Kultura_posibnik (1)

Розділ 3. Історія культури княжої доби

стародавніх людей про стан води в річках та озерах, «дерево життя», рослинне плетиво, фантастичні птахи і звірі.

З художніх ремесел найбільшого розквіту на Русі досягли литво, ювелірна справа, склоробство, виготовлення майолікової1 кераміки, різьба по дереву і кості. Давньоруські майстри швидко опанували ливарне мистецтво і стали створювати високохудожні вироби — від ґудзиків до церковних дзвонів; ювеліри навчилися виготовляти оригінальні прикраси, наприклад браслети, із зображенням казкових персонажів, птахів, звірів, музикантів і танцюристів. Вони знали багато технічних прийомів обробки кольорових металів: зернь2, скань3, філігрань4, чернь5, художнє литво й карбування6, інкрустація. Використовуючи техніку скані, штампування, тиснення, ювеліри могли на виробах площею в декілька квадратних сантиметрів розташовувати складні орнаментальні композиції із золота й срібла, заповнені коштовними міні — квітами. Однак вершиною їх майстерності стали витвори з перебірчастої емалі, які прикрашали діадеми7, гривни8, колти9, барми10, рясни11 та інші коштовності. Прикладом унікального твору цього типу є золота діадема, виготовлена в ХІІ ст. і знайдена у с. Сахнівки Черкаської обл. Вона містить сім кіотців (складових), шість

1Майоліка (від нім. Majоjlika — назва острова Майорка): 1.Художня кераміка, що виготовлена з кольорової глини і покрита непрозорою глазур’ю. 2.Мистецтво виготовлення цього виду кераміки.

2Зернь — ювелірна техніка, зміст якої полягає в напаюванні на поверхню виробів маленьких золотих, срібних або мідних кульок діаметром від 0,4 мм. Часто поєднується зі сканню.

3Скань (від давньоруського скать — звити) — філігрань, вид ювелірної техніки, зміст якого полягає у напаюванні на металевий фон візерунку з тонкої золотої або срібної проволоки, гладенької або звитої у мотузочок.

4Філігрань (від іт. filigrana — зерно) — 1. Вид ювелірної техніки. 2. Накладні металеві прикраси палітурки книги.

5Чернь (від лат. niger — чорний) — чорні або темно-сірі зображення, що нанесені на метал (золото, срібло) за допомогою гравіювання та заповнення штрихів сплавом з срібла, міді і т.д.

6Карбування — 1. Отримання рельєфних зображень на тонких металевих листах (як правило мідних) за допомогою ручного вибивання. 2. Обробка поверхні виробів художнього литва з метою усунення невеликих дефектів.

7Діадема (від грец diadema) — головна прикраса у вигляді вінця. У стародавні часи і в епоху середньовіччя діадеми були також символом царської або жрецької гідності.

8Гривна — прикраса із золота чи срібла, що мала вигляд обруча, який носили на шиї (на «загривку»).

9Колт — давньоруська жіноча прикраса ХІ—ХІІІ ст. — це порожнистий підвісок, часто оздоблений зерню, сканню, емаллю, черню. Перші колти пришивались до головного убору з двох боків.

10Барми — вид наплічників в урочистому одязі князів і царів.

11Рясни — парні ланцюжки.

151

Історія української культури

із яких прикрашені рослинним орнаментом, на центральному (сьомому) — зображено сцену «Вознесіння Олександра Македонського», що була популярною в часи середньовіччя й імпонувала державній і церковній еліті Київської держави. Шедеврами давньоруських емальєрів були також срібні окуття рогів тура (Х ст.), знайдені під час розкопок Чорної Могили в Чернігові та хрест Єфросинії Полоцької, виготовлений у 1161 р. київським майстром Лазарем Богшою.

Крім орнаментів, велике значення в давньоруському декора- тивно-ужитковому мистецтві надавалося поєднанню кольорів. Традиційним було сполучення синьої, жовтої, червоної, білої, зеленої та коричневої барв. Таке поєднання їх утворювало тонку, яскраву, але не контрастну гаму кольорів, що надавало художнім виробам особливої естетичності, привабливості, чарівливості.

Особливістю ужиткового мистецтва цієї доби було й те, що елементи язичницької та християнської символіки часто в ньому поєднувалися, навіть в одних і тих же предметах, немов би підкреслюючи цим плідність неперервності процесу поступального розвитку вітчизняної культури.

Про високий рівень розвитку культури в Київській державі свідчить також розповсюдження в ній ткацького промислу, передусім виробництва тканин з льону та конопель. Незважаючи на те, що багато тканин стародавні купці привозили з-поза кордону, в основному з Візантії, чимало продукції текстильного виробництва виготовлялося самими русичами. Перші ткацькі верстати і навіть цехи з’явилися на Русі ще з домонгольських часів, де ткалися килими, сукна, рушники, здійснювалося гаптування (шиття, вишивання золотом або сріблом) та відбивання (вибійки), а точніше, відтискування на білому полотні певних орнаментів за допомогою набору спеціальних кліше. У народному побуті праукраїнців вибійки частіш за все використовувалися для оздоблення хат: наносилися на перини і наволоки подушок, прикрашали накривки, фартухи, фіранки (штори, завіски) тощо. Вони мали форму рослинного (сполучення дрібних квіточок і листків) та геометризованого поєднання (кіл, крапок, трикутників, ромбів і зірочок) орнаментів або створювалися у вигляді їхньої комбінації.

З давніх-давен Русь славилася своїми вишивками. Їх зображення можна побачити на рукавах і наплічниках одягу чоловіків і жінок, які увічнені на фресках Софії Київської, а також на одній з мініатюр в «Ізборнику Святослава» 1073 р., де жіноча постать має вишивку на рукаві сорочки. Вишивалося й різноманітне церковне начиння:

152

Розділ 3. Історія культури княжої доби

корогви, ризи, плащаниці; вишивався пишний княжий одяг. Для цього використовувалися шовк, золото, срібло та складні технології вишивання. Визнаними центрами виготовлення церковного одягу і начиння були монастирі Києва, Чернігова, Галича, Володимира та інших міст. Широкого розповсюдження серед праукраїнців Русі набули вишиванки, які і сьогодні залишаються визначним атрибутом національного вбрання українців.

Походження вітчизняного килимарства, як і деяких інших галузей матеріального і духовного виробництва, більш складне. В літературі його зародження іноді пов’язується з тривалим перебуванням на землях Русі кочових племен. Звичайно, впливи племен, тим більш сусідніх, завжди мали місце, однак дослідження свідчать, що корінне населення, особливо південних і південно-західних земель, і само вівчарювало та виробляло з вовни тканини, у тому числі й добротні килими.

Високою якістю вирізнялися й інші вироби Київської Русі, у першу чергу, витвори художнього ремесла і хутро, що широко поставлялися за кордон. Речі, виготовлені з золота й срібла, прикрашеного черню: персні, браслети, хрести, сережки — колти, а також предмети з перебірчастими емалями: діадеми, рясни, барми, образки, медальйони і сьогодні зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.

Отже, розглянувши процеси становлення та розвитку основних складових матеріального і духовного виробництва Київської Русі, слід зазначити, що її культура була надзвичайно високою, сягала європейського рівня. Утвердження культури Київської держави відбувалося цілком закономірно, під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Повз Києва Дніпром проходив стародавній торговельний шлях «з варяг у греки», що давало русичам можливість підтримувати плідні стосунки з країнами Півдня і Півночі. Економічна міць та вміла дипломатія великокнязівської влади також сприяли налагодженню контактів з державами Сходу і Заходу. Особливо плідними були взаємозв’язки з Візантією, однак і їх значення не слід перебільшувати. Основою формування і розвитку давньоруської культури стали працьовитість народу, кмітливість, майстерність та багатий духовний спадок наших далеких предків. Уже в V—VІІ століттях вони накопичили практичні знання про природу, у них склалася цікава, багата й унікальна язичницька релігія. З нею була пов’язана розмаїта усна народна поезія, яка справила величезний вплив на процеси творен-

153

Історія української культури

ня оригінальної вітчизняної літератури. Тому фахівці вважають, що києво-руська культура стала першим по-справжньому історичним етапом формування власне української культури, яка вирізнялась високою духовністю, релігійно-практичною спрямованістю, моральною досконалістю, відкритістю, готовністю сприймати культурні досягнення інших народів. Взаємодія культури широких народних мас та культури князівських салонів відкривала реальну можливість для об’єднання суспільства, формування в його свідомості розуміння необхідності консолідації всіх сил заради збереження Батьківщини перед страшною загрозою, що насувалася зі Сходу. Однак егоїстичні інтереси багатьох правителів феодально-роздрібненої держави не дозволили відбутися цьому об’єднанню, стали на перешкоді захисту рідної землі.

3.2. Феодальна роздрібненість Київської Русі. Внесок Галицько-Волинського князівства у становлення української культури

Перша половина ХІІ ст. позначила в історії Київської Русі кінець доби, в якій Київ відігравав роль основного політичного і культурного центру руських земель, і поклала початок періоду феодальної роздрібненості, розпаду Київської держави на окремі князівства та землі. Деякі історики пов’язують початок цього процесу зі смертю у 1132 р. великого князя київського Мстислава, останнього правителя Київської Русі, якому було під силу стримувати розпад цієї донедавна єдиної держави. У цей час на українських землях утворюються Галицьке, Волинське, Чернігівське і Переяславське князівства, а також відокремлюються від Києва Новгородська, а згодом — Суздальська та Ростовська землі. В середині ХІІ ст. їх нараховувалося 15, на початку ХІІІ ст. — близько 50, а в ХІV ст. уже було 250 окремих князівств і земель1.

Причини роздрібненості були різними — це й навали степових орд, і територіальні зазіхання північних та західних сусідів, і міжусобні князівські чвари. Однак основною серед них стала економічна

1 Див.: Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення. — К.: Знання-Прес, 2007. — С. 61.

154

Розділ 3. Історія культури княжої доби

причина — невідповідність виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил суспільства. Розвиток натурального господарства Русі, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв’язків породжували серед знаті прагнення до відокремлення. Колишня опора великого князя київського — дружинники, ставши великими землевласниками і непомірно розбагатівши за рахунок землеволодінь, розпочали все більше і більше керуватися власними економічними інтересами — примноженням своїх багатств і були зовсім байдужими до проблем держави. Вони перетворилися на політичну силу, яка мріяла в основному про свободу і незалежність від київського князя. Його влада стала їх обтяжувати. Крім того, посилилась експлуатація смердів з боку удільних князів і бояр, що викликало народні повстання проти гнобителів. Великий князь київський уже не міг у межах своєї величезної держави надійно захищати інтереси васалів, тому в удільних князівствах створювався місцевий апарат влади та формувалися ополчення, які у будь-яку мить ставали на бік свого князя. Так, поступово Київ втрачав роль єдиного політичного й адміністративного центру держави, поступаючись нею містам, де були розташовані резиденції удільних князів.

Отже, причини роздрібненості давньоруської держави мали об’єктивний характер, оскільки були обумовлені розвитком феодального способу виробництва і пов’язаних з ним надбудовних структур. Це був закономірний етап у становленні середньовічного суспільства, подібний якому пережили імперії Європи, у тому числі й держава Карла Великого.

В середині ХІІ ст. єдина держава — Київська Русь розпалася на окремі землі, князівства. Кожна земля мала своє самоврядування, політичне управління здійснював князь. Однак у кожній з них існували й свої особливості політичного устрою. Так, у Новгородській та Псковській землях утворилися боярські республіки, у ВолодимироСуздальській землі перемогла сильна князівська влада, у ГалицькоВолинському князівстві виник владний симбіоз, тобто поєднання авторитету княжої влади з великим впливом боярства на соціальноекономічне, політичне й культурне життя суспільства.

Подальше поглиблення соціально-економічних і культурних процесів, торговельних та інших зв’язків зумовило формування (з ХІІІ ст.) на основі земель, що відокремились, територій української, російської та білоруської народностей. Так, на теренах Київської, ЧерніговоСіверської, Переяславської, Волинської, Галицької, Подільської зе-

155

Історія української культури

мель, а також Буковини та Закарпаття продовжувала складається українська народність. Етнічним осереддям українського етносу стала Київська земля. Велику роль у цьому процесі відіграв Київ. Саме за Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», яка вперше зустрічається (1187) в Іпатіївському списку. З ХVІІ ст. цим словом стали позначати всі землі, заселені українським народом.

Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали тією територіальною основою, на якій формувалася російська народність. На теренах Полоцької землі, Псковщини та Смоленщини стала складатися білоруська етнічна спільнота. Цей процес продовжувався і в наступні століття.

Князівства та землі часто ворогували між собою. Причини сутичок і конфліктів були різні і часто не мали об’єктивних підстав для їх виникнення. Особливо приваблював князів Київ, тому що той, хто володів ним, міг реально претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. У ХІІ—ХІІІ століттях. за Київ сперечалися більше 290 князів. Відомий історик Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: з 1146 по 1246 рр., тобто протягом ста років, 24 князі 47 разів правили в Києві, причому 35 князювань тривали кожне менше року1. Тяглися до Києва руки заздрісних «братів по крові», яким марився навіть уві сні великокняжий престол. І хоча вони були дітьми й онуками великих київських князів, але руйнували стольний град навіть жорстокіше за іноземних ворогів. Кров породжувала кров, руйнування — руйнування, і вчора ще мирна і лагідна Русь ніяк не могла вийти з цього порочного кола взаєморуйнації й смерті. Це була одна з основних причин занепаду Київської Русі.

Іншою, не менш важливою, причиною занепаду Київської держави стала монголо-татарська навала (1237—1241). Внаслідок відсутності політичної єдності між князівствами, не було згоди між ними і в координації військових зусиль. Тому протистояти великим, добре підготовленим, наполегливим і жорстоким військам монголо-татар було надто складно. Це підтвердив подальший хід подій. Вже при першому зіткненні з ворогом на річці Калці в 1223 р. русичі зазнали поразки, але й вона не вплинула на подолання міжусобних конфліктів.

1237—1240 рр. були найбільш трагічними в історії Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вулич-

1 Див.: Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення. — К.: Знання-Прес, 2007. — С. 62.

156

Розділ 3. Історія культури княжої доби

них боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах. За підрахунками археологів із 74-х міст ХІІ—ХІІІ століть, про які відомо з розкопок, монголо-татари зруйнували 49. При цьому 14 з них так і не відродилися, а ще 15 перетворились на села, десятки тисяч людей загинули, не менше — попали в полон. Після драматичних подій листопада — грудня 1240 р. (це приблизні часові межі штурму і взяття монголо-татарами Києва) важко було впізнати колишню княжу столицю: з 50-ти тис. її мешканців залишилося живими менше 2-х тис., з 8-ми тис. дворів уціліло 200, з 40-ка кам’яних монументальних споруд — лише 41.

Військове спустошення і непосильний тиск податків призвели до затяжного економічного занепаду багатьох князівств Русі. Так, за перші 50 років ординського правління в Київському, Чернігівському і Переяславському князівствах не було побудовано жодного міста. Масштаби кам’яного будівництва тут досягли рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У багатьох виробництвах спостерігався занепад колишніх складних технологій: зникло виготовлення знаменитих київських перебірчастих емалей, скляних браслетів, поліхромної кераміки, смальти для мозаїк і т.д. Зв’язок міста з селом у цих князівствах, який зародився під час розквіту Київської держави, широка торгівля великих міст з периферією, були практично знищені монголо-татарами. Ці землі опинились відрізаними від світових торговельних шляхів, що негативно вплинуло на формування в них елементів буржуазних відносин. Ситуація погіршувалася ще й тим, що в цей час центр європейської торгівлі став переміщатися з Візантії до Західної Європи. Торговельний шлях «з варяг у греки», який проходив по Дніпру, розпочав втрачати своє стратегічне значення. Київ поступово перетворювався на звичайний провінційний центр.

Попри всі негаразди монголо-татарська навала суттєво не вплинула на зміст культури русичів, не змінила їхні духовні цінності, оскільки вітчизняна культура була набагато розвиненішою за культуру завойовників, а тому і не підпала під її вплив. Вона продовжувала розвиватися на своїй власній основі, хоча у мову русичів і проникли деякі слова, привнесені ординцями (базар, вежа, горище, скриня, ковпак, каптан, черевик тощо). Важливим у цьому плані став ще один чинник. Перебуваючи під владою степових орд, Русь зберегла зв’язок з візантійським світом. Руська метрополія, як і раніше, залишилась

1 Див.: там же — С. 63.

157

Історія української культури

під контролем Константинополя. Володарі Орди, розуміючи значення церкви в суспільстві, звільнили православне духівництво від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що митрополити, як і князі, будуть їздити до Орди за ярликом1. Тому навіть у скрутні для Русі часи в монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне життя.

Утой час, коли Київське, Чернігівське і Переяславське князівства все більше занепадали, росло значення західних земель, що лежали далі від воєнних дій, — Галичини і Волині. Обидва князівства мали вигідне стратегічне положення, важко досяжне для нападу кочовиків зі Сходу, через їх територію проходили важливі торгові шляхи із Заходу і Півночі, на яких стояли великі міста Володимир, Галич, Холм, Корець, Кременець, Берестя, Пересопниця, Білгород та ін. Ці землі були густо заселені і славилися своєю розвиненою культурою. Тому не випадково, що після розпаду Київської Русі, і, особливо, після монголо-татарської навали, естафета розвитку української державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської держави і примножило їх. Воно стало центром південно-західного регіону Русі, що охоплював в основному етнічні території сучасної України, і відіграло визначальну роль у вирішенні економічних і політичних проблем, в організації відсічі завойовникам, у піднесенні культури всього регіону.

УХІІІ—ХІVстоліттях остаточно оформилися шляхи розвитку

йдвох інших основних регіонів Русі: північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві та північно-західного з центром у Новгороді.

Галицько-Волинське князівство було створено князем Романом Мстиславичем (невід. — 1205) у 1199 р. внаслідок об’єднання Галицького і Волинського князівств. Це було найбільше за територією і наймогутніше утворення серед удільних князівств, що виникли на українських землях після розпаду Київської Русі. Князь Роман поставив у залежність від себе не тільки Київ, але й більшість українських земель. Тому літописці називали його «великим князем» і навіть «самодержавцем всієї Русі», а сучасні історики

1Ярлик (від тур. jarlyk — султанський указ, грамота) — 1. Так називалася на Русі у ХІІІ—ХV ст. грамота, письмовий указ хана Золотої орди. 2. Аркуш з найменуванням, клеймом, на якому міститься спеціальна інформація. 3. Шаблонна, стандартна, негативна коротка характеристика, оцінка когось або чогось.

158

Розділ 3. Історія культури княжої доби

йменують «творцем першої національної української держави». І це не безпідставно, тому що кероване ним князівство розвива-

лося на єдиному українському ґрунті, на відміну від поліетнічної Київської держави.

Однак свого апогею Галицько-Волинське князівство досягло в часи правління Данила Романовича (1238—1264). Цьому сприяли стан економіки і торгівлі в князівстві, а також особисті державницькі якості його володаря.

Економіка князівства була в основному натуральною. Її основу складало сільське господарство, що базувалося на численних самодостатніх угіддях — дворищах. Кожна з цих господарських одиниць мала власну ріллю, луки, сіножаті та рибні озера. На Поліссі і

вКарпатах росли буйні незаймані ліси. Сільське населення, котре мешкало по берегах рік Дністра, Сяну і Бугу, займалося вирощуванням зернових культур, переважну роль серед яких відігравали овес і жито, менше — пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Поширеними складовими господарювання були промисли — бджільництво, мисливство, рибальство. Важливе економічне значення мало видобування солі у Прикарпатті. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, давно стало єдиним регіоном, що постачав сіль як на Русь, так і в країни Західної Європи. Серед ремесел набули розповсюдження ковальство, гончарство, обробка шкіри, виготовлення одягу, зброярська, ювелірна та ливарна справи. Активно відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва.

Оскільки галицько-волинські землі знаходилися у лісовій і лісостеповій зонах, що були густо вкриті лісами, особливого розвитку у князівстві набув обробіток деревини та будівництво. Наявність відносно дешевих будівельних матеріалів і майстрових людей сприяли виникненню нових і розбудові існуючих міст. Містобудівництво почало переживати справжній ренесанс. Відомо, що за часів князювання Данила Галицького було засновано понад 70 нових міст,

вяких будувалися чудові релігійні й світські споруди. Волинська земля стала славитися великими містами — Володимиром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Берестям, Дорогобужем. У Галичині в центри економічного і духовного життя перетворилися Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовль, Коломия, Тисмениця, Рогатин. У цих містах процвітала торгівля. Широким потоком йшла на експорт продукція

159

Історія української культури

сільськогосподарського виробництва, сіль, хутро, зерно, віск, мед, художні вироби. Про це свідчить митний тариф ХІV ст., в якому названо лисячі та овечі шкіри, «що раховано тисячами», віск «лічено кругами», сіль — «мішками і возами», мед — «діжками». З чорноморських країн та Візантії в Галичину і Волинь привозили шовк та інші коштовні тканини, книги, зброю, прикраси, вино, південні фрукти, спеції. З країн Західної Європи імпортували металеві вироби, прикраси, сукно, рибу, скло, мармур, золото й срібло. Жвава торгівля велася з Києвом.

Розвиток торгівлі позитивно вплинув на прокладання нових сухопутних шляхів. Торгівля відігравала важливу роль не тільки у піднесенні економіки краю, вона сприяла розвитку освіти та культури в цілому. Центрами культурного життя були княжі двори та церкви. Цілком зрозуміло, що провідна роль у соціально-політичному, економічному і культурному житті належала стольним містам Володимиру, Галичу й Холму.

Піднесення м. Володимира припадає на роки правління князя Володимира Васильковича (1269—1289), котрий був великим любителем письменства і талановитим будівничим, особливу увагу приділяв розвитку освіти і культури. Це його згадував літописець як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Князь створив власну бібліотеку та величезну майстерню для виготовлення і оздоблення книг, де отримували життя чудові художні витвори. Шкіряна оправа найдорожчих із них прикрашалася золототканим полотном, металевими накладками із зображеннями, широко застосовувалася техніка перебірчастої емалі. Деякі книги прикрашалися мініатюрами. Все це створювалося місцевими ремісниками. Перекладанням та переписуванням книг займалися писарі владичих кафедр, митрополичої канцелярії та причетники церков.

Свідки та учасники творення книг повідомляють, що цей процес був дуже складним і тривалим, за день фахівець переписував усього 2—4 аркуша. Першу, заголовну літеру в тексті — «ініціал» писали крупно й красиво, всіляко прикрашали, розмальовували червоною фарбою. Звідси бере свій початок відома фраза: «Писати з червоного рядка». Завершували майстри текст «кінцівкою» — невеликим малюнком. Часто це були птахи, схожі на павичів. Найскладнішим видом ілюстрування книги були мініатюри. Їх писали художники на вільних аркушах пензлем і фарбами. Саме так у 1397 р. на замовлення єписко-

160