Kultura_posibnik (1)

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

Отже, демократизм Запорізької Січі на цілі століття випередив Європу, де Велика французька революція проголосила демократичні свободи лише у 1789 р., а підтримувався він звичаєвим правом, перед яким усі були рівні, і яке розглядало волю і рівність священним правом кожного. Ця традиція сягала коріннями ще часів Київської Русі. Демократична система обрання органів влади і багато в чому схожий на чернечий спосіб життя дали підстави К. Марксу назвати Січ Християнською козацькою республікою.

Вже на початок другої половини XVI ст. запорізьке козацтво мало численне військо зі стрункою організацією, яке очолював гетьман. Основною військовою одиницею був полк1 (по 500 мушкетів), що поділявся на сотні, а останні — на десятки. Згодом його чисельність змінювалася і в 30-х роках ХVІІ ст. вона вже складала 1000 козаків. Назва полків походила від назви міст, у котрих знаходилася козацька старшина. У війську переважала піхота, кінноти було мало. На озброєнні козаків, окрім рушниці, пістоля, шаблі, списа, лука і стріли були й гармати. Січ мала і морський флот, до складу якого входили великі човни — чайки або байдаки. Військо відзначалося суворою дисципліною. Влада гетьмана і старшини під час бойових дій була необмеженою. Найтяжчим злочином вважалася зрада. На Запоріжжі діяла школа лицарського та військового мистецтва, де постійно навчалися юнаки з усієї України і навіть з інших держав. Літописці і посли держав, з якими Січ підтримувала дипломатичні стосунки, визнавали Військо Запорізьке за краще в Європі.

Крім Запоріжжя, величезна кількість козаків мешкала у порубіжних містах і слободах. Як і січовики, вони ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Чисельність цієї складової козацтва швидко зростала, наприклад, у 30-х роках ХVII ст. половина

1Полк — назва військового підрозділу, що виникла у Київській Русі і Галицько-Волинському князівстві у другій половині ІХ — середині ХІV ст. Цей термін використовувався для позначення різних понять, частіш за все — як синонім слова «військо». Під полком розуміли також «народне ополчення» (на відміну від княжої дружини), окремий військовий загін чи військовий похід або битву. Після переходу більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського, полки стали формуватися за територіальним принципом з місцевого українського населення, які використовувались для боротьби з набігами татар, а також для ведення військових дій проти Польщі і Тевтонського ордену. У другій половині ХVІ ст., після утворення українського реєстрового козацького війська, полк став його основною структурною одиницею. Під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, сформовані подібно реєстровим, козацькі полки стали військовими і адміністративно-територіальними одиницями української держави — Гетьманщини. Полкова влада розповсюджувалася не тільки на козацтво, а й на все населення полку.

211

Історія української культури

населення Білої Церкви покозачилася. У Каневі, Корсуні, Чигирині, Переяславі козаків нараховувалося майже дев’яносто відсотків. Така ж ситуація мала місце в інших прикордонних містах. Зрозумівши наростаюче значення козацтва у житті суспільства, польська влада стала виношувати плани підпорядкування його вирішенню своїх завдань. Першим це зробив у 1572 р. король Сигізмунд Август, за вказівкою якого було створено козацький загін з 300 осіб для охорони королівських міст у прикордонній смузі України. Їх прізвища вносилися в спеціальні списки — реєстри, звідси й пішла назва — реєстрове козацтво. Згодом їх чисельність значно збільшилась. Як правило, це були вихідці з місцевих мешканців, котрі остаточно сформувалися у дусі козацтва й отримували значну власність та інші привілеї за службу королівській владі. Так почало складатися відносно заможне реєстрове козацтво, яке у матеріальному плані істотно відрізнялося від нереєстрових козаків. З цього часу стосунки між ними складалися по-різному, досягаючи іноді високої напруженості.

Проте слід зазначити, що реєстрові козаки, ставши на службу польському королю, не ополячувалися, не цуралися віри і мови батьків, а, навпаки, свято дотримувалися січових традицій, навіть синів своїх посилали на Запорізьку Січ для військового гарту. Вони не раз, об’єднавшись з селянами та нереєстровими козаками, спільно виступали проти польської шляхти. Завдяки цьому великого розмаху набули козацько-селянські повстання 1591—1593рр. під керівництвом

Кшиштофа Косинського1 та в 1594—1596 рр. на чолі з Северином Наливайком2. Ці масові заворушення селян і козаків проти соціаль-

1К. Косинський (невід. — 1593) — гетьман запорізьких козаків, ватажок першого великого народного повстання (1591—1593) проти польського панування в Україні. Він був родом з Підляшшя (Польща), походив з небагатої шляхетної сім’ї. У 1590 р. від імені польського короля організовував козаків для оборони Поділля від татарських нападів. Однак козаки залишилися без обіцяної урядом винагороди, що й стало приводом до повстання. Його причина була більш глибокою — прагнення польської шляхти до збагачення, соціальний та національний гніт українського народу. У 1591—1592 рр. повстанці зайняли майже всю Київщину та частину Поділля. Далі Косинський рушив на Черкаси і обложив у замку старосту Вишневецького, який запропонував переговори. Косинський прибув до Черкас, де його по-зрадницькому вбили (за іншими даними він загинув у бою). Очолюване ним повстання дало поштовх селянській війні під проводом С. Наливайка.

2С. Наливайко (бл. 1560 —1597) — керівник великого селянсько-козацького повстання (1594— 1596 ) в Україні і Білорусі. Був родом з Галичини, змолоду козакував на Запоріжжі, не раз брав участь у походах на турків і татар. У 1594 р. організував на Поділлі козацький загін для боротьби із свавіллям магнатсько-шляхетських військ та захисту від набігів татарських і турецьких загарбників. 1596 р., об’єднавши свої сили із загонами гетьмана Г. Лободи, розпочав велике повстання проти Речі Посполитої. Будучи козацьким гетьманом лише протягом одного 1596 р.,

212

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

ного і національно-релігійного гніту з боку польської шляхти хоч і зазнали поразки, однак мали велике значення. В них українці набирались досвіду боротьби, гартували свою волю і національну свідомість, готуючись до більш рішучих битв зі своїми ворогами.

Отже, на початку XVII ст. в Україні існувало три гілки козацтва: заможні реєстрові козаки, які були на службі у польського уряду, запорожці, котрі жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козаків, які мешкали у прикордонних містах і слободах, вели козацький спосіб життя, але не мали офіційно визнаного козацького статусу.

У народній пам’яті збереглося багато яскравих постатей козацьких ватажків. Найвидатнішою серед них до Б. Хмельницького, мабуть, була постать гетьмана Петра Конашевича — Сагайдачного (бл. 1570—1622), історія життя, політичної і культурної діяльності якого все ще недостатньо вивчена. Однак дослідники української культури єдині в тому, що він був одним з найталановитіших українських полководців, дипломатів, державних діячів та благодійником у розвитку освіти, науки і мистецтва.

Під керівництвом П. Сагайдачного були взяті міста Варна, Очаків, Перекоп, Кафа (Феодосія), Трапезунд та ін. Він здійснив військову реформу, результатом якої стало перетворення ватаг козаків на регулярне військо, і запровадив у ньому сувору дисципліну. Саме за його гетьманства було заборонено пити горілку під час морських походів і баталій на суші. Своєю твердою рукою гетьман навів порядок у війську і підтримував його жорсткими засобами, «щедро проливаючи кров непокірних йому», якщо вони цього «заслужили». П. Сагайдачний виявив себе не лише здібним організатором і вольовим командиром, але й творчим воєначальником. Він приділяв належну увагу вдосконаленню козацького флоту і морських навичок козаків, розробив і постійно вдосконалював тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток військового мистецтва. Тому турки не мали жодного місця на Чорному морі, яким козаки не могли

бзаволодіти. Все це — заслуга П. Сагайдачного.

С.Наливайко за цей короткий проміжок часу встиг зарекомендувати себе не тільки як умілий практик поширення козацького устрою по всій Україні, а й як визнаний теоретик автономного розвитку Війська Запорізького. Він був одним з перших козацьких гетьманів, яких запрошували до себе монархи Центральної і Східної Європи. Після поразки повстанців в урочищі Солонці, поблизу Лубен, та чвар між ними його видали полякам. 11 квітня 1597 р. після тривалих і жорстоких знущань С. Наливайка було прилюдно страчено у Варшаві через четвертування.

213

Історія української культури

Гетьман П. Сагайдачний мав високий авторитет у Європі, з його думкою рахувалися керівники сусідніх держав. Свідомо спрямовуючи енергію козацтва, у першу чергу, на боротьбу з Туреччиною і Кримським ханством, він зарекомендував себе далекоглядним політиком у переговорах з Польщею. Будучи впевненим у тому, що козацьке військо на той час поступалося силою Речі Посполитій і воювати на два фронти ще не могло, П. Сагайдачний не йшов на відкриту політичну конфронтацію з нею. Гетьман використовував свій дипломатичний хист для проведення гнучкої політики відстоювання інтересів українського народу, збираючи козацькі сили для майбутніх баталій. Так, після початку Хотинської війни 1620—1621 рр. та прохань короля Сигізмунда ІІІ і уряду Речі Посполитої про допомогу у війні з турками, П. Сагайдачний поїхав до Варшави, де передав королю петицію про надання прав і привілеїв православному населенню України та козацькому війську. І певною мірою добився свого. З 1620 р. в Україні відновилася діяльність православної церкви. Завдяки активній підтримці П. Сагайдачного у цьому ж році єрусалимський патріарх Феофан висвятив Й. Борецького на митрополита Київського (згодом єпископом став і М. Смотрицький). Крім того, за сприяння гетьмана у Києві було створено культурно-освітній осередок, до складу якого ввійшли Й. Борецький, М. Смотрицький, Є. Плетенецький, К. Сакович та ін. Цей осередок згодом перетворився на центр розробки ідей національно-культурного відродження в Україні.

У 1621 р. П. Сагайдачний очолив 40-тисячну армію, яка приєднавшись до польського війська, відіграла вирішальну роль у розгромі турків біля Хотину.

Отже, проводячи гнучку політику у відносинах з Польщею, П. Сагайдачний як міг обороняв самостійність Запорізького війська. І лише трагічна смерть не дозволила збутися гетьманським планам — досягти автономії України.

Запорізьке військо допомагало Польщі здобувати перемоги у війнах з татарами і турками, доки польська влада рахувалася з козацькими вольностями. Однак після втрати свого визнаного лідера (П. Сагайдачного) для козаків знову настали складні часи відстоювання своїх свобод (що в основному спирались на норми звичаєвого1 права). І не лише своїх, бо утисків зазнавало майже все населення

1Звичаєве право — традиції, порядки і норми, що виникли на основі звичаїв. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію

214

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

України. Ситуація настільки загострилася, що достатньо було іскри, аби відразу спалахнуло повстання. І це відбулося. Повстання очолив чигиринський сотник Зиновій-Богдан Хмельницький (1595— 1657), під керівництвом якого проходила Велика Визвольна війна (1648—1654) українського народу проти Польщі. В результаті війни виникла українська держава, що отримала в історичній літературі назву «Гетьманщина», і яка проіснувала до другої половини XVIII ст. Офіційно держава називалася Військом Запорізьким. Царський уряд уникав вживання терміну «Гетьманщина» і в документах називав її Малоросією. Столицями Гетьманщини у різні часи були міста Чигирин, Гадяч, Батурин і Глухів.

На початковому етапі свого існування Гетьманщина номінально була автономією Речі Посполитої, а її територія обмежувалася Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами. Однак фактично козацька держава стала незалежною, а влада її глави — гетьмана розповсюджувалася на значно більшу територію (частину Волині і білоруських земель). Державний устрій Гетьманщини характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, обранням гетьмана, генеральної, полкової і сотенної старшини , єдиною податковою, судовою, фінансовою і військовою системами, підтриманням дипломатичних стосунків з іншими державами.

Після Переяславської ради і підписання Березневих статей 1654 р. між Україною і Росією, московський уряд розпочав системне обмеження прав і привілеїв Гетьманщини, звівши їх до стану автономії, повноваження якої постійно звужувались (заборона у 1669 р. відносин з іншими державами, збирання податків у 1666—1668 рр. здійснювалося лише російськими чиновниками, всі гроші відправлялися тільки в Москву, з кінця XVII ст. призначення гетьмана відбувалося фактично царем і т. ін.).

У 1663 р. козацька держава розділилася на Лівобережну (під контролем Росії) і Правобережну (під контролем Речі Посполитої). Цей поділ було закріплено умовами Андрусівського перемир’я 1667р. В адміністративно — територіальному відношенні Гетьманщина ді-

козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування і укладення окремих договорів, покарання за певні види злочинів. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалась польським урядом. Незважаючи на суворість, а інколи нещадність норм звичаєвого козацького права, в ньому містилась «чесність велика». Тому , діючи «на основі старожитніх і найстаріших звичаїв», козацтво всіляко відстоювало своє звичаєве право, побоюючись, що писане право буде обмежувати їх вольності.

215

Історія української культури

лилася на полки і сотні. На Правобережжі козацький полково-со- тенний уклад проіснував до 1714 р. (з перервами). На Лівобережжі він зберігся до 1782 р. Кількість полків і сотень часто змінювалася — створювалися одні полки, ліквідовувалися інші. Найбільш тривалим виявився поділ на 10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Переяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Кожен з них складався з 7—20 сотень.

Міста Гетьманщини користувалися правом самоуправління. Ними керували магістрати і ратуші. Соціальна структура держави включала козацтво, шляхту, духовенство, городян і селян. Провідну роль у державному житті відігравали козацька старшина й українська шляхта, з яких формувалась старшинська рада, котра була дорадчим органом при гетьмані. Їм же належала вирішальна роль і під час проведення генеральних військових рад.

Продовжуючи політику, спрямовану на ліквідацію Гетьманщини, царський уряд створив першу Малоросійську колегію, яка у 1722— 1727 рр. контролювала дії гетьмана та уряду Гетьманщини. У 1734 р. посада гетьмана була скасована, в 1750 — відновлена, потім указом Катерини ІІ від 10 (21) листопада 1764 р. була остаточно ліквідована. Гетьманщиною стала керувати друга Малоросійська колегія, яку очолив П. Румянцев. У 1775 р. була зруйнована Запорізька Січ. З утворенням у 1782 р. Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв полково-сотенний устрій України було скасовано, а разом з ним перестала існувати і Гетьманщина.

Однак історію не скасуєш, її указом не відміниш. Це стосується і здобутків козацтва, які жодним чином приховати не можна. Протягом півтора століть воно відігравало роль і захисника українського народу, і рушія розбудови своєї держави. Саме з козацьких лав вийшла нова провідна верства українського суспільства — національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе не тільки тягар творення власної державності, але й комплекс проблем розвитку духовності свого народу: реформування освіти, організацію наукових пошуків, у тому числі в галузі природознавства, зведення та реконструкцію храмів і світських споруд, опікування літературою і мистецтвом тощо.

За таких умов поступово мужнів інтелект нації, з’явилася когорта видатних діячів ренесансного масштабу, хоча належали вони вже іншій, новій культурній добі — епосі бароко (від. іт. вarocco — буквально дивний, химерний. Це художній стиль кінця XVI — середини

216

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

XVIII ст., що суттєво відрізнявся і від стилю Відродження ХV—ХVІ ст.,

івід стилю класицизму XVIII ст. своєю декоративною пишністю, піднесеністю і песимізмом, динамічними складними формами і мальовничістю). В Україну бароко прийшло із Західної Європи і виявило себе не тільки в мистецтві, як його стиль, а значно ширше — стало духовним наповненням козацько-гетьманської доби, її світосприйняттям і світорозумінням. Українське бароко, з його контрастністю

ісуперечливістю світогляду, виявилося співзвучним історичному часові, що переживало козацтво, тому так повно відобразило і його психологію, і естетику, і філософію. Це дало підставу називати націо-

нальний варіант бароко козацьким. Існує ціла низка й інших вагомих аргументів на користь цієї назви. По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало у ролі основного замовника художніх творів. По-третє, воно само було творцем художніх цінностей, у першу чергу, дум, поем, пісень, танців, портретів, ікон, соборів1.

Стає цілком зрозуміло, що й істориками цієї епохи часто були її творці — козаки. Звичайно, більшість літописів писалися, як і раніше, в монастирях. Один з них називається «Густинським літописом» (написаний у 1623—1627 рр. в Густинському монастирі на Чернігівщині). Дослідники вважають, що натхненником цього твору був Захарій Копистенський, який згодом став архімандритом Києво-Печерської лаври й активним членом літературно-наукового гуртка Лаврської друкарні. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р.

Проте особливе значення для вивчення історії України та її культури часів козаччини й Гетьманщини мають козацькі літописи — невичерпне джерело пізнання подій, традицій, матеріальних і духовних здобутків українського народу тієї героїчної доби. Таких творів збереглося небагато. Найбільш відомими з них є літописи Самовидця, Григорія Граб’янки і Самійла Величка.

Зазначені літописи, як вид оповідної літератури, є суттєвим зрушенням в розвитку української історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання (хронологічного переліку подій) до власне історичної науки (осмислення фактів та їх інтерпретації). В центрі уваги літописців перебували бурхливі події Визвольної війни

1Див.: Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб./ М. М. Закович, І. А. Зязюн,

О.М. Семашко та ін.; За ред. М. М. Заковича. — 2-ге вид., стер. — К.: Знання, 2006. — С. 418 (Вища освіта ХХІ століття).

217

Історія української культури

та Руїни. З метою осмислення цих подій автори використовували мемуарні, дипломатичні і військові документи, а також спогади інших учасників визвольної боротьби. Тому їх праці можна називати літописами лише умовно.

Найбільш важливі події відтворено у козацьких літописах з позиції справжнього патріота, наскрізною ідеєю цих праць є вимога автономії України, рушійною силою всіх суспільних перетворень визнавалося козацтво, а українці називались окремим «козацько-руським» народом. Автори творів були виразниками старшинських станових інтересів, негативно ставилися до виступів «черні».

Широко знаним в історичній науці є «Літопис Самовидця» (автор невідомий, а літопис так свого часу назвав письменник П. Куліш, бо, на його думку, автор сам був очевидцем тих подій. Звідси і походить назва прізвиська автора твору — «Самовидець»). Літопис складається із вступу і двох частин. У вступі описується становище в Україні перед Національно-визвольною війною 1648—1654 рр. У першій частині твору розповідається про хід війни та проблеми періоду Руїни аж до 1676 р., а в другій — висвітлюються події кінця 70—90-х рр. ХVІІ ст., опис яких доведено до 1702 р. У літописі згадуються майже всі видатні козацькі вожаки, починаючи від Богдана Хмельницького і закінчуючи Іваном Мазепою, а також полковники, генеральні писарі, судді, сотники, відомі польські шляхтичі, російські вельможі і т. д. За цим твором можна вивчати тодішню географію України — у ньому сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися головні події тих часів, які описані живо і достеменно. Для забезпечення об’єктивності викладення матеріалу автор поряд з документами широко використовував фольклорні джерела та власні спогади. Будучи активним учасником Національно-визвольної війни, Самовидець так, наприклад, описує хвилю духовного підйому, що охопила українське населення в ті часи: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком селі такого чоловіка, жеби не міг албо сам, албо син до війська йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніє килко их было, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймыта…, навет где в городах были й права майдебурскіе — и присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, и бороди голили, до того войска ишли».

Емоційно, але вже з болем, розповідає автор про спалені татарськими загарбниками українські села, про кривди, нанесені людям польськими жовнірами і російськими воєводами. Він піддає гнів-

218

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

ному осудові міжусобиці козацьких ватажків, спроби укладення ними воєнних союзів з кримськими ханами, що приводили до жахливого розорення українських земель. Все це свідчить про те, що Самовидець був людиною незалежною в своїх поглядах, добре обізнаною з проблемами України, знаходився в гущі тогочасних подій. Тому цей твір і сьогодні залишається важливим джерелом вивчення українцями історії рідного краю. Він має не тільки історіографічне, але й велике літературне значення. Написаний «по гарячих слідах», літопис вирізняється емоційністю, скупою на сентименти, але яскравою образністю, безпосередністю сприйняття тих подій та чіткістю їх інтерпретації. Більшість дослідників дотримуються думки, що автором цього літопису міг бути генеральний підскарбій1 Січі Роман Ракушка — Романовський. На жаль, оригінал твору не зберігся. До наших часів дійшли копії літопису, датовані ХVІІІ ст. Твір уперше був опублікований у 1846 р.

Велику цінність для пізнання історії козаччини і Гетьманщини має також «Літопис Граб’янки». Його автором був гадяцький сотник Григорій Граб’янка — випускник Києво-Могилянської академії, людина досконало освічена, обізнана і всебічно обдарована.

Свій твір він побудував у формі окремих тематичних «Сказаній», в яких розповідає про всі вирішальні битви Національно-визвольної війни. Автор сам брав участь у Азовських походах козаків. У 1723 р. в складі посольства гетьмана Павла Полуботка він їздив до Петербурга з клопотанням про скасування Малоросійської колегії та відновлення гетьманства, за що разом з іншими членами посольства був ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Після смерті Петра І Г. Граб’янку відпустили на батьківщину. В 1738 р. Г. Граб’янка загинув під час походу на татар.

Автора літопису цікавили не тільки події, що стали предметом висвітлення в його творі, але й причини та мотиви, якими керувалися козацькі ватажки у тій чи іншій ситуації. Він детально аналізує, наприклад, роздуми Богдана Хмельницького, відтворює його переживання й надії, реконструює всі аргументи, що переконали гетьмана піти на переговори з Москвою і прийняти рішення Переяславської ради. Літописець у деталях змальовує події, що відбувалися в Україні після смерті Хмельницького, передає настрої того часу. З великим болем він описує і саму смерть гетьмана.

1 Підскарбій — скарбник, скарбничий.

219

Історія української культури

Були у Г. Граб’янки й інші улюбленці — це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник Семен Палій, який уособлював козацький демократизм і мав гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Це був справжній народний улюбленець, безстрашний воїн і щирий патріот. У 1702 —1704 рр. він очолив боротьбу народних мас Правобережної України проти шляхетської Польщі, а в 1709 р. брав участь у Полтавській битві в чині білоцерківського полковника. Т. Шевченко теж симпатизував С. Палію і оспівав його подвиги у творах «Чернець» та «Швачка».

Деякі фахівці констатують, що «Літопис Граб’янки» в літературному плані дещо слабший від «Літопису Самовидця», оскільки його автор намагався писати «високим, пишномовним стилем», використовуючи численні церковнослов’янські терміни. Можливо, це й так. Але то була епоха бароко. Проте в історіографічному плані «Літопис Граб’янки» був твором високої наукової вартості.

Одночасно з Григорієм Граб’янкою написав свій твір і Самійло Величко — активний учасник багатьох походів козацького війська, який певний час працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді Василя Кочубея. Існують припущення, що до початку своєї служби С. Величко навчався у Києво-Могилянській академії, а після страти Кочубея1, як наближена до нього особа, провів декілька років у в’язниці. Після Полтавської битви жив і творив у маєтках родини В. Кочубея в селах Диканька та Жуки під Полтавою.

Роздуми над історією рідного краю вивели С. Величка на задум створити літопис, у якому він планував розповісти про всі найважливіші події в Україні, що мали місце протягом семи десятиліть найбільш активного плину визвольної боротьби. Поставлена мета була реалізована. Так з’явився твір, що увійшов в історію як «Літопис Величка». Однак ця фундаментальна праця — обсягом у чотири томи, на жаль, не була завершена, можливо, через хворобу очей літописця, що призвела до цілковитої втрати ним зору. Але й недописаний твір вражає своїм задумом та глибиною подачі історичного матеріалу. Тому іноді С. Величка називають найвизначнішим українським істориком першої половини ХVІІІ ст.

Праця побачила світ лише у 1848 р. Твір в основному охоплює події, що мали місце з 1648 по 1700 рр. Для написання літопису автор

1В. Кочубей (1640—1708) — генеральний писар (з 1687) та генеральний суддя (з 1699) Лівобережної України. Повідомив Петра І про перехід І. Мазепи на бік Карла ХІІ, за що був страчений.

220