Іменний покажчик.

Олексій Петрович (1693-1740 рр.) – царевич, старший син Петра І від першої дружини О.Ф.Лопухіної. До 8 років виховувався у матері , у несприятливій Петру І середі. Петро І, загрожуючи позбавленням спадщини та ув’язненням у монастирі, вимагав щоб Олексій Петрович, порвав з оточуючим його реакційним духовенством і проведених Петром І реформ. У кінці 1716 р. боячись покарання, Олексій Петрович втік у Вену. Загрозами і обіцянками Петро І добився повернення сина і змусив його відректися від прав на престол і видати спільників. У 1718 році верховний суд приговорив Олексія Петровича до смертної кари.

Анна Іванівна (1693-1740 рр.) – російська імператриця з 1730 р. Племінниця Петра І. На престол була запрошена на умовах обмеження самодержавства на користь феодальної аристократії. Дворянство отримало значні пільги (виключне право володіння населеними імениями, обмеження строку громадянської і воєнної служби 25 роками, відміна закону про єдиноспадщині та ін.). Недалекого розуму, ледача та малоосвічена. Вона мало уваги приділяла державним ділам, віддаючись бенкетам і розвагам.

Олександр І (1777-1825 рр.) – російський імператор з 1801 р. Вступив до престолу після вбивства Павла І в результаті двірцевого перевороту. Олександр І відрізнявсь лукавістю, нерішучістю, підозрою і болючою самозакоханістю; разом із цим володів безсумнівним розумом та хорошою освітою, він був неабияким дипломатом. Царювання Олександра І пройшло під законом помірно ліберальних реформ, більша частина котрих була само державності в умовах розкладання кріпосництва та запобігання революційного вибуху. Ця ж мета переслідувала по суті і розроблений по пропозиції Олександра І проект державних реформ М.М.Сперанського, який став з 1808 р. найближчим помічником Олександра І. Однак основні положення проекту ніколи не були реалізовані.

Олександр ІІ (1818-1881 рр.) – російський імператор з 1855 р. по політичним переконанням Олександра ІІ був консерватором. Однак об’єктивні умови змусили його провести у 60-70-х р. ХІХ ст. ряд буржуазних реформ: відміна кріпосного права, земська, судова, міська та інші реформи. Для боротьби з революційним рухом Олександр ІІ заснував у 1880 р. Верховну розпорядчу комісію, програма якої, крім репресивним мір передбалача проведення ряд реформ. Вбитий 1 березня 1881 р.

Олександр ІІІ (1845-1894 рр.) – російський імператор з 1881 р. Обмежений, грубий і неосвічений. Олександр ІІІ був людиною занадто реакційною та шовіністських поглядів. У внутрішній політиці він висловлював інтереси найбільш консервативних кругів дворянства. 29 квітня 1881 р. Олександр ІІІ виступив з маніфестом про затвердження самодержавства, котрий означав перехід до реакційного курсу у внутрішній політиці. Однак у першій половині 80-х рр. під впливом економічного розвитку і сформованих політичних обставин уряд Олександра ІІІ змушений був провести ряд реформ (відміна подушного податку, введення обов’язкового викупу, зниження викупним платежів). У кінці 80-х-початку 90-х рр. були проведені так звані контрреформи (введення інституту земських керівників, перегляд земського та міського положення та ін.).

Катерина ІІ Олексіївна (1729-1796 рр.) – російська імператриця з 1762 р. мала недосягні здібності, волею й працьовитість, вивчила російську мову (по національності німка), багато читала, здобула обширні пізнання. Політика Катерини ІІ за своєю класовою спрямованістю була дворянською. У 60-ті роки Катерина ІІ скривала дворянську сутність своєї політики ліберальними виразами (що характерно для просвітленого абсолютизму). У 1767 р. вона скликала Комісію про Уложення і склала для неї «Наказ», широко запозичуючи ідею передових західних мислителів.

Єлизавета Петрівна (1709-1761 рр.) – руська імператриця з 1741 р. , дочка Петра І та Катерини І. Вступила на престол у слідстві двірцевого перевороту. У 1744 р. вийшла заміж за молодого співака А.Розумовського. На початку 1750-х рр. фактичним керівником внутрішньої політики держави був П.Шувалов. В роки її правління були проведені ряд економічних та фінансових реформ, заснований Московський університет (1755 р.). Академія мистецтв (1757 р.).

Микола І (1796-1855 рр.) – імператор всеросійський (1825-1855 рр.). За своїм характером він був жорстоким, деспотичним, поняття права залишалося для нього недосяжним. Істиною в останній інстанції були його власні уявлення. Прагнучи укріпити існуючу політичну систему і без довіри чиновницькому апарату, Микола І значно розширив функції Власної його імператорської канцелярії, контролювавши вищі державні органи. В роки правління Миколи І був складений «Звід законів російської імперії» - кодекс всіх існуючих до 1835 р. законодавчих актів. Поразка у Криміській війні призвело до смерті самого імператора.

Микола ІІ (1868-1918 рр.) – останній російський імператор (1894-1917 рр.). У Миколи ІІ були недостатні для державного діяча розумові здібності, він відрізнявся безвіллям, які вважалися з впертістю в рішенні питань пов’язані з його особистим престижем. Царювання Миколи ІІ проходило в обстановці майже безперервно зростаючим революційного руху, на боротьбу з котрим направлена армія, поліція, суди, роздування націоналізму і шовінізму. Він увійшов в історію «Микола Кровавий». Змушений у період першої руської революції (1905-1907 рр.), видав маніфест 17 жовтня 1905 р. з обіцянкою законодавчої Думи і буржуазно-демократичних свобод. Микола ІІ у слідстві розглядав цей акт як результат своєї слабкості. Повалений Лютневою буржуазно-демократичною революцією 1917 р. Ухвалою Президії уральської обласної ради Микола ІІ і члени його родини були розстріляні.

Павло І (1704-1801 рр.) – російський імператор (1796-1801 рр.). На початку царювання Павло І зрадив багатьом Катеринським порядкам, однак по суті внутрішня політика продовжувала курс Катерини ІІ. В умовах, які загострювалися, кризи феодальної системи він відстоював інтереси поміщиків-кріпосників. У боротьбі проти християнських виступів використовував каральні експедиції і деякі законодавчі акти, нібито які обмежували експлуатацію християнства, такі, як указ 1797 р. про триденну панщину. Провів реформи в армії по Прусському зразку, які визивали обурення у багатьох офіцерів та генералів. Дрібна прискіпливість Павла І, неврівноваженість його характеру визивали обурення серед придворних. У результаті зговору був вбитий у 1801 р.

Петро І Великий (1672-1725 рр.) – руський цар (з 1682), російський імператор (з 1721 р.), державний діяч, полководець та дипломат. За часи його царювання проявив глибоке розуміння державних задач, складених перед Росією, провів крупні реформи, направлені на здолання відсталості Росії від передових країн заходу і використання її великих природних ресурсів при збереженні та укріпленні феодально-кріпосницького строю. Перетворення Петра І торкнулися усіх сфер суспільного життя, у тому числі державного апарату, адміністративного строю і армії. У своїй державній і воєнній діяльності він опираючись на талановитих та відданих йому сподвижників.

Сперанський Михайло Михайлович (1772-1839 рр.) – російський державний діяч, граф (1839 р.). Син священика, з 1797 р. на державній службі. У 1803-1807 рр. – директор департаменту міністерства внутрішніх справ. З 1807 р. – секретар імператору Олександра І підготовив план державних перетворень. Під його керівництвом були складені Повне Зібрання законів Російської імперії у 45 томах (1830 р.) та ін. У 1835-1837 рр. викладав юридичні науки спадкоємцеві престолу (майбутньому імператорові Олександру ІІ), з 1838 р. – голова департаменту законів Державної ради.

Столипін Петро Аркадійович (1862-1911 рр.) – руський державний діяч. Закінчив Петербургський університет, з 1884 р. служив у міністерстві внутрішніх справ. З 1906 – міністр внутрішніх справ, залишаючись котрим став головою Ради Міністрів. Керував придушенням революцій 1905-1907 рр.; заохочував діяльність воєнно-польових судів і застосування смертної кари (по імені Столипіна, мотузка для вішання у народі мала назву «Столипінською краваткою»). Керований ним уряд розігнав Другу державну Думу і здійснило Третє червневий державний переворот. Запропонував аграрну реформу з метою створення соціальної опори царизму на селі у обличчі куркульства. Був смертельно поранений Есером Д.Г.Багровим.

Ягужинський Павло Іванович (1683-1736 рр.) – руський державний діяч і дипломат, сподвижник Петра І, граф (з 1731 р.). З 1701 р. служив в гвардії при Петрі І, виконував дипломатичні доручення. У 1722-1726 рр. та 1730-1731 рр. – генеральний прокурор сенату, боровся з казнокрадством та іншими посадовими злочинами. У 1731-1734 рр. посол у Берліні, з 1735 р. очолив кабінет міністрів.