13.7. Шляхи формування капіталістичних відносин в аграрній сфері

Хоча сільське господарство, як уже відзначалося, являє собою специфічну галузь матеріального виробництва, проте основні закономірності розвинутої ринкової економіки діють і в цій галузі. До них відносяться, насамперед, концентрація і централізація капіталу і виробництва. Дія закону концентрації і централізації сільськогосподарського виробництва призводить до виділення з загальної маси сільськогосподарських виробників найбільш великих господарств, які мають більше переваг у порівнянні з дрібними. До числа цих переваг відносяться, по-перше, матеріальні умови виробництва; по-друге, технології виробництва; по-третє, організація праці і виробництва; по-четверте, впровадження досягнень науки; по-п'яте, економія витрат виробництва; по-шосте, кращі умови збуту продукції і застосування нових засобів виробництва; по-сьоме, більш сприятливі умови кредиту. Через зазначені обставини великі сільськогосподарські підприємства мають незаперечні переваги порівняно з дрібними фермами і селянськими господарствами. Ці переваги призводять до витіснення дрібних і навіть середніх господарств більш великими і розорення дрібних товаровиробників. От чому теорія про так звану стійкість дрібного виробництва в сільському господарстві, що, до речі, отримала певне поширення й у наш час, спростовується самим життям.

Економічній науці відомі два шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві: прусський і американський. Мова йде про способи й особливості переходу від феодальної системи аграрних відносин до розвинутої ринкової системи. Боротьба цих двох систем охопила цілу епоху переходу від феодалізму до капіталізму. Прусський шлях характеризується тривалим співіснуванням залишків феодалізму з елементами нової ринкової системи. Найбільш чітко ці риси переходу проявилися в Пруссії, але вони мали місце й в інших країнах, зокрема, у Росії. На території сучасного півдня України, де не існувало кріпосного права і було багато незайнятих земельних угідь, ринкові відносини формувалися по американському шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві, для якого характерна відсутність докапіталістичних форм виробництва і наявність вільного фермера, як основного суб’єкта капіталістичного сільського господарства. У центральній Росії, де залишки старих кріпосницьких відносин збереглися аж до початку XX століття, панував прусський шлях капіталістичної еволюції, який пролонгував збереження великого поміщицького господарства, наявність відробіткової системи, властивої феодальним аграрним відносинам, значні залишки особистої залежності безпосередніх виробників від великих поміщиків.

У процесі ринкової трансформації аграрної сфери економіки України був взятий курс на приватно-сімейні форми господарювання, у яких суб’єкт власності індивідуально реалізує свої права на землю та майно (земельні і майнові паї), а також на всю одержану продукцію чи весь одержаний прибуток. Дехто вважає, що у найбільшій мірі таку можливість мають фермерські господарства, особисті присадибні господарства та інші приватні власники. Така точка зору ґрунтувалась на тому, що ніби фермерство в країнах з ринковою економікою є пріоритетною організаційно-правовою формою господарювання в агросфері. Однак, необхідно зазначити, що статистика США, на основі якої аналізується світовий досвід, усіх сільгоспвиробників називає фермерами.

Перш за все, слід зауважити, що розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у ХХ ст. відбувався шляхом створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.

Так, у США кількість фермерських господарств з початку ХХ ст. до початку нинішнього скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га. землі. Близько 60% фермерів господарюють власними силами, не наймаючи робітників. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9% сільськогосподарської продукції. У той же час 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляють нині понад 70% сільськогосподарської продукції, наймають близько 80% робочої сили. На кожну з цих капіталістичних компаній припадає в середньому 1400 га. землі.

Водночас у США налічується близько 5 тис. кооперативів, які переробляють і реалізовують до 30% фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість з яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

Але типовим для цих країн є те, що основну масу сільськогосподарської продукції виробляють крупні капіталістичні ферми. Крім того, існування більшості фермерських господарств можливо лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередньо фермер, становить в країнах Європейського Союзу 50%, у США – 35%, в Японії – 75%. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити.

Особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об’єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. Наприклад, у США в такі корпорації об’єдналися близько 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій об’єднують до 10 ферм. І це невипадково, бо у цій країні кількість фермерських господарств за останні 30 років скоротилася більш ніж удвічі. А якщо мати на увазі, що середній дохід на фермерське господарство від основної діяльності менший за середньорічний дохід американської сім'ї, причому він включає урядові субсидії, які згідно з Федеральним Законом про фермерські господарства 1995 року поступово зменшуватимуться і у перспективі повністю щезнуть, то не тяжко передбачити, що більшість дрібних ферм кануть в Лєту. Більше того, як констатує досить авторитетний американський економіст В. В. Леонтьев, «головні виробники у нас – величезні корпорації, а не окремі фермери», а «малі ферми без найманої робочої сили виробляють не більше 2 процентів усієї сільськогосподарської продукції». І не тільки в США. Традиційні фермерські господарства дають західним країнам лише декілька процентів виробництва сільгосппродукції, тоді як більшу його частину забезпечують саме гігантські сільгоспкомпанії. Більше того, в країнах ЄС до половини ціни сільгосппродуктів, що виробляються, фінансово дотуються із державного бюджету.

Враховуючи зазначене вище, в багатьох розвинених країнах діють системи державного регулювання аграрного сектора, що містять у собі традиційне регулювання цін і фермерських доходів, цільові програми субсидування, пільгове кредитування й оподатковування, стабілізацію (квотування) ринку сільгосппродукції. Державний вплив на економічні процеси характерний для всіх країн, але масштаби і границі його різні. При цьому використовуються різні методи і джерела фінансування аграрної сфери. Так, у США бюджетні асигнування в сільське господарство в 6 разів перевищують капіталовкладення фермерів. Уряди 24 розвинених країн виділяють на дотації сільському господарству до 75% суми від загального обсягу виробництва цієї галузі у формі субвенцій. У Швейцарії дотується з бюджету 75 % витрат, у Норвегії – 72%. Разом з тим сільське господарство перебуває в загальній системі ринкових відносин цих країн.

Головне місце в механізмі державного впливу на аграрний сектор належить створенню мінімально достатніх загальних умов для його розвитку на принципах ринкового господарювання. За об'єктивною оцінкою економістів, що досліджують сучасні проблеми аграрного сектора України, основні причини як кризового стану сільського господарства, так і можливого його подолання, лежать за межами галузі – у сфері макроекономічного регулювання. Сьогодні українське сільськогосподарське виробництво значно відстає за своїми показниками від європейських країн. Так, в Україні врожайність пшениці останні роки становить в середньому 30 ц. з га., у той час як у Франції і Данії – 120 ц. з га. Навіть рекордний за роки незалежності України урожай 2011 р. не призвів до поліпшення економічного стану сільгоспвиробників. Значно знизились закупівельні ціни, а можливості зберігання продукції вкрай обмежені через недостатність сховищ для сільгосппродукції. Але деякі великі підприємства, наприклад «Нібулон», працюють достатньо ефективно, мають розвинуту інфраструктуру і навіть підтримують соціальну сферу, що свідчить про значний потенціал саме великих підприємств.

Однак економічний аналіз показує наявність величезних резервів підвищення прибутковості і рентабельності сільськогосподарських підприємств, які можуть бути практично реалізовані тільки за рахунок відповідних зусиль з боку держави.