «Апостол» історично започаткував розвиток друкарства в Україні і разом з «Острозькою Біблією» став визначною пам’яткою мистецького оформлення друкованої книги.

Одночасно з «Апостолом» І. Федоров видає навчальні книги — граматики. Зразком таких книг є «Буквар», надрукований у 1574 р., який складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна як пам’ятка шкільної освіти. Це був перший етап у розвитку вітчизняного книгодрукування.

Зпереїздом І. Федорова до Острогу розпочинається другий етап

укнигодрукуванні в Україні. Він був плідним. В Острозі було видано не тільки Біблію, «Буквар» і «Хронологію», але й «Новий Заповіт з Псалтирем», «Читанку» тощо. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій в оформленні книг

1Орнаментика — узор, що складається з ритмічно упорядкованих елементів, і використовується для прикрашення різних предметів, архітектурних споруд, творів прикладного мистецтва.

2Декор (від фр. dekor — прикрашати) — система, сукупність елементів, що застосовуються для прикрас.

195

Історія української культури

з напрацюваннями східнослов’янських народів. У їх оздобленні переважають декоративно-орнаментальні прикраси. Справедливість вимагає віддати належне І. Федорову: він був не лише талановитим новатором у галузі поліграфічної техніки, але й умілим редактором і письменником. Ці останні риси його творчості чомусь випадають під час характеристики діяльності цієї неординарної людини.

Традиції Острозької книгодрукарні продовжили друкарі Львівського братства. Однак їх діяльність не є формальним наслідуванням практики, що склалася в Острозькій друкарні. У своїх початкових виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов’янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних букв, значення їх вагоме.

Перші видання Львівського братства були оздоблені скромно («Граматика», 1591). Однак вже в наступних виданнях («Часослов», 1609; «Бесіди Іоанна Златоустского о воспитании чад», 1609) з’являється новий елемент оздоблення — сюжетно-фігурна гравюра. Розпочала вдосконалюватися організація друкарської справи. Духовні особи стали обіймати лише посади керівника друкарні та загального наглядача за друкарськими матеріалами. На власне друкарські посади запрошувалися світські особи — професіонали. Такими посадами були: «типограф», «наборщик», «столпоправитель» (головний коректор), «батирщик» (накатник фарби на складальну форму), «ізобразителі» (фахівці, які готували малюнки для гравюр). У друкарнях також працювали допоміжні робітники та учні, які виконували другорядні роботи. Всі ці заходи позитивно вплинули на якість літератури, що видавалася у друкарні.

Проте мистецтво книгодрукування цілком залежало від рівня досконалості словолитних та палітурних майстерень. Власне словолитні майстерні як окремі структурні підрозділи виникли значно пізніше. У ХVІ ст. в Україні їх ще не було.

На відміну від європейських та південнослов’янських першодрукарів, українські майстри видавничої справи ще не використовували пергамент, книги друкувалися на папері, який в основному виготовлявся на вітчизняних фабриках (папірнях). Він був особливим, з філігранями — водяними знаками. Для цього використовувалися зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст і засновників папірень тощо.

Отже, друкарська справа, започаткована в Україні Іваном Федоровим жила і розвивалася. Разом із засвоєнням його традицій, напри-

196

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

кінці ХVІ—на початку ХVІІ ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і форм як в удосконаленні організації друку, так і в оздобленні книг. Їх здобутки стосовно реформування церковнослов’янського кириличного шрифту, збагачення книг новими високохудожніми прикрасами, в яких би поєднувалися досягнення українських народних майстрів з елементами мистецтва Відродження, переконливо свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період. Вершиною цього процесу стала діяльність друкарні Києво-Печерської лаври, створеної в 1616 р., тобто через рік після заснування Київського братства.

Новацією в роботі друкарні було започаткування при ній наукового гуртка на чолі з Єлисеєм Плетенецьким (бл. 1554—1624), до складу якого ввійшли відомі діячі української культури З. Копистенський,

Л. Зизаній, П. Беринда, Т. Земка, Г. Дорофієвич, О. Митура, Й. Борецький, П. Могила та ін. Вони розумілися не лише на друкарській справі, але й мали великий досвід полемічної боротьби, були знаними письменниками. Це, звичайно, позитивно вплинуло на якість літератури, що видавалася друкарнею, позначилося на її оформленні, а головне — на змісті творів. Першими працями, що вийшли з Лаврської друкарні, були «Часослов» (1616) Захарія Копистенського, книга, яка призначалась для шкільного навчання, «Възерунок цнот» (1618) Олександра Митури, «Анфологіон» (1619) — збірник святкових служб на весь рік.

Діяльність вченого гуртка сприяла також перетворенню Києва на центр ідейної боротьби проти польсько-шляхетської експансії. По суті, в цей час було започатковано новий концептуальний підхід до розвитку культури, особливо філософського мислення, пов’язаний з відмовою від патристики і схоластики та запровадженням гуманістичної моделі світорозуміння і виховання особистості. Для цього члени гуртка змушені були розбудовувати своє гуманістичне вчення на основі теоретичного мислення, спиратися на теорію, щоб не відставати від розвитку західноєвропейської гуманістичної думки, ідеї якої широко використовував католицизм для раціоналістичного обґрунтування своїх положень. Тому діяльність Лаврської друкарні, її вченого гуртка, по праву можна розглядати третім етапом розвитку вітчизняного книгодрукування.

Основним завданням, що об’єднувало мислителів Лаврської друкарні, було обґрунтування шляхів досягнення свободи особистістю та всім українським народом, їх права на боротьбу за релігійну й державну незалежність. У друкарні була видана значна кількість релігійних,

197

Історія української культури

історичних, художніх творів, шкільних підручників і навіть книг з природознавства. Найбільш яскраво гуманістичні і реформаційні ідеї були розроблені у творах Лаврентія Зизанія (невід. — бл. 1634), молодшого брата Стефана Зизанія. Відомим його твором є «Великий катехізис», спрямований проти католицизму і протестантизму. Він одночасно був і посібником для братських шкіл при вивченні основ православного віровчення. Але під час обговорення цього твору православними і світськими діячами Л.Зизанію було винесене звинувачення в єресі — неортодоксальному розумінні Трійці, намаганні олюднити Бога, неправильному розумінні душі і свободи волі, занадто великій увазі до явищ земної природи. Після цього Л. Зизаній відмовився від авторства, а сам «Великий катехізис» вийшов у світ лише 1783 р.

1627 р. у Лаврській друкарні видається «Лексікон славеноросскій и имен тлькованіє» Памви Беринди (невід. — 1632). В ньому з гуманістичних позицій осмислюються й узагальнюються дані тогочасної науки, світські знання, вводиться багато філософських понять, категорій, різних імен біблійних персонажів, грецьких і римських богів, яким дається авторське тлумачення. В гуманістичному ключі написані і його поетичні твори, зокрема «На рожество Христове вършъ».

У гуманістичному напряму також розвивалася творчість Петра Могили (1596—1647) — видатного культурного діяча, митрополита, який теж деякий час очолював Лаврську друкарню, та багатьох інших членів цього гуртка. Їх діяльність торувала більш широкий шлях до вивчення світських наук, раціонального осмислення суспільного буття і свідомості, народної культури. Однак життя ускладнювалося, виникла необхідність оперативно й на професійному рівні давати відповідь на його актуальні запити, а звідси постала потреба в організації школи вищого типу, яка б синтезувала вітчизняні надбання духовної культури з досягненнями західноєвропейської науки і філософії, і розпочала розробку філософських, соціально-політичних, правових, етичних та естетичних проблем розвитку українського суспільства. Саме такою школою і стала Києво-Могилянська академія. Її активна і плідна діяльність припадає на інший період розвитку української культури — козацько-гетьманську добу.

Значний внесок у загальну скарбницю вітчизняної культури ли- товсько-польського періоду української історії здійснило мистецтво, яке з другої половини ХІV ст. розвивалося на основі синтезу надбань попередньої києво — руської доби і досягнень західноєвропейської культури. Цей розвиток відбувався під впливом історичних та сус-

198

Розділ 4. Культура литовсько-польського періоду української історії

пільно-політичних подій, серед яких особливе значення мало падіння в середині ХV ст. Візантійської імперії, утворення Кримського ханства і початок регулярних набігів кримських татар на українські землі.

З ХVІ ст. в українському мистецтві, як і в літературі, поширюються ідеї гуманізму та Реформації, посилюється увага до людини, з’являються світські елементи, нові мистецькі стилі та жанри.

Розвиток архітектури литовсько-польського періоду визначався потребами суспільного життя, запровадженням магдебурзького права, процесом урбанізації. Відбудовуються старі міста на основі магнатських фортець і закладаються нові, такі як Бережани, Броди, Жовква, Тернопіль та ін. З ХV—ХVІ століть в архітектурі склався український стиль, який поєднував європейські ренесансні впливи з вітчизняною традицією. Утверджується регулярне планування міст. Воно стало характерним для Львова і Кам’янця-Подільського. Розвивалася система міських укріплень. Для будівництва використовувались цегла, вапняк, пісковик, дерево. Були зведені муровані й укріплені замки-фортеці на Волині, Поділлі, в Галичині. Зразками оборонного будівництва є фортеця у Кам’янці-Подільському (XIV— XVI століть), розташована на утвореному каньйоном острові (вона посідала центральне місце серед оборонних комплексів Поділля), та замок у Хмільнику (1534). У другій половині ХVІ ст. був оновлений замок у м. Острозі, який називали «Волинськими Афінами». До найкращих його споруд, що зведені на засадах ренесансного мистецтва, відносяться Кругла Башта і Луцька Брама. Зачаровували своєю красою та величчю дерев’яні замки у Києві (1542), Житомирі (1544) та Черкасах (1549).

Друга половина ХV—ХVІ століть позначилися також розквітом церковного будівництва. Це було пов’язано з розвитком монастирів, які виступали охоронцями православної культури. Характерним для церковного будівництва було зведення дерев’яних храмів, разом з тим будувалися й муровані споруди. У Києві був відновлений Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1470) та Успенська церква Зимненського монастиря (1495) поблизу Володимира-Волинського. У 1476 р. побудовано унікальну оборонну церкву Покрови Богородиці у с. Сутківці на Поділлі. На початку ХVІ ст. у Львові перебудовано церкву Онуфріївського монастиря, в Галичі з матеріалів зруйнованого Успенського собору споруджено Успенську церкву.

Образотворче мистецтво ХV—ХVІ століть представлено іконописом, монументальним малярством, книжковою мініатюрою,

199

Історія української культури

скульптурою та різьбленням. Фрескові ансамблі монументального живопису в храмах Луцька, Хотина, Холма та інших міст свідчать про високий рівень українського малярства.

Українські художники в цей час працювали на основі візантійської церковної традиції. Їх твори були в основному присвячені релігійній тематиці, індивідуальний внесок маляра у створення конкретного зображення вважався малозначущим, тому авторські підписи під живописними творами даного періоду є винятковим явищем. Дослідники вважають, що перші підписи малярів під власними творами відносяться до середини ХVІ ст. (ікони «Богородиця Одігітрія з пророками» та «Успіння» — маляр Олексій).

Зчасом українські художники відходять від канонів візантійської школи, в їх витворах все більше проявляються реалістичні тенденції.

Віконописі постаті святих набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху, використовуються елементи народного мистецтва. Прикладом цих змін була ікона «Благовіщення» (1579) майстра Федуська із Самбора, а також іконостас церкви с. Раделичі Львівської обл. (1620), прізвище художника невідоме.

Здругої половини ХVІ ст. в образотворчому мистецтві більш помітним стає портретний жанр, на його формування значний вплив мала ренесансна культура, що поєднувалася з традиціями українського іконопису. Портретні зображення поділялися на надтрунні, що виконувалися в іконописному стилі, та донаторські1. Відомим світським портретом є зображення Стефана Баторія (1576) — автор

Стефанович.

В мистецтві ХV—ХVІ століть набула певного поширення і скульптура, але її розвиток поступався малярству. Скульптура розвивалася як елемент оздоблення архітектурних споруд, декорації мурованих храмів та використовувалася для надгробків знаті. До кращих зразків надгробних скульптурних пам’ятників відносяться надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70—80-ті рр. ХVІ ст.) — скульптори Й. Пфістер і Г. Горст та князя К. Острозького (1579). Одночасно із скульптурою набуло розвитку декоративне орнаментальне дерев’яне і кам’яне різьблення.

Значне піднесення музичного мистецтва ХV—ХVІ століть було пов’язане з розвитком місцевого самоврядування та магдебурзьким

1Донаторські (від лат. donator — дарувальник) — у мистецтві середньовіччя і Відродження: зображення будівника храму (з моделлю будинку в руках) або замовника живописного твору.

200