Додаток 2. Студентські казки

«Казка про Кохання»

На околиці міста, в чарівному замку, жила чарівна дівчинка. Мала дівчинка люблячих маму і тата. Дівчинка підростала і не згледілися батьки, коли вона подорослішала..

Дівчинка ще з дитинства мріяла зустріти справжнє кохання. Одної темної, зоряної ночі Еллі, як завжди, прийшла у свою кімнату та лягла у своє зручне ліжко і полинула у сон… І сниться їй, що прогулюється вона на березі моря. Згодом побачила хлопчика, і він їй так сподобався, що вона відразу закохалася в нього, і в його блакитні очі.

Коли вона підійшла і заговорила з ним, то дійсно відчула, що це таке щось дороге та потрібне їй. Дівчина не хотіла відпускати його ні на хвилинку від себе. Коли вони почали говорити, весь світ зупинився, а хвилина була секундою щастя для юної дівчини. В ті хвилини для неї не існувало нікого, вона тільки дивилася в його очі і потопала у їхньому блакитному сяйві.

Вони розмовляли і їм було так цікаво, тепло на душі і затишно. У неї очі світилися радістю. Еллі торкалася його долонь і по її тілу проходив легенький електричний струм, який торкався до її сердечка та полонив її ніжне, дівоче серце. Ніжний голос хлопця так мелодійно звучав, а його вуста і вії виглядали так чітко, що в неї перехоплювало дух, і кращого від долі вона не чекала.

Вона кохала і була щасливою.

• Я можу дарувати і відчувати це надзвичайно особливе почуття, – промовляла дівчина.

• Я живу, і буду жити тільки для тебе, тебе одного. Ти, ти моє кохання і не потрібно мені нічого, тільки щоб ти був поряд, – промовила Еллі.

Вона запитала: «Чи віриш ти в кохання з першого погляду?» Він відповів «я – ангел і недосяжне для мене таке почуття. Я тільки оберігаю тебе… і милуюсь тобою, Еллі, уже давно, там із небес…Я там літаю, і це мій дім»

• Але ж я покохала тебе і я хочу залишитися, бути поряд та дарувати тобі своє кохання. Я прошу тебе, щоб ти залишився зі мною. Не покидай мене. Все буде чудово, ми будемо разом.

• Ні, мені не можна кохати тебе, я можу тільки захищати. Вибач, Еллі, але я зникаю, ти не повинна мене довго бачити, але пам’ятай –я буду завжди поряд з тобою. Ти не будеш бачити мене, але будеш відчувати. Якщо стане на твоєму серці тепло, знай – це я тебе зігріваю, я біля тебе…

Прокинулась Еллі і зрозуміла – ангел зник. Це сон…

• Найпрекрасніший сон! Я зустріла кохання, я покохала ангела! Та відчула його уві сні. Тільки там моє серце ожило та відкрилося, воно таке велике та щире….

ЧАРІВНИЙ ПТАХ

В одному чудовому лісі, де кожного ранку сходило щасливе сонце, жив їжачок, на душі якого було хмарно… Він був дуже дивним і несхожим на інших, в нього не було голочок і це його дуже засмучувало, адже він не міг себе захистити. Всі з нього насміхались, ображали і це робило йому дуже боляче. Спочатку він вирішив покинути цей ліс, але зрозумів, що не зможе жити без свого лісу, тому що він став для нього дуже рідним. Йому нічого не залишалось, як просто змиритись із своєю долею і жити далі, просто жити… І він жив. Терпів все, що посилала йому доля. Мовчки, доки ніхто не бачить, плакав і просив вищі сили про краще життя. Та одного дня в лісі з’явився незвичайний птах, але він був тяжко поранений і не міг літати. Їжачок вирішив допомогти йому. Доглядати за птахом було неважко, але страшенно приємно, адже він був комусь потрібний. До того часу, коли птах знову зміг літати, їжачок і птах стали найкращими друзями. І за весь цей час їжачок навіть не згадував про свої турботи і проблеми. Птах став для нього дуже важливим і таким рідним… він уже не міг уявити свого життя без нового друга. Цей птах подарував йому крила та віру в себе. Їжачок зрозумів, що життя чудове. І не треба застрягати на проблемах, треба рухатися далі, щоб не сталося. Завдяки птахові їжачок повернувся до життя. І хоч в нього так і не виросли голки, про які він так мріяв, їжачок щасливий, він живе і радіє кожній хвилині. Продовжуючи мріяти, він вірить, що все в житті можливо, якщо дуже цього захотіти….

ПАВУЧОК

Жив собі павучок. Його павутина була на високому дереві. Усі комахи боялися його, бо думали, що він сплів таку велику павутину, щоб їх зловити, та, насправді, павучок використовував її, щоб ловити краплинки вранішньої роси, якими живився. Він ні з ким не товаришував, бо не любив метушливої комашні, яка весь час бігала на землі, літала у повітрі туди-сюди. Він любив споглядати, як сходить сонце, краплинки дощу падають з листочка на листочок, слухати шум листя, якого торкається своїм ніжним подихом вітер.

Одного разу здійнявся сильний вітер і зірвав його павутинку, намагаючись втримати її, павучок заплутався і разом зі своєю домівкою полетів високо за хмари, а коли спустився, то зрозумів, що знаходиться на якійсь лісовій галявині. Не встиг він отямитися, як почув ніби хтось ударивсь об землю позаду, озирнувшись, зрозумів, що це птах намагається клюнути його. Павучок миттю сховався під травинку, але чув, що переслідувач вже близько, і раптом щось задзижчало, птах крикнув і полетів. Визирнувши, павучок побачив бджілку.

• Дякую, що врятувала моє життя!

• Завжди рада допомогти тим, у кого немає такого жала, як у мене. Ходімо зі мною на осінній бенкет, який ми завжди влаштовуємо перед зимовим сном.

Павучок із бджілкою пішли до лісу, де комахи готувалися до свята. Павучок з радістю взявся їм допомагати і зрозумів, що залишиться тут, бо вже ніколи не хоче бути самотнім, адже мати друзів - найкраще, що є у житті.

Легенда про білого ворона

Серед просторів світового океану є таємничий острів, на якому живуть одні тварини. Там живе багато різних видів тварин – птахи і ссавці, хижаки і травоїдні тварини. Усі звірі на цьому острові живуть в мирі і злагоді. Хижаки не вбивають більше, ніж можуть з’їсти, а інші тварини не заходять на територію хижаків без їхнього дозволу. Посередині острова стоїть висока скеля з білого каменя, що за формою схожа на величезного ворона. Із цієї скелі витікає жива вода, яка надає сили та заживлює рани. Ця вода живить усе на цьому острові. На цій землі панує цілковита гармонія, але так було не завжди.

Багато століть тому на острові виживав лише найсильніший. Хижаки вбивали не тільки для їжі, але й заради забави. Кожна тварина думала лише про себе . Великі тварини – леви, слони, бізони і ведмеді, як могли, боролися за владу на острові. У віддаленій частині острова жив величезний білий ворон із трьома золотими пір’їнами на грудях. Ніхто не знав звідки прилетів цей ворон, деякі тварини говорили, що ворон прилетів з якогось материка, рятуючись від людей, які полювали на нього, всіх тварин цього виду перебили люди. Ворон рідко прилітав на заселені частини острова, але, коли прилітав, завжди був готовий допомогти і стати на захист слабшого навіть ціною власного життя. Ворон не заважав жити нікому, не позволяв заважати і собі. Одного ранку, який не вирізнявся нічим зпоміж інших, на острів прилетіла сила силенна велетенських чорних птахів. Їх було так багато, що вони закрили собою сонце і на острові настала темрява. Птахи заклювали всіх, кого зустріли на шляху, повиривали з корінням дерева, позасипали землею струмки і перетворили Землю на чорну пустелю.

І Земля покликала білого ворона: «Ти бачиш, що зробили зі мною ці птахи, допоможи мені. Ти мудрий і сильний, ти втік від людей, ти знайдеш вихід». Ворон відповів Землі: «Чого це я маю рятувати цих егоїстичних тварин? Подивись на них. Вони думають лише про себе і використовували тебе як хотіли. Я не піду проти ворогів, відстоюючи пихатих і бундючних тварин». Земля сказала: «Ти правий, але ж не всі тварини такі. Згадай хоча б ягня, яке ти врятував від вовків, або кролика, врятованого тобою від росомахи». Ворон задумався: «Так дійсно серед цих тварин є ті, за кого можна і життя віддати». І він полетів у ту частину острова, де ще залишилися живі тварини.

Прилетівши, ворон побачив звірів, що тремтіли від жаху. Птах заговорив до тварин: «На нашу землю прилетіли вороги і, якщо ми хочемо вижити, нам треба прогнати їх звідси». Тоді обізвався лев: «А чого це ми маємо тебе слухати? Ми тебе зовсім не знаємо, та і що нам до тих птахів, вони побудуть тут і полетять собі далі, а ми будемо жити як жили».

• Правильно ти говориш, – сказав ворон, – побудуть і далі полетять, до тебе додому полетять і заклюють твою левицю з левенятами. Якщо ви мене не послухаєте, вони винищать тут усе, і вам усім не буде чого їсти. Ми всі брати і, якщо ми не заступимось за нашу рідну землю, то ніхто її не захистить. Ви тварини благородних порід, то як ви допустили, щоб паплюжили вашу землю, топтали вашу траву, виривали ваші дерева, бруднили вашу воду.

І тварини послухали ворона. За ним пішли всі, хто залишився, і ніхто не залишився осторонь. Звірі повилазили зі своїх сховищ: орли, леви, вовки, бізони, росомахи, ведмеді, гірські барани. Всі вийшли, щоб відстояти свою землю, і повів їх білий ворон. Бій з птахами тривав три дні і три ночі. Нарешті звірі загнали птахів на край гірського узбережжя, де жив ворон, і скинули птахів у безодню, обірвавши їм крила. Острів осяяло сонце, а ворон помер від страшних ран, отриманих в бою і, помираючи, сказав: «Про одне прошу вас, брати, живіть у мирі, не давайте кривдити один одного і захищайте свою землю до останньої краплі крові». І ворон зі страшним гуркотом впав на землю, розпластавши могутні крила. Кров ворона увійшла в землю. І земля ожила: виросли дерева, розлилися ріки, зазеленіла трава. Ворон став могутньою скелею з білого мармуру, з якої б’є цілюще джерело.

З того часу легенда про білого ворона передається з покоління в покоління, а тварини живуть у мирі і готові у хвилину небезпеки стіною стати за свою рідну землю, а людину, що відрізняється від усіх називають білою вороною. Якщо ви коли-небудь зустрінете таку людину – не зневажайте її, може колись вона стане вам у пригоді, як білий ворон, що бився за друзів своїх і за свою вітчизну.

КАЗКА ПРО СІРНИКОВУ КОРОБКУ

І варіант

Жив собі король Сірникова коробка і було в нього сто дочок-близнят Сірників. Всі як на підбір: стрункі, білошкірі, з темно-каштановим волоссям. Не знав король горя. Лежачи на боку у вітрині магазину, ростив він своїх дочок в мирі та злагоді.

Але одного разу в магазин зайшов Він. Він був збентежений та думав про щось своє. Всі м’язи його обличчя промовляли про постійну роботу думки, що непокоїла його. Він звичним жестом кинув гроші продавчині, навіть не подивившись на неї, взяв цигарки та Сірникового короля.

Так з Його Величністю ніхто ніколи не смів поводитися! Його кинули в темне місце разом з цигарками і ключами, трясли та перевертали, не звертаючи уваги на високе положення. Тим часом принцеси-сірники торкалися, падали одна на одну та псували зачіски. Нарешті з’явилося світло. Сірниковий король опинився в незнайомій, але затишній квартирі, на кухонному столі. Щось тут було не так.

На порозі з’явилася Вона. Вона була сумна та чимось стурбована. Вона взяла коробку та поклала біля плити. Король відчув тепло Її рук, проникся її болем та сумом.

Дочкам-сірникам Вона не сподобалася. Їх приваблював Він, сильний та рішучий, здатний на вчинок. Так закінчилася сірниково-коробкова ідилія: дочки почали часто сперечатися з батьком, вони перестали контролювати себе, стали запальними. Часом злість спопеляла їх повністю: коли в руки їх брав Він, сірники з іскрометною радістю, спалахуючи, дарували Йому своє тепло й разом з цигарками дозу заспокійливого нікотину. Віддавши себе повністю, вони гинули. Коли коробка опинялася в Її руках, у королівській родині розгоралася сварка, яка також вела до загибелі дочок, яких ставало все менше і менше…

Із сусідньої кімнати доносилися голоси. Він і Вона про щось голосно та збуджено говорили, перебиваючи один одного, але поступово звуки ставали м’якішими та спокійнішими, поки зовсім не змовкли.

Сірниковий король лежав на тому самому місці, у вже знайомій та затишній квартирі на кухонному столі. Все тут було чудово. На порозі з’явився Він, стомлений, але щасливий. Він узяв коробку, щоб зварити каву, але не знайшов у ній сірників і викинув її у смітник.

Так закінчилося життя Короля. Йому було боляче й образливо за загибель своїх дочок, але в той самий час радісно на душі, адже їх палкі життя комусь принесли тепло.

ІІ варіант

Що таке життя? – подумав я. – Немає певної відповіді на це питання. Кожний на нього відповідає по-своєму, і для нього це буде єдина правильна відповідь.

А для мене це питання тягнеться в нескінченність, захоплює все моє єство, не дає спокою. Це питання мене руйнує, заважає мені жити. Адже це тільки одне питання, головне, але скільки є інших, дрібних, які атакують мене кожен день, кожну ніч, кожну хвилину, кожну секунду.

Ви запитаєте, хто я? Я – сірникова коробка, я маленький прямокутник, квадрат, що створює затишок у домі. Адже для мене немає життя, іноді світла. Я люблю людей, їх життя, проблеми, радості, пристрасті, кохання. Але є завжди одне «але». Мене кинули в темний куток і мені тут темно. Щоб якось скрасити своє існування, я беру по одному сірникові та запалюю. Це відбувається в ті хвилини, коли мені особливо страшно та моторошно.

А зараз в мені залишилося лише декілька сірників, і я боюся, що буде далі. Тому і ці думки кружляють в моїй голові. Я боюся залишитися непотрібним, пустим. Пустота – це жах, я не хочу її. Краще було б забутися і не усвідомлювати того, що буде. Адже це буде…

ІІІ варіант

Я хочу розповісти вам незвичайну історію про чудове кохання яскравої новорічної коробочки та маленького сірникового коробка, яка відбулася напередодні Нового року, коли все навкруги було засипане білим пухнастим снігом та різнокольоровими вогниками. В цей вечір в гості відправилася вся родина, лише старий собака Марс самотньо бродив по дому. У великій кімнаті вже сяяла новорічна ялинка, а під нею красувалися яскраві подарунки. Більшість з них були призначені Луї, найменшому в сім’ї. Луї збирав коробочки, і саме тому кожний намагався приготувати йому щось незвичне, оригінальне.

Саме в той вечір, перед тим, як піти у гості був покладений останній подарунок, який приготувала мама. Це маленька сірникова коробка «подарунок», загорнута в папір та наповнена різнокольоровими кульками. Як тільки «подарунок» опинився під ялинкою, він одразу звернув увагу на кожен із подарунків. Більше всього його зацікавила яскрава коробочка, перев’язана різнокольоровими стрічками. Вона була не така як всі, та й місце вона займала особливе, біля яскравого вогника. Кожного разу, коли спалахував вогник над коробочкою, йому здавалося, що вона дивиться тільки на нього і запитує: «Правда, я вродлива?» Він дуже любив той час, коли він міг милуватися нею, але у нього не хватало сміливості підійти до неї поближче, заговорити. І ось трапилося щось дивовижне – ялинка запалала і коробочка опинилася біля нього, вона посміхнулася йому і заговорила першою.

«Подарунку» і в голову не могло прийти, що така вродлива подарункова коробочка може звернути увагу на таку просту коробку, навіть і наповнену різнокольоровими кульками. Кожен із них, а особливо сірникова коробка, з кожною хвилиною ставала все сумнішою і сумнішою, адже, коли проб’є 12 година, їм доведеться розстатися, подарунки будуть розібрані дітьми та, можливо, вони опиняться далеко один від одного. Перед ударом, останнім ударом, коробочка заплакала і сказала, що не зможе вже жити без «подарунка», такого веселого та чарівного, цим самим спричинила сірниковій коробці ще більше горя, адже «подарунок» знав, що теж не зможе без неї. Але вони забули, що це Новий рік, під новий рік здійснюються всі бажання, тому наступного дня вони зайняли почесне місце в колекції Луї і вже ніколи не розлучалися.

Казка про Бджілку

Жила-була маленька бджілка. Вона була дуже гарненькою, веселою, кумедною, дружелюбною та привітною, тому там, де вона жила, у вулику, її всі любили. Їй подобалось її життя.

Рано-вранці вона вставала і разом зі своїми друзями (теж бджілками) йшла працювати. Вона любила квіти, особливо вранішню росу на них. Бувало, полетить у поле, де сила-силенна різних квітів, сяде на якусь із них, і нап'ється водички, і накупається, і нумо працювати, збирати пилок. Їй подобалась свобода, мандрувати, літати де завгодно, бачити безліч цікавих і незбагненних речей, що їх створила природа і люди.

Кожного дня із бджілкою траплялися якісь пригоди: то відлетить далеко від домівки і не може знайти дорогу назад, то познайомиться із коником-стрибунцем, то грає у футбол із мурахами. До речі, з бджілкою стався один випадок, який багато чого її навчив. У неї від народження було жало, але вона не розуміла, навіщо воно, адже кривдити вона нікого не збиралась. Так ось, одного разу бджілка літала в полі, збирала пилок із квітів і наспівувала пісеньку, нікого не чіпаючи. Але раптом з'явились якісь здоровенні чудернацькі істоти не схожі ні на бджіл, ні на комах, ні на птахів, ні на риб – люди. Так як від природи бджілка була дуже допитливою і цікавою, вона вирішила підлетіти поближче і познайомитись із цими створіннями. Підлетівши дуже близько, вона була у захваті, адже люди розглядали її, милувалися нею. Але потім, трапилось неочікуване: хтось із людей, схопивши її за крильце, хотів відірвати їй лапку. Бджілка, не довго думаючи, вжалила кривдника і полетіла скоріше додому. Відтоді вона чітко знає, для чого їй жало: для захисту! Першою бджілка ніколи нікого не вжалить, а от при самозахисті – можна й треба!

Коли зайде сонечко і позакривають пелюсточки квіти, бджілка любить гуляти з друзями: посидіти на листочках дерев, квітів, політати наввипередки з кимось, або просто дивитися на місяць, розмірковуючи, що ж воно таке? Вона мріє, що колись обов'язково долетить туди і знайде відповідь на це, хоча б одне, запитання. Бджілка любить життя у всіх його проявах, обожнює мандрувати, відкривати щось нове, знайомитися з іншими тваринами, мріяти. Але де б вона не була, де б не літала, пізно ввечері, коли майже весь вулик спить,вона все одно завжди повертається додому, до своєї сім'ї, яку безмежно любить і де люблять її, де пробачають їй все.

Казка про сову

Жила собі маленька сова. Жила вона у великому дрімучому лісі. Жила вона не одна – у неї були друзі – різні маленькі звірятка: білочки, лисички, пташки. Але було сові самотньо. А справа була в тому, що в цьому лісі не було більше жодної такої ж сови, як вона сама. Сова дуже сумувала – їй так хотілося знайти кого-небудь схожого на себе.

І ось одного дня вирішила вона відправитися в дорогу. Але друзі були проти: «Ти що кинеш нас? А як же ми без тебе?» - говорили вони.

Сова, як могла, заспокоювала їх і… залишалася з ними, забувши про свою мрію. Але одного дня вона зовсім захворіла – нічого їй не було в радість і тоді її друзі сказали їй: «Напевно, ми не зможемо замінити тобі того, до кого прагне твоє серце. Лети, шукай Його».

І сова полетіла. Довго літала вона над різними лісами, намагаючись знайти хоч кого-небудь, хто був би на неї схожий. І ось одного дня, зневірившись, сова вирішила припинити пошуки і повернутися додому.

Вона летіла назад – над лісами, полями, горами і раптом почалася гроза. Завив вітер, згущувалися хмари, хлинув дощ, крила сови намокнули, і вона впала на землю…

...Через деякий час сова опритомніла і побачила перед собою пугача. Ах, який він був вродливий. Увесь час, доки вона була непритомною, добрий пугач сидів поруч і лікував її.

Пройшли роки. І ці роки сова згадувала завжди з величезною радістю і щастям, адже після того випадку вони зажили разом з пугачем і дуже полюбили один одного.

Тепер сова знала: хто шукає, той завжди знайде.

Казка про монетку

Жила-була монетка. Підстрибуючи вона вибігла з монетного двору і вигукнула:

- Ура! Тепер переді мною відкритий увесь світ! Тепер я помандрую по світу!

Так воно і вийшло.

ЇЇ тримала і дитина в теплих долоньках і скнара холодними кістлявими руками; старці довго тримали монету, не випускаючи з рук, а молодь тратила її, ледве встигнувши отримати.

Монетка була срібна з невеликою домішкою міді, і цілий рік вона гуляла по тій країні, де її відчеканили. Але одного разу вона залишилася в гаманці одного мандрівника, який про це не підозрював аж поки вона випадково не потрапила йому на очі.

• Ось як! У мене залишилася ще одна вітчизняна монетка! – сказав він. – Ну що ж, нехай і вона мандрує.

І мандрівник знову поклав її у гаманець. Монетка навіть задзвеніла і застрибала від радості. Тепер вона лежить разом зі своїми іноземними товаришами, які приходили і йшли, поступаючись одне одному місцем. Тільки вона не залишала гаманця, відрізняючись цим від інших.

Минуло багато часу і монетка заїхала дуже далеко, не маючи гадки, де саме вона знаходиться. Вона чула від інших монет, що вони італійські та французькі, і в якому саме місті вони знаходяться. Але монетка не могла уявити собі ці міста, оскільки постійно знаходилася в гаманці. Якось монетка помітила, що гаманець відкритий і підкралася до отвору, щоб хоч одним оком побачити світ. Їй звичайно ж не варто було так вчиняти, але її цікавість перемогла. А, як нам відомо, це ніколи до добра не приводить, ось і монета ковзнула з гаманця до кишені штанів мандрівника. А він, витягнувши гаманець, не помітив, що вона залишилася в кармані і залишив речі в коридорі. Там залишив і монету. Наступного ранку її знайшли на підлозі, а оскільки її господар поїхав, то її віднесли до інших монеток для виконання певних завдань.

«Як приємно повернутися в світ, - подумала монетка, познайомитися з іншими людьми, звичаями!»

• Що це за монета? – раптом почула вона. – Це не наша монета! Та вона ж фальшива! Вона нікуди не годиться!

Тут власне і починається історія монетки, про яку вона пізніше розповідала. «Фальшива! Не придатна!» - при цих словах вона здригнулась – Я знала, що я зі справжнього срібла, дуже дзвінка і відмінної чеканки. «Мабуть, ці люди помиляються, - думала я. – Не може бути, щоб вони говорили про мене!» Але вони говорили про мене…

- Потрібно підсунути її кому-небудь в темному кутку! – сказав чоловік, якому я трапилася.

Так він і зробив, а при денному світлі мене почали принижувати найобразливішими словами: «Фальшива, не придатна! Потрібно її комусь відати!» І я тремтіла в руках того, хто обманом підсував мене комусь, змішуючи мене з місцевими монетами.

«Бідолашна я монета! – думала я тоді. – Який сенс в тому, що я срібна, дзвінка і відмінної чеканки? Цьому грош ціна. На світлі завжди видаєшся тим, ким світ тебе бачить! І як може бути страшно йти з неспокійною совістю неправильною дорогою, якщо я ні в чому не винна, мучусь тільки через те , що у мене обличчя злочинця!». Кожного разу, коли мене виймали з кишені я тремтіла від думки, що мене будуть розглядати. Я знала, що мене зі злістю пожбурять на стіл, наче я втілення брехні і обману.

Одного разу я потрапила до бідної жінки, яка отримала мене як оплату за тяжку поденну працю і у неї ніяк не виходило позбутися мене. Всі від мене відмовлялися, я була покаранням для бідолахи.

Доведеться і мені кого-небудь обдурити, - сказала вона якось. – Я не така багата, щоб берегти фальшиву монету. А що як я віднесу її багатому пекарю, він від цього не обідніє. А все ж таки я не добру справу затіяла.

«Цього тільки мені бракувало!» - подумала тоді монета. – До того страшного, що зі мною було, я тепер спотворю совість бідної жінки . Невже я так змінилася з роками?»

І ось жінка пішла до багатого пекаря, який розбирався в монетах. Він навіть не поклав мене в касу, а відразу ж пожбурив в обличчя бідної жінки. І звичайно ж їй за мене хліба не дали. О, як я тоді засмутилася! «Невже, мене відчеканили на горе людям, мене, яка в молоді роки була така бадьора і впевнена в собі, так вірила в свою цінність і відмінну чеканку?!» І я засумувала так, як тільки може сумувати бідна монета, яку ніхто не хоче тримати в себе. Але жінка віднесла мене до себе додому і поглянувши на мене м’яким дружелюбним поглядом, сказала:

- Ні, не хочу я нікого обманювати. Я зроблю в тобі дірочку - нехай усі бачать, що ти не справжня… Постривай-но, а що як ти щаслива монета? Мені чогось здається, що ти така і є. Я повішу тебе на шнурочок і одягну на шию сусідській дитині, щоб ти її оберігала.

І вона прокрутила в мені дірочку. Звичайно ж це не було приємно, але робилося для блага дитини, тож можна було витримати. Мене повісили на шнурочок і я стала схожа на медальйон, який подарували маленькій дитині. Вона мене цілувала, посміхалася щиро і тримала мене біля свого серця.

Вранці мати дитини оглянула, мене і я відразу зрозуміла, що вона щось задумала. Діставши ножиці, вона розрізала шнурок.

• Щаслива монета?! – сказала вона, - потрібно це перевірити.

І відразу ж вкинула мене в оцет, від чого я позеленіла. Потім майстерно заліпила дірочку, потерла мене трішки і, як тільки стемніло, вийшла, щоб купити за мене лотерейний білет.

Як тяжко у мене було на душі! Мені здавалося, наче я вся стиснулась і ось-ось переломлюся навпіл. Я знала, що мене назвуть фальшивою і викинуть геть – і все це здійсниться на очах у багатьох інших монет, прикрашених написами і гордовитими зображеннями. На цей раз мені вдалося потрапити в неприємну ситуацію. Покупців було так багато, що продавець навіть не глянув на мене і пожбурив мене у касу. Не знаю, чи виграв той білет, але на наступний день мене знову розглянули, визнали фальшивою і відклали в сторону, а потім знову почали обманювати людей, намагаючись віддати мене комусь. Я була чесною і не могла цього витримати!

Довго-довго я переходила з рук в руки, із дому в дім, і всюди мене лаяли, проклинали. Ніхто мені не вірив і я сама вже собі не довіряла. Тяжкі то були часи!

Одного разу приїхав мандрівник. Йому мене і підсунули. Він був довірливий і прийняв мене за місцеву монету, але коли захотів мене потратити, я знову почула:

• Ця монета на придатна, вона фальшива!

• Мені дали її як справжню, - сказав мандрівник. Він став мене детально розглядати і раптом на його обличчі з’явилася посмішка (а я уже давно не бачила посмішок на обличчях тих, хто мене тримав).

• Не може цього бути, - проговорив він. – Та це ж моя добра знайома! Це хороша чесна монета з моєї батьківщини, а в ній проробили дірку і називають її фальшивою! Оце так справи! Я тебе збережу і відвезу додому.

Як я зраділа! Мене назвали хорошою, чесною монетою! Я повертаюся додому, де мене будуть признавати і врити в те, що я хорошої чеканки і з чистого срібла! Монета навіть світилася від радості

Мене положили в конверт з білого паперу, щоб я не загубилася між іншими монетами. І тільки в свято, коли в домівці мандрівника зібралися його земляки, мене їм показали і всі мене добре оцінили. Говорили, що я дуже цікава. Досить дивно, адже я не промовила ні слова!

Ось так я опинилася на Батьківщині! Усі мої муки скінчилися, і радість повернулася до мене. Адже я зі справжнього срібла і ніхто не звертає уваги на те, що в мені пробили дірку як у фальшивій монеті. Це не має ніякого значення, якщо ти в це сама не по віриш. Потрібна підтримка! В кінці-кінців правда завжди перемагає - цьому я впевнена!

Вовченя

Одного разу маленька дівчина побачила такий сон...

Вона летить понад лісом, морем, лугом, горами, потім знову понад лісом. От красиво! Навколо світло й радісно. І раптом вона бачить самотнього маленького вовченя, яке бігає по галявинці. Воно грається, перекидається. Сонечко гріє йому боки, у променях сонця блищить його мокрий ніс!

Дівчинка зупинилася над ним і дивиться: вона раніше ніколи не бачила такого кумедного вовченятка! Раптом сонечко кудись зникло, набігли чорні хмари. Відразу стало темно й холодно. Піднявся сильний вітер, став гнути дерева. Вовченя злякалося і сховалося за пеньок. І раптом, звідкіля не візьмися, стали з'являтися дорослі звірі. Вони були перелякані й сердиті. Вони ричали один на одного, билися, кожний хотів знайти місце, де можна сховатися від бурі й ніхто не хотів допомагати іншому. Кожен був сам за себе. Вовченя злякалося ще більше. Воно пригорнуло вуха, заплющило очі, але не тікало. Воно знало - йому потрібно перечекати бурю. Тільки б перечекати її, а там все буде добре!

Раптом, за спиною воно почуло: "Гей ти! Що ти тут робиш?" Вовченя повернулося й побачило гієну зі своїм сином. "Пішов геть звідси!" - сказала вовчиця. Вовченя не знало, куди йому бігти - скрізь темно й страшно! "Де моя мама? - подумало вовченя в сльозах - якби вона була тут, вона б укусила противну гієну, і та не змогла б мене виганяти з-під пенька". Але мами не було. Гієна продовжувала загрожувати: "Гей! Ти не зрозумів мене?! Поступися місцем моєму сину, а то зараз покусаю!

Вовченятку стало так кривдно! Навколо було стільки великих і сильних звірів, але нікому не було діла до маленького зляканого вовченяти, йому залишалося тільки ще більше притискати вуха або ж спробувати захистити себе…, але воно було ще таке маленьке й слабке... воно не справилося би само з дорослою гієною!

Усе це спостерігала дівчинка уві сні! Її так обурило, що до маленького вовченяти так несправедливі! Вона підлетіла до галявинки, швидко взяла на руки вовченя й полетіла далеко звідтіля. Вовченя лише спостерігало як усе менше й менше стає галявина зі злими звірами; от усе далі й далі він звідтіля, як усе спокійніше й спокійніше йому стає, як усе світліше й світліше навколо. І от нарешті воно побачило яскраве сонечко, що відразу ж поцілувало його в мокрий ніс! Йому було так легко й добре. Дівчинка так міцно тримала його в руках, і воно було так далеко від злих звірів. Йому залишалося просто сидіти в руках у дівчинки й спостерігати за польотом. Раптом воно побачило свою маму внизу, що давно вже його шукала, і попросилося до неї. Дівчинка спустила його вниз. Мама подякувала дівчинці за те, що та допомогла вовченяті, і запросила в гості. Дівчинка простилася з ними й полетіла далі.

Прокинувшись, дівчинка почувала себе бадьорою й сильною! Згодом вона забула цей сон. Вона виросла й колись, гуляючи по лісу, побачила великого красивого вовка, що захищав маленького лисенятка від великих лап ведмедя.

"Це, напевно, моє вовченя виросло!" - подумала дівчинка. І з усмішкою на обличчі пішла далі.

Сніжок

Жили-були тато Толя, мама Тата. І було в них три донечки: Катюша, Валюша і маленька Ната. Старші дочки ходили до школи, багато уже знали, багато вміли. А маленька Ната часто залишалася дома одна й дуже нудьгувала. Дівчинка була добра й дуже допитлива.

Мама і тато дуже любили маля. Щоб Ната не сумувала й не відволікала сестер від навчання, вони купили їй кошеня. Назвали його Сніжок. Воно було білосніжне й пухнасте, як грудочка снігу, носик був рожевий. Тільки два ґудзиночки - віченьки небесно-блакитного кольору здивовано дивилися на хазяйку.

Звіттоді Наточка навчала Сніжка всьому, що вже знала й вміла, годувала його молочком, побудувала йому затишний будиночок. Разом із мамою вони купали свого улюбленця, розчісували йому пухнату шерстку, зав'язували шовковий блакитний бантик.

Одного разу тато Толя трохи затримався на роботі. А коли повернувся, знайшов заплакану Нату й засмучену маму Тату. Сніжок зник. Весь день плакала Ната, мама Тата збилася з ніг, щоб відшукати улюбленця. Безнадійні пошуки скінчилися. Мама з дочкою схлипували на дивані, коли уявляли собі, як бродить їхній улюбленець по вечірньому місту, як ховається зі страху від собак, як голодний він ходить біля сміттєвого бака.

Сльози градом котилися по обличчю Нати, схлипувала потайки й Тата. Раптом вони почули тихий писк. Тато відразу усе зрозумів. Він повільно підійшов до великого вазону, що стояв на підлозі. З темряви на нього дивилися два небесно-блакитних віченьки. Просто Сніжок удень намагався з'ясувати: що ж усередині такого великого горщика?

Скільки радості було в родині. Сніжка пестили, цілували, обіймали. Увечері тато Толя порадив мамі Таті купити маленькій донці іграшкового кота. Мама відразу зрозуміла, що так Ната не буде занадто прив'язана до Сніжка. Вона часто погоджувалася з мудрими порадами тата. Іграшковий кіт був шикарний, пухнатий, смугастий. Ната запросила своїх подружок, щоб показати нову іграшку. Свято вдалося на славу.

Щодня Ната й Сніжок навчали кота Леопольда всьому, що вже вміли самі. А коли Сніжок ішов у свій будиночок, Ната спокійно читала Леопольдові свої улюблені книжки "Хто сказав няв?", "Вусатий-смугастий". Леопольд був дуже вдячний слухач. Лежить, не ворушиться. Сніжок часто грівся пліч-о-пліч зі своїм новим другом, що поводився трохи дивно. Леопольд ніколи йому не заперечував.

Одного вечора після довгих пошуків по квартирі ані мама, ані тато, ані Ната, ані сестрички не знайшли Сніжка. Більше ніхто не плакав, не бентежився. Усі пам'ятали історію з вазоном і завзято шукали його. Мама з Натою вийшли на вулицю. Подружки оточили Нату й розповіли їй, що бачили, як Сніжок заглядав у двері старого підвалу. Діти з мамою тихенько спустилися вниз. У старій картонній коробці спав Сніжок. Довкола нього, ховаючи носики в його шерстинку, спали четверо маленьких кошенят. Мама з Натою поглянули одна на одну, зрозуміло усміхнулися й тихенько вийшли з підвалу.

Тепер і тато, і мама, і сестри, і Ната, і її подружки раділи тому, що допитливий Сніжок зараз дуже потрібний недавно народженим кошенятам, вони вірили, що він навчить малят усьому, що він уже вміє сам.

Заспокоєна й горда Ната повернулася додому, розповіла усе своєму іграшковому Леопольдові, міцно обійняла його й вони заснули до ранку.

Привід-боягуз

В одному великому місті, в одному великому будинку жила-була дівчинка Аля. Вона мешкала там не одна, а разом з мамою, татом і маленькою сестричкою, яку дуже любила. Аля була смілива і дуже сильна дівчинка: вона завжди йшла вперед і нічого не боялася. І от тільки вночі, коли всі засинали, Аля не могла зімкнути очей. Вона була завжди активна дівчинка й ця енергія не давала їй спокою. Вона переверталася, доки годинник не починав бити північ: от тут і починалося найцікаве. Усі вже давно спали й не знали, що годинник цей - чарівний, і як тільки він б'є „дванадцять”, своїм гуркотом збуджує нічних примар. Майже щоночі вони спускаються в будинок і ховаються за всякі предмети: за іграшки, за шафи, за штори, стільці та інші речі. Як тільки вони підходять до якого-небудь предмета він як відображення в кривому дзеркалі змінюється і стає лиховісним. Примари поділили все місто на ділянки й кожна лякала людей на своїй ділянці. Як тільки годинник бив „дванадцять” і хтось не спав у примар загоралася червона лампочка й вони відразу ж вилітали туди, де жила ця людина. Але примари лякали людей зовсім не тому, що вони вредні й злі, просто це вони повинні робити і не всі вони такі безстрашні, як можна подумати з першого погляду.

В Алін будинок завжди прилітало три примари: а звали їх Поспішака, Задирака і Бояка. І от уявіть собі, цей Бояка боявся людей, як вогню, а що б ніхто про це не довідався, він літав зі своїми друзями нібито лякати людей. Але Поспішака і Задирака здогадалися про те, що Бояка боїться усього на світі, тому що він ніколи не залітав у кімнату, а спостерігав за всім крізь вікно. Так трапилося й цього разу. Бояка залишився на вулиці за вікном, а Поспішака і Задирака полетіли нібито робити свої капості, але насправді вони вирішили налякати Бояку. Вони одягли страшні маски й сховалися. Бояці стало цікаво, що там відбувається, де зникли Поспішака і Задирака, чому їх не видно й не чутно. Він зазирнув у квартиру й отут, звідкіля не візьмися, - два жахливих монстри. Бояка так злякався, адже він не знав, що це його товариші жартували над ним. Отож, він так злякався, що провалився прямо в кімнату. Він так перелякався: затремтів, заплакав, а за всім цим, тишком-тишком визираючи з-під ковдри, спостерігала Аля. Хоча й сама була перелякана до смерті, але їй стало шкода маленького Бояку, вона не знала, як йому допомогти: адже вона була упевнена в тому, що всі примари страшні і їх усі бояться. А ця примара така маленька, сидить і плаче на килимі: їй страшно, боляче, її скривдили. Їй так стало шкода Бояку, що вона зібралася із силами, закуталася в ковдру й пішла на допомогу Бояці. Вона схопила черевик, що був під рукою, запустила ним у Поспішаку й влучила йому в голову, після чого в нього відразу з'явилася величезна шишка, а в іншого - Задираки була алергія на черевики й він почав чхати, здуваючи Поспішаку й сам відлітав щораз від стінки до стінки. Дивлячись на всю цю картину, зарюмсаний Бояка почав сміятися, тому що його друзі виглядали дуже кумедно й смішно. Він хотів подякувати своєму рятівнику, але коли він повернувся й побачив Алю, то від страху почав гикати, так що аж підстрибував. Алі стало його шкода, він такий маленький, нещасливий і всіх боїться, вона забула про те що ще п`ять хвилин тому вона тремтіла, тільки подумавши про їх появу, вона побігла на кухню і взяла склянку води й дві цукерки, що лежали на столі. Аля дала Бояці водичку, ласкаво говорячи: "На, пий і заспокойся, не бійся, я тобі нічого не зроблю. А що б ти не боявся, візьми ці цукерки. Мені їх дала одна чарівниця: вони допомагають позбутися страхів". Вони попрощалися й Аля лягла спати... Вона побачила тієї ночі гарні сни.

Про неслухняну маму

Жила-була дівчинка Зоя, у великому-превеликому дворі, у такому ж величезному багатоповерховому будинку.

Був сонячний день, і Зоя була зайнята зрання - потрібно було випрати всім лялькам сукні, приготувати їм їжу й мала багато іншої роботи. У неї було багато справ, а її мама вирішила піти погуляти. Зоя хотіла, щоб мамі було добре, але їй так хотілося провести з нею такий прекрасний день. Зоя просила, щоб мама була біля неї, раділа за неї.

Мамі було так добре: вона ходила до усіх своїх подруг і вони покликали її покататися на човні. Був такий жаркий день і їй так хотілося вдихнути свіжий морський вітерець, приятельки так умовляли, і їй так закортіло, що вона забула про все і пішла разом із подругами.

Вона й не помітила як на вулиці стемніло й тут вона згадала, що донька чекає її вдома. Стрімголов, окрилена подорожжю, наповнена морським повітрям волі, перемоги й щастя вона мчала додому. А в цей час Зоя не знаходила собі місця. Їй було так самотньо, вона так хотіла побачити свою улюблену неньку.

Вона хвилювалася, вона заходила до всіх її подруг, але мами не було там, вона шукала скрізь - ніде її не було, вона обійшла всі околиці, вона благала, щоб мама прийшла, вона плакала, вона чекала й не знала, що з мамою все гаразд.

Коли мама прийшла, у Зої вже не було ані сил, ані слів. Вона тільки дивилася на неї. А потім міцно обійняла й не відпускала весь вечір. Мама побачила, як переживала Зоя й обійняла її також, і весь вечір була разом. Зої ніколи не було ще так тепло й хороше, вона почула, як мама їй прошептала: "Я так тебе кохаю!"

Про дівчину Нюшу та братів менших

Жила-була собі дівчинка. Звали її Нюша. Вона не боялася ні павуків, ні великих морських хвиль, ні зубних лікарів. Натомість вона страшенно боялася собак: великих і маленьких, товстих і худих, волохатих і гладких. Не боялася вона тільки свого вірного пуделя Теодора.

Цей страх Нюші дуже заважав. І от одного разу, лягаючи спати, вона загадала бажання: «Хочу більше ніколи в житті не боятися собак!» І заснула. І приснився їй дуже дивний сон...

Нюша відчула, що лежить на чомусь твердому й холодному, і почула голоси, що говорять пошепки. Спочатку чоловічий сказав: «Подивись-но сюди. Лежить на землі, бідолаха. Неначебто дихає...» А потім жіночий: «Так яка різниця? Спить, напевно. Не будемо ж ми її підбирати. Пішли!» Нюша здригнулася, розплющила очі і побачила двох собак породи колі, що схилилися над нею.

«Мила, відійди-но! Здається, вона прийшла до тями» - звернувся один з них до іншого, а точніше сказати, до іншої, тому що це явно була юна леді. Вона була трохи менша зростом, її гладка шерстинка поблискувала на сонці, а карі розкосі очі виражали тривогу й жах.

Нюша з подивом дивилася на цю дивну собачу парочку, що говорить людськими голосами, думаючи про те, де вона й розуміючи, що не розуміє нічого. Вона хотіла викликнути: «Хто ви? Як же так? Хіба собаки вміють розмовляти?!», і вже була відкрила рот, але зненацька замість людських слів у неї вирвалося: «Гав? Гав? Гав?!». Нюша мимоволі замовкла, шокована цим разючим явищем.

- На вигляд неначебто домашня... - невпевнено проговорив колі, - чистенька...»

- Милий, з цього нічого не виходить, - заперечила його супутниця. - Ти хіба не пам'ятаєш цю жахливу історію, про яку вчора розповідали по телевізору? Про бульдогів, що тримали в себе в будинку велику руду людину. Теж дуже спокійну на вигляд. А потім вони пішли в гості, а вона вилізла у вікно, спустилася на двір і по-звірячому покусала беззахисну стару ротвейлершу.

- Але ця начебто зовсім не агресивна, молоденька.... - продовжував Милий, пильно розглядаючи Нюшу.

- А що це за перстень на пальці? - запитала Мила, розглядаючи Нюшину обручку .

- Не знаю, - із сумнівом відповів Милий, піднявши ліве вухо. - Напевно, щось подібне до нашийника...

- Цікаво, вона щеплена від сказу?» - не вгамовувалася Мила.

«Начебто, так. Подивися на її лапу, - і Милий кивнув головою на Нюшине щеплення від віспи на лівому передпліччі, після чого благаючи подивився на свою супутницю й запитав, - Може візьмемо її додому, га?

- Додому?! - викликнула та. - Ти з глузду зійшов! Щоб вона валялася на нашому дивані?! А може, у неї блохи?!

- Чоловічок! А, чоловічок! А ну-но, підіймайся. Хочеш їсти? - м'яко запитав Милий, нахиляючи над Нюшею. Вона повільно стала на ноги й обтрусилася. - Підеш з нами?

Нюша кивнула.

- Не знаю, як це розуміти, - із сумнівом вимовив Милий. - Я не фахівець з людської невербаліки (якщо в звірів вона взагалі є, звичайно), але здається, це означає «так».

Мила явно не виявляла особливого ентузіазму з приводу приручення Нюші, але слова Милого, очевидно, добро вплинули.

І вони пішли втрьох по вулиці, розмірним кроком. Нюша озиралася по сторонах. Як видно, це був казковий світ. Назустріч їй поспішали замислені Ерделі; за кермом автомобілів сиділи зосереджені Сенбернари; за столиком у піцерії жваво базікали й сміялися дві юні Доберманші.

Подружжя Милих, і Нюша слідом за ними, увійшли в дворик маленького триповерхового будинку. «Ось тут ми й живемо» - звернувся до неї Милий.

«Який чарівний будиночок!» - хотіла сказати Нюша, але замість цього захоплено дзявкнула й замовкла. І отут позаду зчинився гидкий пронизливий галас: «Люди-и-и-на! Це Люди-и-н-а-а-а-а! Ви що, не знаєте, що заборонено вигулювати людей без намордників?! Що це за неподобство! Я покличу санітарну службу, і вашу злісну людину заберуть у поліклініку для дослідів !»

Нюша озирнулася й побачила сидячого на лавці чорного Пуделя. Він був явно завзятим захисником правопорядку й борцем за собачу гігієну.

- У поліклініку! У поліклініку! - волав Пудель.

- Не треба мене в поліклініку! Я добра! - закричала, а точніше, загавкала Нюша.

- Ненька рідна! Ви гляньте, як вона гавкає! Вона скажена! Заберіть її від мене! Я боюся людей без намордників!

- Я не скажена! Не скажена! - не вгамовувалася Нюша.

- Я домашня! Я не кусаюся! - крикнула вона ... і прокинулася. Прямо в неї над вухом сидів Теодор та роздратовано дзявкав. Надворі був ранок, і його вже давно було час вигуляти.

Нюша умилася, одяглася і, усе ще знаходячись під враженням сну, вийшла з Теодором на двір.

Вони гуляли хвилин п'ятнадцять. І отут Нюша побачила жінку, а з нею - прекрасну молоду колі з блискучою на сонці шерсткою й розкосими зацікавленими очима.

«Мила! - кинулася до неї Нюша. - Ти мене впізнаєш? Не бійся мене! І не треба було турбуватися за диван. У мене немає бліх!». Але собака тільки здивовано спостерігав за нею. А хазяйка відразу потягнула за повідець і повела його геть, буркочучи собі під ніс: «Пішли. Пішли звідси. Здається, ця дівчина скажена».