12. Значення неперервності освіти у професійній діяльності.

НЕПЕРЕРВНА ОСВIТА - це процес, що складається з базової i подальшої освiти, передбачає на другому етапi послiдовне чергування навчальної дiяльностi в системi спецiально створених освiтнiх закладiв з професiйною дiяльнiстю.

Таким чином, процес формування особистостi у системi неперервної освiти складається з 2 основних етапiв:

1 БАЗОВА ОСВIТА - пiдготовче навчання та виховання, що хронологiчно передує дiяльностi iндивiда у професiйнiй сферi.

2 ПIСЛЯБАЗОВА (пiслядипломна) освiта - подальше навчання та виховання, поєднанi з практичною дiяльнiстю у сферi суспiльного виробництва.

Неперервна освiта - це не тiльки неперервне засвоєння знань та неперервний педагогiчний вплив, особливе значення для цього феномена має зв'язок навчальної дiяльностi з суспiльно-практичною.

Освiта дорослої людини в сучасних умовах є таким же необхiдним компонентом життєтворчостi, як i навчання для дитини. Проблемами освiти дорослих займається спецiальна галузь педагогiки - андрагогiка.

АНДРАГОГIКА (вiд грец. aner andros - "зрiлий муж" та ago - "веду") - галузь педагогiки, що вивчає питання освiти дорослих.

Звичайно, проблема освiти дорослих iснувала i певним чином вирiшувалася завжди, оскiльки люди, навчаючись один в одного, протягом усього життя так чи iнакше засвоювали досвiд людства. Та освiта дорослих як цiлеспрямований, систематичний, органiзований процес, що є важливим фактором розвитку як особистостi, так i суспiльства, з'явилася досить недавно - у 50-х роках нашого столiття.

Вiдомо, що людина здатна успiшно навчатися практично до глибокої старостi. Андрагогiка виходить з двох головних положень. Перше стверджує, що провiдна роль в освiтнiй дiяльностi належить дорослому, що навчається. Досвiд людини та система оцiнок, що склалися, є головними критерiями важливостi тих знань, якi вона засвоює. Згiдно з другим - навчання вiдбувається у процесi спiльної дiяльностi того, хто навчається, й викладача. Той, хто навчає, стає спiвавтором iндивiдуальних програм навчання, консультантом, експертом у галузi, що вивчається.

С.I. Змєєв видiляє 5 специфiчних характеристик дорослої людини, що:

- усвiдомлює себе самостiйною, самокерованою особистiстю;

- має запас життєвого (побутового), професiйного, соцiального досвiду, який є важливим стимулом навчання його i колег;

- в основi її готовностi до навчання лежить прагнення вирiшити за допомогою навчання свої життєво важливi проблеми, досягти конкретної мети;

- прагне до скорiшої реалiзацiї здобутих знань, умiнь, навичок i якостей;

- навчальна дiяльнiсть дорослого значною мiрою зумовлена часовими, просторовими, побутовими, професiйними, соцiальними факторами.

На сьогоднi створенi iнститути пiслядипломної освiти та iнститути перепiдготовки спецiалiстiв, а в рамках iснуючих навчальних закладiв - вiдповiднi факультети. У цих закладах поряд з традицiйними методами навчання широко використовуються аналiз практичних ситуацiй, розв'язання виробничих задач, дiловi iгри. Саме цi методи виступають як промiжнi ланки мiж теорiєю i практичною дiяльнiстю дорослої людини.

Зважаючи на наведенi вище специфiчнi характеристики дорослої людини, яка навчається, провiдним елементом пiслябазової освiти є самоосвiта як процес самостiйного засвоєння цiнного для iндивiда досвiду людства.

Сучасна дидактика вважає самоосвiту вищим етапом навчання. Досягнення цього етапу є пiдтвердженням цiнностi базової освiти [ 27, с. 169].

Людина здатна успiшно навчатися практично до глибокої старостi. Вимогою сучасностi є органiзацiя неперервної освiти як певним чином органiзованого процесу, що тiсно переплiтається з суспiльною практикою людини. Проблеми, пов'язанi з освiтою дорослих, вивчає андрагогiка.

13. Милосердя і благодійність як культурно-історичні традиції соціально-педагогічної діяльності. Зв’язок соціальної педагогіки з філософією древньої Греції і Риму.

Незважаючи на те, що слова “благодійність” і “милосердя”, на перший погляд, дуже близькі за своїм значенням, вони не є синонімами. Милосердя - це готовність допомогти кому-небудь з людинолюбства, жалю, чи, по визначенню В. Даля, «любов на ділі, готовність робити добро всякому».

Благодійність має на увазі надання приватними особами чи організаціями безоплатної і, як правило, регулярної допомоги нужденним людям. Виникнувши як прояв милосердного відношення до ближнього, благодійність стала сьогодні однієї з найважливіших складових громадського життя практично кожної сучасної держави, що має свою юридичну базу і різні організаційні форми.

Однак у кожній країні розвиток благодійності має свої історичні особливості.

Саме в державах Стародавньої Греції і перш за все в Аттиці (Афіни) були закладені основи державного регулювання благодійності й опіки. У перекладі з грецької філантропія означає любов до людей; у ІV ст. до н.е. з цим поняттям пов’язане будь-яке доброзичливе ставлення одного індивіда до іншого. У гомерівському епосі philоs зв’язаний з інститутом сім’ї і гостинності (11, 30).

У Греції до злидарів проявляли співчуття, давали милостиню, іноді одежу та взуття, запрошували до участі в бенкетах. Виразом гостинності було створення готелів для приїжджих, розміщення в яких здійснювалося безкоштовно, але про харчування треба було дбати самому.

Для фінансування всенародних свят та видовищ багаті люди відправляли літургії – своєрідні повинності, які полягали в покритті витрат. Розмір літургій наперед не визначався і залежав від того, наскільки багаті люди намагалися здобути прихильність і симпатію в народу чи перевершити один одного в багатствах і розкошах.

У давніх Афінах склалася своєрідна система соціальної допомоги, коли частину благочинних функцій брала на себе держава:

1. Покривання витрат на організацію всенародних свят: видача народу грошей на їх відвідування та пригощання.

2. Надання соціальних допомог. Сини воїнів, що загинули на війні, виховувались за державний рахунок. Іноді в неврожайні роки голодуючим надавалась допомога у вигляді роздач або дешевого продажу хліба.

3. Відрядження громадян у подорожі (з метою навчитись корисного у заморських країнах).

Інший приклад показувала Спарта, де в руках держави зосереджувалася вся справа виховання дітей. Мета виховання полягала у повному підкоренні індивіда державі; головне завдання - у підготовці мужнього, витривалого, фізично розвинутого, здорового і загартованого воїна – захисника земельної аристократії.