1.3. Співвідношення понять „соціалізація", „виховання", „розвиток" і „становлення"

У 30-х роках XX ст. закладено поведіиковий підхід у трактуванні соціалізації як иаучіння мислити й чинити відповідно до віку, статі й соціальної ситуації. Джерела сучасної концепції соціалізації знаходимо у працях А.Бандури, Г.Тарда, Т.Парсонса. Соціалізація у широкому розумінні це визначення походження й формування родової природи людини. Йдеться про історичний процес формування розвитку людства, філогенез. Соціалізація у вузькому смислі (лат. яосіаіік - суспільний) розглядається як процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності у певному суспільстві. Інтеріоризація соціального досвіду відбувається як під впливом ціле­спрямованих зусиль (виховання), так і в результаті безпосереднього впливу середовища, що таїть у собі елементи стихійності, неорганізованості. Отже, соціалізація є значно ширшим процесом, ніж виховання, який може бути як організованим, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним (Л.Орбан-Лембрик,1992, 2004).

Виховання, як і соціалізацію, теж можна розуміти по-різному, зокрема як „процес цілеспрямованого впливу па людину з боку суб'єкта виховного процесу з метою передачі, прищеплення ііому певної системи понять, норм тощо" (Г.Апдресва, 1999). Наголос тут робиться на цілеспрямованості, планомірності процесу впливу. У цьому випадку соціалізація дійсно відрізнятиметься за своїм значенням від процесу виховання. Такого ж розуміння співвідношення понять „соціалізація" і „виховання" притримуються А.Реап і Я.Коломийський (1999). Вони вказують, що виховання є цілком керованим і цілеспрямованим процесом соціалізації. Автори підкреслюють, що соціалізація не завжди має цілеспрямований характер, навіть в офіційних інститутах. Можливе одночасне існування соціалізації як цілеспрямованого, так і пере-гульованого процесу. Відбувається не тільки закріплення певних правил і норм, але й засвоєння реального досвіду взаємодії як міжтрупової, так і в середині соціальної групи.

Якщо процес виховання розуміти у розширеному значенні, коли суб'єктом виховного процесу є все суспільство або „життя", то відмінність між термінами зникає (Г.Апдреєва, 1999). А.Макаренко (1981) визначав поняття „виховання" саме у такому значенні, як соціальний процес. Виховує усе: люди, речі, явища, але, перш за все, люди. З них на першому місці - батьки і вчителі. Входячи в оточуючу дійсність, дитина вступає у безліч відносин, які розвиваються, переплітаються з іншими, складнішим стає фізичний і моральний ріст самої дитини. Весь цей „хаос" важко впорядкувати, тим не менш він створює у кожний момент зміни в особистості дитини. Спрямувати цей розвиток і керувати ним - завдання вихователя.

Т.Алексєєнко, 3.Зайцева, В.Постовий (1996) вбачають у процесі виховання ще один аспект соціалізації - соціальну адаптацію. Вони зазначають, що виховання підростаючої особистості - це не лише система цілеспрямованого і планомірного формування світогляду, переконань і почуттів, волі й характеру, потреб і здібностей, але й адаптація її в соціальному середовищі та відбиття його характерних ознак у світогляді, поведінці, повсякденній діяльності і відносинах особистості з оточуючим середовищем. Таким чином, виховання дітей визначається як інтегрований процес взаємодії і впливу всіх соціально-економічних, духовних і біогенетичних чинників, що є основними умовами розвитку особистості.

Існують спільні й відмінні ознаки між соціалізацією і розвитком — процесом, у результаті якого відбувається зміна (перехід до вищого стану) якостей особистості. Спільне полягає в їх зумовленості соціальними, зовнішніми чинниками (процес розвитку немислимий поза системою соціальних зв'язків, відносин (Г.Апдреєва, 1999), а відмінне -у тому, що розвитку властива наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього і зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного й отримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змій (Л.Орбан-Лембрик, 2004). Поняття „соціалізація" та „розвиток" не протиставляються і не ототожнюються, а взаємодоповнюються. Саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різних взаємодій з оточенням.

У сучасній філософській, історичній, соціологічній, соціальио-психологічпій, педагогічній галузях наукового знання широко використовується поняття „становлення". Становлення особистості у соціально-психологічній довідковій літературі розуміється як процес діалектичної взаємодії людського індивіда, наділеного певними задатками і здібностями, із соціальним оточенням, з урахуванням його саморозвитку, саморуху; як індивідуальна трансформація соціального досвіду, культури людства. Люди по-різному засвоюють цей досвід. Визначальну роль у цьому процесі відіграють умови життя, система сімейної взаємодії, особисті якості та багато інших суб'єктивних й об'єктивних чинників. З іншого боку, своєрідність, індивідуальність, яких набуває цей досвід у кожної особистості, стають одним із джерел зміни звичних схем поведінки, відносин, що склалися, й власного життєвого світу. За умов такого трактування дефініції „становлення" зникає будь-яка її відмінність з поняттям „соціалізація". Водночас, як зауважує Л.Орбан-Лембрик (2004), у рамках загального трактування процесу соціалізації становлення виступає як більш частковий момент, зокрема як процес перетворення людського індивіда в особистість.